Уваги з досвіду по архівному будівництву

Двацять років архівної роботи і теоретичної, і – головне – прак­тичної, а до того ще дуже в різних умовинах не могли не утворити де-якого досвіду, мусили дати підсумки та висновки з царини архів­ного будівництва. Ці висновки та підсумки не взято тільки з чистої теорії; вони завжди мимоволі спираються та перевіряються в багатій практиці архівної справи за останні роки її розвитку на території ССРР, УСРР, – практиці, в якій мені доводилося брати де-яку участь. Поділитися отак набраним досвідом, поділитися результативними підсумками в царині, хоч би де-яких, питань архівного будівництва хотілось би мені в оцих моїх нарисах, маючи на думці, що, з одного боку, ті підсумки мають полегшити роботу, в тій чи иншій мірі, молодших архівістів, полегшити навіть своїми можливими хибами, запобігши можливим їх хибам у роботі, а з другого боку, як що в дальшому викладі знайдеться щось позитивне, то воно, після пере­вірки та належного цінування у досвідних архівістів, послужить, можливо, – хоч би в невеликій мірі, – на пожиток архівного будівництва, що далеко ще не закінчилося, ще тільки розгортається у всю широ­чінь яко на території ССРР, так і УСРР.

1. До питання про класифікацію архівного матеріалу.

І.

Питання про засоби класифікації архівних матеріялів – питання дуже складне, дуже важливе й незвичайно насущне в нашій сучасній архівній практиці. Складність цього питання повстала перед архіві­стами вже давно; увесь дальший виклад запевнить у цьому досить ясно. Оскільки важливо правильно розвязати це питання, дається бачити вже з того, що кожне зібрання архівних матеріялів е непри­ступним для якого-будь використання, чи наукового, чи практич­ного, до того часу, поки цей матеріял не буде в належній спосіб розібрано, упорядковано, яким-будь способом класифіковано. Адже до того часу, поки архівний матеріял, що лежить у якому-будь помеш­канні, не буде розібраний, казати про архів не можна; до цього менту можна казати лише про склад архівних матеріялів – не більше. Саме поняття про архів у його основі виникає тільки тоді, коли матеріял, що з нього складається архів, буде класифіковано; цієї ознаки ще не досить, щоби зробити зі складу матеріялів архів у цілковитому суча­сному значінні цього слова; однак тільки з цією ознакою архівний матеріял, що лежить у тому чи иншому помешканні, може претенду­вати на назву архіва, хоч би й не доконче, не достаточно ще збудо­ваного. Є думка, що можливо навіть піти далі, можливо утверджати, що основною ознакою поняття про архів, – відрізняючи його від поняття про склад архівних матеріялів, – і є оця сама ознака розкласифікування матеріялу з відповідним розкладанням його в помешканні.

Не доводиться особливо спинятися на тому, оскільки необхідно правильно розвязати питання про класифікацію архівного матеріялу в наших сучасних обставинах. Нині на Україні можна вважати вже за закінчений період збирання, виявлення та охорони архівних матеріялів; їх вже в переважній більшості зібрано та виявлено, і нині вони досить охоронені. Значить, перед архівістами повстає як раз всучасний мент таке завдання, що стає черговим та насущним: завдання перетворити складові помешкання архівного матеріялу в opганізовані архіви; а першим – та як ми тільки що бачили, – основним ментом тут є розбирання, класифікація матеріялу з відповідним роз поміщенням його в архівосховищі.

Класифікування матеріялу є завжди одночасно і виявлення його внутрішнього змісту, хоч би і не в повній мірі, але звичайно достаточній для найближчих, яко наукових, тако й практичних цілей; як що використання даного архівного матеріялу хоч мало-на-мало є при­ступним та можливим, то тільки з обов’язковою умовою попередньої класифікації цього матеріялу. Як що така класифікованість матеріялу є остільки важливою для якого-будь його використання, то ясно, оскільки важливо, щоби цю класифікацію було переведено правильно, в належний спосіб та в належних формах.

Европейська практика до цього часу виробила два основних шляхи, два основних напрями загальної архівної класифікації докумен­тів. Взагалі треба розрізняти загальну класифікацію архівного мате­ріялу від спеціяльної. Під загальною класифікацією треба розуміти таку, де класифікаційними ознаками (differentia specifica) є менти загального характеру, що не сполучені з яким-будь особливим інтересом підходу до цього матеріялу; навпаки, спеціяльна класифікація бере за класифікаційні ознаки які-будь дуже часткові, особливі менти, що з їх точки зору і розглядається весь матеріял. Очевидячки, що для архів­ного будівництва потрібна та принятна лише загальна класифікація. Висвітлю це прикладом. Маючи на думці дати загальну класифікацію якоїсь групи архівного матеріялу, ми беремо які-будь ознаки, що були б у свойому змісті досить широкі, щоби прикладаючи до них надзвичайно різноманітні, ужчі запити, ужчі поняття, можна було 6 більш-менш точно накреслити відносно обмежені гряниці матеріялу, в яких давалося б знайти матеріял відповідно з такими спеціяльними вузькими поняттями. Тут передусім повстає ознака часу, цеб-то мате­ріял класифікується на підставі його хронології, потім, наприклад, ознака территорії, до якої стосується даний архівний матеріял; потім ознака тої чи иншої установи, що з неї вийшов архівний матеріял; потім, – ознака того чи иншого явища економіки або культури, що на їх підставі дається розподілити матеріял і т. д. Це буде загальна класифікація. Але уявіть собі, що класифікатор має певний узький інтерес, наприклад, до історії селянських зворушень 60-х років XIX століття до 1905 року включно, переважно в межах УСРР; в такому разі класифікацію всього матеріялу провадитиметься з того пункту, оскільки та в якому саме відношенні цей архівний матеріял у різних його частинах дає відповідь на те чи инше запитання згідно з інтересом і, значить, буде відповідно розгруповано, класифіковано і увесь архівний матеріял; це й е класифікація спеціяльна.

Як що ці шляхи і не завжди точно розрізняються в мислінні самих архівістів, не відчувається їх визначна різниця, роздільність, проте з усієї архівної практики їх не важко все ж таки виявити досить точно та певно.

II.

Одну з цих двох систем класифікації архівних матеріялів можна назвати системою класифікації за конкретним змістом архівного матеріялу, другу, – системою класифікації на підставі походження архівного матеріялу. Проте в цих двох системах є спільна додаткова класифікаційна ознака, а саме – хронологічна; вдруге, цеб-то після класифікації за основною ознакою в межах утворених у такий спосіб груп, обов’язково переводиться класифікацію на підставі ознаки часу, хронологічну.

Першу з цих систем, – треба пояснити враз, – дуже рідко вживалося на практиці в її чистому вигляді; дуже давно, видимо ще з першої половини XIX віку, друга система почала все більше входити к в науково-архівну обихідку, і її було точно зформульовано в грунтовних твердженнях уже в середині минулого віку, принаймні внайпоступовіших архівістів Західньої Европи. Проте і цю систему в її логічно-чистому вигляді також практично не вживається; звичайно, запроваджується де-які додаткові менти, що їх викликає фактичний стан архівного матеріялу.

Але для того, щоби практикові-архівісту не блукати в пітьмі та навмання в своїй роботі, ризикуючи наробити багато инколи грубих помилок, йому необхідно вповні ясно розуміти передусім ці дві основні системи в їх головних рисах, а потім уже і ті ухилення та додатки до них, що вимагатиме і мусить вимагати в тій чи иншій мірі фак­тичний стан матеріялу, що мається класифікувати.

Система класифікації архівного матеріялу за його конкретним змістом у чистому виді виходить з того твердження, що основною класифікаційною ознакою береться низка конкретних історичних більш-менш широких понять, що взято або з царини економічних явищ та мислей (наприклад, господарство тої чи иншої країни, засоби виробництва, велика промисловість, кустарне виробництво, державні фінанси, внутрішній ринок і т. инше), або з царини культури в широкому значінні цього терміну (учбова справа, наукові установи, релігійні культи, державні конституції, судовий устрій, судівництво, пластичні мистецтва, театр, соціяльна мораль то-що).

Звичайно, на практиці, взявши та прочитуючи той або инший окремий документ, з того чи иншого архівного матеріялу, архівіст, класифікуючи за цією системою, думає, під яке ж з таких конкретних загальних історичних понять можна в цілому віднести найближче даний документ. Як що, наприклад, перед ним лежатиме якась запи­ска, що її складено в якій-будь установі, про необхідність змінити плани навчання та структуру типа якогось вищого учебного закладу, то він відносить цей документ, його зміст до рубрики, до поняття «учбова справа» і кладе його в ту класифікаційну клітку; як що, далі, він має в руках документ, що по змісту є звітом з діяльности якогось Інституту Народньої Освіти за якийсь період, то архівіст, очевидячки знову застосовує його, класифікуючи до тієї ж самої рубрики «учбова справа», кладе його в ту ж саму класифікаційну клітку.

Звичайно далі, в міру як набираються документи, в тій чи иншій такій відносно широкій що до обсягу класифікаційній клітці, нату­рально, робиться дальші поділення на підклітки; так, наприклад, «учбова справа» дається розбити на 1) найвищі шкільні заклади; 2) середня освіта; 3) народня школа; 4) профосвіта. Таким чином, кожний окремий документ кладеться в особу клітку та підклітку цілком незалежно від того, з якими сусідами прийшов він до архівіста; отак розшивається всі справи й усі книги; кожний окремий документ іде самостійно в ту чи иншу класифікаційну клітку, цілком неза­лежно від його походження.

У практиці дореволюційної Росії я натрапив, – на щастя длядальших поколінь, лише на одну спробу запровадити таку систему класифікації архівних документів; цю спробу не було доведено до кінця і частина архіву залишилася поза цією класифікацією. Це було зроблено в середині минулого XIX віку, в колишнім Державнім Архіві Міністерства Закордонних Справ у Ленінграді. Матеріял цьогоархіва здебільшого було поділено на «розряди», що з них багато (з якихось зовнішніх причин ця система не встигла поширитися на ввесь матеріял архиву) представляли собою саме ті клітки класифікації за конкретним змістом, що ми ото тільки що згадували (наприклад, торговля та промисловість, науки, мистецтва і т. п.).

Але й у цьому єдиному, що мені відомий, випадкові, коли спробували перевести класифікацію архівних матеріялів виключно на підставі конкретного змісту, очевидячки, не вдалося перевести цю спробу до кінця: ця система з усією своєю чистотою ніколи ніде не здійснилась, бо для того траплялися занадто великі та явні незруч­ності. Їх не трудно бачити; у наведеному прикладі вони, коли я осо­бисто працював у цьому архіві, яскраво впадали на очі; видимо, незалишалися вони захованими кінець-кінцем для самих своїх проводчиків у цім архіві. Ці хиби такі: у-перше, дуже часто (занадто часто!) незвичайно важко, навіть просто неможливо, опреділити точно та рішуче, під яке класифікаційне поняття, під який класифікаційний термін, а, значить, і в яку класифікаційну клітку слід застосувати той чи инший документ. Хай перед нами, наприклад, викази селян в справі про селянське повстання 1902 року в Полтавській губ.; у цих виказах можуть відбитися, і майже напевне відіб’ються і дані цікаві для судових порядків, судового процесу епохи, і дані що до історії селянських зворушень, і дані що до змалювання економічного стану Полтавщини, що до часу і побутові риси цього селянства; не важко уявити собі отакий саме свідоцький виказ, де буде хоч би два таких менти.

Виникає тоді питання, до якого ж класифікаційного поняття застосувати весь цей документ у його цілому. Чи він більш змаль­овує селянські зворушення? Як що так, ми його кладемо до катего­рії документів «про селянські зворушення»; аджеж одночасно він подає також матеріял до економіки селянського господарства; значить, його з однаковим правом можна застосувати до категорії документів «про економічне становище селян з початку XX віку»; аджеж одночасно в тому ж самому документі єсть і матеріял що до історії судового процесу даної доби, значить, його з однаковим правом можно віднести до категорії документів «про судівництво» або «суд» в широкому розумінні; одже до якої ж з трьох цих категорій слід застосувати отой документ?

Є цілком однакові підвалини, щоби віднести до кожної з тих категорій. Архівіст, певна річ, застосовує їх тільки до одної по своій, значить, уподобі. А мент уподоби при класифікації явно знищує або до щенту руйнує значіння всякої класифікації.

Отаке перше утруднення в справі переведення класифікації архівного матеріялу за його внутрішнім змістом, утруднення, що враз збавляє цю систему виразности та ретельности. Як що при цьому взяти на увагу, що зміст поняття класифікаційної оэнаки можна (і це буває не рідко, в звязку з складністю таких понять) будуватирівно, то на практиці не рідко буде так, що якийсь документ один архівіст застосує до одного класифікаційного поняття і покладе його в одну класифікаційну клітку, а другий архівіст такого ж самого змісту документ не застосує до того ж самого поняття, а тому покладе його в иншу класифікаційну клітку; значить, неминуче і тут знову запроваджується новий елемент особистого розсуду, самоволі, що знову позбавляє далі класифікацію її значіння.

Але, мабуть, ще існішою хибою такої системи класифікації архівного матеріялу треба вважати той поневільний розрив документних комплексів, що склалися історично (у формі діловодних фондів, справ, то-що), який иноді тягне за собою великі утруднення для істориків-дослідників, порушаючи суцільність звязків не тільки документів-паперів, але і тих явищ та відношень, що відбивалися в тому чи иншому зовнішньому звязку документної групи.

Ось до цього приклади. Розбиваючи та руйнуючи єдність діловодного фонда, зібрання документів, що випустила або одержала дана установа, ми тим самим позбавляємося можливости відбудувати історію цієї установи, круг її компетенції, то-що, на підставі безпосереднього, прямого та найпевнішого матеріялу; з другого боку, – знаючи що той чи инший документ належить до даної документної групи, – можна завжди в більшій мірі робити висновки в звязку з тією групою, з якої він походить. А як що його вирвати з цієї групи, то ця можливість зни­кає неворотно. Ось простий приклад. Архівіст дістає низку справ, куди ще сам творець цього фонду оправив за роками, що зазначено на них, всі документи; архівіст вириває перший з цих документів та перекладає його в якусь класифікаційну категорію за його змістом; таким чином: а) губиться датування документа; б) губиться походження документа, а звідци й можливість висвітлювати той документ, цінувати його, в звязку з тим, відкіля він походить, в якому оточенні був, то-що. Значить, отак до щенту знищується для історика-дослід­ника ціла низка незвичайно важливих та доцінних даних що до харак­теристики документа. Ледве чи це й припустима річ. Тут до того ще знищується історичний, органічний звязок документного комплексу між собою, звязок, що також є історичним явищем, історичним фак­том, завжди доцінним для історика з того чи иншого погляду; знищення такого звязку, безсумнівно, є ніби псування документів, що, певна річ, будучи неминучим в згаданій системі класифікації, робиться певним та значним обвинним пунктом проти цієї системи.

Були спроби боротися з вищезгаданими хибами класифікації за змістом. Можна перечити та зазначити, що добре та ретельно вироб­лена система класифікаційних понять (ознак), у великій мірї усуне самоволю архівіста при застосуванні документа до тої чи иншої кла­сифікаційної групи. Проте я думаю, що, оскільки б докладно та ретельно не виявляти та опреділяти кожне класифікаційне поняття, завжди знайдеться місце для самовільного застосування, позаяк дійти тут безумовної, математичної ретельности, опреділяючи поняття, без­сумнівно, не вдасться.

Що до другої хиби класифікації за змістом, про яку тільки що згадувалося (цеб-то поневільний розрив історично-складених документ­них комплексів з його наслідками), то практика инколи звертається до такого заходу, щоби помнякшити цю хибу: архівіст, вириваючи окремий документ із даного комплексу (діловодного фонду, звичайно), клеїть на той документ наличко, де зазначає, з якого комплексу цей документ вийнято; наприклад, (беру цей приклад з дійсности) на проекті закладу в Росії Академії Мистецтв, що вирвано та покладено під рубрику «науки та мистецтва», стоїть позначення архівіста, що той проект вийнято зі справ Бірона герцога Курляндського.

Другий приклад. Розподіляючи окремі документи з діловодного фонду канцелярії статс-секретаря Катерини II – Козицького, – перемішаного, очевидячки, ще раніш з особистим фондом цього останнього, на кожнім документі наклеювалося наличко з написом: «Зі справ статс-секретаря Козицького». Проте ледве чи такий виправний спосіб уповні доходить своєї ціли: занадто вже мало можна зазначити на цьому наличкові, занадто вже небагато з ознак історичного оточення тої обстанови, де народився наш документ, подає таке наличко, такий натурально більш або менш короткий напис, а решта з цього ото­чення буде для історика неворотно втраченою, при такому вириванні документа, неминучому при системі класифікації за змістом.

Отже ясно, що система класифікації архівного матеріялу за змістом в тих або инших її модифікаціях, як що її вживати в чистому вигляді на практиці, потрапляє на такі незручності, що спроби такого вжитку в старій російській практиці не доходили кінця і не давали вповні позитивних результатів навіть при спробах запровадити де-які корективи.

Ледве чи й можна тепер споритися взагалі проти того твердження, що вживати, яко основної системи класифікації архівного матеріялу за змістом, взагалі, треба визнати за неприпустиме в архів­ній практиці і її слід покинути. Проте, як що цю ж саму систему вживати не яко основну, а лише яко допомічну, не завжди, а лише в деяких випадках, то вона, безсумнівно, не тільки може мати своє місце, але й буде найдоцільнішою. І таки випадки в архівній прак­тиці, можна сказати, не такі вже рідкі.

Перший випадок. Мається розібрати та класифікувати купу паперів (в повному та безпосередньому розумінні цього вислову); всякі спроби найти який-будь звязок, досить угрунтований, між цими паперами-документами не дійшли нічого. Їх дається об’єднати лише хронологічно, або на підставі якого-будь одного, дуже загального менту їх походження; а тим часом їх – сила; розподілити їх тільки хронологічно та взяти їх під одну дуже загальну дужку їх походження, це значить залишити зовсім невиявленою їх суть, а, значить, залишити їх без доладної класифікації, обмежившися чисто зовнішнім, формальним ментом хронології; ледве чи це й припустима річ, бо тоді тут класифікацію просто обминається. Значить, з цього становища треба винайти якийсь вихід. Отже в такому випадкові вповні ясно, що як раз класифікація цієї купи документів за їх змістом і є єди­ним виходом.

Не треба спускати з ока, що в такому разі основна хиба цієї системи (поневільний розрив історично складених документних ком­плексів, з його наслідками) не буде мати сили, бо до архівіста ці документи дійшли вже силоміць розірваними, і всі спроби рекон­струкції звязків не мали успіху. Тут у суті перед архівістом повстає дилема: або залишити матеріял просто поза класифікацією в його суті, обмежившися хронологічною, цеб-то чисто зовнішньою, класифікацією, або скласифікувати за змістом документів; розвязуючи таку дилему, ясно треба схилитися до другого її розвязку, що все ж таки найбільш відповідає основним завданням архівної справи.

Може бути ще випадок, коли класифікація за змістом, яко допомічна, буде дуже корисною і вповні дається скористати. В діловодних фондах старих установ колишньої Російської Імперії XVIII віку нерідко можна потрапити на обширі зібрання паперів, що їх просто названо: «справи нерозвязані», або «справи розвязані», або «стовпи різних справ»; инколи такі «справи нерозвязані» займають цілі ряди полок і представляють собою просто хронологічно розкладені доку­менти, що їх об’єднує тільки та зовнішня формальна ознака, що вони не були в установі в процесі якого-будь діловодства. Беручи на увагу велику кількість та лише формальну означеність такого скуп­чення документів, дуже корисно, щоби виявити його суть, зробити в середині його класифікацію за змістом, але, певна річь, з одною ціл­ком необхідною умовою: перегрупування документів, що з цим спо­лучається, ні в якому разі не повинно ламати який-будь історичний фіксований між ними звязок (наприклад, певний їх підбор в оправах або обкладинках, їх сучасну канцелярську нумерацію, то-що). Якщо такий звязок єсть, то краще його не рушити, а класифікацію зробити в описах, відокремлюючи в особі описи кожний окремий документ, а кожний окремий опис застосувати до одної тільки класифікаційної ознаки.

Отже, коли архівний матеріял, розбитий безнадійно і непоправно, пороз’єднаний та переплутаний, – по-перше, по-друге, коли ту або иншу частину, більшу що до кількости документів, занадто фор­мально відокремлено в фонді тої чи иншої установи і на підставі лише цього занадто важко судити про її суть, то в таких випадках класифікація документів за змістом, може бути вповні доцільною і є безсумнівно корисною. При цьому тілько дуже бажано, щоби класифі­каційні ознаки бралося з числа тих понять, що так чи инакше від­носяться до змісту документів, що підлягають класифікації, та щоби, таким чином, класифікація не ставала б такою занадто відірваною та силованою відносно матеріялу, що його класифікується.

В своєму загальному висновку про систему класифікації архів­ного матеріялу за змістом та грунтуючися на досвіді близького спо­стереження такої спроби в одному з старих російських архівів та де-яких особистих спроб в цім напрямі (в тому самому архіві при розбиранні паперів так званих статс-секретарів Катерини ІІ-ї), я мушу, на підставі всіх вищезазначених загальних міркувань, цілком стати на бік того загальновживаного в практиці Західної Европи твердження, що вживання системи класифікації за змістом в її чи­стому та повному вигляді є неможливим ніде й ніколи. Проте я думаю, що є часткові випадки, коли допомічне вживання цієї системи є і цілком доцільним, і бажаним; які то випадки, про те тільки що згадувалося вище.

ІІІ.

Класифікація архівних матеріялів за походженням є та система класифікації, що є нині найголовнішою та загальновживаною яко в практиці ССРР, так і в Західній Европі. В основі цієї системи лежать такі міркування загального характера. Те чи инше розпоміщення окремих документів в тій чи иншій їх групі, яко загальне правило, ніколи не є випадковим, а завжди обумовлює його та обстанова, де народилися ці документи. Діяльність тієї чи иншої установи, особи або організації в її саме такому, а не иншому процесі, ніби відкладає ті чи инші документи цієї діяльности в певному порядкові, що в певній мірі відбиває порядок, та почасти, форми діяльности цієї уста­нови чи особи. Порушення цих історично усталених взаємовідносин – порядка діловодних документів – знищує той відбиток певної історич­ної дійсности, що заховується в непорушенім порядкові цих доку­ментів, а тому щоби не було такого порушення, остільки не приня­того на погляд історика-дослідника, необхідно зберегти документи в архіві, яко-мога, в тому самому порядкові, в якому вони так би сказати, народилися та розіклалися при їх виниканні та підчас їх актуальности (цеб-то саме в ті моменти, коли вони були точними слідами – відбитками ще біжучої дійсности). Звідци природній висновок, що архівна класифікація документів мусить точно заховувати всі моменти походження даного документа, що нині стає архівним, його місце, що виникло історично поміж иншими документами. Такого роду ціль архівної класифікації тягне за собою негування якого-будь штучного перегрупування архівних документів, стремління зберегти їх надалі в такім взаємнім звязку, до якого їх привело їх власне «життя» в формі якоїсь суцільности, звязаної з діяльністю тої чи иншої особи або установи в широкому розумінні цього слова. Це от ціле (що склалося історично та органічно), ця от єдність в цілій групі окремих документів, створена єдністю якоїсь історичної індивідуальности, що спородила їх на світ (в найширшому значінні цього поняття – хай то буде установа, організація, господарча єдність, людська, особа то-що) і є тою основною формою, в якій мусить переводитися архівне переховування документів.

Ця форма за звичайною поки що (та як мені здається ледве чи правильною) термінологією нині, зветься архівним фондом. Я вважав би за нормальніше додержуватися тут терміна «діловодний фонд», бо термін «архівний» фонд» (за точним значінням цих слів) має инший зміст, з яким його й слід зберегти в архівній термінології.

Таким чином за основу архівної класификації документів мусить бути поняття про діловодний фонд. Тому про це поняття і слід ска­зати докладніше. Як тільки що було зазначено, в сучасній науково-архівній літературі трапляєтеся термін «архівний фонд», як зараз побачимо, близький (але не тотожний) до запропонованного мною тер­міну «діловодний фонд». Опреділяючи основні архівні терміни, в найостанніший час, ленінградські архівісти запроваджують термін «архівний фонд» (термін «діловодний фонд» у них зовсім не вжива­ється), надаючи йому такого трохи обширого опреділення: «Архівним фондом звемо сукупність одиниць переховування архівного матеріялу, що об’єднані в архіві в одну відокромлену цілість під одною загаль­ною назвою, та звичайно мають самостійну для даного збору архівну нумерацію. Архівним фондом може бути група архівного матеріялу: а) що є результатом діяльности установи або особи, що склали ті фонди (фундатори фонду), б) що її зібрала установа або особа – збирачі фонду, з наслідків діяльности инших установ або осіб, і в) що скла­лася історично або що її утворено спеціяльно в самому архіві».

В 2 випуску «Архивного Дела», критикуючи це опреділення, В. Шеремет’євський (відомий московський архівіст) пропонує, з сво­го боку, таке опреділення: «Архівним фондом звемо сукупність оди­ниць переховування, що їх об’єднує особий загальний наголовок, від­повідний до його індивідуального характеру та особа часткова нуме­рація цих одиниць». Згаданий архівіст поділяє далі архівні фонди на: 1) природні та 2) штучні. Перші, природні, «складаються з одиниць переховування, які суть продуктом діяльности одної якої будь установи (або відділу установи)». Другі, штучні, – це – або ті, що «крім основного осередку документів одної–якоїсь установи містять в собі документи инших установ, що припадково потрапили до цих фондів через недогляд або своєрідне розуміння «пользы служ­бы» з боку архівної адміністрації», або такі, що складаються з доку­ментів різного походження, об’єднаних, звичайно, на підставі загаль­ного змісту, що їх прикладом може бути більша частина розрядів колишнього державного архіву.

Обидва ці опреділення поняття про архівний фонд запровад­жують поняття про «одиницю архівного переховування». Ленінградьські архівісти під цим останнім терміном розуміють «окрему перехо­вану частину архівного матеріялу, що її вноситься до інвентарного опису під одним нумером, розподілення матеріялу за одиницями пере­ховування обумовлюється виключно зручністю переховування, інвентарізації та використання».

Т. Шеремет’євський пропонує одиницею архівного переховуван­ня називати «частину архівного матеріялу, що зареєстровано під особим №, та з особим наголовком з метою забезпечення її цілости та зручности використання».

Неможна не зазначити, що обидва ці опреділення характери­зують «одиницю архівного переховування» як щось чисто зовнішнє, виключно формальне, оськільки це стосується тільки до архіва, а не до самого цього архівного матеріялу, що тут переховується, в його суті, хоч би з боку форми. А відповідно з цим такий самий відби­ток зовнішньої формальности, – і формальности виключно з точки зору сучасного архіву, яко установи, – лежить на обох опреділеннях «архівного фонду» і зокрема на опреділенні, що йому надають Ленін­градські архівісти.

Зовсім инакше, – не так формально, у-перше, а головне, – по-друге, – виходячи не від архівного відношення до документа, а з самої сути цього документа, підійшли до питання про опреділення поняття «архівний фонд» сучасні західньо-европейські архівісти.

Один із найавторитетніших творів останнього часу в Західній Европі в галузі архівознавства так опреділяє поняття про «архівний фонд» («un fond d’archives»):

«Архівний фонд є сукупність документів писаних, рисова­них та надрукованих, що одержали або зібрали та упорядкували (rediger) офіціяльно управління в його цілому або хто з співробітни­ків його складу, остільки, принаймні, оскільки ці документи призна­чається переховувати в цім управлінні або в одного з співробітників його складу».

Це опреділення, що останніми часами набуло собі, видимо, де­яке право громадянства в західньо-европейській архівній практиці, як що й має, на мій погляд, хиби, проте, в ньому намічено цілком правильно основний зміст цього поняття. Те опреділення, що я про­бую подати нижче, тільки більше та точніше та більш читко, підкреслює мент походження, яко головну та основну ознаку поняття, але тільки не про «архівний фонд», а точніше – про «діловодний фонд».

«Архівний фонд» є щось цілком органічне». Кожний архівний фонд має, так би сказати, своє «я», свою індивідуальність, яку архі­віст мусить навчитися пізнавати перед тим, як стати до його (фонду), класифікації [Dr. S. Müller Fr., Dr. S. t. Feith et Dr. R. Fruin TN. Ar. Manuel pour la et la déscription des archives. La Haye. 1910 p. – 1,5].

Російська архівна практика та мій персональний досвід цілком переконали мене в загальній правильності такого підходу до поняття «діловодного» (або архівного, справа не в слові) фонду. Ніяких прак­тичних утруднень, вживаючи його на ділі, не маємо; як що такі і бувають, то вони, у-перше, як побачимо, вповні задовольняюче даються розвязати шляхом дальшого розвитку та поглиблення поняття про «діловодний фонд», а по-друге, таких перешкод, багато менше, ніж при який-будь иншій одиниці, коли для архівної класификації береться иншу основну ознаку.

Після цих коротких вказівок на досвід ССРР та Західньої Европи, що до питання про архівний фонд, переходжу до дальших вис­новків зі свого досвіду. Те, що слід покласти основою архівної класифікації за походженням документів, що підлягають архівному переховуванню, найкраще називати «діловодним фондом»; отже це й опреділятиме саме той головний та єдиний мент, що є основою всієї такої класифікації – мент походження кожного документа, що підлягав архівному перехавуванню. Инакше кажучи, мент походження доку­мента, – що є основою його класифікаційного застосування, – цілком опреділяється саме тим діловодним фондом, що до нього даний доку­мент має бути застосований. І це тому, що «діловодним фондом» звемо такий збір документів, де всі документи, що його складають, мають точну ознаку приналежности до певної єдиної установи або закладу в широкому розумінні цих понять (державної, громадської або при­ватно-правової), а також окремої особи – приватної, урядової або юридичної, які для себе самих або хто инший для них утворили кожний із даних документів. [Таке опреділення «діловодного фонду» я зформулював з 3-ма Харківськими архівістами: Є. М. Івановим, В. А. Барвінським та М. В. Гливенком].

Таким чином, як що виявлено той діловодний фонд, що з нього походить документ, що підлягає класифікації, то через те саме вста­новлено і походження такого документа. Инакше кажучи, як що той чи инший документ походить з того чи иншого певного діловодного фонду, то через застосування його саме от до цього «діловодного фонду», в тому чи иншому місці цього фонду, і буде зроблено архівну кла­сифікацію документа за його походженням. Як що є певний збір документів, та про кожний з документів такого збору дається вста­новити, що його складено саме для даної установи або від самої цієї установи, або від кого-будь зокола, то збір таких документів у сукуп­ності складає собою один суцільний «діловодний фонд». Такий діловодний фонд завжди є не випадковим або мертвим, або зовнішне скомпанованим збором паперів, а є щось органічно суцільне, єдине в його внутрішній суті; і це, певна річ, не може бути инакшим. Тут перед усим треба усталити те твердження, що нема документа, який би не мав того чи иншого діловодного фонду, що до нього він нале­жить; нема документа без його діловодного фонду, як нема і не може бути діловодного фонду, як чогось реально-конкретного, – без доку­ментів, що його складають.

З того часу, як письмо є в руках людей, з того часу, як багато та багато актів людської діяльности знаходили свій відбиток та вис­лов саме в письменних формах, ці письменні форми, ці документи слід розглядати не инакше, як відбитки та вислови тої чи иншої діяльности людства, а оскільки ця діяльність людства неминуче спо­лучається або з діяльністю особи, або з діяльністю установи чи закладу (в найширшому розумінні цих понять), письменні відбитки та вислови цієї діяльности і групуватимуться саме навкруги окремих осіб та установ, а ці то групування, – кінець-кінцемь точні сліди життя певного индивідуального та громадьского організму в історії, – ми й знаходитимемо саме як раз в «діловодних фондах».

Таким чином, те поняття про «діловодний фонд», що, видимо, необхідно запровадити в системі архівної класифікації, зовсім не є поняття штучне, тільки технічне, пристосоване лише до техніки архівної справи. Поняття це знаходить своє виправдання в глибших історично-технічних міркуваннях. В цьому корениться науково-історичне угрунтування системи архівної класификації за походженням. Не вдаючися до докладнішого студіювання такого угрунтування (що вимагає особого місця і в великій мірі потягне вже до царини тех­ніки історичних студій), я дозволю собі тільки висвітлити поняття про «діловодний фонд» кількома прикладами та думками вже з царини чистої архівної практики. Передусім, є безсумнівним і не вимагає ніякого додаткового ще угрунтування те твердження, що найчасті­шою формою «діловодного фонду» в практиці архівів будуть «діло­водні фонди» різних установ, громадських, державних та приватних. Аджеж здавна вже кожна установа (в широкому розумінні цього поняття) відбиває та виявляє хоч би почасти, – а звичайно в цілому, – свою діяльність, свою роботу, своє буття, свою історію в низці доку­ментів, які суть, таким чином, ніби продуктом її діяльности. Ці документи в їх сукупності суть двоякого роду: або ці документи народжуються, виходять від даної установи, або їх надіслано від когось до даної установи, таким чином, хоч і не прямо, їх також народжує діяльність тієї самої установи. В старій канцелярській практиці це – «вихідні» та «вхідні» даної установи. Однак «вихідні» не обхоплюють собою всіх документів першого роду (цеб-то що наро­дилися безпосередньо в установі): часто установа родить (яко вираз або відбиток того чи иншого акту своєї діяльности, повторюємо) той чи инший документ для себе самої, не призначаючи його для пере­дачи кому-будь; таким чином, такий документ вже не можна канце­лярсько-технічно залічити до «вихідних» (наприклад, можна назвати; журнали засідань, накази по установі то що), а тим часом він, безсум­нівно, відноситься до першого роду документів даного діловодного фонду. А звідци ясний практичний висновок: увесь комплекс «вхідних» до даної установи документів і весь комплекс «вихідних» з неї передусім мусить бути залічений до діловодного фонду установи; далі – документи, що звязані з тою чи иншою установою та народилися в цій установі від неї самої для власних її потреб, відносяться до «діло­водного фонду» цієї саме установи.

Однак тут треба взяти на увагу, що, коли такого роду доку­менти надсилається для чого-будь до иншої установи в формі дублі­ката або копії, то цей дублікат або копія належать уже до діловодного фонду цієї иншої установи, оскільки саме цей дублікат та копія (а не самий оригінал) є плодом, хоч би й не прямим, цієї иншої установи: аджеж коли-б ця инша установа не чинила в певному напрямі, то їй не треба було б надсилати від першої установи того документа; саме наслідком діяльности цієї иншої установи і з’явля­ються, народжуються ці дублікати та копії, що до неї надсилає перша установа. Потім, завжди треба ще пам’ятати, – з точки зору того розуміння «діловодного фонду», що було подано вище, – що того ж самого документа чорняк (або «одпуск», як часто звуть в росій­ській канцелярській практиці) та біловик належать до різних «діло­водних фондів»: чорнетка відноситься до «діловодного фонду» уста­нови, де її написано (де, значить, цей документ-чорняк народився), біловик же належить уже до «діловодного фонду» тієї установи, що для неї його було написано, до якої, значить, він був адресований, надісланий, та що непрямим наслідком діяльности її народився цей біловий примірник документа.

Повстає дуже важливе питання, що його чужоземна практика, видимо, дуже часто розв’язує негативно, про те: чи можна вважати за «діловодний фонд» папери даної певної особи чи сім’ї (цеб-то те, щочасто звуть «сімейним архівом»)? Базуючися на всьому передущому зрозумінні терміна «діловодний фонд», я вважаю за вповні логічно, правильне та досить угрунтоване вирішати таке питання цілком позитивно: ми не тільки можемо, але й мусимо говорити про персональні або сімейні діловодні фонди (в тому, певна рїч, трохи умовному значінні цього терміна, що складено вище).

Подаймо для цього де-які міркування. Дана особа, Іван Іванович Іванов, протягом свого життя, «спородив» якесь число документів, що, з одного боку, об’єднуються його індивідуальністю, з другого боку, є відбитком та виразом його, – цієї особи, – діяльности, роботи, фактів, у всякому разі історії його існування. Як що це так, – то ми маємо всі підвалини, ухваливши вищезгадане розуміння терміна «діло­водний фонд», вважати збір паперів, що залишився після тої чи иншої особи, – паперів, що «виходили» від цієї особи, або надсила­лися до неї, що так або инакше були з нею звязані, були продуктом її діяльности, – вважати такий збір паперів, – такий особистий архів (як иноді кажуть), за «діловодний фонд».

Як що низка особистих архівів переплітається одне з одним, ідуть в певному хронологічному звязку одне з одним, то виникає поняття про «сімейний архів», який завжди дається розглядати яко «діловодний фонд» даної сім’ї, як що цю сімь’ю можна уявити собі, яко певний єдиний організм в її життю та діяльності. Як що ж таке уявлення про дану сім’ю утворити собі неможна, то з точки зору нашого розуміння «діловодного фонду», краще казати про сукупність окремих особистих діловодних фондів, зазначивши, певна річ, де-яку їх спорідненість.

«Діловодний фонд» ніби припускає можливість двох основних його підрозділів: частин фонду і того, що умовно дозволю собі на­звати, – підфондами. Обидва ці підрозділи, як ми зараз бачимо, взято з практики і тому їх теоретичне встановлення та виявлення є необ­хідним для цілей чисто практичних.

Кожний складач та кожний розпорядчик даного фонду, чи то буде окрема особа, або та чи инша установа, може мати кільки на­прямів у своїй діялності, може поділити свою активність по її суті на кільки відмінних одна від одної частин, що, однак, не можуть існувати самостійно і представляють собою яко логічно, так і прак­тично єдину цілість в даній особі чи установі; а оскільки кожна з цих частин відбивається в тому чи иншому ряді документів, кожний такий ряд документів даного діловодного фонду представляє собою частину діловодного фонду. Державна установа, що до її відання нале­жить, наприклад, народня освіта в цілому на даній території, в одному свойому відділі завідує професійною освітою, в другому – загально-освітніми школами, а в третьому – всією фінансово-бухгалтерською справою; а тому, значить, документи кожного з цих відділів в їх сукупності будуть частинами «діловодного фонду» даної установи в цілому. Цей збір документів відбиватиме в собі лише частину діяль­ности того ж самого цілого, частину що не має ніякого самостійного відокремленого від усієї цілости життя.

Остільки, оскільки вже в самій установі, у самого складача «діловодного фонду» за його ще життя були вже точно та ясно виявлени відділи, часті його діяльности, що відбилося відповідними зовнішними підрозділами та документами його діловодного фонду, без­сумнівно, є цілком доцільним увесь цей розподіл зберегти в архівній класифікації даного «діловодного фонду».

Може, однак, спричинитися і инше становище: може бути, що та або инша частина установи буде дуже відокремленою в своїй роботі, в своїм життю; і з зовнішнього, формального боку (що відіб’ється в назві, передусім) і з внутрішнього боку по суті дана частина виявля­тиметься вже не яко частина, а саме яко певна, хоч би й не вповні самостійна, цілість, індивідуально відмінна вже від всієї даної уста­нови. Як що шляхом студіювання внутрішньої структури даної уста­нови в її історії, або шляхом встановлення зовнішнього виразу саме такого стану речей відносно будь якої, на перший погляд, звичайної частини даної установи, все це дається виявити, – тоді весь комплекс паперів, все діловодство такої частини установи вже не підійде під поняття частини діловодного фонду цієї установи, а його слід кла­сифікувати, з одного боку, як щось самостійніше, індивідуальніше, ніж частина фонду, з другого боку, все ж таки ясно його неможна доконче відірвати від всього «діловодного фонду» даної установи.

Оскільки воно скоріш навіть є в якійсь залежності від цього останнього в такому разі я вважав би за необхідне, в разі такої архівної класифікації, частину фонду відокремлювати особо і називати її побіч­ним [«сопутствующим»] фондом даного основного діловодного фонду. Спробую висвіт­лити цю теоритичну схему прикладом.

Губерніяльні установи фінансового характеру 2-ої половини XIX віку, так звані казенні палати, мали, між иншими, функцію – розпоряджатися питаннями, що до розкватирювання, – точніше, що до розшукання помешкань для війська та їх улаштування, будування, пристосування, то-що. На чолі цієї справи стояла колегія («присутствіе») під головуванням губернатора (цеб-то урядовця, що до управ­ління казенної палати не мав відношення); діловодом же був один з начальників відділу казенної палати, і все виконання, так саме як і підготовлення справ такого роду, що проходили через вищезазна­чену колегію, переводив один з палатських відділів; проте все вважалося за певну, немов самостійну установу, що звалася «губерніяльний розпорядчий комітет», який мав свої «справи», по «розпорядчому комі­тету». З другого боку, цілком ясно з історії губерніяльних установ, що цей комітет ніколи не існував самостійно, що його чинність та діяльність були певними зв’язками об’єднані органічно з казенною палатою, яко з установою, що ширше охоплює, з більш широкою по завданням своєї роботи. Нарешті, зовнішнє виявляється повне відрізнення «справ» даного роду від «справ» звичайних і типових частин установи, цеб­то казенної палати (її „столів” і „відділів”) в тому, що всі ці «справи» на обкладинках мають позначення: «по розпорядчому комітету». Все це в сукупності й примушує з діловодного фонду казенної палати від­окремити особий побічний фонд «губерніяльного розпорядч. комітету».

З другого беку, оскільки кожна «справа» казенної палати, яко такої, велася в якому-будь «відділі» її, що й позначалося на обкла­динці справи, то можна сказати про частини фонду казенної палати, про те, що даний фонд розбивається на кілька частин, але іменно і тільки частин єдиної цілости, що з них, і тільки з них, ця цілість складається. Отже як що відгорнути з фонду казенної палати «справи» її відділів, то в цьому фонді нічогісенько не залишиться; як що ж з того самого фонду викинути «справи» губерніяльного розпорядчого комітету, то основа діловодного фонду казенної палати все ж таки зостанеться.

В числі «діловодних фондів» часто знаходимо дві одмінки, які необхідно зазначити особо, і в практиці відповідно брати їх на увагу. Та чи инша судова установа, в один з ментів своєї судової діяльности мусить судити ту чи иншу окрему особу, або якусь цілу установу; для цілей судівництва ця судова установа вимагає та розгля­дає иноді все діловодство підсудної установи, всі папери, що набра­лися за багато років у підсудної особи. Судовий процес закінчується, і весь діловодний фонд підсудних так і залишається в діловодному фонді судової установи, немов прив’язаний до одного менту діяльно­сти цієї судової установи, а, значить, і діловодного фонду, що є виразом цієї діяльности. Цілком ясно, що діловодний фонд підсудного (чи особи, чи організації) неможна розглядати яко обічний фонд (а надто як частину) діловодного фонду судової установи. Адже підсуд­ний чинив та накопичував сліди своєї діяльности в зборі документів, – його діловодному фонді, – без ніякого, будь-якого звязку з діяль­ністю даної судової установи, з діловодним фондом якої його сполучив судовий процес. Таким чином, в суті ми маємо тут два різних діло­водних фонди, але об’єднаних не механічно і не припадково: один з них – діловодний фонд підсудного – органічно вже після свого виник­нення, сполучився з певною частиною иншого, – діловодного фонду судової установи.

Візьмім инший аналогічний приклад. Якась установа в історії свого розвитку, поширення своїх функцій, втягає в сферу своєї ком­петенції роботу иншої установи, що до того менту існувала й чинила цілком самостійно; в порядкові наслідування роботи ця установа, поширюючися, в цей самий мент втягає в своє діловодство і все діло­водство, весь діловий матеріял, тої установи, що туди вливається; таким чином, в діловодний фонд поширеної установи вливається діло­водний фонд зовсім иншої установи; нема сумніву, що тут перед нами два різних діловодних фонди; але так саме безсумнівно, що ці діло­водні фонди об’єднані між собою якось органічно, а не механічно та випадково, при чому так саме не випадково іменно один з фондів увійшов у склад иншого.

Наведені приклади, здається, виразно наводять на такий одмінок діловодного фонду, таку різноформність, що, маючи де-які особливо­сті, повинна зазначитися та виділятися хоч би під назвою «побічного діловодного фонду». Тут треба порушити практичне питання: чи можна та чи потрібно, при класифікації, побічні фонди відокремлювати зі складу того діловодного фонду, куди вони ввійшли, чи ні? З точки зору яко-мога меншого порушення органічної історичної суцільности архівних матеріялів, на це питання необхдіно відповісти цілком нега­тивно, без ніяких обмежень. Побічний діловодний фонд належить класифікувати, розпоміщати фактично в тому діловодному фонді, куди саме і точно по суті, в житті даної установи, він увійшов. Само собою, технічно, одночасно цей побічний діловодний фонд слід строго і ясно ізолювати від основного діловодного фонду, беручи на увагу, що перед нами окремий, самостійний діловодний фонд.

Але від побічного фонду треба відрізняти в архівній практиці фонд випадковий, що випадково вкоренився в який-будь инший діло­водний фонд. Нарідко припадає на долю иноді многострадальних діло­водних фондів, що два або три діловодних фонди, хоч би цілком незалежно від їх змісту, від їх сути об’єднують, иноді зливают в тому чи иншому архівосховищі, в той чи инший мент історії їх пере­ховування. Випадково всилений діловодний фонд, органічно нічим абсолютно не зв’язується з тим діловодним фондом, куди його механічно застосувала стороння сила; в цім – основна різниця між діло­водним фондом побічним та діловодним фондом випадковим, випадково всиленим. Питання про класифікацію таких випадкових діловодних фондів також розв’язується вповні ясно: їх відокремлення, цілковите та остаточне, зі складу того діловодного фонда, куди їх було всилено, ледве чи й має що проти себе; навпаки, відсутність органічного та історичного звязку між цими явищами історичного процесу, що їх відбитком вони є, скоріш наводить на більшу зручність їх цілкови­того відокремлення та класифікації їх при переховуванні на цій саме підставі.

Слід окремо зазначити та особо поговорити про цей особий тип діловодного фонду, до якого можна прикласти цю назву, – з точки зору нашого опреділення цього поняття, – лише умовно, але який у російській архівній практиці трапляється не дуже рідко і при класи­фікації може спричинити архівістові великі утруднення (само собою, при системі класифікації за походженням, що про неї тільки й іде зараз мова). В історичному процесі буває нерідко, що єдине по суті явище, єдине в його цілях, формах та методах переведення та навіть, зовнішніх документальних виразах, одночасно переводять різні особи, організації, установи, а значить, і в діловодних відбитках, у діловод­них фондах, всіх цих осіб, організацій та установ можна потрапити на одноформний відбиток даного явища в низці однотипних доку­ментів.

Що тут робити архівістові, класифікуючи такі цілком єдиноформні відбитки якого-будь, инколи дуже значного, історичного явища? Чи йому слід залишати всі ці одноформні документи частинами, строго в кожнім тім діловоднім фонді, де кожна та чи инша частина їх пере­буває, чи об’єднувати всі ці документи в одну цілість, якою по суті ці документи й є? До другого рішення схиляє та думка, що, у-перше всі ці документи цілком одноформні в усій своїй масі, саме і являють собою де-яку єдність, історично доцільну і, по-друге, те, що вони в своїй суті звичайно мало звязані, – органічно, так би ска­зати, – з тими установами та їх діловодними фондами, де вони утворювалися. Однак все ж таки з точки зору строго переведеної класи­фікації архівного матеріялу за походженням більш можна прийняти та виправдати перше розвязання питання. При другому рішенні, зна­чить, мусить виникнути особий збір документів, що об’єднуються не тим чи иншим джерелом свого походження, а єдністю форм свого змісту, однаковими цілями свого призначення, єдністю того історич­ного матеріялу, що в них міститься; і на всьому цьому, можна ска­зати, зовсім не відбилося те, яка ж із установ, та коли, та оскільки саме, та в якій саме частині цих документів працювала над їх скла­данням; таким чином, виникає ніби якийсь особий фонд, що можна назвати позаділоводним фондом.

Як відомо, одним з найважливіших документів по історії насе­лення колишньої Росії XVIІІ та початку XIX віку є, так звані «ревизькі казки». З самого початку ревизій було встановлено форму «ревизьких казок» і вона зберіглася майже незмінною за весь час існування ре­визій, а тим часом в утворенні цих документів брали участь у різні часи різні установи, і військові, і громадські (військова колегія, воєводські канцелярії, особі ревизькі комісії, сенат, казенні палати та инші); часто для тої чи иншої практичної зручности ці документи скупчувалося то в тій, то в иншій установі і кінець-кінцем їх було переважено, зібрано в казенних палатах. Ревизькі казки в їх сукупності для тої чи иншої території є найціннішим матеріялом що до історії населення, але – в їх сукупності, а не в розбитому на частина вигляді; з другого боку, на їх змісті ї формі ніяк не відбивається, яка з установ їх складала, яка з установ винна в їх походженні; ці міркування і примушують схилитися до того, щоби, класифікуючи архівний матеріял, відокремлювати особо «ревизькі казки», особо складаючи їх в окремий збір, окремий позаділоводний фонд. Найцінніші поземельні кадастри Московської Руси, писцові та переписні книги склала так саме не одна установа; трудно тепер, мабуть, точно встановити походження канцелярське багатьох з подібних документів; а тим часом всі ці писцові документи дуже одноформні, одноманітні змістом, і незвичайно мало відбилося на них, – як що і взагалі відбилося – походження з тої чи иншої установи; до того ще треба взяти на увагу, що ще в найстаріших, XVII тa XVIII віку, установах з цих «книг» складали вже особі фонди, зовсім не рахуючися з тим або иншим похожденням цих документів. А звідци виникає для архівіста тим більше грунту, щоби відокремити писцові книги до особої групи, зкласифікувати їх, переховуючи, яко окремий «позаділоводний» фонд.

Отже, основними осередками, що з них складається класифікація при переховуванні архівного матеріялу на підставі системи класифі­кації за походженням документів, суть: діловодні фонди, з його час­тинами, побічні («сопутствующие») діловодні фонди, випадкові («при­входящие») діловодні та позаділоводні фонди; в де-яких часткових випадках тут, яко допомічні, можна притягати окремі менти класифікації за змістом, як ми бачили вище, в розд. II.

IV.

Я не спинятимусь на дальших питаннях, що сполучаються з вжитком класифікації за походженням, обмежившися в цьому вик­ладі лише висвітленням основних понять, що будують цю систему класифікації. Проте, мені здається, що сказаного про обидві системи кла­сифікації в попередньому викладі досить, щоби мати змогу зробити де­які, хоч би й загальні, висновки. Перший висновок остільки безпосере­дньо виникає з усього передущого, що він, здається, не потрібовує ще яких-будь додаткових угрунтувань; висновок цей такий: основною, виключно докладною системою класифікації архівних матеріялів при їх переховуванні є система класифікації за походженням; ця система найбільш гарантує цілковиту непорушність архівного матеріялу, що є дуже важливим для зберігання і цілости всіх тих можностей, які може дати вченому історикові той чи иншій матеріял. Певна річ, бувають випадки, коли з цеї системи з технічних причин неможна скористати; наприклад, архівіст одержав матеріял у такому дефектному, переплутаному вигляді, що ніяких ознак, щоби відбивати діло­водний фонд, не залишилося; або – матеріял протягом попередньої істо­рії свого переховування до такого ступеню перестосовано, та до того ще и не раз, з різними практичними цілями, що цілком загубилася можливість віднести його на підставі походження до того чи иншого діловодного фонду.

У таких випадках, певна річ, залишається один лише вихід: вжи­вати класифікації за змістом; однак і тут бажано, щоби було вжито всіх заходів до відбудування діловодного фонду, хоч би тільки гіпо­тетичного, лише здогадального.

Може бути, що перед архівістом лежатиме багато документів уповні ясних що до свого походження, що до приналежности до того чи иншого діловодного фонду, але відбудовувати ті фонди буде зайвою справою, бо з кожного фонду залишилося лише два-три уривочних документи; тоді, можливо, буде доцільніше дати класифікацію переховування цих документів за змістом, але необхідно, яко коректив до неї, скласти картковий покажчик із точним розподілом на фонди. Отже, – це буде другий висновок, – де класифікація за походженням є безсилою, там неминуче і необхідно вживати класифікації за змістом; инших систем не має сучасна архівна практика та й мені особисто не доводилося відчувати в них потреби. Отже, при всякій класифікації переховування архівних матеріялів не слід забувати, що необхідно користати з усякої можливости коректувати та і поглиблювати всяку класифікацію шляхом установлення паралельно відповідної належної карткової реєстрації тих самих документів: позначаючи на карточці хоч би найкоротчі наводи на той чи инший документ, цеб-то реєструючи даний документ (або групу на підставі класифікаційного об’єднання документів) на окремій карточці, далі шляхом якого-будь иншого групування таких карток можна реєстраційно уточнити власну класифікацію переховування і через те допомогти: а) більш точно виявити суть захованого архівного матеріялу, б) зручніше та легше відшукувати матеріял, необхідний для наукових (або практичних) цілей.

Закінчивши на цьому свою замітку що до архівної класифікації матеріялів, я, певна річ, обхопив, зміг обхопити, поки що лише ще дуже невелику частину цього досить складного питання, при чому обхопив, безсумнівно, дуже неоднаково в різних його частинах. Сподіваюся, що матиму змогу ще раз повернутися до цих питань, дуже важливих та живучих для сучасного архівіста.

2. Кілька слів про архівні будинки.

Питання про спеціяльно пристосовані архівні будівлі, мабуть, досить скоро та гостро повстане перед архівним будівництвом ССРР. Таких будівель у Союзі майже нема; дві-три в Ленінграді та одна в Москві. А тим часом, величезні архівні скарби, що тепер, за останні роки так швидко нагромаджуються, зберігаються та упорядковуються, зрозуміла річ, поволі мусять розпоміщатися в більш або менш при­стосованих для цього помешканнях. Як що в сучасний мент ще рано казати про збудування таких спеціяльних будинків, то, можливо, дуже недалекий той мент, коли можна буде реально ставити питання про пристосування для цілей архівного переховування будинків, що вже маються. А в звязку з цим неминуче повстає питання, які ж тепер ті загальні вимоги, що їх пред’являється для архівних помеш­кань, які досягнення має тут європейська та союзна практика; тільки знаючи та беручи на увагу ті вимоги та досягнення, можна досить раціонально пристосовувати той чи инший будинок для архівних цілей.

Збудування для архівів спеціяльно пристосованих будинків почалося в Західній Европі лише з другої половини XIX століття; але й то до 70-х років XIX століття в Европі булі тільки три спеціяльно збудованіх для архіва будинки (в Лондоні, Берліні та Парижі). Будуючи вже в 1886 році спеціяльний будинок для архіва в Веймарі, за признанням його директора, доктора Бурхарда, прийшлося витра­тити багато труда та робити часті зміни, вироблюючи план, тому що техніка будування архівних будинків була ще «занадто молода».

Одним із перших будинків спеціяльно збудованих для архівних цілей є новий павільйон «Archives Nationales», що збудовано за 2 Імперії. Цей павільйон складається з трьох зал, що з них кожна займає цілий поверх; кожна зала має вздовж стін галереї, вбудовані з металу; поверхи відділені один від другого підлогами – стелями з невеличких цегляних склепиків, покладених на залізних балках; освітлення подається через вікна; підлога повсюди тафльована. Ще в 70 роках минулого століття така будівля була зразковою.

Однак уже 1870 року було збудовано (почасти) Лондонський Державний Архів (The Public Record Office). Цей будинок мав три поверхи понад землею та один поверх під землею; підлоги-стелі зроблено в формі невеличких цегляних склепиків на залізних балках і підлоги вкрито тесаним камінням. Кожний поверх має посередині через увесь будинок коридор, куди виходять двері з ряду кімнат-камер по обох його сторонах; з кожного боку вроблено 11 камер, цеб-то по 22 камери на поверх. Всі камери ізольовані одна від другої та від коридора огнетривалими мурами, а двері з них, що в коридор зроблено з заліза, так саме огнетривалі. У такий спосіб досягається цілковиту ізольованість у пожежному відношенні окремих частин архіва, розпоміщених по різних камерах. Підземний поверх також поділяється на окремі камери. Освітлюються коридори зверху, причому в коридори нижчих поверхів світ проходить через шкляні частини під­логи верхнього коридора. Камери освітлюються звичайними вікнами. Зазначається значний нестаток світу в цьому будинкові.

Трохи пізніше в Паризькому Archives Nationales було збудовано новий павільйон. Цей невеличкий будинок представляє собою дві суцільних зали, що займають два поверхи; поверхи відділено один від одного стелею-підлогою з мережчатої залізної решітки. Кожна зала 3 метри заввишки; по середині цієї височини в залах ідуть вздовж стін легкі залізні галереї (щоби зручніше доставати документи з полиць).

Таким чином, до 1886 року в Західній Европі було вироблено два типи спеціяльних архівних, будівель: один з них має характерною ознакою великі зали, легкі метальові галерейки та мережчаті залізні підлоги; другий тип має характеристикою коридорну систему, ізольовані окремі камери, умисне глухі підлоги-стелі.

Однак досі все пристосування будівлі йшло тільки в середині; основна конструкція спеціальної будівлі була однакова з конструкцією звичайного дома. В 1886 році було збудовано Веймарський Архів, через що було внесено велике нове досягнення в техніку архівних будинків, – зміна основних конструктивних ментів будинка для цілей архівного переховування, що сполучалося з використанням тут, так званої, «бельгійської магазинної системи» з де-якими її варіяціями. Цю систему було винайдено для збудування великих універсальних магазинів, де було необхідно влаштовувати яко-мога місткіші та придобніші помешкання для складання товарів, – а після того її було прикладено для бібліотечних сховищ. Будівник Веймарського Архіву д-р Бурхардт вивчив її на приладі, зокрема, бібліотечного будинку в Галле й постановив прикласти до архівної будівлі в Веймарі. Передусім у цій будівлі та частина будинку, де містяться адміністративні установи архіва (канцелярія, робочі кімнати, то-що) займає особливу половину будинку, відділену від сховища капітальною стіною і збудовану в звичайний спосіб. А архівне сховище представляв собою одну величезну залу зверху до низу будинка, яка переділяється на кілька невеличких висотою (2 метри) поверхів легкими прозорими залізними підлогами; таких поверхів 4. У середині йде через всі поверхи ступанка та під’ємна машина. Зала має завдовжки – 20 метрів. По всій залі через усі поверхи встановлено особі залізні ферми, по­розміщені недалеко одна від одної паралельними рядами та прилад­нані так, що вони служать за шафи-полиці для розкладання на них архівного матеріялу. Такий зовнішій вигляд архівосховища. Як що ж роздивитися підземний поверх будинка, то він має в собі ряд вузьких, самостійних, окремих фундаментів, що йдуть майже через усю широ­чінь будинка, а на висоті підлоги першого поверху покриті, сполу­чені невеличкими кам’яними склепиками; на цих саме фундаментах і збудовані ті залізні ферми, що, йдучи через усю височінь будинка, представляють собою залізні полиці-шафи для переховування архівних матеріялів. Через те, що ці ферми («репозиторії» – за їх технічною назвою) спіраються на власні фундаменти, вони легко витримують любу вагу, зовсім не обтяжаючи стін та стель будинка; по-друге, оскільки «репозиторії» можна ставити найближче одне від одного, і від цього не залежить більше або менше навантаження стін та стель будинка, досягається найбільшої економії місця. Ці два менти дають велику економію не тільки місця, але й вартости самого будинка; щоби покласти ту саму вагу в звичайному будинкові, де вона, таким чином, цілком звалиться на стіни та підлоги-стелі його, такий зви­чайний будинок прийдеться будувати незвичайно обширого розміру через необхідність скріпити як слід стіни та стелі, та його будівнича вартість буде більша.

У Веймарському архіві репозиторії стоять одне від одного на протязі 1¹/₂ метра; довжиною своєю репозиторії не доходять до зов­нішніх стін, так що кругом них у всьому будинку залишається вільний прохід; а в найвищому поверсі репозиторії покриті та злучені між собою легкими склепами, а також перекриті з зовнішніми стінами; таке покриття, з одного боку, є стелею для цілого будинка, а з другого – надає стійкости всій системі репозиторіїв. Оскільки архівний матеріял лежить у полицях та шафах, вправленних у репозиторії, то весь будинок архівосховища в цілому є ніби ряд шаф, що стоять самостійно та обгорожені тільки (звичайно, легкими) стінами та заліз­ними підлогами та стелею, що звязують їх у стійку єдину систему. Освітлення йде з боку через довгі вузькі вікна в надвірних стінах, які пророблено точно в переміжках між репозиторіями.

Біля того самого часу в Ленінграді йде будування спеціяльного будинку для колишнього Архіва Державної Ради (Государственного Совета). Цей будинок ставиться за принціпами Лондонського Архіва, цеб-то за камерною системою, тільки з двома невеликими варіяціями: у-перше, коридори йдуть не посередині будинка, а з одного його боку, так що однобіч ідуть вікна, а другобіч – двері до камер, причому кори­дори йдуть лише на чолі будинка, що виходить у двір; вдруге, буди­нок поставлено так, що він не має вікон на вулицю (тут бралося на увагу зовсім протилежні цілі), а всі вікна виходять у внутрішній двір будинка. Однак нічого принціпіяльно нового в техніці архівних будинків ця будівля не дала, зкопіювавши в цілому, як уже зазна­чено, камерний Лондонський тип.

Одночасно з Веймарським Архівом (наприкінці 1886 року) було закінчено будування нового будинка колишнього Московського Архіва Міністерства Юстиції на Дівочім полі в Москві, який збудовано ціл­ком за принціпом магазино-репозиторної Веймарської системи. Однак, була спроба завести своєрідну зміну в унутрішню конструкцію, а саме було зроблено не мережчаті підлоги-стелі по поверхах, а тільки невеличкі балкончики-ганочки на кожній ступанці, а від цього ганочку вздовж полиць-репозиторіїв покладено шини (рельси), по яких котиться досить велика вагонетка; сідаючи в цю вагонетку, архівіст держиться руками за руків’я репозиторіїв і пересовує вагонетку до потрібної шафи в репозиторії. Таке поліпшення швидко виявило свою непрактичність, дуже скоро в кожнім поверсі було зроблено мережчаті підлоги, цеб-то точно повторено Веймарську систему. Архівосховище, як і весь будинок, має центральне парове отопления; штучного освітлення нема.

У грудні 1890 року закінчується спеціяльний будинок для Державного Архіву в Стокгольмі (в Швеції). Цей будинок складається з трьох поверхів, які розділяють залізотбетонні підлоги-стелі. Ступанка, що проходить через середину будинка, звязує всі поверхи; крім неї, є ще три невеличкі ступанки, що також проходять черев всі поверхи. Кожний поверх розділено на 15 окремих камер, причому кожна така камера до того висока, що по стінах її йдуть легкі залізні галерейки, щоби можна було ставити полиці аж до самої стелі. Адмі­ністративну частину помешкання не виділено. Таким чином, цей будинок в основі пішов за Лондонською камерною системою, лише трохи збільшивши розмір камер і завівши там легкі внутрішні гале­рейки.

У 1893 році будується архівне помешкання в Магдебурзі (Гер­мания). Хоч адміністративний корпус і складає з архівосховищем одну будівлю, але від архівосховища його відділяє коридор уздовж будинка; займає він половину будинка, що на фасад. Архівосховище має три поверхи; стелі-підлоги – залізо-бетонні; всі поверхи злучаються кількома залізними ступанками; кожний поверх поділяється на 10 кім­нат, 8 метрів завдовжки, 2 метри заввишки, біля 3 метрів завширшки; кожна така кімната-камера має світло з вікон. В основі плана всієї цієї будівлі легко дається бачити камерну Лондонську систему в трохи хіба полегшеній формі.

У 1895 році закінчено спеціяльний будинок для Королівського Архіва в Шарлотенбурзі. Конструктивну частину дуже утісняли дві обставини: у-перше, треба було будувати, приладновуючися до ста­рого фундамента, і, вдруге, половину зал було призначено для ста­рих дерев’яних шаф. Другий та третій поверхи, що призначалися власне для архівосховища, було розділено на кілька кімнат та зал різного розміру; ці кімнати та зали звязував коридор, від якого їх відділяли тільки арки; займають вони корпус будинка, який пред­ставляє собою букву П. В задніх залах та кімнатах вжито магазин­ного принціпу, цеб-то їх зроблено з дуже низькими стелями та шафами до стелі, заввишки біля 1-1 ½ метра. Будівники намагалися йти за принціпом: робити зали-кімнати такого розміру, щоби в окре­мій залі-кімнаті міг поміститися вповні й тільки один із суцільних архівних фондів. Ясно, що в усьому иншому цей будинок, що до типу свого, конструктивно наближається до Лондонської системи, нехай у її Стокгольмській (див. вище) інтерпретації.

Таким чином, до 1900 року, до XX віку, в практиці будування спеціяльних архівних будинків уживалося дві системи: одна з них має за прототип Лондонський Королівський Архів, друга – Веймарський Архів. Про те, вже найближчий час показав досить ясно, яка з цих систем має певну перевагу. Після збудування нового будинку Віденьського Архіву принціпи репозиторно-магазинного типу, яко, очевидя­чки, треба визнати, взяли верх принаймні на даний мент.

Будинок об’єднаних: палацового, державного та домашнього архівів Австро-Угорщини закінчено в Відні в 1903 році. Перед тим, як складати план для цієї будівлі, в 1899 році директор архіва Вінтер, та архітектор – Фр. Покірний справили подорож по Европі, щоби обзнайомитися з головними спеціяльно-збудованими архівними будинками. Наслідком цієї подорожи найсовершенішим було визнано вищезгаданий будинок Веймарського Архіва, і для майбутньої будівлі булo намічено такі вимоги: 1) система будівлі мусить бути репозиторно-магазинною за Веймарським зразком, 2) адміністративний корпус, складаючи вкупі зі сховищем один будинок, має бути на одному з країв будинка; від сховища його відділяє брандмавер; 3) найбільша височінь поверхів у сховищі не повинна перевищувати 2 ½ метра, при чому поверхи відділяють одне від одного легкі ажурні підлоги; 4) належить установити взаємний звязок між усіма части­нами будинка, що надасть йому більшої стійкости; 5) отоплення повинно бути центральне, парове, а освітлення – електричне в усім будинку. На практиці всі ці вимоги було виконано. Фундамент скла­дається з ряда вузьких стінок, які стоять упоперек будинка близько одна від другої та перекриті на рівні 1 поверху кам’яними склепиками; на кожній із таких стінок фундамента вздовж та впоперек її ідуть залізні ферми (репозиторії) заввишки в 25 метрів; ці ферми зконструктовано в такий спосіб, що в них точно даються розпомістити шафи або полиці для переховування архівного матеріялу, якими і заповнюється цілком пустий простір у середині ферм-репозиторіїв. Надвірні стіни так оточують репозиторії, що між боками репозиторіїв та поперечними стінами залишається вільний прохід, а на фундатах двох крайніх репозиторіїв, замісць ферм, ставлять прямо стіни (трохи довші, ніж репозиторії), які представляють собою відносно до репозиторіїв повздовжні зовнішні стіни будинка; злучення вгорі в ix репозиторіїв та надвірних стін поміж собою легкими склепиками утворюють стелю будинка. По висоті все архівне помешкання переділяється двома легкими, але вогнетривалими підлогами на 3 частини: в нижчій частині зроблено п’ять магазинних поверхів з легкими метальовими мережчатими підлогами, в середній частині таких повер­хів – три, а в верхній – два. По ширині будинка на місці одного репозиторія поставлена майже посередині будинка стіна, яка таким чином разом із суцільними стелями поділяє архівосховище на шість величез­них ніби основних зал. Довжина всього архівосховища – 50 метрів, розмір основних зал – 25 х 15 метрів, протяг між репозиторіями – 1 ½ метра. Разом репозиторіїв – 16. Цілком очевидно, що Веймарська репозиторно-магазинна система знайшла собі повний вираз у цій новій будівлі Віденського Архіва.

Таким чином, в европейській практиці можна намітити три си­стеми спеціальних архівних будівель, що вже склалися. Перша (за часом виникнення) система павільйонно-зальна; будується невеличкі окремі будинки звичайної конструкції, які поділяються на два або три поверхи, при чому в кожнім поверсі – кілька більших розміром зал, по висоті переділених на середині легкими метальовими гале­рейками та ганочками, щоби зручніше доставати матеріяли з полиць, що йдуть аж до стелі; за такою системою збудовані архіви: Паризь­кий, Стокгольмський, Шарлотенбурзький.

Друга система – камерна; будинок звичайної, але солідної кон­струкції будується за коридорною системою з рядом невеличких кімнат-камер, ізольованих одна від другої, які мають двері тільки в коридор; вживається всіх протипожежних засобів: огнетривалі пере­городки, залізні двері, кам’яні підлоги; коридор навмисне залиша­ється пустим; розмір камер, яко-мога, пристосовується до того принціпа, щоби для кожного фонду (або двох-трьох споріднених фондів) дати точно одну камеру. За такою системою збудовано архіви: Лондонський, Магдебурзький та Архів колишньої Державної Ради в Ленінграді.

Третя система – магазинно-репозиторна (або бельгійська магазинна); будинок в основі своїй конструкції – своєрідний: комбінація «рецозіторіїв» та низких поверхів з мережчатими метальовими підлогами. Ця система не є вже пристосування звичайної конструкції будинка до архівних цілей, як ми бачимо в перших двох системах, а спробою, – і влучною, як довів досвід, – утворити особливу конструкцію всього будинку в цілому. Віденський архів є прикладом що унаочнює перевагу магазинно-репозиторної системи над усіма иншими, які втратила вже тепер, як можна визнати, своє актуальне значіння; це – перейдені вже етапи в ділі архівного будівництва.

Таким чином, як що була б змога, збудувати, хоч би на спробу, новий будинок для архіва в межах УСРР, або всього союзу, а така можливість, беручи на увагу швидкий розвиток нашої промисловости не є неприпустимою, – то слід би взяти найсовершенішу з розглянених у нас конструкцій.

Які ж можна зробити висновки з архівної будівничої практики Европи, шо її викладено в основних рисах, для цілей того ж будівництва ССРР?

З попереднього викладу досить виразно виявляється, що в даний мент найкращою системою архівних будівель є система мага­зинно-репозиторна. Але також ясно, що така система майже не годиться і для будинків, що їх мається приладнати для архівів: вона занадто своєрідна і потрібовує особливої основної конструкції цілого будинка. Однак в усякому разі, пристосовуючи будинок, треба завжди брати на увагу, яко ідеал для теперішнього менту, цю саме систему. Як що умовини дозволяють переводити те пристосування порівнюючи широко, то є можливим трохи наблизитися саме до магазинно-репозиторної системи; наприклад, в тім випадку, коли будинок, що мається приладнати, складається в своїх капітальних стінах з великих – двох-трьох, не більше, – зал в кожнім поверсі, коли цей будинок невисокий, (не вище двох звичайних поверхів), то можна порушити питання про встановлення в середині зал на особливих фундаментах ферм – репозиторіїв по висоті всього будинка, а весь будинок також по висоті і розділити залізними решітчатими підлогами на «магазинні» поверхи. Певна річ, для цього прийдеться зняти в будинку всі підлоги та перегородки та змінити систему отеплення, необхідні будуть дорогі ферми-репозиторії та решітчасті стелі зі скріпленням всієї цієї системи. Ледве чи можна уявити собі простіше та дешевше приладнання будинка за магазинно-репозиторною системою; але й таке пристосування ледве чи може бути частим, передусім через свою відносну дорожнечу, у-перше, а по-друге, через необхідність мати для цього будинок з капітальними стінами, що давали би великі зали. Однак з кожного більш-менш підходящого випадку тут треба користатися.

Як що нема можливости пристосовувати будинок у спосіб, що згадано вище, доводиться переходити до камерної системи. Як що для архівосховища призначений невеличкий будинок, з невеличкими кімнатами та порівнюючи частими капітальними стінами, як що витрати на приладнання обмежені, тоді, очевидячки, слід орієнтува­тися на камерну систему, хоч би і ясні були її хиби, порівнюючи з магазинно-репозиторною системою, яка в таких умовинах є просто неможливою. Пристосування за камерною системою, здається, і простіше і дешевше. Тут передусім треба звернути увагу на скріплення стель (залізними балками та системою підпорочних стовпів), потім необхідно встановити легкі огнетривалі перегородки поміж камерами та відповідні стелі; дерево в будівлі, як що є змога, треба викинути; при цьому бажається, щоби кожна камера відповідала одному або кільком цілим діловодним фондам. Переробити звичайний невеличкий жилий буди­нок, пристосовуючи до камерної системи, в більшій, або меншій мірі, порівнюючи, і простіше, і дешевше, не потрібовує ніяких змін у самій конструкції будинка; при цьому бажається, як що можна, всі вікна вивести в унутрішній двір, щоби охоронити від пожежі збоку сусідів або знавпроти.

Треба мати на увазі, щоби, яко-мога більше, ізольувати, відділяти помешкання архівних канцелярій та робочих кімнат від самого архі­восховища; як що електричне освітлення та отеплення голандськими пічками є вповні припустимим у робочому та канцелярському помешканні, то електричне освітлення треба з великою обачністю припу­скати в архівосховищах. До збудування Віденського Архіва штучне освітлення, а в тому числі – електричне, вважалося цілком неприпу­стимим в архівосховищі; однак, конструктори цього архіва встановили електричне освітлення в усім архівнім будинку, думаючи, що ціла низка технічних осторог дає тут цілковиту гарантію що до пожежі.

Дуже загрожує цілості архівних матеріялів, як відомо, пил і різна копоть, що літає в повітрі, головне, – великих міст. Де-яким захистом від цих архівних шкідників, а одночасно і ментом, що збільшує пожежну безпечність, є будування архівних будинків на великих незанятих плацах, при чому дуже корисно цю незаняту площу, що оточує, будинок, позасадити різними густими рослинами, через що пил та дим з вулиці не так проходитиме в будинок.

Паризька повільйонна система ледве чи не мусить бути визнана за недогідну на сучасний погляд, а тому ледве чи й можна вважати правильним брати її за зразок, перебудовуючи архівні помешкання і це є припустимим хіба, коли зовсім нема змоги наблизитися, хоч би навіть приблизно, до основних рис, ну нехай камерної системи.

Виробити тип архівних будівель – завдання досить складне, і тим складніше, що тут необхідно брати на увагу цілу низку чисто технічно-будівничих моментів, у-перше, та моментів фінансово-економічних, по-друге. Як що це завдання, хоч розвязувати його так чи инакше, не вимагає ще настирливо свого негайного здій­снення в межах ССРР, проте сама ця складність його примушує завчасно готуватися до його вирішення, щоби не опинитися перед необхідністю, рішаючи його, занадто поспішати, що завжди надзви­чайно вадить справі.

Стаття була опублікована у журналі “Архівна справа” (книга 1, 1925 р., с. 1-23).