До моєї родинної журби і клопотів, що налягли на мене з недугою сина під час зимової сесії держ[авної] ради, прилучилася ще й вельми важка народна журба з професурою для звичайної катедри всесвітньої історії з особливим узглядненєм історії Сходу Європи й України-Руси, системізованої найв[ищою] постановою цісарською після вельми довгих і трудних переговорів з міністерством заграничних справ, з міністерством просвіти, з намісником і філософічним виділом львівського університету. З самого почину, коли тілько виринула гадка утвореня катедри історії України-Руси в львівськім університеті, була думка, покликати на се становище професора київського университету св. Володимира, Володимира Антоновича. З єго особою лучилося не тілько визначне єго становище наукове, але й єго значінє національне яко провідника Великої України, а з тим і важне політичне значінє духової злуки з Галичиною.
Але коли доходило вже до рішучих постанов щодо покликаня проф[есора] Антоновича, почали в міродатних кругах виринати ріжні сумніви, очивидно під впливом побічних змагань. Деякі польські загорільці, що переселилися протягом часу з України до Галичини і або особисто, або із слуху знали проф[есора] Антоновича, не могли єму забути і простити єго повороту до української народности, а з тим і до державного православія, котрого він не визнавав в дійсности. Висувано отже сумнів, чи можна до католицької Австрії, на католицький університет та до того ще до такого предмету, як історія, спроваджувати професора з Росії, з маркою державного православія? Доводилося мені зустрічатися з домаганєм, що сей кандидат на катедру повинен бодай признатися до русько-католицького обряду. З великим трудом і протягом довших і частих пересправ з ріжними державними чинниками повелося мені розвіяти помалу всякі щодо сего сумніви так, що справа покликаня проф[есора] Антоновича до Львова станула на певній основі. Філософічний виділ рішив уже предложити єго яко одинокого кандидата до цісарського іменованя і так протягла справа наближалася до наконечного успішного рішеня. Зазначити тут годиться, що найбільше зрозуміня в сій справі виявив міністер загран[ичних] справ ґр[аф] Кальнокі. Знанєм росийських відносин і широким світоглядом перевисшав міністра-президента ґр[афа] Таффого, що був також міністром внутрішніх справ і з того становища яко керманич внутрішньої австр[ійської] політики мав голос в згаданій справі, та міністра просвіти бар[она] Ґавча. При обговорюваню справи проф[есора] Антоновича підняв я також питанє про катедри з українською викладною мовою на лікарськім виділі впроваджуванім з шкільним роком 1893/1894 на львівськім університеті. Іменем «Руського клюбу» порушив сю справу п[осол] Романчук в буджетовій комісії, а я в промові при міністерстві просвіти (гл[яди] в додатку мою промову). Одначе не досить було проголосити се домаганє в комісії і в повній палаті, але треба було також приєднати міродатні круги правительственні для домаганя засновин українських катедр на львівському університеті. Як покликанє проф[есора] Антоновича мало побіч наукового значіня також далекосягле значінє політичне для витвореня прихильного на Великій Україні настрою для Австрії, так ще більше значінє з того погляду мав лікарський виділ, на котрий на случай основаня українських катедр могла би громадно вписуватися молодіж з Придніпрянської України, замість виїздити до Швайцарії або Німеччини. Вже в промові д[ня] 3-го лютня 1893 р. вказав я на се, що д[окто]р Адольф Фішгоф у розвідці «Bürgschaften des Bestandes Österreichs» [1] дораджував австр[ійському] правительству засновинами середних і висших шкіл в Австрії для сербів і румунів звернути течію національної молодежи тих країв до Австрії і тим способом сюди перенести політичне тяжище сих народів, котре сходилобся з духовим їх тяжищем. За прикладом д[окто]ра Фішгофа вказав я в моїй промові на се, що засновинами медичних українських катедр на львівськім університеті австрийське правительство могло б витворити культурне огнище для українського народу, до котрого горнулабся молодіж з усіх українських земель, а особливо з Придніпрянщини. Коли я справу українських катедр на лікарськім виділі представив ґр[афу] Кальнокому, запитав він мене, чи маємо в українській мові научні лікарькі діла. На се відповів я, що в нашім науковім письменстві таких діл нема, але з засновинами університетських катедр починає розвиватися і наукова література. Тоді запитав він, чи маємо хоч би лікарську наукову словню (термінолоґію). На се замітив я, що маємо вже природописну словню а до того визначних професорів-медиків, у Градці знаменитого окуліста д[окто]ра Михайла Борисикевича, а в Празі рівно ж знаменитого професора медичної хемії, д[окто]ра Івана Горбачевського, котрий (як се він мені заявив в часі мого побуту на краєвій виставі в Празі 1891 р.), забираєся до уложеня лікарської наукової словні. Окрім того згадав я, що й на Придніпрянщині маємо визначних лікарів з добрим науковим приспосібленєм, котрих можна би покликати на катедри у Львові, а тим способом за ними горнулабся тамошня українська молодіж на львівський університет і се побіч научного, мало би також далекосягле політичне значінє. Я пригадав, що навіть при обсаді польських катедр на львівськім університеті дуже часто треба було вдоволитися початковими силами. Я згадав, що на київськім університеті підготовляєся дуже добра наукова сила д[окто]р Черняхівський, котрий зараз в І томі «Записок Товариства ім. Шевченка» напечатав цінну медичну розвідку, та що д[окто]р Дакура (Яворівець), на котрого я звернув увагу міністра просвіти, одержав наукову стипендію на виїзд до Парижа, щоби там спеціялізуватися з обсягу бактеріології. Ґр[аф] Кальнокі вислухав з великим зацікавленєм мої виводи і признав, що наука медицини в цілім світі і в усіх державах однакова, отже вповні межинародна, могла би приманювати на львівський університет слухачів з Придніпрянщини і що се мало би важне політичне значінє для австрийської державної ідеї. Засадничо отже признав можливість покликуваня медичних наукових сил українських також з росийських університетів або визначнійших українських лікарів на доцентів. Справа реліґійного ісповіданя не входила тут у розмові навіть в розважанє. Таким способом розкривалися вигляди для наукових сил Придніпрянщини, що можна би ними обсаджувати засновувані на львівськім університеті українські катедри, як се робили поляки з покликуванєм професорів на львівський і краківський університет з-за границі, а таким способом здійсненє окремого українського університету прибирало вид можливости. Коли такі корисні вигляди розкривалися на покликанє проф[есора] В. Антоновича на катедру історії України-Руси (бо такою вона дійсно була мимо урядового титулу всесвітньої історії з узглядненєм історії Сходу Європи) і на постепенне здійсненє українського університету у Львові з підмогою засновин українських медичних катедр, дістав я 30 січня 1893 р. письмо від моєї дружини із Львова, що проф[есор] Антонович листом [2], писаним по-француськи до д[окто]ра Ом[еляна] Огоновського зрікається кандидатури на катедру історії України-Руси, на котрій мав розпочати небавом многоважну працю над науковим приспосібленєм нашої молодежи а побіч того обняти керму наукової роботи в «Товаристві ім. Шевченка», котрого переміна в «Наукове товариство» була вже зовсім підготовлена. Ся вість була для мене неначеб громове поражене, бо протяглі і трудні мої заходи для здійсненя сеї далекосяглої гадки в одній хвилі розвівалися неначе мрака. З яким отже лицем міг я тепер станути перед міністрами і намісником, з котрими я на всі можливі лади обговорював сю справу і як міг я тепер піддержувати всі згадані домаганя вгорі, згадані щодо українського університету й инших українських катедр. Я просив мою дружину листом з 31.1.1893 задержати про себе сю вість подану д[окто]рови Ом[еляну] Огоновському, котра мене в першій хвилі невимовно пригнобила. «Коли ще до того додати політичне безголов’є «Діла», – писав я моїй дружині, – то справді відходить охота до всякої роботи. Недуга Кониського, як мені пишуть з Києва, була наслідком зреченя проф[есора] В. Антоновича».
Кониський справді живо і вельми запопадливо займався сею справою та ненастанно про неї писав мені. Так, н[а]пр[иклад], в цвітні 1892 питає він у мені: «А як стоїть справа з катедрою? Чи куратор (мав на думці цісаря, котрий підписував іменованє кандидата предложеного міністром) підписав чи ні? Пишіть!» А відтак знов у маю того ж року питає: «Як справа з Пасічником? (так називав в своїх листах до мене проф[есора] Антоновича). Треба прискорити і кувати залізо, доки гаряче, щоб знов не прохололо. Пильнуйте». Проголошена цісарська постанова про системізованє сеї катедри викликала серед київської «Громади» незвичайну радість і з того часу Кониський почав налягати на проф[есора] Антоновича за рішенєм, одначе сей почав уже хитатися. Дня 29 січня 1893 пише мені Кониський: «Після того, як я писав до Вас, Пасічник, спасибі єму, двічі провідував мене, але про те (себто про виїзд на катедру) ані слова, а я здержувався здіймати річ, бо з того вийшло б тільки те, що наговорив би єму такого, чого він і від батька певне не чув і мене се так би роздрочило, що я може знов би занепав! Найбільш тяжко мені те, що се незвичайно велике лихо» (і тут натякає на домашні відносини вельми яскраво). «Ні, так не можна! Коли чоловік іде на службу рідному краєви, він повинен усім поступитися! Мене за се ославили фанатиком; та вже ж фанатизм ліпше ніж розчина, що розлазиться на всі боки. Про всяк случай напишіть до його ще раз, вказавши єму щиро на те, якої шкоди справі і сорому людям він завдає! Може ще схаменеться». А 3/15 березня 1893 писав мені Кониський: «З Пасічника мабуть не буде нічого» (очевидно не знав про лист єго до д[окто]ра Ом[еляна] Огоновського). А небавом після того пише Кониський (лист без дати): «Тим часом виринуло нове питанє, на котре треба зараз Вашої відповіди. Референт Шавловський (з намісництва в справах університетських) переслав через мої руки лист до Хлопця [3] (так підписувався в «Правді» проф[есор] М. Грушевський), питається, чи піде туди, куди хотів іти Пасічник? Пише й умови і прохає якомога швидче відповіди?.. Що се значить? Хиба Пасічникови відмовили, чи він сам одрікся? Я раджу Хлопцеви, щоб сегодня відписав до Шавловського повною згодою, але треба вияс[н]увати отсю темноту. Я був певен, що справа з Пасічником скінчена, аж бачу ні! Що ж се за баламутство? Жду відповіди».
Вість подану мені моєю дружиною про письмо проф[есора] Антоновича до д[окто]ра Ом[еляна] Огоновського держав я якийсь час про себе, але справа, як домагався Кониський, потребувала виясненя. Вернувши до Львова та провіривши справу з листу до д[окто]ра Огоновського, звернувся я до намісника ґр[афа] Баденого. Я не покидав надії, що може ще поведеться мені наклонити проф[есора] Антоновича, щоби відкликав своє зреченє і я заявив намісникови, що думаю поїхати до Києва, може лично вспію наклонити проф[есора] Антоновича змінити свою постанову. «Niech Pan jedźie!» [4] – сказав намісник на се, бо й сам бачив, що некорисною для дальшого ходу инших наших домагань і справ була б така невдача з проф[есором] Антоновичем, котрого ми висунули наперед. Я й поїхав на власні видатки до Києва і зайшов до Кониського, а небавом явився там і Антонович з Грушевським. В обітні Кониського засів на софі Антонович з Грушевським, а я і Кониський напроти них. Гарячими словами зобразив я велику досяглість переходу проф[есора] Антоновича до Львова для дальшого національно-культурного розвитку і наукової роботи та наукового підготовленя нашої молодежи, а також на національно-політичне уложенє відносин у Галицькій Україні і настійчиво просив проф[есора] Антоновича, щоби він не відказувався принести сю жертву для нас, котра і для Придніпрянщини може мати в найблизшій будучині вельми досяглі наслідки. Проф[есор] Антонович очевидно зворушений моєю гарячою просьбою відповів, що «у Львові треба б попрацювати з 10 літ, щоби заправити молодіж до наукової роботи і відвернути її від пустого і безплодного політикованя. А я вже старий і не чую в собі настільки сили, щоби спромігся таку задачу успішно виконати» – додав він, хоч опісля таки ще в Києві працював майже десять літ. Я ж бачив ще його в останнє в моїм житю на археолоґічному з’їзді в Києві 1899 р. головним там діячем і був гостем у него. «Возьміть, – говорив він мені, – мого найліпшого ученика, п. Грушевського, він виконає дуже добре свою задачу, будете ним вдоволені».
«Не хочу й не думаю, – відповів я на се, – віднимати п. Грушевському ані спосібностий, ані знаня, одначе нам треба готового авторитету, щоби міг і на університеті серед трудних відносин поміж професорами, а також із слухачами дати собі раду, а крім того і на старшу громаду нашу мати потрібний вплив. Відносини у нас вельми складні, а так само і взаємини з поляками трудні, що не легко в тім усім визнатися». Я додав ще, що доведенє цілої справи катедри й єї обсади вимагало чимало заходів, щоби перебороти всі перепони і трудности, а зреченє проф[есора] Антоновича може в наших змаганях дальших довести до нових перепон і трудностий. Тим-то ще раз настоював я на се, щоби він не відказувався від сего становища, котре має далекосяглу вагу. Одначе все моє вговорюванє а також і Кониського не вспіло наклонити проф[есора] Антоновича змінити свою постанову і я був приневолений вернути з тою думкою до Львова, щоби тепер довести до іменованя професором Михайла Грушевського. І дійсно, можна було се вважати незвичайним успіхом для української справи, що цісарською постановою з д[ня] 21.4.1894 р. покликано молодого кандидата М. Грушевського, автора «Исторіи Кіевской земли» і «Барского Староства», з магістерською кваліфікацією яко звичайного професора львовського університету.
Та поки ще проф[есор] Грушевський явився у Львові і обняв службові обов’язки на університеті, були вже підготовлені і положені підвалини до наукової діяльности в «Товаристві ім. Шевченка» переміною єго в «Наукове товариство», а крім того підготовлено придбане грошевих засобів, необхідних для наукових видань.
[1] «Запорука цілісності Австрії» (нім). – Ред. вид. «Барвінський О. Спомини з мого життя». [2] Переклад сего листу з ранцузької мови подаю в додатку до «Споминів» (а заразом первопись) [- Ол. Б.]. [3] Філософічний виділ прекладав до іменованя 1. Антоновича, 2. Грушевського, бо ще була надія, що Антонович відкличе своє відречене. [- Ол. Б.]. [4] «Хай пан поїде» (польськ.) – Ред. вид. «Барвінський О. Спомини з мого життя».Опубліковано у: Барвінський О. Спомини з мого життя / Упор. А. Шацька; коментар Б. Янишина; ред. Л. Винар, М. Жулинський. – К.: ВД “Стилос”, 2010.