Опубліковано у 1894 р. у “Записках Наукового товариства імені Шевченка”
Шановна громадо!
Розпочинаючи курс істориї Pуcи, я звертаю ся гадкою до того факту, що нашому давному книжникові київському здавав ся першим виступом Руси на історичну арену:
«Наченшю Михаилу царьствовати, нача ся прозывати Руская земля. О семъ бо увѣдахомъ, яко при семъ цари приходиша Русь на Царьградъ, якоже пишеть въ лѣтописании Грѣцкомъ» – себто за Михайла з’явило ся імя Руси, а се ми знаємо тому, що за сего царя приходила Русь па Царьгород [1]. Так що той невідомий нам на імя автор Повісти временних лїт до сего часу відносить не тілько першу звістку, а и самий початок Руси, яко нового фактора в державнім житю народів східно-славянських.
Але звернїмось до сьвідка того находу, що єго бачив на власні очи. Ми маємо казання, що виголосив патриарха Фотій з поводу того находу, і єго обіжник з поводу охрещення Русів, і от що він тут каже про Русів: «народ, про якого так часто балакано, народ що переважає инчих в жорстокости і в охотї до морду, себто звана Русь, що підбивши під себе своїх сусїдів і з того загордувавшись, на Ромейську державу зняла руки» [2].
Сї слова жадним чином не можуть прикладатись до першого виступленя народу на арену полїтичного житя, вони натякають на довгий попереднїй период громадської і державної еволюциї. І справдї, слова Фотія не стоять одиноко, ми маємо вже тепер серию відомостей з IX в., що доводять нас до такого-ж виводу.
Така звістка в житю Георгія Амастридського з І-ої полов. IX в. про нахід в кінцї VIII або в початку IX в. на Малу Азию «народа Руси, як всїм відомо, найжорстокого, немилосердного і цїлком без нїякої ласки до людей»; отже Русь і тут виступає, яко нарід добре відомий. До того-ж часу належить похід князя руського Бравлина на Сурож, в Криму [3]. Не зачіпаючи хакана Руси, що посилав 839 р. своїх послів в Византію, бо за него ведеть ся велика суперечка, я зверну ся ще до звістки инчого типу, з істориї культурної, до оповідання араба Ібн-Хордадбе про торговлю руську; воно писано, як доводять новіщі студиї, перед 850 р., і в нему читаємо, що «купцї з Руси, народу славянського», їздили тодї з найдалеких країв славянських на Чорне море й возили крам в Византію, а Доном та Волгою їздили в Ітіль (сучасну Астрахань) і по Каспийському морю, а часом на велблюдах возили крам в Багдад [4].
Цї відомости, в цїлости взяті, сьвідчать, що комплекс народів славянських, з Русю на чолї, що надала єму своє імя, вже пережив перед тими часами процес свого державного сполученя, мабуть не короткий, вступив вже в культурні зносини не тільки з близькими сусїдами, а і з далекими краями, коротко – мав за собою тодї вже полїтично-громадську й культурну минувшість.
Не инакше. Археологичні розвідки народів руських на їх сучасних оселях не знаходять, як тільки в станї вже значно високої культури. На сїх оселях вони мали попередників в культурнім житю з инчих народів, з инчих рас, що пережили довгий период початкової культури, яка сягає найдавнїйших часів, часів давно-камьяних (палеолїтичних). Та давня раса не щезла, вона мешкала разом з словянськими приходнями і злилась в одну нацию з ними. Коли прийшли руські Славяне в свої нові оселї, ми не маємо ще певних дат, і над ріжними гипотезами довго було б застановлятись; певні історичні звістки сягають VI в. по Христї. Докладнїйші відомости маємо про їх стан культурний. На основі порівняної філологиї доводять, що Славяне ще в часї побуту на своїй арійській правітчинї дійшли вже значної культурности, знали металї, обробляли землю, держали худобу, й мали деякі інституциї громадські. Археологичні розвідки сьвідчать, що перед Христом народи руські мали вже майже увесь той круг рукомисл, що і пізнїйше, вони знали майже всї роди хлїба, всї роди господарської худоби, здобували і обробляли металїчну руду, мали певні початки штуки (напр. в виробах металїчних) потреби комфорту й роскоші.
З сїм всїм звязані були зносини торговельні з инчими народами. Географичне положенє дало Руси дуже вигідне становище що до зносин культурних; як би не перешкоди, вона могла б бути незвичайно важним з погляду культурно-історичного пунктом, де стикали ся течиї з далекого сходу, з півночи, з германсько-романського заходу і тієї надзвичайно цїкавої амальгами християнських, клясичних і східних елементів, яку дає Византийщина. Я проминаю тут багаті скарби римські, бо хронологично вони попережають зазначений вище час, хоч менї особисто здаєть ся зовсїм певним, що маємо тут памятки зносин русько-славяньских; перехожу до сходу. Територия давної держави руської дає велику силу находок монети оріентальної – з Туркестану і калифату Арабського, з віків VIII, IX і X. Сї скарби, порівняні з відомостями жерел писаних, переважно арабських, запевняють істнованє интензивних і широких зносин у народів руських з краями східними. За зносини з Византією найкращими сьвідками будуть трактати київських князїв з Византією в X в., трактати власне торговельні, що самим змістом посьвідчають, як широкі і дужі були ті зносини; пригадаємо хоч бо той уступ в трактатї 907 р., де купцям руським заборонено вступати з свого передмістя до Костантинополя партіями більше 50 мужів разом [5]. Зносини з північю тревали дуже довго й стало; «путь із варяг в Греки» київському кннжнику XI в. здавав ся чимсь давним (і так воно власне й було), і цї зносини держали ся довго й потім; про них оповідають скандинавські саги і мовчки притакують київські монети на Балтийськім поморю. За зносини з західними народами й державами ми маємо згадку вже в такого мандрівця з X в. Ібрагима ібн Якуба: він повідає, що з Краква (себто Кракова) в Прагу ходили з крамом Руси і Славяне [6], але докладні і ширші відомости за ті зносини ми маємо вже з XI-XII в.
Під виливом тих ріжних культур на основі славянській виробляла ся оригінальна і багата, зазначена характерними, своєнародними ознаками культура руська княжого периоду. Той чи инчий вплив брав перевагу часами, але нїгди не підлягала вона єму пасивно. В ранїші часи на тім теренї панував переважно вплив східний, ірансько-алтайський, який дає себе знати найбільше виразно в культурі так званій скитській; з хрестом переважає инчі вплив византийський. Імпонувала Руси багата материяльна культура Византиї, зложена з елементів античних і східних, і ще більше – переховані там скарби духові. Як справедливо висловив ся оден історик, духова робота па тогочасній Руси – розуміючи тут вищі її верстви – головним чином уложила ся в перейманнє св. письма [7]. Лїтература патристична, агіографична і апокрифична стає головним жерелом осьвіти й культури; письменсьтво Сербів і Болгарів, що попередили нас на цїлий вік в тій знаємости і придбали вже значну колєкцию перекладів, полекшила нашій громадї приступ до того нового жерела, з якого Русь почала черпати обома руками. Письменсьтво зливаєть ся з ідеєю побожности, спасеня, і під сїм впливом виробляєть ся справжний культь книги, що виявляєть ся виразно напр в запитаню: чи можна ступити на письмо, хоч би лїтери були так зтерті, що годї и прочитати?
Що до результатів і розповсюження сеї духової роботи, то тут заходить немала суперечка. Виходячи з деяких слів лїтописї, a ще більше з звісток Татищевського зводу лїтописного, деякі вчені приходили до виводу, що просьвіта в давнїй Руси стояла не низче, а може й вище як в Европі західній, що шкільницьтво було добре ураджене й широко розповсюжене. Але дати, на яких сї виводи оперто, викликають справедливий скептицизм. Не подїляючи оптимистичних поглядів на стан шкільницьтва, неможна заперечити, що книжня просьвіта була розповсюжена доволї широко, і поруч з людьми письменними тільки, почитателями книжними, подибуємо ми нераз тубильцїв, які перейшли вищу, риторичну науку, що була вінцем тогочасної византийської осьвіти; пригадаймо Ілариона, Кирила Туровського, та такі писання як похвала князю Рюрику (в лїтоп. Київській), казаннє про св. Климента, новознайдене посланіє митроп. Клима. Через грецьке теологичне письменство доходило до наших людей щось і з клясичної осьвіти. Галицький лїтописець цитує Гомера, хоч не дуже вдатно, а митроп. Клим писав «от Омира, и от Аристо(те)ля, и от Платона» [8]. Як узяти найвищі точки тогочасної духової культури, то треба признати за нею високу вартість; такі речи, як Слово Ілариона, або Слово о полку Ігоревім зостануть ся на завше коштовними і дивними памятками. Теж саме треба сказати і про забутки материальної культури: такі зразки пластики, як київська Софія з її дивними мозаїками, різьбами, побутовими фресками мають цїкавість з погляду артистичного не тільки для нас. Побут народнїй розвиваєть ся, приймає більш ріжноманїтний характер, з’являють ся скарги на роскіш та примхи богатих. Деякі переховані речи, напр. з убраня, визначають ся великим смаком, роскішю й майстерною роботою.
Я задержав ся коло сфери культурної, яко менче відомої. Устрій громадський в княжій Руси также значно вже розвинений, диференцирований; елементи громадського устрою вступають поміж себе в ріжні характерні комбінациї, і через те устрій ріжних земель прибирає одмінні, характеристичні форми. Простора держава, одна з найбільших, добудована остаточно в кінцї X в., в XI переходить в форму, яку за Костомаровим часто тепер звемо федерациєю, федерацию suі generis тільки, де окремність і автономія земель лучилась з єдністю руського народа, зазначеною в єдности мови, культури, релїгії, громадського устрою. В оповіданях лїтописних при нагодї випливають афоризми, вирази, що натякають на довгим часом вироблені, сталі принципи в відносинах державних. Дивлячи ся на побут, громадський устрій, культуру XI-XII в. зверху, можна було-б сподїватись широкого розвитку, дальшого поступу, нових, вищих і оригінальних форм, і того всего нема. Намість того рухлявого, барвистого житя, западає якась пітьма, мовчаннє, і коли розходись ся та темрява, виступає побут, житє, устрій громадський – одмінні. Але і цї нові форми середнього, переходного часу не встигли ще розвинутись, як їх зносять бурі народного руху, і витворяють ся нїби цїлком нові форми. Від старого устрою громадського, від давного культурного стану позостаюгь ся лише слїди, уломкн…
Колись складали все на князївські усобицї, на Татарщину, на утиски. Усобицї, справдї, в значній мірі тамовали, утрудняли вільний поступ громадський і культурний; Татарщина хитнула княжий устрій державний і наробила руїни; утиски і ріжні пригоди знищили силу памяток нашого давнього письменсьтва і тим утруднили, ба в части одібрали можливість зрозуміти дїйсне становище громадське й духове минулих часів. Але причини головні лежали глибше, в основі громадського й полїтичного устрою нашого краю.
Істория застає єго в формах вже більш менч укінчених. Процес збираня руських земель до одного комплексу державного вже кінчав ся; у внутрішньому устрої князївська власть, оперта на дружинї, стала головною восею громадського житя; князївська дружина й громада земська, хоч не віддїлені непереступно, зазначили ся виразно; система урядованя уставила ся міцно. Про генезу того устрою за браком відомостей можемо тільки більш або менч правдоподобно гадати. Мало помагає нам в тім наша Повість про початок Руси, хоч її відомости приймали ся, часто і досї приймаютьця bona fide. Близчі студиї доводять, що ця повість – тільки гипотеза, наукова як на той час, але не щаслива. Книжник XI в., що укладав її, мав также мало певних відомостей про процес витвореня держави руської, як і ми, ще менче, і єго оповіданя так само повинні підлягати історичній критицї, як і перекази легендарного часу істориї римської.
Але не входячи в те питаннє, ми застановимось коло того status praesens нашого народу, який показують нам наші джерела.
Лад державний зкладаєтьця з двох головних чинників: князя з дружиною – і громади. В полїтичнім житю головну ролю має перший елемент. Заступництво громади істнує, і нїхто не відмовляє єму права участи в справах полїтичних, але воно усунуло ся на другий плян, і виступленє громади стало вже чимсь надзвичайним.
Звичайний ряд лежить в руках князя і його дружини. Сей елемент опираєтьця в значній мірі на боярсьтво земське – купецький патрициат і властительство земське; їх інтереси солїдаризують з князївсько-дружинним устроєм, вони входять в княжу дружину, оточають князя, і князь стереже їх интереси, як то дає себе знати і в праводавстві.
Сї верхнї верстви – князї, дружина, боярсьтво – ведуть переважно полїтичну й культурну роботу в давній Руси. Вони складають ту простору державу й захожуютьця коло її утриманя; вони держать в своїх руках ту широку торговлю і дають рух промислу й штуцї; в сї сфери найранїще знайшло вступ християнсьтво; тут знаходила собі опіку церква, письменницьтво, духова культура; тут зростала ідея национальної й культурної єдности руського народу.
Народня-ж маса здебільшого зоставалась чужою для сего руху, для сих завдань. Полїтичні змаганя дружини і боярства були її здебільшого несимпатичні, витворенє широкої держави накладало на неї тільки більші тягари податкові і зміцняло ту князївсько-дружинну верству, що тяжила над нею; загранична торговля, штука, нові промисли були не для народа: він задовольнявся майже виключно місцевими виробами; християнсьтво і єго обряди довгий час народ уважав релїгією князїв та бояр, як то зауважив в своїм правилї митр. Іоанн [9], і тримався дїдівських звичаїв; монастирі, церкви, осьвіта концентрувалися переважно по самих більших містах. Самі ті верстви верхнї, цїлий той устрій державний були народній масї з багатьох поглядів противні. На лихо в старім письменсьтві майже виключно заховали ся думки, житє тих верхнїх верств. Ми так мало знаємо, як жив народ, чого він прагнув, яким горем болїв. Ті всї княжі усобицї, поставленя князїв і епископів, далекі заграничні походи, всї злоби дня, що заповняють сторінки наших старих лїтописів, цїкавили, заберали тілька дуже не велику частину громади, були справдї, в значній частинї, лише шумовиною, що плила глубоким і тихим потоком. В витийствах давнього книжника, що як бжола звідусїль зберав примовки і апотегми, ненароком і цїлком не до речи, прорвався голос, крик тієї народньої маси, що так ріжнить з цїлим дружинним сьвітоглядом того утвору : «не май собі двора коло княжого двора, не держи села коло княжого села, бо єго тивун мов вогонь, трутом накритий, а єго рядовичі (урядники) мов искри: хоч би огня остерігся, та від искри не встережешся, щоб не попалити собі одежи» [10].
Так було не тільки в нас, що устрій державний будовано, нову культуру плекано й ширено заходами громадської менчости, верхнїх верств, незалежно, або й просто навпереки жаданям або интересам мас громадських. Але як подекуди тих верхнїх верств вистарчало на те на цїлі ряди віків, у нас сї верстви здалися для того за-слабі. Вся та культура, той лад державно-громадський стояв дуже хистко. Тому було багато причин, зазначимо лише кілька видатнїйших.
Перш за все у нас князївсько-дружинний устрій не пройшов глибоко в масу народню, не переняв її цїлою системою, як феодализм західний, не пустив глубокого кореня в самий грунт; він зоставався чимсь зверхнїм, досить хистко привязаним до народу. Громада зоставалася цїлковитим господарем своєго грунту, своїх справ, і тільки в зверхнїх справах стикалася з устроєм княжим. Нїяких відомостей про роздаванє земель князем дружинї ми не знаходимо; се не було загострено de jure, лише фактично так зложилося. Дружина відберала своє удержанє від князя – грішми чи натуралїями, із особою єго безпосередно була звязана. Вона не могла істнувати an und für sich, не могла виступити яко самостійний, сталий стан, і до громади мала відносини в основі стільки через особу князя. Инакше було тільки в Галичинї, де дружина через историчні обставини злилася цїлком з земським боярством, але й тут вона не здобула собі міцного грунту в громадї. До того число дружини по було нїколи дуже значне (і то залежало также від способу удержаня), а з утворенєм тієї великої держави руської розтеклася та дружина по її простору. Тільки подекуди вона могла знайти собі й тут таку підпору в місцевих верствах вищих, яку мала в земським боярстві київським, подекудиж се земське боярство ставало в опозициї до неї (найгостріще се виявилось в Новгородї Вел., де власне, як нїде, було зазначено різко демаркацийну лїнїю між боярством земським і княжою дружиною). По инчих землях, менч культурних, боярство земське вже через свою незначність не могло княжо-дружинного елементу значно піддержати. Тимчасом дружина сама слабшала. Князї взагалї біднїшають в протязї того периоду й можуть держати все менчу дружину. Се примушувало їх раз по-раз шукати підпори в громадї, що дальше, – то більше, тим більше, що обставини конечно того вимагали: неустанна боротьба за столи задля браку якоїсь ясної системи спадкоємства і перехода столів, яку давали хоч би феодальні кодекси західні, з другого боку – также неустанна боротьба з ордами степовими. Під впливом сїх і инчих обставин ріжним чином комбинуютьця громадські відносини в поодиноких землях, але взагалї спиняєтьця дальший розвиток князївської власти, князївсько дружинного елементу; громада приберає більший вплив, більшу участь в справах полїтичних.
Але се не веде до зєднаня тих двох основних елементів нашого полїтично-громадського устрою; вони стоять один проти одного, то входячи в колїзиї, то зходячись в якомусь modus vivendi, але завше окремі. Князївсько-дружинний устрій, як ранїйше, лежав тягаром над народом; участь громади в справах полїтичних зостаєтьця чимсь надзвичайним, навіть в землях з більше розвиненим впливом громади, як от в Київщині, а принципом de nobis non sine nobis также живо була перенята громада наша, як і громади західні.
Се все споводувало той кризис, який переживає не одночасно, не однаковим способом вся Русь. На лихо, так мало маємо відомостей з тих часів. Тільки в сьвітлї цїлого розвитку істориї Руси, тільки з тими аналогіями, які дає пізнїйше житє її, можна собі в якійсь мірі їх уяснити.
Як дивно може виглядати на перший погляд та роля пасивна громад в усобицях княжих; те становисько народу при находї татарським, коли громади подекуди волїли лїпше «орати пшеницю й просо» татарам, анїж корити ся королю руському, і гинули, не хотячи єму піддатись. Як дивним здаєтьця таке легке, без загального народного опору, забранє Київщини Гедемином, Кориатовичами Поділля, Галичини Казимиром. Ми можем зрозуміти цї факти тільки відкинувши звичайну, чисто полїтичну виходну точку в історичних розвідках. Взагалї можна сказати, що народню масу далеко більше цїкавлять переміни громадські, анїж зверхньої полїтики. Що-ж доперва руська громада, так перейнята духом демократизму, рівноправности, самовладности! Раз громада чула на собі утиск, кривду, її мало значило то, хто її тиснув, той чи сей, свій чи чужий; вона мало вважала на переміну зверхности, аби заховані були її громадські і економичні интереси. Виходячи з сего, зрозуміємо, чому тіж громади, що таку симпатию показували князям, до громади прихильним, важливим до голосу й жаданя громадського, так индиферентно приймали инчих князей, їх вступи й упадки. Зрозуміємо, чому самі страшні війни народні повставали у нас на грунтї переважно громадсько-економічнім і закрашувались тільки ідеями национальними та релїгийними, а так мало робили на громаду вражіня такі важні факти, як унїя Люблинська, або зкасованє гетьманщини.
Тому кілька років я поставив гипотезу, що в Київщинї князївсько-дружинний устрій упав зараз по татарськім находї, що громади, зкориставшись з тієї панїки, яку навели Татари, зкинули з себе зверхність князївську, увійшли в безпосередні відносини до Татар і таким чином придбали собі автономію. Дальші студиї затвердили мене в переконаню, що ся гипотеза найбільше відповідає всему тому, що ми знаємо за ті часи. Таким чином в Київщинї, в тій початковій Руси, в тім гнїздї державного устрою й давньої культури Руси, сей устрій ранїш від усїх захопив кризис. Рівночасно мала упасти й культура, яку плекали верхні верстви суспільности: вони также біднїшали, і остаточно на їх найтяжче відбив ся нахід татарський. Що було за Днїпром – трудно сказати; південна половина Заднїпрянщини бодай чи не пішла дорогою Київщини; князївсько-дружинному устрою ще труднїйше було тут задержатись: татарщина дамокловим мечем завше висїла над тим краєм. В Чернигівщинї північній і в західній Руси – на захід від Случи і верхнього Днїстра старий устрій задержав ся, хоть і змодификований. З переходом під зверхність Польщи й Литви, в тих західнїх краях на основі того старого устрою розвивають ся нові форми громадських відносин, найголовнїйше – під впливом нового фактора, невідомого доти на Руси – посїдання земського з обовязком служби. Сї нові форми также мало задовольнили громаду, як і старий лад громадський. І от на тійже старій Київщинї вдруге повстають народні маси – проти устрою шляхетського, що й тут став коренитись і розповсюжуватись, вдруге – на очах істориї нашої – маси пробують запровадити лад громадський, відповідний своїм жаданям, своїм ідеалам рівпоправности і автономії.
Я вийшов за границї хронологичні свого курсу, щоб показати, як тїсно й нерозривно сполучені між собою всї периоди істориї Руси, як одні й тіж змаганя народні, одна й таж головна ідея переходить через увесь той ряд віків, в так одмінних полїтичних і культурних обставинах. Тільки з зазначеної точки нам ясно визначить ся ся єдність, сей звязок і заступить механичне сполученє окремих периодів. Народ, маса народня, звязує їх в одну цїлість, і єсть і повинний бути альфою і омегою історичної розвідки. Він – з своїми ідеалами й змаганнями, з своєю боротьбою, поспіхом і помилками – єсть єдиний герой істориї. Зрозуміти єго стан економичний, культурний, духовий, єго пригоди, єго бажання й ідеали – єсть мета нашої істориї. Полїтично-громадський устрій звичайно не відповідав тим ідеалам. Свій чи чужий, він нїколи, чи майже нїколи, не був витворений відповідно ним, і громада з урядом стояли один проти одного не тільки в период давнїй. Устрій державний по всї часи цїкавий нам переважно тим, о скільки він впливав на стан народа, о скільки сам підупадав впливу громади й о скільки відповідав її бажанням і змаганням. І культура, що розвиваєть ся в верхнїх верствах народа, цїкава нам головним чином не так сама в собі, як тим, що відбиваєть ся в її загально-народнього.
Відповідно цїм принципам і в давнїй нашій істориї ми завше повинні мати своєю виходною точкою народню масу. Правда, ми мало маємо відомостей про народ, однако се не перешкажає єму бути тою головною вісю, з якою ми повинні координувати свої вислїди. Студиюючи полїтично-державний устрій, ми, скільки можемо, повинні вияснити собі питання, в якій мірі він був дїлом самого народа, чи виріс він на грунтї народнім, чи звідкись був перенесений чи накинений. Вияснити, о скільки відповідав він потребам народним і яке значінє й вплив мав на народню масу. Вислїдити по змозї участь народа в полїтичнім житю і єго відносини до полїтичиих обставин. Се будуть головнїйші точки, до яких мають вести наші студиї. Зверхня полїтична істория буде нам тільки стежкою до розуміння внутрішньої, а в сїй останнїй, скільки можливо, ми повинні вислїжувати те, що належить безпосередне до народа. Подобно тому – і в сфері культурній.
Звичайно, там, де джерела дають материял дуже бідний, мусимо задовольнятись тим, що можна знати, коли не можемо знати більше, але висловлений принцип з того не тратить свого значіння, даючи нам критерій, на що повинні ми звернути особливу увагу.
Я мав зазначити коротко, як то було можливо на протягу кількадесять минут, головні моменти в давній нашій істориї, що вимагають особливої уваги, і свою вихідну точку в вислїдах історичних. На рештї я хотів би сказати кілька слів про свою професию методологичну, специяльно для тих, що мають охоту студиювати зо мною історию viribus unitis. Я перейшов в своїм часі філологичиу школу і з неї міцно витвердив, принцип – nemini credere. Завше шукати і нїколи не задовольнятись, не сподїватись, що посїв цїлком усю истину, так що всякий инчий погляд, инча виходна точка в тій справі неможлива, абсурдна. Наука – се неперестанний скептицизм. Не той недужий, немощний, що зостаєть ця при самім аналїзї, при самій руйнациї, а той здоровий, плодотворящий скепсис, що веде за собою слїдом роботу синтетичну. Через те всякий догматизм в своїй науцї я уважаю непотрібним, всяке juratio in verba magistri – неможливим. Того духу вислїду й критицизму хотїв би я і в своїх співробітниках – слухачах як найбільше і бажав би щиро, щоб з ним вони перш за все приймали й моє слово не хитре.
[1] Ипат. лїтоп. вид. 1871 р., с. 10; див. справедливі уваги про переклади сего текста у Гедеонова – Варяги и Русь ІІ. 459. [2] Текст напр. у Куника, Berufung der schwedischen Rodsen II. 335. [3] Тексти житій в Лѣтописи занятій Археограф. коммиссіи (петербурської), т. ІХ, с. 66 и 100, и передмова, с. 82, 93-4, 289 [4] Нове виданє De-Goeje-Bibliotheca geograph. arabicоrum VI; про час написаня гл. Лѣтоп. зан. арх. ком. ІХ перед. 131.[5] Ипат. лїтоп. с. 18, з сїм порівняти оповіданнє Костантина Порфирородного про ватаги купецькі з Київа до Костантинополя – De administr. іmperio с. ІХ.
[6] Извѣстія Ал-Бекри, вид. Куник і бар. Розен, 49. [7] Хлѣбниковъ. Общество и государство въ до-монгольскій періодъ, с. 360. [8] Ипат. л., с. 513 («О лесть зла есть! якоже Омиръ пишеть, до обличенья сладка есть, облечѣна же зла есть, кто въ нѣй ходить, конѣць золъ прииметь; о злѣе зла зло есть» – такого в Гомера нема, скільки менї відомо). Посланіє Клима зъ вид. Лопарева, с. 13, в вид. Никольського, с. 104. [9] Правило у Макарія Ист. рус. церкви ІІ, с. 376. [10] Слово Даніила Заточника, вид. за всїма редакціями Шляпкин, с. 16-7.