СПРАВА УКРАЇНСЬКО-РУСЬКОГО УНЇВЕРСИТЕТУ У ЛЬВОВІ
Львів, 1899
Свою тему я, думаю, досить виразно зазначив у титулї: про национальну вищу школу – про унїверситетську справу. Поговорити про се буде на часї, що унїверситетська справа від кількох років дуже живо займає тутешню руську суспільність, а в останнїх місяцях і особливо.
Як відомо, на руськім ґрунтї в Австриї є два унїверситети – у Львові і в Чернівцях. Львівський унїверситет засновано при кінцї минулого віка, очевидно – головно з огляду на руську людність Галичини, бо Поляки мають у Кракові свій старий унїверситет, що 1900 року буде сьвяткувати пятьсот лїт істновання. Черновецький унїверситет засновано 1873 р. – очевидно, в заміну нїмецьких унїверситетів у Кракові і Львові, для скріплення останнього прибіжища ґерманїзма на сходї Австрийської держави – в Буковинї.
Хоч призначений для Русинів, Львівський унїверситет від свого засновання аж досї нїколи не мав характера руської школи. І тут, як і в богатьох иньших випадках, повторила ся та сама істория відносин центрального австрийського правительства до Русинів: досить прихильне, часом навіть дбале для них, воно нїколи не спромоглось на відповідну енерґію, щоб увільнити своїх руських підданих від кривд, сотворених попереднїми віками їх істориї, оборонити від переваги і надужить противників, і його дбалість кінчила ся на теоретичних заявах або таких несьмілих пробах, що з них не виходило нїчого, або навіть, використовані противниками, вони давали результат зовсїм противний. Так було і в львівським унїверситетом. Початок його істориї я оповім словами недавньої інтерпеляциї посла Танячкевича, що справедливо піднїс сю прикмету правительственної полїтики.
«12 лїт після прилученя (1772) колишнього руського князївства, чи то королївства Галицького і частини руського князївства Володимирського під назвою королївства Галичини і Володимириї до австрийської монархиї – значить в р. 1784 – цїсар Йосиф постановою з д. 21 жовтня заложив у Львові унїверситет; приготовленя до того пороблено ще за панованя цїсаревої Мариї Тереси. По словам сеї постанови мав се бути «правдивий унїверситет і висока школа з видїлами теольоґічним, правничим, лїкарським, і фільософічним і з повною ґімназиєю». Д. 16 падолиста того року унїверситет отворено.
«У звязку з тим унїверситетом (що був обсаджений переважно Нїмцями і мав характер нїмецький) заложено декретом ц. к. надворної канцеляриї з д. 9 марта 1787 лїцей для всїх наук фільософічного і богословського видїлу. На професорів тих наук покликано Русинів в потрібними академічними здібностями, і вони майже всї займали рівночасно катедри тих самих наук і на унїверситетї і лїцею, так що звязок унїверситету з лїцеєм проявляв ся також в їх особах. Богато з тих учених мало значіннє навіть далеко поза границями їх властивої дїяльности, як пр. Лавровський, Радкевич, Гарасевич, Гриневецький і и.
«Цїль того руського лїцея в напрямі виховання і науки по словам згаданого декрету надворної канцеляриї була: «щоб руські кандидати духовного стану через науку головних частей фільософії, присвоюючи собі фільософічні засади і вправляючи ся в мисленю, приготовляли ся до наук теольоґії, котрими лише так підготовлені можуть з пожитком займати ся», що знов можливе лише при зрозумілій їм викладовій мові, отже ріднїй руській мові.
«В парі з тою цїлею, котра мала на увазї інтереси виховання і науки, йшла також практична, релїґійно-полїтична цїль, державний мотив: «щоби зарадити страшному бракови душпастирів гр, кат. обряду, поки не вийде відповідне число руських кандидатів, котрі би знали латинський язик».
«Хоч треба признати, що цїль того руського лїцея була релятивна, а характер його тимчасовий, що ся наукова інституция мала тїсні межі, бо була обчислена на користь одного, духовного стану: все таки заснованє сеї іиституциї, котра складом предметів науки не була нїчим иньшим, як рівнорядними видїлами львівського унїверситету, було безперечним доказом, що заложений цїсарем Иосифом II львівський унїверситет був призначений для культурних потреб руського народу, руської народности.
«При тодїшнїх заколотах правительство за мало дбало про се заведенє; а у Русинів самих не було анї розбудженої сьвідомости власної народности, анї одушевленя для далекосяглих цїлей, анї житя, енерґії і витревалости, як се буває природним наслїдком довгої неволї. Те все, як певно і иньші ще впливи були причиною, що той лїцей остав ся без видних і тревалих наслїдків для культурного розвою Русинів і згодом занидїв. Так стало ся з фільософічним віддїлом з кінцем шкільного року 1804/5.
«Наслїдком тодїшнїх заколотів, а особливо грошевих клопотів держави, які настали через безнастанну всесьвітню війну, сполучено львівський унїверситет з краківською академією і богато катедр перенесено до Кракова. З роком 1805 звинено львівський унїверситет; на його місце станув лїцей. Хоч сей лїцей в цісарській постанові з д. 8 серпня 1805 нїяк не виходить з национальним руським характером; то таки вже в тім, що по-при унїверситетї в Кракові дальше лишено академічну наукову інституцию у Львові, якою треба вважати львівський лїцей навіть у тім зменшенім видї, видно знак, ба навіть доказ, що правительство в тім часї уважало за свій очевидний обовязок дбати у Львові про окрему школу для висших наук з уваги на культурні потреби руського народу.
«Скоро по віденьськім конґресі 1815 р. настали вигляди на довготревалий мир, цїсар Франц І постановою з д. 8 серпня 1818 відновив назад унїверситет у Львові і назвав його своїй іменем, а се імя львівський університет мае й доси.
«І в сїй постанові не видно жадної познаки, котра би виразно вказувала, що при заснованю сього унїверситету мали ся на гадцї национальні потреби Русинів; між приводами, які мали рішучу вагу при заложеню унїверситету у Львові, зазначено лише «ширенє і досконаленє наук, їх важний вплив на добро народів, а також здвигненнє тревалої памятки цїсаревої дбалости про королївство Галичини». Все-ж таки кілька разів а притиском зазначено в постанові місце, де закладає ся унїверситет: головне місто королівств (sic!) Галичини і Володимириї, Львів. Дальше говорить ся в тій поставові, що з унїверситетом, котрий обіймає наука богословські, правничі, лїкарські і хірурґічні та фільософічні, має бути сполучена «ґімназия першої кляси”, отже ґімназия академічна. Ся постанова цїлком така сама, як постанова цїсаря Иосифа II, і вона, коли приходить ся осудити правний характер национальний львівського унїверситету, може бути доказом ex posteriori, бо ґімназиєю,котра виковувала і виконує традициї і права академічної ґімназиї в правній безпереривности, є львівська руська (І) ґімназия.
«В кінцї ще на одно треба вказати: Львівський унїверситет постановою цїсаря Франца І повстав на ново аж по поконаню всїляких перешкод і після відкиненя противних внесень і намірів дуже впливових чинників. Те все є непохитним доказом, що при відновленю сеї наукової інституциї рішив незаперечено важний для держави інтерес. Річ певна, що відновлений цїсарем Францом І львівський унїверситет так само, як перед тим заложений цїсарем Йосифом II, призначений був для культурних потреб Русинів. На жаль було се призначеннє лише принципіяльне, теоретичне, без пізнїйшого практичного значіня.
«З катедр того унїверситету не чути було анї слова руського аж до року 1848/9. Викладова мова була для всїх сьвітських наук нїмецька, на богословськім видїлї латинська. А що руський нарід міг виказати ся великими талантами, про се сьвідчать імена таких людей, як Ярини, Нападієвича, Яхимовича, котрі в тім часї займали унїверситетські катедри. Розуміє ся, що вони не могли з катедри причиняти ся до утвореня і розвитку руської науки; не настали ще тодї на се нї місце нї час. Ся потреба мусїла вперед виродити ся з душі народу, мусїла перетворити ся в змаганнє, котре-б собі проломило дорогу аж до унїверситетських катедр. Такої прояви не довго прийшло ся ждати. Сонце свободи, що заяснїло в p. 1848, огріло сї зародки до росту.
«В тім роцї зібрали ся у Львові учені і заступники руського народу. Вони мали з одного боку розглянутись у великім материялї культурних потреб руського народу і винайти способи та дороги до їх заспокоєння, і то – як сказано в відозві – плеканнєм і розвитком мови через видаваннє периодичних видань, лїтературних і наукових творів та через заведеннє руської мови до низших і висших шкіл, з другого боку, щоб упімнути ся про национальні і полїтичні права руського народу, а особливо щоби сили синів руського народу зужиткувати для добра власного народу і власної руської культури в публичнім житю, в урядї і школї і в полїтичнім товаристві. Завдяки дїяльности нових товариств, в особливо їх головним провідникам Яхимовичеви і Куземському, заведено в р. 1849 у всїх ґімназиях руської части краю обовязкову науку руської мови – розпорядженнєм мінїстерства просьвіти з д. 4 грудня 1848 ч. 7402, котре галицький намістник оголосив д. 27 сїчня 1849 в Віст. кр. зак. ч. 137 н. заг.: «Оголошенє намістництва з д. 27 сїчня 1849, котре постановляє викладову мову в ґімназиях і висших наукових заведенях руської части Галичини і подає сю постанову до загальної відомости».
«В сїм розпорядженю каже ся окрім того в артикулї 1: «В ґімназиях в руських частях Галичини на разї всї предмети науки мають викладатись нїмецькою мовою, поки не будуть могти викладати науку в руській мові відповідні професори і учителї з потрібним язиковим підготовленєм». А. в арт. 6 каже ся: «Що-до наук університетських принимає ся так само за підставу, що виклади мають відбувати ся в нїмецькій мові, поки не найдуть ся здатні до того учителї і відповідно підготовлені ученики до науки в краєвій мові [1], і теперішнї професори, що не знають тої мови, будуть зіставати ся на своїх місцях».
«В тім самім р. 1849 заложено також катедру руської мови і лїтератури і покликано на ню мінїстерським декретом з д. 19 грудня 1848 о. Якова Головацького, товариша Маркіяна Шашкевича. На богословськім видїлї отворено вже в р. 1848 катедру пасторальної теольоґії з руською викладовою мовою, а в 1849 р. розпочато також викладати доґмати в руській мові, а до тих руських викладів прийшли ще виклади катехитики і методики. Всї иньші виклади на богословськім видїлї зістали ся по давньому латинські, а на иньших видїлах німецькі». Досї о. Танячкевич.
Таким чином 1848 р. правительство заявило виразно намір – зробити львівський унїверситет руським [2]. Се було дальшим льоґічним кроком в напрямі вказанім Йосифом II – засновання унїверситета і при нїм руського лїцея для приготовлення слухачів, – хоч тепер до такого дальшого кроку привели правительство, безперечно, тодїшнї полїтичні обставини: польський революцийний рух, супроти котрого віденьське правительство протеґовало Русинів, щоб на сих опертись. Але сї наміри правительства лишили ся переважно на папері. 3 упадком революцийних рухів загальна реакция поховала разом в иньшими спасенними намірами й плян рутенїзациї львівського унїверситета; правительство не поворухнуло й пальцем, щоб приготовити «здатних і відповідно приготованих» руських професорів, львівський унїверситет зістав ся in statu quo нїмецьким, і правительство заскочила зовсїм не приготованим ся справа, коли на дневний порядок виступила националїзация галицьких унїверситетів у 60-х pp., з упадком нїмецького централїзма. Призначивши краківський унїверситет Полякам і поволї його польонїзуючи, правительство, вірне своїм давнїм намірам, призначало львівський унїверситет Русинам і навіть увяло на себе інїциятиву, засновавши 1862 р. дві руські катедри на правничім віддїлі й поставивши заснованнє дальших руських катедр в залежність тільки від появи відповідних руських кандидатів. Але своїм звичайним способом воно знову нїчого не зробило для приготовання таких кандидатів і занедбавши сю справу, дало спроможність захопити фактично в свої руки львівський унїверситет Полякам, що й стало ся в 70-х pp., а Русини зістали ся при мізерних кількох катедрах (двох на правах, двох на фільософії, й двох на богословію [3], саме істнованнє котрих під покровом унїверситетської автономії з рештою не має нїчого певного. Для пояснення сього цїкавого процесу й теперішнього стану руського елєменту на львівськім унїверситетї я позволю собі навести своїж таки статї, друковані два роки тому в часописи Дїло (1897, ч. 145, 146, 147, пїд титулом: Добиваймо ся свого унїверситету) і тим самим зовсім незвістні моїм читачам з росийської України:
«Звиж двацяти-мілїоновий українсько-руський нарід, третїй нарід у Славянщинї, не має нї одного університету!
«Три унїверситети на Українї росийській, розуміє ся, цїлком росийські; в них не лиш нема нї одної катедри з українською мовою викладовою, але й українська мова і лїтература не студіюють ся, українська істория входить в круг росийської.
«Але не богато лїпше стоїть справа в конституційній Австриї. В Галичині Русини слухають унїверситетських викладів польських, на Буковині нїмецьких, на Угорщинї мадярських. Тих кількох руських катедр, що в дїйсности обсаджені у Львові та Чернївцях, нема що й рахувати.
«А тимчасом артикул XIX-ий конституциї з 1867 року признає рівноправність усїх мов у школї й уважає доконечним, аби кождий нарід мав можливість побирати осьвіту в своїй власній мові, не бувши примушеним учитись иньшої краєвої мови!..
«Від часу написаня тих слів проминуло трицять лїт, але руський нарід не дістав тої можливости.
«Може би хто толкував, що се запорученнє конституциї не дотикаєть ся висшої осьвіти, бо «висшу науку кождому вільно побирати або не побирати” – але – ж конституция не говорить лише про обовязкову низшу осьвіту, а взагалї про осьвіту, не ріжнячи висшої від низшої, – і коли тепер бодай частина Русинів має можливість побирати науку [необовязково] в середнїй школї в рідній мові, то не знати, чому би ся можливість мала уриватись на порозі висшої школи?!
«Може би знов хто хотїв арґументувати тим, що кожда мова для свого припущеня на унїверситет мусить бути приготованою як сей так і повисший арґумент против розширення прав руської мови на унїверситетї були висловлені в недавнїй Істориї львівського унїверситету в II. томі на стор. 21] – але хто-ж би мав відвагу відмовляти сего приготованя руській мові, теперь, при істнованю всякого рода специяльних наукових видавництв у руській лїтературі?
«Розвій і дїяльність Наукового товариства імени Шевченка дає найлїпше сьвідоцтво, що руський нарід дійшов уже до того степеня духової доспілости, коли наукова робота на рідній мові стає доконечною потребою, і – при всїх трудностях, у обставинах незвичайно неприхильних, при засобах нечувано милих – згадане товариство розвиває сю роботу з несогіршим успіхом. Розпочавши при загальнім скептицизмі свою наукову дїяльність в 1892 роцї виданнєм першого тому «Записок», товариство в минулім роцї видало десять томів наукових видавництв, а сего року, судячи після опублїкованого буджету, число їх має збільшити ся ще на кілька томів [4]. А прихильна оцїнка сих видань в наукових сферах сьвідчить, що розвій се не лише квантитативний, але й квалїтативний.
«Отже потреба руської суспільности і можливість наукової роботи в своїй мові доведена вже самими фактами.
«Автори конституциї з 1867 року мусїли добре розуміти, яке чутє национального пониження, упослїдження, глубокої кривди свому народови обіймає кождого, коли він бачить свою рідну мову викиненою зі школи – якої небудь: чи низшої, чи висшої. Таке чутє мусять обійняти кождого Русина на порозї унїверситету. Виключенє руської мови з висших шкіл [тих кількох руських катедр, кажемо, нема що й рахувати] рівняє ся признаню руського народу за якийсь низший, некультурний, нездібний до розвою висшої науки. Наука – сей верх культурного житя кождого народу – не для нього! Його мова лише «для домашнього уживання»! Для висших духових потреб він мусить послугуватись чужою…
«Але тут не кінчить ся на самім гіркім почутю кривди й упослїдження. Не кажемо вже, що цїлком инакше мусять іти наукові студиї на унїверситетї в своїй і чужій мові та що цїлком иньші відносини – духового спорідненя, добродїйного особистого впливу – витворюють ся між слухачем і «своїм» професором, – се річ кождому зрозуміла. Кождий знає, хто чув про педаґоґію, яке значіннє в научанню має рідна мова, тож не будемо над тим розводитись. Але звернемо увагу на те, що унїверситет, се не лише школа, але фактично – і наукова інституция, що дає можливість кільком соткам людей, а в найгіршім разї кільком десяткам свобідно віддаватись вищим духовим інтересам, науковим студиям, не дбаючи про хлїб насущний, а навіть вкладає на них моральний обовязок розвивати науку. Унїверситет здобуває стипендиї для визначнїйших своїх вихованцїв, має можливість уміщати їх у своїх ріжних інститутах, забезпечаючи їм спромогу вести дальше свої наукові студиї, і вкінці – в видї катедр і иньшях посад дає можливість специялїзувати ся в ріжних кругах наукової роботи.
«Се річ дуже важна! Унїверситет може становити собою цїлу армію в культурнім походї народу, а яку вагу має наукова робота в загальнім культурнім житю народу, того чей не потрібно широко доказувати. Нарід доперва тодї почуває себе культурно самостійним, коли може головнїйші свої культурні потреби задоволити в своїй лїтературі, і лише з розвоєм наукової лїтератури, сего верха культурного розвою, в рідній мові – кінчить ся для суспільности залежність від чужої культури.
«Не бракує й нам анї вдачі анї охоти до наукової роботи.
«Де-ж дївають ся наші таланти? Русини на ріжних унїверситетах становлять несогірший елємент ніж академічним континґентом, займають визначні позициї по ріжних академічних сенінариях, вправах і т. д., але покінчивши унїверситет Русин академик не має можливости дальше вести свої наукові студиї, біда жене його в який глухий кут на суплєнтуру, або на адвокатську практику – і скінчилась наукова робота, суспільність утратила наукову силу.
«Теперішнїй тяжкий стан нашої культурної роботи залежить в дуже значній мірі від браку наукових інституций і унїверситетів українсько-руських. Тяжка кривда дїєть ся культурному житю духовим потребам руського народу через брак руських унїверситетів. Не о хлїбі єдинім живе чоловік – духові інтереси також печуть суспільність, як і економічні, правні і т. и. Коли-ж задоволеннє їх обіцяно руському народови основними законами держави, коли орґанізация середнього шкільництва і цїле культурне жите Русинів ставить националїзацию висшої осьвіти і утвореннє наукових інституций руських на порядку дневнім, то обовязок кождого – і тих прав руського народу допоминати ся!
«Треба признати, що й само австрийське правительство відчувало потребу Русинів у националїзациї вищої осьвіти і мало охоту пійти на зустріч сїй потребі. Националїзуючи краківський унїверситет в інтересах Поляків, правительство австрийське, очевидно, призначало львівський унїверситет для Русинів. Дня 4 лютого 1861 р. запроваджено, хоч з певними обмеженями, польську мову викладову в краківськім унїверситеті, а вже 23-ого марта 1862 p. цїсарською постановою заведено на правничім видїлі львівського унїверситету дві надзвичайні катедри з руською викладовою новою для предметів, що входять в круг теоретичного державного судового іспиту. Мінїстерський рескрипт мотивує се «наміром дати руській мові на правничім видїлї відповідне поле для наукового розвою і вироблення, а заразом вдоволити практичній потребі». Мінїстерство, в інтересах сих катедр, перестерігало унїверситет, аби уважав на наукову квалїфікацию кандидатів, і радило: наперед приготувати з молодих сил суплєнтів і доцентів, а з огляду, що професорська колєґія не знала руської мови, додавало її до сего людей з по-за видїлу, між ними і професора руської мови й лїтератури. Однак, аби скорше ввести в житє сї катедри, мінїстерство не здержувало ся формальностями і вже в осени 1862 року іменувало д-ра Лопушанського, конципієнта прокураториї скарбу, суплєнтом для цивільного процесу, а д-ра Сроковського, практиканта прокураториї скарбу, суплєнтом до карного права й процесу, звільнивши їх телєґрафічно від предложення наукових розвідок. Але. коли потому зголосив ся кандидат для цивільного права, то мінїстерство [1864 р.] заявило свою прихильність до утвореня третьої руської правничої катедри [в плянї воно мало очевидно розширити руські виклади не лише на цивільне, але й на торговельне і векслеве право], але зажадало наукової розвідки – і кандидат потому вже не зголошував ся.
«Сей брак відповідних кандидатів, розумієте ся, виставляє дуже сумне сьвідоцтво тодїшнїй місцевій руській інтелїґенциї, однак він не повинен нас дивувати. Досить пригадати собі історию обсадженя катедри польської нови й лїтератури на сїм-же унїверситетї, щоб зрозуміти тут вплив неприхильних культурному розвоєви обставин, а не якусь непридатність руської мови до унїверситетських викладів або що-будь иньше. Ся істория першої польської катедри в львівськім унїверситеті така цїкава для порівнаня, що варто її пригадати [з Істориї львівського унїверситету, виданої сим унїверситетом в 1894 році, з-відки витягнули ми і висше наведені дати про заснованнє руських катедр]. Коли 1817 року цїсар Франц заснував катедру польської мови й лїтератури, намістництво оголосило конкурс і поновляло його з року на рік, але кандидати не зголошували ся. Аж 1822 року намістництво скликало осібну комісию і припоручило їй постаратись, аби справа була скорше полагоджена, і потім до конкурсу приступили: доктор прав Мадурович, колишнїй адюнкт фільософічного видїлу, практикант прокураториї скарбу Янушкевич, практикант намістництва Малецкий, директор театру Каміньский, віденьський слухач прав Швайцер, учитель нормальної школи Михалєвич, професор лїцея в Ґрацу Турна і військовий капелян Бачиньский. Катедру дістав Михалєвич «чоловік з доброю охотою, але середнїх здібностий і невеликої ерудиції» [Іст. льв. унїв. І. 243].
«Як бачимо, не лїпше тогдї стояли Поляки, як в 1860-их роках Русини! Галицькі Поляки від того часу до 60-их рр. встигли підрости культурно, бо стояли в лїпших умовах, передовсїм материяльно.
«На жаль, австрийське правительство, показуючи охоту до піднесення руської науки, обмежилось лише порадою, даною ніїмецькій професорській колєґії львівського унїверситету: постаратись про наукове приготованнє молодих сил з Русинів – само-ж тим не заняло ся, а Русини в тодїшнїх своїх обставинах власне потребували такої помочи від правительства, бо серед тисячних трудностий своїми власними силами занадто повільно поступали дорогою культурного розвою.
«Утворивши з власної інїциятиви руські катедри та припильнувавши обсадженнє їх, мінїстерство дозволило Руеинам складати судовий іспит руською мовою з тих предметів, які слухали вони по руськи. Показано отже всяку охоту розширити права руської мови на унїверситетї. Се ще виразнїйше показує ся з того становища, яке на самім початку заняло мінїстерство що-до змагань Поляків – осягнути на львівськім унїверситетї бодай те, що вже осягнули були Русини. Коли 1863 року адвокат Чемериньский просив veniam dосеndі з австрийського цивільного права по польськи, мінїстерство не позволило, а позволивши проф. Зєльонацкому подавати польську правничу термінольоґію в своїх викладах, застерегло ся, аби се нї в чім не нарушало нїмецької мови як викладової. Аж 1866 року дозволило мінїстерство тому-ж професорови окрім своїх головних викладів нати специяльні курси по польськи, але екзаменувати по польськи не позволяло. Своє становище що-до польщини в львівськім унїверситетї мінїстерство виразно зазначило у відповіди 1869 року на ухвали галицького сойму про польонїзацию львівського унїверситету, заявивши, що удержуваннє двох польських унїверситетів у краю не є обовязком держави.
«Але тимчасом, як Русини так слабо користали з охоти правительства розширяти права руської мови в унїверситетї, польська суспільність почала з усїх боків натискати за польонїзациєю. Вже 1866 року намістник Ґолуховский пише до ректора, звертаючи його увагу на жаданнє «краю», аби польська мова викладова була запроваджена в унїверситетї і жадаючи на початок запровадження її для предметів, що входять в склад судового іспиту, бо розпорядженнє з 1862 року про руські катедри, – «видане лише в інтересах руської мови, польська людність уважає і з болем відчуває як обмеженнє прав польської мови і відсуненнє її на другий плян». Намістник отже взивав унїверситет до утворення двох або трьох надзвичайних катедр, ва прикладом, очевидно, катедр руських. Під сим натиском намістництва нїмецька правнича професорська колєґія заняла посереднє становище: вона не признавала доконечним запровадженнє польських викладів, але в разї утворення польських катедр зажадала, аби при обсадженню сих катедр уважано пильно на наукову квалїфікацию і запропонувала posito sed non concesso утвореннє трьох польських катедр. На початку 1866 року правительство дїйстно установило дві або три надзвичайні польські катедри для предметів судового іспиту і одну з двох катедр римського права призначило для польських викладів, і так само, як в 1862 роцї з руськими, поспішило ся тепер з іменованнєм польських суплєнтів на ті катедри.
«Як з одного боку намістництво, так з другого боку сойм підпирав справу польонїзациї львівського унїверситету. В 1868 році ухвалив він постанови, щоб на видїлах фільософічнім, правничім і лїкарськім запроваджено польські виклади, зіставивши дотеперішнї руські виклади; впровадженнє иньших предметів з руською мовою мало наступати «в міру спроможности і потреби», а приватним доцентам вільно вибирати котрусь із краєвих мов. Зазначимо, що при тім не лише руські, а й деякі польські голоси [бар. Батаґлїя і кн. Санґушко] обізвались против такого нерівного трактовання руської і польської мови. [На другий рік виступив у соймі з проєктом утворення руських катедр для всїх головнїйших предметів на видїлах фільософічнім і правничім Юліян Лаврівський при своїх угодових пертрактациях, але а того пляну, як і з цїлої його угоди, нїчого не вийшло]. Але відповіддю на ухвалу сойму 1868 року мінїстерство не признало соймови компетенциї рішати в сїй справі і як уже згадано – уважало непотрібним істнованнє другого польського унїверситету в краю.
«Але в практицї воно само розширяло круг польських викладів на унїверситетї. Сею дорогою, специяльно, помалу, виробляла собі польська викладова мова ширший круг на фільософічнім видїлї. Проф. Лїпіньский, поминувши видїл, дістав 1868 року просто від мінїстерства дозвіл мати крім нїмецьких викладів також польські. За ним подібний дозвіл дістав доцент Лїске. Але історик львівського унїверситету справедливо признав, що на сїм видїлї не було того імпульса для розширеня польської мови, який давали на правничім видїлї руські катедри, котрі, як ми бачили, несогіршу прислугу зробили Полякам своєю анальоґією, – і для того на фільософії польська мова поступала дуже поволи. Нараз все змінив мінїстерський рескрипт в 1871 року, повідомивши про цїсарську постанову, що «всї обмеження, яві стояли доси на перешкодї польським і руським викладав на видїлах правничім і фільософічнім, мають цїлком перестати, і на катедри сих видїлів на будуще можна покликувати лише особи, що зможуть викладати одною з двох краєвих мов». Протягом трьох років мали бути забрані професори, котрі не присвоїли собі котроїсь краєвої мови, а заступлені иньшими.
«Сей акт покінчив з нїмецьким унїверситетом у Львові, але националїзував його не в інтересах руського народу, а на користь «обох краєвих мов». Натиск Поляків з усїх боків на правительство – з боку ради державної, сойму, намістництва, професорів-Поляків і польської академічної молодїжи, що вносила кілька раз петициї [се, правда, зробили в 1867 роцї і академики-Русини] – як бачимо, захитав намір правительства зрущити унїверситет – і правительство зіставило «краєвим народам» дїлитись, як потрафлять, спадщиною по Нїмцях. Великою помилкою правительства було, що воно за той час нїчим не помогло Русинам виховати у себе відповідні наукові сили, а тепер пустило їх в конкуренцию з Поляками. Руські культурні сили в тодїшнїх обставинах ніяк не могли витримати боротьби з польськими, що потягли собі на велику міру кандидатів з-за границї, і правительство своєю неутральністю віддало унїверситет у фактичне володїннє Полякам».
«Се дало себе зараз-же почути. Катедри по Нїмцях позасїдали Поляки, краєві і заграничні, і по 1874 році одинокою спадщиною нїмецького унїверситету зістав ся проф. Буль. Против Нїмцїв воювали Поляки, покликуючись на потреби, інтереси та жадання «краєвих народів», але опанувавши унїверситет, віндикували всї права для самої польської мови. Вже 1873 року унїверситетський сенат просить перемінити в унїверситетї нїмецьку урядову мову на польську, і повтаряє потім се прошеннє; з другого боку унїверситет старає ся здобути вправне признаннє польської мови викладовою в формі імперативної постанови, бо постанова з 1871 року, усуваючи всякі обмеження для краєвих мов, не рішала, яка мова викладова в унїверситеті. Як поясняє історик львівського унїверситету, за сю цїну – імперативної постанови для польської мови – професорська колєґія була готова на уступки і компроміси – на нїмецьку катедру нїмецького права і помноженнє паралєльних руських катедр [бо й тут войовано нїби против самої нїмецької мови, а поминано руську]. В роцї 1878 сенат просив правительство, аби признало польску мову викладовою для всїх предметів, урядивши заразом рівнорядні і однаково дотовані руські катедри. В 1880 роцї ставлено ділєму: або забрати проф. Буля [що все викладав по нїмецьки] і скасувати руські катедри [з огляду на можливість для кождого професора викладати по польськи або по руськи] – або признати польську мову викладовою, і в такім разї зіставити нїмецьку мову для нїмецького права, а руські катедри перетворити на звичайні і помножувати їх «відповідно спроможности і потребі».
«Однак правительство, віддавши унїверситет Полякам у фактичне володїнє, не хотїло управнити сього володїння. Правда, по кількарічнім протяганню прошеннє сенату, аби заведено польську мову урядову в унїверситетї, сповнено [з застереженнєм, щоб на руські подання відповідало ся по руськи (не знаємо, о скілько з сього права користають нинї академики-Русини) і щоб катальоґи та кольоквіяльні сьвідоцтва для руських професорів друкували ся по руськи], – заведено її постановою 1879 року [гл. Іст. льв. унїв. II., 63—4], але польську мову викладовою правительство нїяк не хотїло признати. Коли в 1880 році видїл предложив мінїстерству знести руські надзвичайні катедри і натомісь утворити другу катедру цивільного права для Олександра Огоновського [бо доси не було звичайної катедри з застереженою руською мовою викладовою], правительство заіменувало Огоновського звичайним професором цивільного права з руською мовою викладовою, а мінїстерство в декретї 3-ого мая 1882 року ч. 5204 заявило при тім, що при теперішнїм станї львівського унїверситету всї професори in der Regel мають викладати по польськи, з виїмком випадків; коли правительство, з огляду на те, що кождий кандидат на катедру має показати знанє одної з краєвих мов, або постановить инакше, або вже постановило, як то власне було з руськими [правничими] катедрами. Ся заява мінїстерства, що застерігало собі повну свободу в справі викладової мови на унїверситетї і обмежало права польської мови лише фактичним станом річей, зісталась від того часу нормою для львівського унїверситету, і як така втягнена в урядовий збірник [Sammlung der für die оesterreichischen Universitäten gültigen Gesetze und Verordnungen, Thaa і Schweickhardt-a, cтop. 758 – гл. Істор. льв. унїв. II, 53]. Зістала ся в повній силї і цїсарська постанова з 1871 року [се признає і урядова Істория унїверситету на стор. 54], що не установляла нїякої викладової мови в львівськім унїверситеті і признавала цїлком однакові права обом краєвим мовам – руській і польській, право кождому доценту чи професору вибирати котру-небудь із сих мов. Всї старання польських кругів, аби видана була імперативна постанова для викладової польської мови, не мали успіху. А в 1894 роцї правительство пригадало ще раз свій колись так ясно виказаний намір – старатись про розширеннє руської мови на унїверситетї, утвореннєм руської катедрн істориї. Характеристичне і многозначуще було те, що тимчасом, як в руських кругах жадали катедри руської істориї, правительство заснувало другу катедру всесвітньої істориї з руською викладовою мовою.
«Таким чином Поляки зістались лише в фактичнім володїнню львівським унїверситетом і польонїзацию його могли удержувати лише фактичною перевагою і тими способами, які давала їм автономічна орґанїзация унїверситету. Коли кождий доцент і професор може на основі постанови з 1871 року довільно вибирати для викладів котру-небудь краєву мову, то в інтересах польонїзациї лежить – не допускати в унїверситет людей, котрі би могли захотїти викладати по руськи. Рівно-ж в руках польської професорської колєґії лежить право розпоряджання руськими катедрами і тим поясняє ся, що остатнїми часами деякі руські правничі катедри нїяк не могли бути обсадженими, а на катедру цивільного права по Ол. Огоновськім посаджено доцента-Поляка, відкинувши доцента-Русина…
«Ми бачили отже, що правительство, на скілько можемо судити, призначало для Русинів львівський унїверситет; під натиском Поляків в усїх боків дало вступ до нього польській мові, не помігши Русинам приготувати потрібні наукові сили, дало можливість Полякам фактично опанувати сей унїверситет, – але нїяким чином не хотїло управнити сього польського status possidendi і звязати себе якими-небудь постановами на користь польської викладової мови, не хотїло ніяким чином признати сього унїверситету польським. Воно мовби чекало, доки то Русини підростуть культурно і зможуть заявити претенсиї на зарезервовані їм права.
«Розуміє ся, правительство, коли йому дорогі були культурні інтереси руського народу і коли воно хотїло їм послужити, могло і повинно було поступити инакше. З огляду на те, що руська інтелїґенция бідна і мусить дбати про насущник, не маючи спромоги віддаватись студиям в науції, штуцї і т. и., що вона не мав своїх меценатів і народнїх інстнтуций, які-б могли піддержувати людей у сих студиях, правительство само повинно було помогти Русинам у сьому, надаючи стипендиї здібнїйшим академикам-Русинам по укінченню, висилаючи їх на иньші унїверситети і т. и., а не стояти з заложеними руками, чекаючи, коли та вбога суспільність серед несчисленних перешкід, під тяжким і всестороннїм гнетом, відрізана китайським муром – росийським кордоном – від більших, богатших своїх частий, сама спроможеть ся виставити потрібні культурні сиди.
«І стало ся в кінцї – Русь може тепер показати сї сили у себе в Галичинї і за її границями, але поки се стало ся, кілько то змарнувало ся сил! Кілько то людей, що могли б бути руськими сьвітилами в науцї істориї, фільософії, права, медицини, закінчили свою кариєру по глухих кутах в ролї «бельферів», судових урядників і т. и., або повтїкали на чужі унїверситети, де їх руська народність не загороджувала їм дороги до катедри, і стали ученими – тілько не українсько-руськими! Кілько даремних утрат, яка шкода для нашого культурного розвитку!
«3 другого боку, хоч ми Русини з признаннєм можемо оціїнити здержливість правительства що-до польських змагань – управнити свій фактичний стан володїння в унїверситетї, – не можемо однак замовчати того, що його неутральне становище, пасивна роля що-до фактичного пановання Поляків, брак усякої активної піддержки для Русинів – дали звести унїверситетську справу на дорогу национальної польсько-руської боротьби, що з таким страшенним завзятєм провадилась Поляками на цїлій лїнїї їх наступлення на Русинів. Гасло: поборювати противника всякими способами, яке всевладно панує над польською масою в Галичинї, не могло не вплинути і на ті круги, що, здавалось би, му-сїли стояти як найдальше від сеї акциї.
«Опинившись фактичними панами унїверситету, а не можучи дійти управнення свого володїння у держави, Поляки [з виїмком кількох прихильних Русинам, або обєктивних одиниць] надробляли тими правами і способами, які давав їм сей фактичний стан річей. Протягом кільканацяти лїт не пройшов нї один Русин, що манїфестував себе як Русин на неутральні унїверситетські катедри, що після постанови з 1871 року належали не меньше Русинам як Полякам; найстарші професори Русини не могли дочекатись ректорату; до промов при отворенню року шкільного не покликувано професорів, котрі могли би проголосити промову по руськи; не габілїтовано нї одного доцента з руською викладовою мовою крім катедр утворених специяльно для руських викладів. Та й сї катедри, опинившись під властю польської більшости, почули се на собі. Коли заявивсь відповідно приготований кандидат до катедри цивільного процесу, його не принято, і всї старання розбились на non possumus професорської колєґії; кандидатови на катедру цивільного права по Ол. Огоновськім відкидано і поданнє, і працю, і прошеннє про суплєнтуру, хоч його наукові працї були прихильно оцїнені в нїмецькій лїтературі; за те габілїтовано з руською мовою [як зачували ми – против волї самого кандидата] до сего предмету Поляка, і хоч деякі професори-Поляки були противні такому провокованню [як самі признавали] Русинів, – але вимоги национальної полїтики перемогли, а що Русини-академики не хотїли записуватись на виклади того Поляка, то іменовано його екзамінатором до комісиї – аби питав тих, хто би схотїв складати іспит по руськи…
«Таким чином утворив ся той неможливий, в високій мірі прикрий і образливий для Русинів стан річей, коли вони мають на цїлім львівськім унїверситетї пять професорів [або доцентів] [5] з руською мовою [не рахуючи того Поляка на руській катедрі і одного доцента правника, що не викладає звичайно), – коли кандидати на катедри Русини уважають безнадїйною річю навіть старатись тут про катедру, – коли здібнїйші Русини йдуть на иньші унїверситети – бо лиш там мають надїю габілїтуватись… Та що вже казати про катедру! – ми знаємо випадок, що одному здібному академикови-Русинови була обіцяна посада практиканта без платнї при однім в унїверситетських інститутів, але в останнїй хвилї віддано її Полякови, бо тут «мусять дбати про своїх»!… Взагалї Русинови дорога на унїверситет – можна сказати – забита цїлком; хиба міг би перейти через специяльний польський фільтр, або зложились би якісь надзвичайні, виїмкові обставини, як то було з утвореннєм руської катедри істориї, або що-небудь иньше.
«Розуміе ся, такий стан річей не може довго тревати. Коли суспільність доспіває до користання з певних своїх прав, коли починав її пекти якась потреба, – вона мусить бути з часом доконче вдоволена, а в інтересах самого правительства лежить, аби вдоволено її як найскорше, бо всї штучні затягання, перепони виходять лише на обопільну шкоду.
«Знаємо історию польонїзациї львівського університету, знаємо, як Поляки крок за кроком вдирали ся сюди. Для Русинів ся боротьба буде ще тяжша, бо Поляки не показують навіть стілько обєктивности, скілько показували Нїмцї, воюючи зрештою против Поляків тими-ж мотивами – і культурної висшости, і педаґоґічними, і полїтичними – які ми від Поляків уже чули, або ще почуємо; польська професорська колєґія не становить малої ізольованої інституциї, як нїмецька 60-их і 70-их років, а має за собою цїлу «суспільну єрархію»; Русинам наука приходить ся далеко тяжше [материяльяо]… Але при всїм тім руська суспільність не злякає ся сеї боротьби. Культурна пекуча потреба рішає. Здібніші Русини, певно, будуть уважати своїм обовязком доходити наукових квалїфікаций; стрітивши ся з браком обєктивности в місцевій професорській колєґії, будуть габілїтуватись на чужих уніїверситетах, і аж потім просити veniam docendi у Львові; кождий добрий Русин на унїверситетї, не боячись майоризациї, буде пильнувати інтересів руської науки; академики будуть вносити петициї; руські посли будуть безнастанно допоминатись в державній радї і в соймі залагодження сеї потреби, а руська суспільність буде їх усїми способами підпирати; руські інституциї будуть запомагати молодїж в її змаганях до дальших наукових студий – і т. д., і т. д. І ся вся сума змагань, заходів, боротьби приведе колись, ми певні, руську суспільність до бажаної мети. Але чи се в інтересах правительства – посилати її в сю далеку обхідну дорогу, примушувати до боротьби, що обіцює стілько обопільного огірчення, стілько марновання сил, стілько подразнення суспільности? Чи не лїпше, з погляду самого правительства, взяти справу в свої руки і вдоволивши завчасу сю потребу, усунути ту перспективу боротьби? Тим більше, коли правительство вже давно мало плян розширення прав руської мови та науки і старанно зарезервувало собі право вільного поступовання.
«У Львові, столицї галицької Руси, центрі национального, культурного життя в теперішнїх обставинах не лиш австрийської, а цїлої України-Руси, від Сяна до Кубанї, в першій лїнії мусить бути задоволена сеся потреба українсько-руського народу. Львівський університет належить ся Русинам! Не входимо в те, що правительство зробило би з польськими викладами, – може б воно схотїло дати Полякам другий унїверситет у краю, може би схотїло зіставити теперішнїй львівській унїверситет в їх руках, а для Русинів заснувати новий, – в те, сказано, не входимо, лише повторяємо з притиском: Русини мусять мати руський унїверситет у Львові!
«На можливість якогось залагодження справи самою професорською колєґією на унїверситетї, на якийсь вплив «справедливости», «об’єктивності» в тій справі не можна мати нїякої надії. Та більшість, що править унїверситетом, сама входить як складова частина в теперішню польську суспільну орґанїзацию, котрої характер знаємо добре. Про помноженнє руських катедр «відповідно спроможности і потребі» говорилось там нераз, але істория обсади катедри цивільного права по Ол. Огоновськім найлїпше показала, чого Русини мусять сподївати ся. Звичайно говорить ся, що Русини не мають наукових сил; коли-ж сили з’являють ся, то являють ся иньші перешкоди, а на останку остатнїй вихід в руках самої колєґії – вона-ж має рішати про відповідність наукової квалїфікациї кандидата…
«Орґанїзацию руського унїверситету мусить узяти на себе само правительство. Воно само мусїло би занятись помноженнєм руських катедр і обсадженнєм їх, як би таке помноженнє уважало відповідною дорогою до утворення руського унїверситету, хоч судячи по істориї польонїзациї львівського унїверситету і всяких иньших прецеденсах – утвореннє руського унїверситету в принципі від разу було би простїйшою дорогою, що обминула би богато надаремної боротьби і обопільного роздразнення. Треба памятати, що национальна боротьба в унїверситетї дуже не на місцї і не належить до річей, котрі можуть веселити справдїшнього мужа науки; не одного ученого така перспектива може відстрашити і примусити йти радше на чужі та спокійнїйші унїверситети.
«Може би хто знов став воювати браком сил у Русинів, – але-ж се порожні слова. Люде добре обзнайомлені запевнили нас, що протягом трьох років може бути сотворений руський унїверситет не гірший від того, який був сотворений в 1871 до 1874 рр. при його польонїзациї, аби лише правительство не поскупилось на утвореннє наразї стипендий для приготовлення кандидатів і не робило умисних трудностий при спровадженню кандидатів з-за границї, як спроваджували Поляки і як Русини вже мали прецеденс з іменованнєм проф. Грушевського. Ми чули, що при отворенню медичного видїлу у Львові, коли ще його сформованнє і обсада катедр були в руках правительства, а не унїверситетської колєґії, декотрі Русини звертали увагу в міродайних сферах на потребу утраквізациї його і вказували на численних кандидатів – Русинів у Австриї і на росийській Українї, – але може з причини, що справа ся не була від разу виведена перед ширше форум, видїл перейшов у виключне володїннє Поляків, що від разу не хотїли нїчого й чути про руські катедри, показуючи Русинам у будущинї можливість – товкти в замкнені двері, як то було з правничими катедрами.
«Повторяємо – правительство одно може усунути непожадану боротьбу і прискорити Русинам осягненнє свого конституцийного права, свого добра, призначеного йому від давна самим правительством – национальної висшої школи. Правительство потребує для того лише трохи охоти – взяти орґанїзацию руського унїверситету в свої руки, як то з рештою буває з усяким орґанїзованєм унїверситету, та не пожалувати специяльного видатку бодай на кілька років на утвореяннє стипендий, а сили певно знайдуть ся.
«Може хто піднїс би сумнїви що-до числа слухачів; але вже тепер число слухачів-Русинів львівського унїверситету [459 в остатнїм зимовім семестрі на загальне число 1551; з того 216 на теольоґії із загального числа 290, – 200 на правах із загального числа 1001, – 19 на медицинї (не повній, із загального числа 114, – 24 на фільософії із загального числа 146] переважає загальне число академиків по деяких поменьших австрийських унїверситетах, а утвореннє руського унїверситету певно притягнуло би до Львова немало Русинів і з иньших австрийських і неавстрийських унїверситетів.
«Кілька місяцїв тому, під час ухвали галицького сойму про Вавель, між Русинами носила ся думка – піддати гадку заведення руського унїверситету у Львові з нагоди пятьдесять-лїтнього ювилею цїсаря. Хоч пекучі, першорядні духові потреби, до яких належить своєнародня осьвіта, висша і всяка иньша, не мусять для свого вдоволення чекати аж таких надзвичайних нагод, але може би ся нагода улекшила правительству вдоволеннє сїй потребі.
«Повтаряємо: Русини мусять мати свій унїверситет, то їх право і пекуча потреба; правительство мусить енерґічно забратись до її вдоволеня, аби оминути непожадані явища.
«Потреба наспіла, крайнїй час! Реriculum in mora!
«Звертаємо ж увагу всїх, хто в тій справі може відограти якусь активну ролю – унїверситету Русинам!» Доти статя.
За ті два роки, що минула від часу написання сеї статї, унїверситетська справа не переставала дуже сильно інтересувати руську суспільність. Число Русинів-слухачів зростало далї і абсолютно і релятивно, як видно з отсих дат, винятих із урядових справоздань унїверситета:
Відносини чисельні, по релїґії, виглядали так [7]:
Особливо замітний зріст Русинів на правах.
Таким чином протягом чотирьох лїт число всїх греко-католиків взагалї зросло на 28%, тим часом як на правах зросло воно на 75%. (Такий специяльний зріст Русинів на правах поясняєть ся тим, що в судовій службі Русинів трактують трохи справедливійше нїж у иньших, що судова реформа помножила значно число вакансій, та й взагалї на юридичну осьвіту великий попит нинї на кождім кроцї; від медицини відстрашує те, що медичні студиї вимагають далеко більших коштів на науку й удержаннє, а між Русинами більшість незаможних; нарешті – фільософія не звабляла завдяки лихому (особливо до останнього підвисшення платнї) становищу не-іспитованих учителїв (суплєнтів), дуже трудній системі іспитів і несимпатичним порядкам, які останнїми часами запанували в шкільництві; але на зимовий семестр 1899/900 р. число Русинів і на фільософії, як зачуваємо, зросло).
Таким чином те моральне право, яке дає число, зростало далї у Русинів, а хоч студенти-Русини не використовували своєї чисельности та не пробували до останнїх часів, як колись робили їх польські колєґи, своїми манїфестациями вплинути в напрямі рутенїзациї унїверсатета, то сам уже чисельний зріст ставав важним арґументом.
З другого боку далї поступав наш культурний рух, підіймаючи в галицьких Русинах почутє своєї культурної доспілости. Специяльно на полї науки зроблено великий поступ, і заразом множило ся число людей науково приготованих, що могли бути вповнї здатними для унїверситетської дїяльности. З повною сьвідомістю можна повторити тепер, що за три роки можна би сформувати повний руський унїверситет не гірший від того, яким сформований був польський в 70-х рр., – розумїєть ся тільки, щоб формовано той унїверситет прихильними (у всякім разї – не польськими) руками, не ставляючи умисних перешкод, а головно улекшуючи стяганнє Українцїв розсїяних по всяких чужих, особливо росийських унїверситетах (у своїм часї так стягали своїх і Поляки з усїх усюдів). Прецїнь де тільки нема нашого брата?! Менї недавно прийшло ся здибати ся з одним професором Українцем з Варшави; заговорилисьмо про оклад варшавського унїверситета – кілько таи Українцїв на катедрах! Мій знайомий міг з повним правой сказати:
– Нас Українцїв тепер тут стільки зібрало ся, що можна б було запровадити на нашім видїлї українську викладову мову, у всякім разї борше нїж польську!…
І певно, з тих Українцїв варшавських, дорпатських, московських, петербурських, казанських, томських, пражських, загребських – не кажу вже про Київ, Харків, Одесу, – можна було б зібрати не злий унїверситет кождої хвилї, аби тільки, повторяю, ту справу взято в прихильні руки, не мачошині – польської професорської колєґії.
Австрийські унїверситети мають досить широку автономію; справи поодиноких факультетів порядкує збір професорів, справи загальнїйші – сенат, зложений з деканів, продеканів і відпоручників факультетів, представляючи їх на затвердженнє. мінїстерству; мінїстерство рідко виступає з інїциятивою; такі справи, як утвореннє нових катедр, звичайно виходять з інїциятиви факультетів, а навіть беручи часом інїциятиву нової катедри, мінїстерство для номінациї професорів звертає ся до факультета, жадаючи від нього пропозициї; іменує професорів на власну руку мінїстерство дуже рідко. Признаннє наукової квалїфікациї – габілїтация доцентів вповнї залежить від факультета, мінїстерству предкладають її тільки до затвердження [8]. При таких унїверситетських порядках (для нормальних відносин — ровумієть ся, дуже добрих) і при загальнім загостренню польсько-руських национальних відносин та при звісній непоздержливости польського шовінїзма становище тих нещасливих руських катедр у львівськім унїверситетї, під повною властю польської більшости [9], розумієть ся, дуже прикре: не тільки не може бути мови про дальший розвій їх, але й саме істнованнє ненормальне й загрожене. Скільки пановання Поляків, нї разу не вийшло ще інїциятиви утворення якої руської катедри від унїверситета; навпаки – були заходи, аби й засновані вже руські катедри якось знести. Се особливо виразно показало ся на істориї катедри цивільного права, що в найбільшій мірі подразнила руську суспільність, та викликало ряд протестів у пресї і в парламентї.
Як згадано було вище, 1862 р. були засновані на правничім факультетї дві руські надзвичайні катедри. 1881 р. правничий факультет виступив з внесеннєм – зчеркнути з буджета фонди, призначені на сї катедри, та мінїстерство не прийняло його. Одну з сих катедр – катедру цивільного права, займав (від 1872 р.) неб. Ол. Огоновський, учений дуже авторитетний у своїй специяльности й загально поважаний задля своїх особистих прикмет. Коли настав час стати йому звичайним професором, факультет виступив з пропозициєю: з огляду, що для О. Огоновського нема готової звичайної катедри, знести руські надзвичайні катедри, а з призначених на них фондів утворити другу катедру цивільного права, без означення викладової мови, і на неї заіменувати Огоновського. Таким чином цїною іменовання неб. Огоновського факультет надїяв ся знести зовсїм руські катедри й Огоновському приготовити ролю останнього руського професора на правах; та тільки мінїстерство заіменовало його звичайним професором з руською викладовою мовою, і тим способом ті надзвичайні катедри стали звичайними. Коли умер Ол. Огоповський, його катедра протягом вісьмох лїт зіставала ся необсадженою. Зголосив ся був до неї др. М. Зобків, Русин, судовий урядник з Боснїї [10], що був стипендистом мінїстерства й відбував специяльні студиї на заграничних унїверситетах; його праця Die Theilpacht nach römischem und österreichischem Recht (Берлїн, 1895) прихильно оцїнена була в наукових кругах – одно слово, був се кандидат вповнї відповідний; але львівської катедри він не побачив: насамперед факультет відкинув йому поданнє, бо написане було по нїмецьки, і замісь виразу ruthenisch ужито kleinrussisch; коли внїс нове, відкинули йому працю; коли за порадою поданою з самоїж професорської колеґії подав ся він на суплєнта бодай до тої катедри, не дано йому й суплєнтури. Правда, незадовго габілїтував за ту ж саму працю дра Зобкова загребський унїверситет, але ми Русини, завдяки такому делїкатному поступованню львівських професорів, стратили надїйну силу, хто зна – чи й не на завсїди.
Упоравши ся так з дром Зобковим, факультет рік пізнїйше габілїтував до руських викладів цивільного права Поляка дра Долїньского, очевидно – надїючи ся тим закрити дорогу Русинам до сеї катедри. Але протести проти такої провокациї, що підняли ся і в пресї і в парляментарних кругах, і опозиция студентів, що не вписували ся на виклади дра Долїньского, і на ceй раз перешкодили: мінїстерство, іґноруючи габілїтацию дра Долїньского, далї пригадувало факультетови, аби постарав ся обсадити руську катедру цивільного права, і се спонукало його залишити свої пляни з д. Долїньским: д. Долїньский залишив руські виклади, став викладати по польськи, а з кінцем минулого року унїверситет предложив міністерству на суплєнта Русина дра Станїслава Днїстрянського.
Сей епізод дуже виразно схарактеризував відносини професорської колєґії до руських катедр і знищив у руської суспільности всякі надії на те, що унїверситетська справа могла бути полагоджена в самім унїверситеті. Від габілїтациї дра Долїньского починають підносити ся рішучо гадки, що полагодження унїверситетської справи нема чого сподївати ся від унїверситета, що до неї мусить узяти ся правительство безпосередно, та що одиноким певним способом на те було 6 утвореннє руського унїверситету. Найбільш виразно і рішучо висловив сї гадки посол Танячкевич в інтерпеляциї до мінїстра осьвіти, внесеній у парляментї 20/ХІІ минулого року й підписаній руськими независимими послами й послами иньших народностей. Пос. Танячкевич у сїй просторій і дуже основно обробленій інтерпеляциї оповів історию львівського унїверситета й його польонїзациї, виказав, як богато завинило в сїй справі правительство своєю нерішучістю та яку тяжку кривду заподїяло руському народови, та вкінцї виступив з жаданнєм, аби мінїстерство зараз же розпочало приготовання для утворення руського унїверситету. Вказавши на потребу национального унїверситету для успішного культурного розвою руського народу, він каже:
«В Росиї над 20 мілїонів Русинів не мають унїверситету; він мусить найти ся в Австриї і не може бути иньший, як той, що його цїсар Йосиф II заложив для нас у Львові, а відновив цїсар Франц І. Він має стати першим повним руським унїверситетом для всего руського народу, щоби служити його питомій народній культурі. Унїверситет утраквістичний не може відповісти такій цїли. Польські професори у львівськім унїверситетї дали при нагодї обсади руських катедр на правничім видїлї і у всїм своїм поступованню як найяснїйший доказ, що вони негодні з Русинами поводити ся так, як сего вимагає їх повага, становище людей науки, безсторонно, приязно і достойно. Вони нїяким чином не дадуть себе привести до того, щоб права роздїляти рівномірно між руський і польський елємент; вони і на дальше нїколи не годні кермувати ся правдивою справедливістю, а хиба тілько шовінїстичною сторонничістю. Тим то, як доси робили, так і на дальше будуть унїверситет, се пристанище науки, перевертати на боїще пристрастної полїтичної боротьби.
«При такім станї річий Русини без інтервенциї правительства нїяким чином не здобудуть у львівськім унїверситеті нїколи хоч би лише кілька нових катедр з руською викладовою мовою. Крім польського шовінїзму професорів дає сю певність ще й автономія унїверситетських властей. Навіть найцїннїйші наукові розправи руських кандидатів буде можна відкидати нїби нездалі; кандидатів, що добивають ся veniae legendi, можна буде не допускати до катедри. Се ті невідперті причини, для котрих Русини мусять домагати ся всїми силами окремого власного університету. Мають Подяки свій унїверситет у Кракові, то Русини мусять мати свій у Львові; а сим їх унїверситетом є теперішнїй унїверситет Франца І. Врештї можна для Поляків заложити другий унїверситет у Львові і туди перенести теперішнї їх катедри.
«З уваги на наведені незбиті факти звертають ся підписані до Вашої Ексцелєнциї з запитанєм:
«Чи В. Ексц. знає цїлу історию польщеня львівського унїверситету?
«Чи не уважає В. Ексц., що тим польщенєм львівського унїверситету, котрому своїм сторонничим поведеннєм винно також правительство, або лїпше сказати, правительства, зроблено напад на правний стан і силоміць нарушено права власности руського народу до львівського унїверситету, що після державного і народного права повинен на завсїди належати до руського народу і його культури?
«Чи не уважає В. Ексц. за свій обовязок взяти ся зараз до усуненя тої великої кривди, яку заподїяно руському народови, і знести розпорядженнє з дня 27 цьвітня 1879, котрим у львівськім унїверситеті заведено польську урядову мову, та видати нове розпорядженє, що руську мову треба уважати також за урядову?
«Чи В. Ексц. гадає непохитно стояти при правнім станї, що львівський унїверситет належав властиво і передовсїм руському народови, і держати ся постанов з дня 4 грудня 1848 і з дня 1 цьвітня 1882 та за конечну цїль поступованя правительства узнати повну віддачу львівського унїверситету Франца І на користь культурного розвитку руського народу, до котрої то цїли невпинно належало би простувати?
«Чи гадає В. Ексц, постарати ся про те, щоби зараз пороблено потрібні приготовленя до отвореня і обсади з роком 1899/900 по дві катедри (або доцентури) з руською мовою викладовою на видїлах правничім, фільософічнім і лїкарськім львівського унїверситету? Щоби в дорозї конкурсу зараз на сей рік признано шість запомог по 1000 зр., по дві для наук правничих, фільософічних і лїкарських, в цїли уможливлення габілїтациї спосібним руським кандидатам? Щоби що року видавано по шість стипендий в такій самій висотї для кандидатів до руських катедр ? Щоби зараз отворено руські катедри, скоро найдуть ся чи то внесуть свої поданя руські кандидати? Щоби так поступувано доти, доки не будуть заложені і обсаджені всї руські катедри на всіх видїлах?”. Доти інтерпеляция.
Розумієть ся, такими інтерпеляциями правительство не дуже сушить собі голову, й руським послам ще не раз прийдеть ся підносити сю справу — usque ad finem.
До тепер правительство пригадувало собі нашу унїверситетську справу тільки під виливом більш або меньш постороннїх причин. Так се було 1848 і 1862 р., як ми вже бачили. Катедру всесьвітньої істориї засновано як одну з ґратіфікаций Русинам при довершенню союза з правительством, хоч нїм вона увійшла, в житє, було вже й по угодї. З полїтичних причин нарештї виник проєкт ще одної нової руської катедри, котрої справа тепер висить у повітрі і про котру мушу тут вгадати.
Лїтом минулого року мінїстерство звернуло ся до фільософічного факультета з запитаннєм, чи не добре було б засновати на фільософії чи на теольоґії катедру старословянської мови, з особливим оглядом на староруську церковну лїтературу, головно в інтересах студентів богословів. Хоч формальна інїциятива сього вийшла від львівського митрополїтального ординарията, але в пресї і в суспільности зараз пояснено було правдиве значіннє сього факту: ся катедра призначала ся для дра Студинського і мала бути платою за вірну службу його тестя, одного з проводирів правительственної купки Русинів – пос. Вахнянина. Такий мотив креовання нової катедри дав як найлїпшу зброю против неї всїм противникам руських катедр, і на факультетї всїми майже голосами (окрім одного – руського) відкинено пропозицию мінїстерства, а мотивами при тім послужила дїйсно досить дивна з наукового погляду специялїзация тої проєктованої катедри. Мінїстерство одначе тим не заспокоїлось і кілька місяцїв тому повідомило факультет, що має намір засновати або другу катедру руської мови й лїтератури з специяльною увагою для церковно-словянщини, або катедру славістики з руською викладовою мовою. Як треба було надїяти ся, факультет признав користнїйшою катедру славістики, але при тім підносив брак відповідного кандидата, хоч такого кандидата не тяжко було б знайти, як не в Галичинї, то по за Галичиною, і оден з професорів-Русинів вказував на се. Ми чули, що й мінїстерство теж зо свого боку прихилялось до засновання катедри славістики, але полїтичні впливи взяли гору, і в інтересах дра Студинського, що специялїзував ся в істориї руської літератури, сей плян мусїв уступити; переказують і иньшу причину – напустити Русина на Русина: всадити на карк дру Колессї дра Студинського. Ся поголоска, вірна чи не вірна, може характеризувати погляди суспільности на сю справу. Іменованнє дра Студинського надзвичайним професором руської мови й лїтератури уважаєть ся річею певною й чекаєть ся з дня на день. Розумієть ся, при тім користь від сеї нової катедри була б мінїмальна; двох системізованих (штатних) катедр руської мови тяжко надїя ти ся, оден з професорів буде професором ad personam – поки є на унїверситетї, доти є й його катедра; а при непевности, чи буде навіть дві ординатури для сього предмету, дїйсно утворюєте ся дуже прикра ситуация для двох професорів тогож самого предмету.
Ся нова інїциятива мінїстерства до засновання руської катедри дала повід Науковому Товариству ім. Шевченка пригадати мінїстерству взагалї пекучі потреби руських катедр на унїверситетї. В груднї мин. року вислало воно мемориял до мінїстерства, де вичислило, як найбільше і иайблизше потрібні такі катедри: на фільософії – по одній катедрі класичної фільольоґїї, математики й природничих наук, відокремлення руської істориї в осібну катедру (бо теперішня катедра призначена для «всесьвітньої істориї з специяльним оглядом на історию східньої Европи»), а рівнож користною признало проєктовану катедру славістики; на правах: заповіджені ще 1862 р. катедри цивільного процеса і вексльового та торговельного права, катедри істориї руського права і австр. державного права; на медицинї – катедру положництва, з огляду на потреби львівської школи повитух, далї – катедру описової анатомії, лїкарської хемії й гиґієни.
В липнї (13. н. ст.) відбуло ся віче Русинів-студентів вищих шкіл в унїверситетській справі; його подробицї відомі більшости наших читачів з «Памятної книжки» сього віча, виданої з поручення його й розісланої в великім числї по Галичинї й на Українї [11]. Зазначу тільки, що віче удало ся дуже добре: окрім студентів львівського унїверситету в нїм узяли участь відпоручники Русинів-студентів львівської полїтехніки, унїверситетів черновецького, краківського і віденьського і гірничих академій у Лубнї й Пшібрамі; явили ся й декотрі професори-Русини (дехто з них не міг явити ся, бо не був тодї ві Львові). Мемориял виладжений до мінїстерства підписало пятьсот мужа (449 студентів ріжних висчих шкіл і 57 матуристів), не рахуючи львівських богословів, котрим семинарські власти заборонили взяти участь у вічу. Віче ухвалило доповняти ся засновання осібного українсько-руського унїверситету у Львові, «з огляду на те, що законом застережений, а в практицї не переведений утраквізм львівського унїверситету рішучо не вистарчає для культурних потреб українсько-руського народу» і в тім напрямі виладило й вислало до мінїстерства мемориял та звернуло ся до всеї українсько-руської суспільности з зазивом, аби попирала сю справу.
Численні привітні листи й телєґрами, вислані на віче з ріжних кінцїв краю, дали доказ, як піднята справа відповідала потребам і змаганням руської суспільности. З руських орґанів сердечно повитало віче «Дїло”. Що польські ґазети позбули його глузуваннями, се нїкого не здивувало: занадто привикли ми, що сїй сторонї всякі змагання руські здають ся тільки сьмішними (per risum multom…); але досить несподїваним було те, що в Русланї появила ся досить непривітна статя посла Барвінського, що взагалї богато займав ся унїверситетською справою, а тепер дав приємність Czas-ови покликати ся на нього як на союзника в унїверситетськім питанню. Пос. Барвінський вказує на те, що справа унїверситету ще не дозріла, та підносить потребу приготовлення наперед численних доцентів, наукової лїтератури, побільшення числа слухачів-Русинів. Не можна признати сї замітки всї оправданими [12]. На факультетах теольоґічнім і правничім Русини вже тепер мають зовсїм поважне число слухачів, а й на фільософії деякі унїверситети в Австриї й поза Австриєю не мають і стільки, скілько є тепер Русинів на львівськім; з рештою унїверситет не сформовуєть ся протягом кількох місяцїв, а для того щоб розпочати сформованнє руського унїверситету, є вже відповідна підстава. Щоб здобути руських доцентів, треба, аби вони мали вигляди на катедру і мінїстерська стипендия не представляла з себе чогось надприродного, як то дїєть ся тепер. Нарештї з науковою лїтературою не так зле, як представляє собі п. Барвінський, закидаючи між иньшим, що Наукове Товариство ім. Шевченка не схотїло заняти ся медичною термінольоґією (д. автор не схотїв собі пригадати термінольоґічного віддїле Лїкарського збірника, що як раз викликав дуже прихильний відзив у польських лїкарських кругах – Przegląd lekarski ч. 42), унїверситетських же підручників для унїверситету іn spe не пишуть і у иньших безунїверситетських народів, не тільки у нас. Взагалїж піднесений оклик – допевняти ся осібного унїверситету – не можна не признати зовсїм рациональним з огляду на ті трудности, які ставлять збільшенню руських катедр на львівськім унїверситеті beati possidentes – Поляки, сї трудности добре знає й сам д. Барвінський.
Коли би раз правительство схотїло задоволити потребу Русинів в унїверситетській справі, йому б мабуть лекше було заснувати осібний унїверситет, нїж крок за кроком проводити утраквізм у теперішнїм львівськім унїверситетї, з його широкою автономією й незвичайною ворожістю до руського елємента. Розумієть ся, доки того осібного унїверситету нема, се не усуває потреби й не здіймає обовязку з дотичних чинників – допевняти ся помноження руських катедр на теперішнїм львівськім унїверситетї. Тому й розпочатій академічною молодїжю акциї не можемо не висловити як найбільшої симпатиї, бувши, розумієть ся, певними, що вона не скінчить на сїй першій манїфестациї, вестиме їх далї, а заразом розвине акцию у сїй справі і в иньших напрямах.
Стільки важнїйшого мав я оповісти про справу львівського унїверситета; але мушу ще сказати кілька слів про участь Українцїв у сїй справі. 1897 р. кілька земляків з Росийської України взяли інїциятиву до збирання складок на удержаннє руських доцентів на львівськім унїверситетї; була видана й відозва, де висловляла ся гадка, що удержуючи приватними коштами доцентів протягом кількох років, можна буде тим змусити правительство, що воно дасть дотацию для сих руських катедр, і таким чином можна буде крок за кроком осягнути з початку оден факультет, а далї й цїлий унїверситет. Намір, як бачимо, дуже благородний і симпатичний, і охота – прийти з материяльною підмогою потребам Галицької Руси дуже похвальна, та тільки показує у інїцияторів незнайомість з унїверситетськими взагалї й специяльно львівськими обставинами. Габілїтация вимагає дужо солїдного наукового приготовлення ; як я вже сказав, тутешню габілїтацию можна що до вимог прирівняти більш-меньш зі степенем маґістра росийських унїверситетів. Для осягнення її по скінченню унїверситета треба з кілька лїт віддавати ся специяльним науковим студиям у якімсь унїверситетськім містї, до чого незаможнїм людям звичайно служать ріжні стипендиї, або посади з легкими обовязками при наукових інституциях. А в тім і штука, що між галицькою академічною молодїжю не буває звичайно зовсїм людей, що могли б собі позволити кілька років своїм коштом віддавати ся специяльним науковим студиям, до стипендий же або таких посад, про які я сказав, їм на практицї звичайно доступ майже замкнений. До того треба памятати, що в нинїшнїх обставинах, коли про руські катедри що йно говорить ся, люде хоч би з найлїпшими академічними здібностями не можуть покладатись на сї перспективи, а мусять запевняти собі інакший хліб – складати ріжні практичні іспити, що вимагають теж років працї. Не кождому при тім удається задержати ся хоч при якій роботї у Львові, а треба числити ся і з тим, що при описаних вище відносинах професорської колєґії до руських кандидатів їм може прийдеть ся удавати ся по габілїтацию на иньші унїверситети, і звідти вже переносити свою veniam docendi до Львова. В таких обставинах отже перше нїж застановляти ся над удержаннєм будучих доцентів (хоч і се не завадить) треба подумати над тим, щоб дорогою стипендий дати можливість людям приготовляти ся науково, аби могти здобути габілїтацию.
Одинока інституция в Галичинї, взагалї в австрийській Українї-Руси, що може працювати над розвоєм науки – Наукове Товариство ім. Шевченка, вже від кількох років звернуло свою увагу на сю сторону, надїлюючи невеликими стипендиями (100 – 200 зл.) своїх молодих робітників, аби дати їм спроможність віддавати ся науковим студиям. Таких стипендий одначе треба би далеко більше і мусїли б вони бути далеко більші, аби дати спроможність науковим робітникам віддавати ся роботї протягом років і приготовляти ся до унїверситетської катедри, але скупих доходів Товариства не вистає на се. Земляки-Українцї повинні би прийти Товариству в сїй справі в поміч. Нехай вони затямлять – що се властива й одинока дорога до националїзациї вищої осьвіти…
Нарештї хочу подати коротенькі дати про руський елємент у иньших вищих школах Галичини й Буковини. На черновецькім унїверситетї в лїтнїм семестрі 1899 р. було на загальне число звичайних слухачів 320 – Русинів 20, з того на богословськім 2 (!), на правничім 16, на фільозофічнім 5 (числа русинів на сїм унїверситетї взагалї дуже сильно міняють ся, максимальне число – 50 було в лїтнім семестрі 1880/1 р.); руська катедра до недавна була одна – руської мови й лїтератури (др. Смаль-Стоцький), минулого року прибула друга – практичної теольоґії, гомілєтики і лїтурґики (Д. Єремійчук); разом з нею заснована була на богословськім катедра церковнословянської мови, нїби руська, але професор (др. Козак) викладає по нїмецьки, як видко а останньої проґрами. Окрім того є ще кілька Русинів-професорів, але вони викладають по нїмецки (др. Калужняцкий – славістика, др. Мількович – істория східньої Европи).
На львівській полїтехнїцї на загальне число коло 500 (пересїчно з обох півріч) було в роцї 1898/9 Русинів 30 (греко-католиків 35); в порівнанню з попереднїми роками воно зросло і зростав. Професорів Русинів є досить (проф. Медведський, Волощак, Мариняк, Залозецький), але вони всї викладають по польськи і навіть від сучасного українсько-руського наукового і культурного руху стоять зовсїм осторонь.
Як бачимо, на иньших висчих школах руський елємент стоїть значно слабше, нїж на львівськім унїверситетї; тим пояснюєть ся, що змагання до националїзациї вищої осьвіти у Русинів звернені тепер на сей останнїй.
________________
1. Себ то руській.
2. Ректор львівського унїверситета в урядовій промові до намістника в 1848 виразно назвав сей унїверситет руським (Дїло ч. 226, 1899 р.).
3. На правах є звичайний професор карного (уголовного) права і процеса Ч. Стебельський і суплєнт для цивільного права С. Днїстрянський; окрім того зрідка викладає доцент карного права І. Добрянський (габілїтований ще 1868 р., здібний правник, один із шефів москвофільства). На фільософії звич. професор М. Грушевський для всесьвітньої істориї і надзвичайний О. Колесса для руської мови й лїтератури, крім того з дня на день сподївають ся іменовання другого надзвичайного професора для тих же предметів дра К. Студинського. На богословію звич. професор для пастирського богословія й педаґоґіки Бартошевський і для катехитики й методики суплєнт Редкевич. Оце й усї руські виклади. Кілька иньших професорів Русинів викладають по польськи або по латинськи – як проф. Шараневич нафільософії, проф. Комарницький на богословію.
4. В останнїх роках виходило по 16 томів наукових публїкаций.
5. Тепер трохи инакше — див. с. 89.
6. Число «руської народности» завсїди трохи низше числа «греко-католиків», бо між ними завсїди знайдеть ся якесь число зовсїм спольщених, або далекосяглих карєристів, що записують ся Поляками.
7. В австрийській урядовій статистицї Жидів не показують як народність, а тільки як релїгію; в Галичинї Жиди звичайно пишуть ся до польської народности, і тому урядовий подїл студентів по народности не відповідає дїйсности; тому беремо відносини по релїгії, що близько відповідають відносинам по народности, бо слухачі латинського і вірменського обряда майже без виїмків записують ся як Поляки, а невеликий процент «Поляків грецького обряду» на підставі вище поданої таблички можна легко відшибнути.
8. Звичайний порядок наукової карєри в Австриї такий: по скінченню унїверситета (властиво – по зачетї 8 семестрів, без усяких екзаменів) складаєть ся докторат – іспити, а на фільософічнім факультетї й наукова розвідка, більш меньш самостійна – се б можна прирівняти до давнього кандидатства, трохи хиба більше. По трьох лїтах цо докторатї можна габілїтуватись на доцента: треба предложити самостійну наукову розвідку, а коли вона прийнята, в факультетї відбуває кандидат кольоквіум зі своєї ґрупи наук (щось як маґістерський іспит, в узшім тільки розмірі) і читає пробний виклад. По затвердженню мінїстерством стає кандидат «габілїтованим доцентом», і се властива унїверситетська квалїфікация, що дає право на занятє катедри. Коли нема такого кандидата, факультет тимчасово може поручити виклади особі без габілїтациї, вона називаєть ся суплєнтом. Доцент габілїтований в однім унїверситетї, переходячи до другого, просить у факультета veniam docendi; се вилежить не тільки до австрийських, в й до заграничних доцентів. З огляду на визначні наукові працї та репутацию факультет може запросити на катедру свого чи заграничного ученого, не вимагаючи від нього анї габілїтациї, анї навіть доктората.
9. Тільки на богословськім факультетї Русини-професори, хоч в меньшости, але показній (своєю дорогою, що се теж mirabіle dictu: Русинів-слухачів на богословію чотири рази стільки як латинників, а між професорами більшість Поляків!); на фільософії й правах Русинів-професорів незначна меньшість, а на медицинї й зовсїм нема.
10. В Боснїї служить богато Русинів, особливо в судах, бо там дають ся ріжні служебні пільги.
11. Дохід з неї призначений на заснованнє «людового унїверситета», себ то популярних курсів для народа і середнїх верств; сповненнє сього плана було б першим конкретним результатом сього «першого академічного віча».
12. 3 поміж справедливих його уваг піднесемо одну – з поводу проєктів приватного унїверситету: що австрийська державна практика не знає приватних унїверситетів.