Опубліковано у 1907 р. у “Літературно-науковому вістнику”
Інтересне се і повне глубокого значіння явище – отсе жаданнє українських катедр, української унїверситетської науки, що з такою силою прокинуло ся останнїми часами по Українї. Піднесене безпосередно інтересованими кругами – студентами вищих шкіл на українській території, воно знайшло горяче співчутє серед інтелїґенції, серед малодїжи середніх шкіл, а тепер починає ширити ся й викликати щирий відгомін також серед робучих народнїх мас, в сьвідомійшій части українського міщанства й селянства. Те саме бачили ми свого часу і в Галичині, коди подїї в львівськїм унїверситеті 1901 р. – конфлікт студентів- Українцїв з унїверситетськими властями за права української мови і потім колєктивний вихід (сецесія) їх з львівського унїверситету, знайшли незвичайно гарячий і сильний відгомін в широких кругах української суспільности і в народнїх масах Галичини. Жаданнє українського унїверситета як всенароднїй, всїй українській людности незвичайно близький постулят, обсуджувало ся тодї на селянських вічах ораторами з народу; складки на запомогу українським студентам, на справу унїверситетську складали ся не тільки інтелїґенцією, а й селянами, найбіднїйшими навіть елєментами села, що буквально відривали кусок хлїба від своїх губ, щоб дати «ґрайцар» на унїверситетський фонд.
Такі явища – се симптоми орґанїчности, стихійної сили й значіння українських національних постулятів, се голосні сьвідоцтва і напімнення того, що українське питаннє не може вмістити ся анї в самім лише жаданню полїтичних свобід, анї в справі економічного подвигнення народнїх мас, а обіймає всю суму потреб і жадань, з якими звязана повнота національного життя й розвою.
В Росийській державі не було суспільности, не було народа, який близше брав до серця, який би спочував горячійше, всїми фібрами своєї душі відзивав ся повнїйше на справу роскріпощення державного і суспільного ладу, сотворення підстав свобідного горожанського й полїтичного житя й розвою, як громадянство українське, яке з новими формами устрою мусїло звязувати надїю не тільки полїтичної свободи, а й національного свого розкріпощення. Не було народности, близше заінтересованої в великих соціальних реформах, які змагали до економічного роскріпощення робучих мас, сотворення основ для людського житя, просьвітного й економічного поступу, суспільно-полїтичного самоозначення їх. Після того як вищі верстви покинули свою народність, селянство стало основою в понятю української національности; потреби й завдання українського селянства – се нинї потреби й завдання українства. Демократичні ідеї, що служили на протягу віків провідним мотивом в розвою українства, диктували українському громадянству особливу уважливість до всього, що змагало до полїпшення долї й поступу економично покривдженних мас міського та сїльського пролетаріату. Тому протягом цїлого минувшого року українське громадянство скупляло свою увагу на тім полїтичнім і соціальнім процесї, який розвивав ся в Росїї, і відсувало за для них на другий плян нераз дуже пекучі, актуальні питання з сфери національного розвою й руху. Але орґанїчний розвій житя з стихійною силою все виносив від часу до часу й ставив на дневний порядок поруч тих справ полїтичних і соціальних питання й потреби національного розвою, які невідступно добивали ся свого розвязання й задоволення, коли тільки хоч трохи слабли ті зверхні прешкоди, які стримували протягом цїлих столїть розвій народнього житя. І одним з таких стихійних питань була справа націоналїзації осьвіти на всїх ступнях школи, починаючи вид найнизшої до найвищої і з окрема справа українських дисціплїн і українських викладів в вищих школах, передовім – в унїверситетах української території.
Жаданнє їх заведення служило звичайною складовою частиною вже перших начерків українських національних потреб, які почали появляти ся з початком 1905 р. В осени того ж року його поставили вповнї конкретно студенти-Українцї одеського унїверситетам і їх бажання були прийняті в загально-студентську резолюцію, предложену радї унїверситета, а ся рада висловила ся за заведеннєм викладів по предметам, вказаним студентами: української мови, історії лїтератури, історії й ґеоґрафії України, з тим що мова викладова тих курсів мала залежати від складу більшости студентів: чи будуть то Украінцї, чи нї. З початком шкільного року 1906/7 справа українських курсів виникла також въ унїверситетї харьківськім, в історично-фільольоґічнім факультетї, де одначе не прийшло тодї до нїяких конкретних рішень. Найбільше одначе розголосу прибрала вона коли піднесли її студенти-Українцї київського унїверситету; перші гадки, піднесені ними в сїй справі, дали привод до анальоґічних жадань також зі сторони студентів – Поляків, так щоо майже в однім часї відбули ся студентські збори в тій і сїй справі (в справі польських катедр навіть на кілька день скорше) і внесені були осібні петиції – в справі українських і польських катедр, при чім студенти-Українцї в значній мірі підперали жадання студентів-Поляків і навпаки. В своїй петиції [1] студенти-Українцї пригадували унїверситетській радї, що ріжні галузи українознавства не входять зовсїм в круг унїверситетських викладів, або викладаються тільки припадком, хоч настільки вже науково розроблені, що можуть бути предметом унїверситетських викладів і дїйсно викладають ся по ріжних заграничних унїверситетах; висловляли бажанне, щоб предмети сї викладано рідною їм українською мовою, та на доказ жизненности і важности своїх бажань вказували на ті несчисленні заяви співчутя й солїдарности, які зараз по студентських зборах, що винесли резолюцію в справі українських катедр, посипали ся з ріжних частин України і з ріжних кругів її суспільности. Резолюції студентів унїверситету були підтримані слїдом анальоґічними резолюціями студентів киівськоі полїтехніки, вищих жіночих курсів, а також заявами й ухвалами студентів-Українців з иньших унїверситетів.
Справа таким чином поставлена дуже поважно й сильно, але судячи з тих відповідей, які дістали студенти-Українці від ректора київського унїверситета й иньших анальоґічних заяв і вияснень, трудно надїятся, щоб домагання української академічної молодїжи були прийняті й сповнені. Очевидно, справа ся потягнеть ся на довгі часи, як і справа українських катедр в Галичинї, й довго ще буде займати і академічну молодїж, і українську суспільність, включно до сьвідомійших частей народнїх мас. Се змушує й мене, як чоловіка близько звязаного від довшого часу і з українським науковим рухом останнїх десятолїть, і з справою українських катедр і викладів, піднести й свій голос в сїй справі, в надії прислужити ся їй деякими виясненнями й спостереженнями.
Справа зовсїм природно роспадаеть ся на два питання: про наукові потреби на полї українознавства і про виклади на українській мові в унїверситетах і взагалї вищих школах. Я спиню ся з початку на першім, щоб потім перейти до другого.
Що в Росїї наука не цьвіте, що її розвій нї що до якости, нї що до скількости («количественно и качественно» як кажут Росияне) не стоїть нї в якій пропорції анї до потреб її суспільности, анї до чисельности і всяких иньших коефіцієнтів сеї суспільносте, се річ усїм знана. Так само всїм звісно, що весь її дотеперішній поступ і розвій науковий опирав ся головно, майже виключно на державних просьвітних інституціях – унїверситетах і иньших вищих школах, державних наукових комісіях, експедиціях і т. п. В широких кругах суспільности ще занадто мало інтересують ся й цїнять т. зв. «чисту науку», то значить в її науковій, неспопуляризованій анї не приложеній до практичних потреб житя формі, щоб підтримувани безпоеередно, а не за посередництвом податків, плачених до державної каси, наукову продукцію, наукові дослїди, приготовлюваннє наукових робітників. Книгарський попит не покриває, пересїчно беручи, навіть коштів друку наукової книги, далекої від злоби дня, а ріжні жертви й фундації меценатів науки і невеликі, розмірно до наукових потреб, і, головна річ – служать помічним засобом державних інституцій, творять тільки якусь галузь, якесь доповненнє в готових уже державних інституціях, переходять під завідуваннє державних властей, підпадають правительственній реґляментаціі. І кінець того всього такий, що підставу для трівкого розвою мають тільки ті наукові галузи, які включені в систему державних просьвітних і наукових інституцій, мають в них опертє й імпульс, побудженнє до свого розвою й поступу. А реґулятором наукового руху, що піддержує науковий рівень його і дослїду методи на відповідній висотї та тримає їх в курсї й темпі загального наукового поступу, не даючи відставати і перестарювати ся, – для всіх наукових галузей (дісціплїн), які не мають практичного, прикладного характеру, являєте ся унїверситетська наука, унїверситетські виклади.
Наукове українознавство, то значить ріжні галузи науки, присьвячені дослїду і пізнанню українського народа і його території в сучасности і минувшости, в Росії до тепер не має сливе зовсїм нїякого опертя в державних просьвітних інституціях і з окрема – в унїверситетській науцї. Властиво можно вказати досї лише одну державну інституцію, яка б мала своєю задачею висьвітленнє минувшости України – се київська археоґрафічна комісія, заснована правительством, як і анальоґічні комісії в Вільнї й Витебську, з цїлями полїтичними (боротьба з польською державною ідеєю) але поставлена її співробітниками на ґрунт вповнї наукового дослїду. Ріжні иньші наукові товариства й комісії, давнї й новійші, які мали своїм завданнєм, в части або вповнї, причиняти ся до пізнання історії, археольоґії, етноґрафії української території й українського народа, при своїм півофіціальнім характері часто вязані були в свободї наукового дослїду, а й науковий рівень їх робіт стояв і стоїть дуже неоднаково. В проґраму же вищої школи українські галузи наук попадали тільки в відривках, включених в иньші курси, які мали право горожанства в унїверситетській науцї, або являли ся в її викладах рідкими й припадковими гістьми; тому тим імпульсом і реґулятором, яким унїверситетська наука служить для наукового руху й розвою, для українських галузей вона могла служити тільки в части, дуже невеликій – для певних віддїлів українознавства.
Почнемо від такої основної, з становища національного розвою й руху, галузи, як наука про українську мову – як поставлена вона в вищій школї в Росії? Язикознавство, з виїмком мов класичних взагалї, на росийських унїверситетах поставлено дуже лихо; з виїмком санскриту та порівняного язикознавства, курси мови мають читати ті ж професори, що й курси лїтератури, а в славистицї ще й історія злучена разом з ними. А що язикознавство й історія або теорія лїтератури – се сфери зовсїм окремі, які вимагають від дослїдника зовсїм иньшого методу, інтересів, навіть складу ума, ведуть його зовсїм в иньші области, в иньший круг відомостей і матеріалів, – тож тільки або виїмково ріжносторонні вчені або зовсїм мірні професорські сили, які в усякій сфері являють ся лише пасивними передатчиками чужих дослідів, можуть з рівним інтересом віддавати ся обом галузям, чути себе більше меньше однаково сильними в них і давати їм рівнорядне місце в своїх курсах. Тому навіть з «русским язиком» – одним з основних предметів унїверситетської проґрами, трапдяетъ ся навіть по першорядних унїверситетах, що там його в дїйсности й годами не викладають, як траплять ся професори, що спеціалїзували ся в лїтературі, або як і викладають ся, то тільки певні части, найчастїйше історична граматика «русского язика», а повна система – то значить історія язика, діалектольоґія і повний курс граматики – фонетика, морфольоґія й синтаксис, – не викладаєть ся нїколи. Український же язик являєть ся в унїверситетській практицї Росії тільки другорядним, більш або меньш припадковим складником тих язикових курсів: матеріял з історії української мови, чи з української діалєктольоґії притягаєть ся більше або меньше до висьвітлення рижних явиш в історії того конвенціонального «русского язика», курси ж спеціяльно присьвячені українській мові з’являють ся тільки хвилево, як рідкі й припадкові гостї, щасливим збігом обставив: за цїлий ряд лїт можно почути, що от у тім унїверситеті прочитано огляд української діалєктольоіґї, а в тім – якийсь курс присьвячений історїї мови, бо трапив ся професор, що займав ся українською мовою, а потім знову роками не було таких курсів. Майже все що появило ся в лїтературі з сеї области, важнїйше і меньше важне, а присьвячене спеціяльно українській мові, вийшло з поза кругів рос. унїверситетської науки, з поза професорских кругів, як працї по історїї української мови, діалєктольоґії й граматиці Житецького [2], Огоновського (професора львівського університету) [3], Михальчука [4], Науменка [5], Верхратського [6], Шимановського [7], Кримського [8] й ин. Одинокий, здасть ся, унїверситетський курс – се огляд української діалєктольоґії проф. Соболєвского дуже короткий і неповний.
З історії українського письменства лїтература стара, київського поріода (XI-XII) включаєть ся в понятє «русскої літератури» і як інтеґральна частина її входить в унїверситетські курси й має право горожанства в академічній практиці: українські памятки сих часів служать предметом унїверситетських дісертацій, кандидатських праць, і тому як зі сторони фільольоґічної, так і зі сторони лїтературної можуть похвалити ся певним (хоч і не дуже великим) обробленнєм, хоч спосіб трактовання сього старого українського письменства з становища «общерусского», без звязи з суспільним і культурним житєм українських земель, буває причиною значних неясностей і помилок в його осьвітленню, в загальних поглядах на нього. За те вже українська книжність і письменство XIII, а ще більше ХІУ-XV в. і далї, аж до початків релїгійної полєміки зістаєть ся поза межами «русскої літератури», а результат того такий, що хтоб схотїв довідати ся про письменство сих часів, знайде тільки хиба скупі відокремлені згадки у всїм тім, що може йому предложити сучасна наука. Релїґійна полєміка і взагалї релїґійна українська лїтература ХVІ-XVII в. тїшить ся більшою увагою зі сторони офіціальної науки – передовсїм завдяки тому інтересу, який в сїй сфері показувано до історії боротьби з католицтвом і польським елєментом (інтерес сей все підогрівав ся з офіціозних кругів, починаючи від звісної розвідки про унїю Бантиша-Каменского, писаної на порученнє правительства), а почасти завдяки тому значінню, яке схолястична українська наука ХVІІ в. мала для розвою письменства й культури московської. Тому ся частина українського письменства, хоч в унїверситетські курси не включаєть ся, може виказати ся деяким обробленнєм, хоч теж невеликим, а головне – що завдяки тій прогалинї, якою являють ся попереднї столїтя, се релїґійне письменство являєть ся відокремленим, повішеним в повітрі, і нема понятя про розвій, еволюцію його. Те що зіставало ся поза релїґійно-полємічною лїтературою, висьвітлено ще слабше, і тут можна вказати ледво кілька наукових праць – як книжка проф. Петрова про шкільну драму XVIII в., проф. Житецького про книжну лїтературу XVIII в. в звязку з Енеїдою Котляревського, матеріали й розвіди з історії вірші і піснї проф. Перетца. Виключеннє з унїверситетських курсів українського письменства являєть ся причиною, що невважаючи навіть на досить солїдні працї, його історія і розвій в XYI-XVIII в. представляють ся дуже неясно, хаотично, і погляди на нього бувають дуже ріжні.
А вже зовсїм «за флагом» не тільки унїверситетських курсів, а і взагалї унїверситетської науки в Росії зістаєть ся відроджена українська лїтература – вона не істнує для неї анї як частина «русскої літератури», анї як частина «славянских літератур», що займають ся історією національного й лїтературного відродження у словянських народів. Минї звісний факт (з уст самого того чоловіка), як оден здібний молодий учений, уже заявивши себе показною науковою працею, хотїв взяти па маґістерську дісертацію тему з галицько-українського відроження першої половини XIX в., він звертав ся з початку до професора словянських лїтератур, але той сказав йому, що галицько-українське відродженнє не належить до його предмету, потім до професора «русскої літератури» – і дістав від нього таку саму відповідь. Полишена таким чином «въ междувѣдомственном пространствѣ» нова українська лїтература взагалї уважала ся предметом не гідним високої уваги науки – очевидно в звязку з ворожим настроєм правительственної полїтики против української мови й українського сепаратизма, і зовсїм природно – зіставала ся вповнї занедбаною, аж по нинїшнїй день.
В анальоґічних обставинах стоїть иньша, з становища національної сьвідомости основна наука – історія, ся «національна самосвідомість», як її називали «народники» історичної науки [9]. В офіціальну схему «русскої історії» [10], прийняту однаково, майже без ріжниць проґрамою і середньої і вищої школи, українська історія, як відомо, входить, так само як і лїтература, в видї відірваних кавалків, disjecta membra, потрібних для виясненя історії Росийської держави й великоруського народа. В основі сеї схеми лежать старі ґенеальоґічні ідеї московських книжників і полїтиків, і в своїм практичнім переведенню вона калїчить та в фальшивім сьвітлї представляє не тільки історію українського, а так само і великоруського народа, – але се не перешкоджає її панувати всевластно. Починаючи від передісторії Східьної Европи та словянської кольонїзації, вона переходить потім до Київської держави, включає її історію до другої половини XII в., перескокує потім до в. кн. Володимирського, потім до Московського і слїдить історію Московської держави, потім імперії. З історії українських та білоруських земель беруть ся деякі важнїйші епізоди (як Галицька держава Данила, сформованнє в. кн. Литовського, унїя його з Польщею, церковна унїя й релїґійна боротьба, війни Хмельницького й злука України з Москвою), а в унїверситетських курсах і зовсїм поминають ся (о скільки не бувають предметами спеціальних курсів – дуже рідких зрештою), щоб не загромаджувати такими відступленнями курса й не нарушати прозорости основної теми – еволюції державного житя, з якої виросли сучасні полїтичні й суспільні або культурні відносини Росії й великоруської суспільности. В результатї історія України від ХІІІ-ХІV віків зістаєть ся або вповнї, або в дуже значній мірі – майже вповнї поза межами унїверситетської науки. Спеціальні курси нїколи не обіймали її цїлости, так що приходило ся її схему аж тепер на ново уставляти й аргументувати. Наслїдком того, що історію Київської держави привикли бачити в ролї вступу до «русскої історії», історія України представляла ся якимсь безфоремним обрубком, який в очах одних мав бути виведений на сцену в XIV-XV вв., в очах иньших – в XVI-XVII в., і коли не дальше як три роки тому я шукав видавця для свого начерка української історії, де ся історія розпочинала ся від перед-історії української території й включала огляд Київської держави, така ідея – включення княжого періода в круг української історії показала ся настільки єретичою людям, призвичаєним до прийнятих схем «русскої історії», що я не міг навіть знайти видавця для такої незвичайної історії. Референт історичних видавництв одної з фірм щиро висловив минї своє переконаннє, що така концепція української історії може стрінути ся з занадто сильною опозицією зі сторони наукової критики і фірма не може прийняти на себе отсе виданнє.
Я позволив собі навести сей сьвіжий приклад, щоб ілюструвати ті незвичайні впливи, які мають подібні наукові схеми. З становища історичного розвою не може бути нїчого льоґічнїйшого, як сполученнє історії київських часів (на Українї) з пізнїйшим історичним житєм українських земель, і одначе історична мисль уперто йшла круговою стежкою і заперечувала навіть можливість такого перехода. Правда, коли ся звязь була представлена конкретно (в моїм начерку української історії) – таке представленнє не стріло такої різкої опозиції, як можна було надїяти ся, і я певний, що спопуляризована рядом популяризаторів схема української історії як цїлости, що обіймає всї часи історичного житя українського народа, дуже скоро здаватиметь ся чимсь зовсїм льоґічним і простим – такою як вона в дїйсности. Але яку шкоду терпіла історична наука наслїдком такого нерозуміння звязи й цїлости історичного розвою! Українська історіоґрафія мала те щаетє, що їй не бракувало поза цеховою, так би сказати, наукою дослїдників талановитих, енерґічних, які, ведені чи то привязаннєм до минувшости свого народу, чи незвичайним інтересом певних моментів в історії України, інтензивно працювали над її історією й дуже богато зробили для зрозуміння певних сторін, чи періодів її історичного житя. Згадати хоч би Костомарова, Лазаревського й иньших не унїверситетських істориків. Історичні дослїди Антоновича також концентрували ся переважно в сфері не обнятій його унїверситетськими курсами (суспільна й культурна історія України під польським режімом – се працї звязані з його дїяльністю в київській археоґрафічній комісії, а не з унїверситетом). Але між сими, в значній мірі обробленими партиями зіставали ся прогалини, через які й сьміливійші дослїдники не відважали ся перекинути мостів [11], а через се й зрозуміння історичного розвою не могло бути. З другого боку, виключеннє української історії зі сфери унїверситетської науки, засудженнє її на аматорські дослїди й обробленнє, та неуважність до неї фахових кругів мало своїм наслїдком ту, дуже некористну прикмету, що не було тут того наукового реґулятора, яким тепер все ще майже виключно являєть ся академічна наука, не було вироблено критично-методичних критеріїв, не заложено було міцних підвалин джерелознавства, передвступної критики. Через те не тільки в ширшій публицї поруч праць дїйсно наукових обертали ся, або й відсували на дальший плян ті наукові працї фабрикати зовсїм не наукові, плохі компіляції, з провідними ідеями дуже сумнївого характеру, а і в наукових кругах українська історія зіставала ся землею незнаємою і нї для кого неінтересною, аматорсько-ділєтантською сферою, з котрої перше лїпше чортовиннє можна було удати за вповнї науковий фрукт, і навпаки [12].
Так само як на історіоґрафії, затяжіла традиційна схема «русскої історії» на історії права. Право київське включене в понятє науки «історії русского права», в якій се київське право стає предком, попередником права московського, а з того розвиваєть ся право імперії. ІІравні ж підстави українського житя в пізнїйших столїтях зіставали ся без розяснення. Доперва останнїми часами почали заходити в сю сферу розслїди над правом вел. князївства Литовського, що розвивало спадщину старого київського права в XV-ХVІ в. Але те що було спеціальною власністю права українських земель сих столїть, до сих часів майже не було предметом наукового розслїду. Облогом лежить право пізнїйше, XVII-ХУІІІ віків, навіть державне, не кажучи про цивільне або карне, хоч як воно інтересне, не тільки для нас Українцїв, а і для всякого історика-соціольоґа чи правника. Як ориґінальним, сильним, кольоритним явищем була козачина, так незвичайно інтересний процес творчости, яким суспільність, нарід, викинений з старих шин стихійною силою нашого великого соціального переворота, на борзї, експромптом творив форми державної й суспільної орґанїзації, комбінував і приладжував до потреб нового житя, приватного й публичного, елементи права звичайового, традиції старого права, і впливи чужих, новійших правных систем, і як потім елєменти свійські, не сформуловані докладно, не скодифіковані, – слабли, забивали ся, відсували ся впливами чужих кодексів (Литовського статута, нїмецького міського права, законодавства Росийської імперії). Тим часом до нинї, окрім кількох розвідок до відносин суспільних, ми не маємо нічого на сїм полї, хоч пережитками права Гетьманщини, які досї обовязують на Українї лївобічній, росийські юристи займали ся від давна (розвідки Даневського, Боровиковського, Квачевського – про місцеве право Чернигівської й Полтавської ґубернїї, й загальні курси цивільного права Росії).
Але годї! Я не буду далї переходити одну по одній иньші галузи українознавства, щоб констатувати зонедбаннє її зі сторони офиціальної науки, зі сторони вищої школи, та виказувати ті шкоди, які приносило з собою се занедбаннє. Я піднесу тепер натомість, що таке занедбанне ріжних галузей українознавства сумне й шкідне не тільки з становища українського – з погляду Українцїв, які хотїли б мати спромогу близше пізнати свій край і нарід, його сучасність і минувшість, – а і з погляду загально-наукового. Житє українського народа записало занадто довгу сторінку в книзї історичного розвою народів, щоб її можно було викинути, чи проминути, без шкоди для праґматичної звязи, для зрозуміння розвою й обопільних впливів подїй. Історія східньої Европи не розвяже, або розвяже хибно богато питань з сеї історії не роспоряджаючи відповідним знаннєм історії України, або орудуючи хибними поглядами, утертимий не провіреними загальниками. Так само буде з істориком культури, з фільольоґом, з фолькльористом, етнольоґом, економістом, який візьметь ся за якесь питаннє, де буде грати ролю Україна, український нарід, його культурна історія, припустїм, чи сучасне економічне житє. Не маючи докладних дат що до України, або маючи відомости невірні, неповні, недокладні, вони мусять або відступати, пасувати перед деякими питаннями, або надроблювати, за браком докладних дат, здогадами та гіпотезами. І мати таке проваллє на своїм науковім полї заступникам тої чи иньшої наукової галузи зовсїм не вигідно й не приємно.
Се відчували вже здавна й не раз ріжні дослїдники, яким приходило ся в своїх розслїдах заходити на поле українознавства, і така аномалїя – що в Росії нїчого не робить ся офиціальною, академічною наукою для висьвітлення ріжних сфер знання, звязаних з величезним народом, який входить в її склад та його територію, колола їм очі. Пятдесять лїт тому оден з правовірнїйших репрезентантів офіціозної росийської науки академік Поґодін, надибавши на питання про відносини памяток староруського письменства до української мови й не знайшовши докладнаго вияснення тих відносин в сучасній фільольоґічній лїтературі, писав: «малороссійскаго нарѣчіямы до сихъ поръ, къ стыду своему, основательно не знаемъ, хотя и имѣемъ профессоровъ для всѣхъ славянскихъ нарѣчій» [13].
Дїйсно, факт, що по росийских унїверситетах викладаєть ся історія, історія лїтератури, мова сербська, болгарська або чеська, а не викладаєть ся анї мови, анї лїтератури, анї історії, анї права й т. ин. українського народа, найбільшого з словянських народів по великоруськім і йому найблизшого, найтїснїйше звязаного історичними обставинами й сучасними відносинами – се; розумієть ся, аномалїя нечувана, неможлива. Що академічна наука в Росії не робить нїчого для пізнання великого народа, якого пять шостих мешкає в Росії, й не чинить нїяких старань, або ввести в круг академічних викладів і занять дісціплїни, йому присвячені, – се факт, якому мабуть трудно підшукати пару. В академічних кругах прийнято старати ся, щоб предмети навіть найбільше занедбані, далекі, чужі, екзотичні, по можности не лишали ся «без хазяїна», без імпульса, який дає предмет істнованнє спеціальної катедри, інституції й т. ин., як не в тій, то в иньшій державі. А в росийських унїверситетських кругах справа українських курсів лежала собі нерухомо до нинїшнього дня, і при тім заступники сих кругів робили таку міну, якби в тім не було нїчого незвичайного. А коли тепер унїверситетська молодіж і суспільність виступила з жаданнями таких курсів, сї жадання трактовано здебільшого, як незнати які жадання незвичайні, екзотичні, для інтересів унїверситетської науки стороннї та чужі. І не на користь їх випадає порівняннє відклику до «нашего стыда» старомодного московського історика з становищем сучаснеих репрезентантів унїверситетської науки.
Тим більше, що сей відклик «къ нашему стыду» має повне значіннє. Коли ми дивимо ся на державу не як на антрепренера для удержання поліції і війскових команд, а як на культурну інституцію, яка в заміну за ті повновласти, які бере на себе, й за ті фонди, які дістає від людности, від своїх членів-горожан, бере на себе й обовязки пільнувати економічного та культурного поступу тих суспільних кляс і народів, які входять в його склад, – то се виглядає гірше, нїж дивно, як для народа, який несе на собі більше як четверту частину державного буджета [14], правительство не уважає потрібним нічого зробити для його пізнання й самопізнання, іґноруючи його історію, мову, лїтературу й т. ин., а ті, що стоять до сеї справи найблизше, що мають у своїх руках так би сказати ключі до унїверситетської науки, мовчки або й голосно уважають такий порядок річей нормальним.
Правда, власне з сих кругів можна почути тепер часом голоси, які вину такого занедбання українознавства хочуть звалити на кого иньшого – а власне на саму українску суспільність, на брак у нїй серіозних інтересів до своєї минувшини, до свого культурного розвою [15]. Але сї докори, як би навіть були оправдані, могуть мати вагу в устах чиїх небудь, тільки не репрезентантів академічних кругів, тих держителїв ключів від унїверситетської науки, і то як раз по унїверситетах полудневих, на українській землї. Коли тутешнї професори, зовсїм чужі для місцевого житя, прислані з якихось великоросийських унїверситетів (як то практикувало ся й практикуєть ся часто), позбавлені всякого інтересу для місцевої історії, культурного житя и т. д., або й місцеві люде, але з тих, що старають ся наперед очистити себе з усякого підозріння в якімсь місцевім «патріотизмі», – умисно чи навіть і не умисно в своїх викладах, семінарах і т. д. ведуть унїверситетську молодїж куди инде, роздають теми з історії чи письменства моссковського, а на українські теми крутять носом, то дивне се жаданнє їх до унїверситетської молодежи, аби вона йшла не за їх проводом, а проломом против них. Аби вона сама вела себе науцї, не маючи помочи зі сторони професорів, які часто за браком всякого обзнайомлення з українською галузею своєї дісціплїни й не можуть нїчого допомочи студентови, який хотїв би замість Нила Сорського чи Йосифа Волоцького зайняти ся якимсь старим українським письменником.
Нї, стидати предовсїм треба тут кого иньшого, а не українську суспільність, відсунену від усяких просьвітних і наукових інституцій – позбавлену можности використовувати їх для наукового самопізнання. Репрезентанти офіціальної росийскої науки повинні з поважаннєм похилити голову і перед тим, що зроблено для української науки, не тільки без помочи зі сторони тої офіціальної науки, а навіть против її впливів, против всеї офіціальної тенденції – зробити українську народність непомнящим родства Іваном. Там де правительственна полїтика давала якусь точку опертя для наукового розвою українознавства, українська суспільність вміла її використати. І повинно бути «стидно» тим хто бере на себе провід, управу й опіку над звиш 25-мілїоновою людністю Росії, що українська суспільність завдячує перші курси української історії українській катедрі, заснованій австрийським правительством у Львові; що по ріжні працї по історії, лїтературі, мові мусить вона звертати ся до видавництв закордонних; що взагалї осередком наукового руху українського в останнїх часах стало заграничне Наукове товариство імени Шевченка, підпомагане (правда, що також дуже скупою рукою) правительством австрийським, на яке вішають собак за його против-словянську, против-русинську й всяку иньшу полїтику репрезентанти офіціальної «народности» в Росії, а правительство росийське – сей ідеальний опікун покривджених і упослїджених, займало ся тільки заборонами тої заграничної наукової української лїтератури, від давних цензурних до останїх митових.
Та інтензивна і, як на свої скупі матеріальні засоби – незвичайно успішна, повна самовідречення робота українських учених, зібраних в Науковім товаристві імени Шевченка, зістанеть ся на віки вічні проречистим сьвідоцтвом против усїх тих, які схочуть кидати якісь закиди недбальства, нездарности, індіферентизма до своїх наукових і культурних інтересів на голову цїлого українського суспільства, цїлого народу. Заразом – свідоцтвом того занедбання й упослїдження, яке терпіли культурні інтереси українського народа в Росії й знаходили в вищій, шляхтою й єзуітами задавленій Галичинї той захист і ґрунт, якого не могли знайти на нашій славній Українї, на нашій – не своїй землї.
І так ся сторона питання представляєть ся, думаю, по всїм сказанім вповнї ясно. Ріжні галузи українознавства повинні бути введені в круг унїверситетської науки, унїверситетських викладів. Вони повинні дістати орґани свого розроблення в виді унїверситетських катедр. Сього вимагають інтереси науки взагалї, якій се зовсїм не виходить на добре, коли ріжні сфери наукового знання, звязані з українським народом чи українською територією, представлятимуть пустопорожні, або слабо оброблені, рідним чортополохом вкриті простори. Сього вимагають ще близше – інтереси ріжних «русских» наук, включених в унїверситетські програми – як «русскій язнкъ и література», «русская исторія», «русское право», що все будуть кривобокими калїками, доки не буде висьвітлено відповідно український язик, лїтературу, історію, право, і т. д. Сього вимагають, далї, наукові інтереси, наукова цїкавість української унїверситетської молодїжи, яку виховують і учать росийські унїверситети. Сього вимагають культурні інтереси українського громадянства Росії і вкінцї – сама репутація Росії, як культурної держави, в котрої склад входить 5/6 української людности й території – коло 750 тис. квадр. кільометрів і до 30 мілїонів душ сеї людности.
А що неможливо жадати, аби курси з ріжних галузей українознавства читали ся по всїх унїверситетах Росії і щоб по всїх унїверситетах були для них спеціальні катедри, то, значить, сю потребу в українських катедрах і курсах повинні в першій мірі задоволити ті унїверситети й иньші вищі школи, які стоять на українській території, бо тут українські дісціплїни матимуть особливо живе й жизненне значіннє, звязані тисячними нитками з місцевим житєм, й місцевими інтересами притягати муть до себе живу увагу академічної молодїжи. В Петербурзї чи Москві можуть бути або не бути катедри для української історії, язика, лїтератури й т. ин., але в унїверситетах київськім, харківськім, одеськім і по ріжних иньших вищих школах тутешнїх вони доконче повинні бути. Тутешнї унїверситети й вищі школи в першій лїнїї повинні забезпечити й наукове розробленнє ріжних галузей українознавства й їх научаннє, виклади. Коли неможливо, щоб кождий з сих унїверситетів, не кажучи за иньші вищі школи, зараз мав повний круг українських катедр, давав повну систему викладів з ріжних галузей українознавства, то треба принаймнї, щоб кождий з них мав невідмінно катедри й виклади з усїх найважнїйших, основних українських дісціплїн (так само й иньші тутешнї вищі школи). Иньші – другорядні, так би сказати, галузи українознавства можуть бути поки що подїлені між тутешнїми унїверситетами, так щоб все таки всї разом вони заступали всї галузи українознавства, які повинні війти в круг унїверситетської науки (низше поговоримо про те, які саме), і нї одна з них не зіставала ся без орґана, без катедри, «без хазяїна». Приміром, коли вийде так, що не можна викладати в усїх тих унїверситетах української етнольоґії й археольоґії, фолькльору чи помічних історично-фільольоґічних наук (палеоґрафії, дипльоматики й археографії), то вистане поки що, коли народня словесність українська (фолькльор) матиме катедру в Харкові, етнольоґія в Київі, а дипльоматика в Одесї, і студент чи взагалї чоловік, що хоче приготувати ся до наукової дїяльности в певній сфері, може поїхати на семестр чи два до того унїверситету, де викладаєть ся якийсь предмет, котрого він не міг послухати в своїм унїверситеті. Такі перелети студентів в Росії взагалі не практикували ся, завдяки казьонній одноформности унїверситетських програм, мертвоти унїверситетського наукового житя взагалї та умисним утрудненням таких переходів. Але в нїмецьких унїверситетах, де нема одностайних шабльонів, де кождий унїверситет сам творить, розширяє свою проґраму, відповідно до потреб, наукових сил і т. д., – там такі переходи широко практикують ся людьми з серіознїйшими науковими інтересами. Лишаючи на боцї всяку полїтику, а ведучи ся об’єктивними інтересами науки, нїхто не поставить яких небудь арґументів против сього постуляту – заведення катедр з ріжних галузей українознавства по унїверситетах України. Всякий арґумент против сього жадання буде вже полїтикованнєм, домішуваннєм до інтересів наукових, культурних, котрим повинна служити вища школа, мотивів полїційного, централїстичного, обрусительного характера. Можуть бути певні практичні перешкоди, чи трудности – про них будемо говорити низше, але не може бути нїяких арґументів прінціпіальних, «по существу».
В Росії зрештою понятє «полїтики» звичайно буває досить неясне, і навіть більше – «полїтикою» називаєть ся те, що не має в собі нїякої полїтики, що служить тільки об’єктом державної чи адмінїстраційної полїтики, та через своє активне чи пасивне сопротивленнє тій державній полїтицї набирає полїтичного значіння, стає полїтичним чинником. Виходить полїтика на виворіть, lucus a non lucendo. Полїтикани закидають «полїтику» тим, що противлять ся їх полїтиканству й хочуть оборонити від нього, від його руїнних впливів певні сторони свого житя. Вони переносять на полїтичний ґрунт діскусії, які в очах об’єктивного сьвідка не повині мати в собі нїчого полїтичного. Правда, що се в так не тільки в Росії, а й скрізь, де держава починає робити полїтику національну чи релїґійну, творить собі державну національність чи державну релїґію, та починає її ширити чи розвивати коштом иньших.
Я вважав потрібним пригадати се, перше нїж сказати, що й друга половина питання – заведеннє викладів по унїверситетах та иньших вищих школах на Україні на українській мові, коли глянути на нього очима об’єктивними, свобідними від полїтиканських, наперед повзятих гадок, – також являєть ся вповнї ясною, натуральною, і нїяких принціпіальних закидів против себе не повинна викликати.
Українська народність істнувала й істнує, не видумана анї сотворена нї нами, нї нашими предками. Її зародженнє виходить за всякі історичні границї, в далекі часи діференціації словянства, а дальший процес її формования був так само дїлом не якихось сьвідомих чинників, а слїпих, стихійних сил – впливів ґеоґрафічних, кольонїзаційних, економічних, полїтичних обставин, в їх ріжних комбінаціях і перехрещеннях. Раз зазначивши ся, сума прикмет, яка дїлила українську народність від иньших близших народностей, мала тенденцію зростати, ставати все виразнїйшою в процесї розхождення, діверґенції етноґрафічних чи національних родів. Від коли ся народність стала сьвідомою своєї окремішности народньої, своєї індівідуальности, – інстинкт самоохорони наказував їй хоронити сю індівідуальність, берегти її від знищення й занепаду, та розвивати її внутрішнїй зміст. Сей інстинкт самоохорони каже нам тепер, коли ся народність виходить зі стану лєтарґії, в якім держали її заборони й репресії, пильнувати її дальшого всестороннього розвою, як не хочемо засудити її на розклад і смерть. І одним з основних постулатів, таких, що найбільше природно й льоґічно випливають з стремлїнь до розвою своєї народньої індівідуальности, являєть ся культура мови, як першої прикмети народньої окремішности й показчика культурної вартости народа.
В теперішнїх часах, коли но стало старих унїверсальних культурних мов, і кожда народність на своїй мові стараєть ся розвинути культурну роботу, потрібну для задоволення своїх культурних потреб, і на своїй мові мати весь культурний запас, потрібний для житя й розвою своєї суспільности, – ся культура мови стає питаннєм житя і смерти, «бути чи не бути» національного істновання. Від рішення сеї задачі залежить, чи певний нарід переходить в катеґорію націй культурних, – чи зістаєть ся на становищі народностей низших (minderwerthige), які власними культурними засобами можуть задовольняти тільки низші культурні потреби своєї суспільности, а для задоволення вищих мусять звертати ся до культури чужої, до чужої мови, до чужих інституцій. І кожда народність, доки тільки чує в собі сили, – сьвідомо і навіть несьвідомо, ведена стихійною силою інстинкта, буде все йти до того, щоб росширити сферу й границї своєї культури (кажу не про територіальну, а ідеальну сферу – обхопленнє можливо широких областей культурного житя й його проявів), та піднести рівень, інтензивність, якість сеї культури. І доки сї заходи народу коло піднесення своєї культури не зачіпають інтересів иньших народностей, не робляться коштом їх – вони вповнї законні й похвальні. Навпаки, всякі змагання зі сторони чи правительства, чи суспільности задержати культурний розвій якоїсь народности, умисно затримати її на становищу низшої культури, щоб її коштом, її засобами розвинути культури свою, – являєть ся надужитєм, визиском, актом насильства най благороднїйшою сферою людського житя, гріхом супроти людських інтересів і людського духа. Против нього повинна бороти ся всїми силами не тільки заінтересована народність, не допускаючи спихнути себе силоміць на степень низше культурних, низших народностей, але повинні-б такі надужитя стрічати осуд і ганьбу всякого культурного чоловіка – колн-б сфера етики особистої не була досї так різко відграничена від етики класової або національної. Все-ж таки й тепер в очах об’єктивного свідка і цїнителя такі змагання до визиску слабших народностей не можуть не стрінути ся з різким осудом.
Одним же з основних питань з становища тої культури мови і повноти національного культурного житя являєть ся справа вищої науки на даній мові. Доки якийсь язик не доступив до вищої школи, доки він не служить орґаном викладів унїверситетських чи иньших вищих шкіл, доки він не став знарядєм наукової роботи в викладї і в книжцї, доти суспільність, народність, що говорить тим язиком, буде чути себе на становищу «низшої», культурно-неповноправної народности. Вона буде підозрівати у всїх такі зневажливі понятя про неї – що її не вважають за культурну народність, а її мову – за культурну мову. Академічна, унїверситетська наука на даній мові дає певне сьвідоцтво культурности, притискає печатку (cachet) культурної повноправности даної народности в очах сучасного чоловіка. Незалежно від великости тої народности, міри її полїтичних, економічних, культурних сил, практичних чи духових талантів, вона чує тодї себе культурною нацією й почуває за собою моральне право і від иньших жадати таких же відносин до себе – щоб її поважано й трактовано як культурну націю, культурно-рівноправну з иньшиии. І тому ми бачимо зі сторони всїх народностей, які доходили на наших очах або доходять іще й досї своїх національних прав, чи репутації культурної народности, – змагання до того, аби мати свою вищу школу, з викладами на своїй мові, а коли се неможливо, то принаймнї – виклади деяких предметів на своїй мові по унїверситетах.
У вкраїнської суспільности сї змагання мають уже досить довгу історію. Лишаючи на боцї заходи коло українських (русинських) катедр у львівськім унїверситетї за цїс. Йосифа, вже в 1848 р. прокидаєть ся ідея перетворення львівського унїверситета на унїверситет український, а хоч плян сей потім заглох, то все таки від 1848 р. справа українських викладів і катедр в унїверситетї львівськім, а потім також і черновецькім стала живою й реальною. Вона не переставала живо інтересувати українську суспільність і посувала ся наперед, хоч і дуже поволї, стрінувши ся з опозицією beati possidentes. У Львові Поляки хотїли заховати, лїпше сказати – надати виключний польський характер львівському унїверситету, утраквістичному, українсько-польському в ідеї. В Чернівцях професорські круги завистно стерегли нїмецького характера свого унїверситету. Зрештою в черновецькім унїверситетї український елємент був досї занадто слабкий, щоб виступити скільки небудь сильно в сїй справі. Навпаки, унїверситет львівський став ареною завзятої боротьби між академічною молодїжю й суспільністю українською – з одного боку, і польською професорською корпорацією, шовінїстично настроєною частиною польської молодїжи й польською суспільністю – з другої сторони. Українська сторона домагала ся в прінціпі засновання осібного українського унїверситета, а поки се наступить – дальшого творення паралєльних українських катедр по всїм головним предметам унїверситетського курса. Польська сторона стала на становищу охорони польського stanu posiadaniа, уважаючи однаково нарушеннєм свого польського володїння і заведеннє нових катедр українських і плян заложення осібного українського унїверситета.
Та хоч які невеликі були дотеперішнї здобутки австрийської України на сїм полю, але й ті десять українських катедр, що до сих часів здобула вона, а ще більше – завзята боротьба за український унїверситет; що розгоріла ся в останнїх лїтах, – не переставали підогрівати Українцїв росийських в сьвідомости потреб унїверситетської української науки. Сьвідомість ся випливала вповнї льоґічно вже з самих змагань за повноту національного культурного розвою й житя. Сьвідома частина української суспільности стала на становищу такого повного національного розвою в останнїх десятилїтях зовсїм виразно. Але істнованнє вже готових українських катедр по той бік Збруча, і завзята боротьба за повний український унїверситет, що виникла там, – не можуть не служити імпульсом для анальоґічних змагань росийських Українців. Те, чого добила ся вже й чого добиваєть ся невеличка частина українського народа, поставлена в далеко гірші обставини економічні, культурні й ріжні иньші, як може не бути предметом домагань величезної української людности Росії? І як тільки з’явила ся спромога добивати ся взагалі чого небудь українського, так зараз виплило на верх домаганнє вищої науки на українській мові, а передо всїм – українських викладів по унїверситетах України з предметів, найбільше інтересних х національного становища (мови, літератури, історії).
Що можна протиставити сьому домаганню? Доводити неможливість таких курсів принціпіально, з наукового становища, нема чого й думати, коли по австрийських унїверситетах виклади на українській мові з української історії, лїтератури, язика, права ведуть ся десятками лїт, вповнї успішно, на висотї наукового рівеня тих унїверситетів. Можуть бути практичні перешкоди – які легко можна обминути, коли не буде неохоти до сього жадання в компетентних кругах; про них я говоритиму низше. А поза тим можна виступати против домагання українських викладів як взагалї против всяких домагань в сфері українського культурно-національного житя. Жаданнє українських викладів на унїверситетї становлять таку орґанїчну частину українського культурного розвою, що бороти ся з сим жаданнєм – значить бороти ся з змаганнями Українцїв до свого культурного розвою, культурно-національного житя. Отже можна говорити – як і говорить ся, що заведеннє українських викладів, українїзація вищої школи на Українї шкідливо відібєть ся на науковім житю, на культурі «общерусскій», себто великоросийській, бо відтягне від неї сили українські. Можна повторяти старі, затаскані фрази про те, що українство не має підстав для національного культурного житя, і змагання до тої вищої культури штучно роздмухані купками українських фантастів, і т. д. І таке балаканнє буде ще певно довго повторяти ся серед людей взагалї неприхильно настроєних до українського культурного руху.
Та можва вірити тим фразам, чи нї, але на підставі їх ставити перепони українському культурному рухови, а з окрема – домаганням вищої української науки – се значить робити насильство над живим житєм суспільности, над її правами й орґанїчними потребами. Хто може жадати від української суспільности, аби в інтересах розвою великоросийської культури вона зрікла ся свого власного культурного житя й розвитку? Хто мав компетенцію відмовити українській суспільности морального права на певні національні постуляти, або оголосити їх штучними, а не реальними, коли вони випливають льоґічно зі змагань до розвою своєї народности, даної, витвореної тисячолїтнїм процесом?
Коли тисячі студентів-Українцїв домагають ся від своїх унїверситетів, щоб вони подавали їм науку певних предметів по українськи, – се-ж для обєктивного ока, незаслїпленого «посторонними соображеніями», повинно вповнї рішати дїло. Відзивають ся люде, котрих інтересам повинний в першій лїнїї служити унїверситет; відзивають ся не з якимсь екстраваґантним жаданням, а вповнї зрозумілим, льоґічним, з становища культурного розвою сеї самої унїверситетської молодїжи і тої суспільности, яку вона репрезентує – вповнї оправданим, законним. Робити якісь перешкоди для здїйснення сього жадання, висувати якісь трудности, виявляти йому неспівчутє своє – значить полїтиканити, вносити в ясну й чисту культурно-наукову справу елєменти національного шовінїзму чи полїцийних заходів; значить полїтику виразних заборон українського національного житя заміняти системою дрібних загорож і перешкод. Професорським корпораціям та унїверситетським кругам така роля безусловно не личить.
Арґументують дуже часто против домагання українських викладів тим, що в унїверситетах Росії виклади мусять іти тільки на державній – росийській мові і заведеннєм ріжноязичних викладів нарушаєть ся унїверсальний характер унїверситетської науки. Унїверситетські виклади, мовляв, мусять бути приступні для всїх студентів, а се можливо тільки при державній, росийській мові. Склад студентів по унїверситетах України не одностайний український, а мішаний, і се ставить непоборені перешкоди українським викладам.
Я умисно навів сї арґументи вкупі, так як звичайно їх висловляють, один одним підпираючи. Очевидно, самі їх речники відчувають, що арґументи слабкі, тому подають їх не поодиноко, окремими прутами, а звязані в пучок, з тою надїєю, що так їх тяжше буде переломити. І що сї арґументи так часто повторяють ся, коли заходить мова про українські виклади, найлїпше показує, як трудно знайти який небудь важкий арґумент против них, коли приходить ся помагати собі аж такими несеріозними, нестійними арґументами.
Справдї, що варт арґумент, що наука в унїверситетї мусит вести ся на мові державній, спеціально – в Росії на росийській? Хиба в часах найбільшого напруження абсолютизма в Росії, в другій чверти і в серединї ХІХ в. не було нїмецького унїверситета в Дерптї, польського в Вильнї й Варшаві? Сї иноязичні виклади покасовано, коли на школу взагалї в бюрократичних кругах стали дивити ся як на знаряд «обрусенія», національної нївеляційної полїтики. Але мабуть нїхто не буде доводити, що такий погляд на школу, се невідмінний атрибут державности. І коли в правительственних поглядах на школу і шкільній системі взагалї тепер пропущено досить богато з давнїшої системи абсолютної одноформности, з виключенням місцевих мов і місцевих дісціплїн, то чому-ж в приложенню до вищої школи не можна говорити зовсїм серіозно і резонно про заведеннє викладів українських, польських чи яких иньших? Говорити, що унїверситетська наука мусить вести ся тільки на державній мові – се хиба показувати повне власне незнаннє або рахувати на незнаннє публїки. Чиж не бачимо цїлих унїверситетів, де наука ведеться на місцевих мовах, а не на державній? В сусїднїй Австрії державна мова нїмецька, але Чехи мають чеський державний унїверситет, Поляки польські, Русини й Румуни виклади ріжних курсів по українськи, румунськи. Справа викладової мови школи чи низшої чи вищої не залежить від питання про державну мову й мусить рішати ся з становища осьвітних і культурних інтересів місцевої людності.
Що до унїверсалїзма унїверситетської науки, то з формального боку, що до викладової мови, вона стратила сей унїверсальний характер давно-давно, з того часу, як місце одної унїверсальної наукової мови – латинської зайняли ріжні культурні язики. В середнїх віках студент слухав науку на одній, латинській мові однаково в Анґлії, Нїмеччинї, Італїї й по західно-словянських землях. Тепер їдучи в Нїмеччину, він слухає викладів нїмецьких, у Франції французьких, і не буде нічого дивного коли і в границях тої самої держави не буде одностайности в унїверситетській науцї, в викладовій мові. Одностайність полїтична не звязана зовсїм з одностайністю культурною, а шкільна мова, очевидно, належить до сфери культури. Нїкого не дивує і не вражає, коли студент, прослухавши один два роки українські або польські виклади у Львові, їде на рік до Праги й слухає викладів чеських, їде до Відня й слухає нїмецьких, так само як поїхавши до Парижа слухав би французьких, а в Петербурзї росийських. Се його дїло – їде туди, куди тягнуть його якісь інтереси чи справи, і коли він розуміє викладову мову тамошню, то не має нїяких трудностей, а нї – то їде туди, де порозуміє. З того часу, як унїверсальну наукову мову заступили ріжні культурні мови, від самої людини залежить се – знаннєм культурних мов розширяти сфери, з яких збирає вона для себе культурний матеріал, і сим осягаєть ся унїверсалїзм, а не піклуваннєм про одноформність в границях якоїсь держави і штучне розвиваннє в них державної культури чи мови.
Ріжноязичні виклади, як певного рода компроміс культурних потреб ріжних народностей, що залюднюють певний край, або компроміс культурних потреб місцевої народности, державної культури, поставленої під особливу опіку правительством, – практикують ся тепер дуже часто. Компроміс першого порядка неминучий, коли певну країну залюднює кілька народностей в досить сильно вираженій пропорції, а нема спромоги завести для них осібні унїверситети. Компроміс інтересів державних з культурними інтересами місцевої людности виходить з хибного принціпу особливої протекції державній культурі коштом розвою культури народностей недержавних, і тому не має такої реальної потреби під собою, як компроміс в інтересах місцевих народностей. Але чи не з тих чи з сих мотивів, ріжноязичність унїверситетських викладів – явище практиковане широко, і само по собі анї не вносить якогось небажаного ферменту в студентські чи професійні круги. Вона, що правда, не завсїди може невтралїзувати національні ферменти, коли заступники одної національности і в унїверситетській сфері штучно держать «в чорнім тїлї» заступників другої, проявляють ся відокремленню иноязичних катедр в осібні факультети і т. п., але не ріжноязичність викликає сей фермент.
І в практичнім своїм переведенню вона зовсім не така страшна. Допускають ся до унїверситетських викладів ріжні місцеві мови, або місцева мова – чи кілька місцевих мов поруч державної. Місцевим людям, при спільнім життю, в нормальних обставина, місцеві мови до певної мірі звісні. Коли нема якоїсь спеціальної ворожнечі, умисного нехтовання одної народності другою, – місцеві студенти можуть користати з викладів на ріжних місцевих мовах. Звичайно ж на практицї буває, що що всї головні, обовязкові предмети факультетських проґрам викладають ся на якійсь одній мові – чи то державна мова, чи одна з місцевих, котра з якихось причин зайняла місце основної унїверситетської мови. Поруч сеї основної мови викладають ся на другій мові певні курси – чи то присвячені дісціплїнам, так би сказати, національним (мові, лїтературі, історії, праву даної народности), чи то паралєльні курси найбільш основних предметів проґрами, – щоб студент другої народности міг вислухати на своїй бодай головнїйші предмети з своєї спеціальности. Таким чином, коли студент не має сам охоти слухати викладів на другій викладовій мові, а тільки на основній, так би сказати, то нїщо не приневолює його до того. Він може цїлком обійти ся тими викладами, які викладають ся на основній мові, і се дїло його доброї волі й охоти, коли він хоче слухати якісь курси на другій унїверситетській мові. А хоче слухати, то се вже його діло розуміти, – так само як би схотїв вислухати кілька курсів в иньшім иноязичнім унїверситетї. Та, повторяю, для людей місцевих звичайно й та друга унїверситетська викладова мова завсїди буває до певної міри знана.
З огляду на сказане видко нестійність і того арґумента, що мовляв – унїверситетські виклади завїди повинні бути зрозумілі для кожного студента, і коли склад студентів даного унїверситета не одноцїльний, то не може бути иньшої викладової мови, як тільки всїм приступна мова державна. Коли отже по унїверситетах України тільки частина студентів Українцї, а иньші иньших народностей, то, кажуть, не може бути викладів українських, бо вони иньшим студентам будуть неприступні. Та ми бачимо, що можливі цїлі унїверситети з мовою місцевою, а не державною, не то що поодинокі катедри й виклади на місцевій мові поруч викладів на державній мові. В сїм разї всї обовязкові предмети викладають ся на державній мові, а поруч них є спеціальні або паралєльні курси на мові місцевій; коли та мова робить трудности якомусь студентові, то він може пройти свій загально-унїверситетський курс і без них, так само як може не вислухати того або иньшого спеціального, необовязкового курса і на приступній йому мові. Коли на якімсь унїверситетії України будуть заведені українські виклади історії, мови й лїтератури України, студенти, яким українська мова незрозуміла, так само можуть переходити черех унїверситет, не слухаючи сих предметів, як і досі їх не слухали. Цїлі віки стояли сї унїверситети, й професорські корпорації не завважали, що їх студенти повинні прослухати курс історії України, чи курс української мови, чи історію української лїтератури. Аж тепер, коли поставлено жаданнє, щоб сї предмети викладали ся на українській мові, з тих професорських кругів виходять побоювання: ану-ж знайдуть ся студенти, що не вміють української мови, а схотіли-б слухати сих предметів?
Річ очевидна, що коли сей «ану-ж» серіозно інтересуєть ся українськими дісциплїнами, то він потрапить присвоїти собі українську мову на стільки, щоб розуміти українські виклади – так само як присвоїти собі чеську мову той студент, який схоче послухати якихось чеських дісціплїн, або польських на котрімсь чужім унїверситетї. З тою тільки ріжницею, що місцеві люде між студентами і так мають звичайно деяке знаннє української мови. А коли сей інтерес не так серіозний, щоб для нього хотїти розширяти своє знаннє української мови, то очевидно, що такими несеріозними інтересами зовсїм не потрібує трудити собі голову професорська корпорація. Як вона й досї не трівожила ся тим, що її студенти всї не могли слухати українських дісціплїн, нехай не трівожить її, що декому з студентів українські дісціплїни будуть не досить приступні. А як би справї виявило ся, що українські дісціплїни слухало-б богато таких студентів, для яких українська мова мало приступна, то на те иньший спосіб – поруч українських викладів певних українських дісціплїн, завести також по великоруськи виклади тих курсів, на які є багато охочих. Але трохи сьмішно говорити про се, коли досї тих дісціплїн не вважали потрібним давати зовсїм, а тепер би так хотїли забезпечити можливість їх слухати не-Українцям.
Не можна в кождім разї стати на такім становищі, яке зайняла одеська професорська корпорація в своїй відповіди на студентські петиції в справі українських катедр, що про мову викладу рішає склад авдиторії: коли більшість буде Українців – виклади мають бути українські, коли більшість буде не-Українцїв – виклади мають бути росийські. Я мав нагоду зазначити тодїж [16] нераціональнісьть такої умови. Ставити дїло так, значить не розуміти значіння домагань українських викладів та мішати їх з домаганнєм викладів українських дісціплїн взагалї, незалежно від мови. З сказаного вище зовсїм ясно, що се дві річи зовсїм осібні. Викладаннє українською мовою певних унїверситетських курсів – се постулят культурно-національного українського розвою. Коли унїверситет хоче бути льояльним супроти сього постуляту місцевої української народности і признає в прінціпі потребу і бажанність українських викладів, – він не повинен ставити їх в залежність від того, чи не знайдуть ся серед студентів такі, що схотїли-б слухати той самий український курс по росийськи. Коли-б рішено було завести виклад української лїтератури по українськи, і знайшло ся на те певне число слухачів, а знов иньші заявили бажаннє вислухати той курс лїтератури по росийськи, то нїяк не можна пожертвувати для тих останнїх українськими викладами. Хоч би навіть їх було й більше, як охочих до викладів на українській мові, а не тільки що яких два-три (бо й такі голоси доводило ся чути, що хоч би два три заявили, що вони по українськи не розуміють, а хочуть слухати по росийськи, то вже не можна по українськи викладати). Коли-б унїверситет хотїв вдоволити бажаннє їх, то міг би завести паралєльний курс по росийськи. Але нїяк не годило ся-б позбавляти Українцїв українських викладів на котрімсь унїверситетї України для того, аби вдоволити бажаннє тих, що хотїли-б прослухати той самий курс по росийськи.
Повторяю ще раз те, що зазначив був на вступі сеї статї: се дві річи ріжні – виклади українських дісціплїн, незалежно від викладової мови, і викладаннє мовою українською. Перше – се постулят не тільки український, а й загально-науковий, друге – се домаганнє українського культурно-національного розвою. Кождий Українець свідомий культурно-національних інтересів свого народа повинен в прінціпі обстоювати за тим, щоб унїверситети на українській території мали виклади на українській мові всього унїверситетського курсу. Але треба, щоб ідеї свобідного національного розвою недержавних народностей зробили ще великі поступи в Росії, аби ставити жаданнє українських унїверситетів як домаганнє нинїшньої хвилї, готове до здїйснення зараз, в теперішнїм моментї. Полїтична кріза затягаєть ся, і з тим затягаєть ся прінціпіальне рішеннє національної справи взагалї. Не дотикаючи прінціпіальної сторони, Українцї в унїверситетській справі виставляють на чергу ті мінїмальні домагання, які так сказати-б мають служити пробним камінем доброї волї унїверситетських чи иньши професорських корпорацій супроти культурних потреб української народности. Се жаданнє заведення українських викладів по вищих школах України, в першій лїнїї по унїверситетах, певних предметів, найбільше інтересних і цїнних з становища українського культурного життя.
З другого боку в інтересах не тільки студентів-Українцїв, а і в інтересах унїверситетської науки та наукового поступу й розвою взагалї потрібне утвореннє катедр для ріжних українських дісціплїн. Не претендуючи на абсолютну повноту, я на підставі тих помічень, які робив над унїверситетською практикою й науковим рухом, уважав би потрібним заведеннє таких катедр і викладів по унїверситетах України – як не в кождім з окрема, то так, щоб бодай всї разом вони мали реґулярні виклади з тих предметів:
Українська мова – фонетика, морфольоґія, синтаксіс, історія мови, діалєктолоґія, історія української фільольоґії.
Українська лїтература – історія письменства і книжности на Українї від найдавнїйших часів, історія устної творчости, розвій національної лїтератури.
Український фолькльор, – його історія, в тїсній звязи з історією письменства (як вище) і культури, й фолькльор сучасний. Коли б на практицї показало ся можливим лучити його в одну катедру з лїтературою – добре. Але се досить сумнївно, і безпечнїйше було-б, в інтересах сеї дісциплїни, її відлучити, бодай по деяких унїверситетах, бо предмет незвичайно важний, широкий і нерівно оброблений.
Історія українського народа й української території з найдавнїйших часів. З огляду на самий характер української народности як недержавної, історія її повина все класти головну вагу на історію суспільну, економічну й культурну, навіть для часів її державного житя. Огляди джерел. Історіоґрафія.
Помічні історичні науки: палеоґрафія, дипльоматика, сфраґістика і т. и. в приложенню до українських рукописей і актового матеріялу. Огляди біблїотек і архивів важних для української історії й фільольоґії.
Історія української штуки – в курси її повинні бути включені огляди артистичних елєментів в сучаснім українськім народнїм житю.
Археольоґія України, етнолоґія й антрополоґія української людности. Сї три дісціплїни в сучаснім науковім руху стоять в тїснім і нероздїльнім зв’язку й так мусять бути трактовані. В сумі дають величезне поле для дослїду й мають високий інтерес для історика культури і всякого, хто інтересуєть ся житєм українського народу; коли не можуть бути представлені одним професором, мусять бути подїлені ним з доцентом.
Українське право кодифіковане й звичаєве – історія права кодифікованого і звичаєвого; кодифікації українські; чужі кодекси, уживані на Українї; кодифікації, що стояли під впливом українського права і його традицій; сучасне звичаєве право. При тїснім зв’язку права офіціяльного з звичаєвим (законодавство дуже часто виходить з норм звичаєвого права, і навпаки – звичаєве заховує норми давнїйших законів, потім як вони вже стратили свою обовязкову силу) їх дослїд мусить іти пералєльно, як історії так і в сучасности.
Не знаю, чи можливо буде на практицї зв’язати з сею катедрою, чи пройшло ся-б видїлити в осібну катедру ще оден дуже потрібний курс: про полїтичний та адмінїстраційний устрій ріжних частей української території, що входять в склад ріжних держав, та про ті ріжні законодавства, які мають силу в них.
Географія (фізична) української території. Клїматольоґія. Матеорольоґія.
Економіка й статистика України, з оглядом на економічну історію й економічну ґеоґрафію.
Статистика і ґеоґрафія медична: народнє житє з медично-санїтарного становища; медична клїматольоґія України.
Повторяю, я не претендую анї на повноту, анї докладну систему і клясифікацію сих дісціплїн – я висловляю сї дезідерати, як результат моїх помічень. Але може минї треба скорше оборонити ся від иньшого закиду – не те, що мій реєстр неповний, а що я натворив масу дісціплїн, і між ними навіть нечувані катедри, незвісні взагалї в унїверситетській прктицї?
Одначе приглянувши ся близше, в сїм рядї дісціплїн не знайдемо нї одної, яка-б не входила бодай як частина, як не просто то боком в унїерситетські курси, або яка-б не втискала ся до них тепер, під натиском нових напрямів в науцї, в сучасній культурі, не являла ся дезідератом сучасної унїверситетської науки, або не подавала ся в поміч унїверситетським проґрамам иншими спеціальними інституціями – як напр. антрополоґічні школи, археольоґічні інститути і т. и. Нема потреби держати ся унїверситетських шабльонів в творенню такої нової сфери, як отся система українських дісціплїн, навпаки – треба використати ті вказівки на нові сфери дослїду й науки, які дає сучасне культурне житє. З другого боку – з огляду на еволюцію самого українства, як течії недержавної і в основі глубоко демократичної, звязаної всїма нервами з народнїм житєм, українознавство повинно йти далї за ті рами, в яких держать ся традиційні системи унїверситетських дісціплїн, що виросли на ґрунті житя державного й привикли слїдити передовсїм його прояви, сторони життя офіціальні, показні.
Далї, виходячи з того погляду, що унїверситети України повинні дати суму українознавства, я поставив їм оті дезідерати – але се не значить, що то має бути зараз ряд з 12 (чи скільки там) катедр. Деякі з показаних українських дісціплїн правдоподібно знайдуть своє місце як спеціяльні курси при катедрах загальних. Осібні катедри треба творити для них тодї, як покажеть ся, що в злуцї з загальними курсами вони занедбують ся. Але треба, щоб сї курси були, і се вже річ факультетів подбати про їх забезпеченнє й вилученнє в осібні катедри, коли покажеть ся неможливим дати їм певне і трівке місце в злуцї з загальними курсами. Потім, як я сказав вище, на перший початок унїверситети України могли-б подїлити між собою дісціплїни меньше дозрілі, менше пильні – одні дісціплїни мали-б свої катедри чи запевнені курси в однім унїверситетї, иньші в другім. Так що на приктицї для кождого унїверситета дїло зводило ся-б на зведеннє чотирьох-п’яти катедр (чи доцентур) та запевненнє деяких курсів через поручення особам, що займають иньші готові вже катедри.
Актом льояльности супроти домагань української суспільности й української молодїжи буде, коли унїверситетські корпорації зараз таки попіклують ся й про те, щоб хоч деякі з сих українських дісціплїн викладалися на українській мові. В першій лїнії – ті найбільше цїнні й інтересні з національного становища дісціплїни: українська мова, література, історія.
Практичні перешкоди у всїм тім зовсїм не так значні, щоб спиняти ся перед ними, а в кождім разї вони неповинні й не можуть здержувати унїверситетські корпорації від заходів у сїм напрямі.
Катедри творить мінїстерство, але інїціатива, проєкти, пляни належать до унїверситетів, до факультетів, і від них повинні йти. Коли всї унїверситети України поведуть заходи в сїм напрямі, то певно мінїстерство не буде робити опозиції довго, як би й робило з початку. Але чекати, щоб воно само забрало ся до сеї справи, й ухиляти ся від інїціативи в сїй справі унїверситетам в високій мірі не випадає.
Ще більше можуть професорські корпорації зробити, коли йде мова тільки про вилученнє певних дісціплїн з дотеперішнїх унїверситетських курсів і порученнє їх окремим особам. Наприклад коли з руської історії тільки «вилучається» історія України, з «русского языка» мова українська, і т. и. Або коли при котрійсь катедрі творить ся доцентура для української галузи сеї науки. З формального боку тут унїверситет має далеко вільнїйшу руку, а тим часом такі «вилучені» курси стають зав’язком осібних, самостійних катедр. Навіть і певні засоби для винагороди тих, що викладатимуть українські дісціплїни, унїверситет звичайно має, в видї остатків «от содержанія личного состава». Так що при добрій волї унїверситетські корпорації безперечно можуть зробити дуже багато, щощ пустити справу в рух – щоб мати як не катедри, то доцентури, або курси з ріжних українських предметів і навіть – на українській мові. І всякі перешкоди з сього боку мусять упасти, коли унїверситети справдї щиро й енерґічно заходять ся коло сього.
Ще меньше можна говорити про перешкоду, яка виникає з браку відповідно приготованих професорських сил. Переглядаючи вище поданий, досить довгий реєстр пожаданих катедр, я не можу вишукати анї одної, до якої-б зараз не можна було знайти відповідної сили, навіть з українським викладом. Не кажу вже про ті дісціплїни, які ставлять ся на першу чергу – як мова, лїтература і історія: сил до них знайдеть ся подостатком. Знайдуть їх і в Росії, не кажучи про заграницю. І поруч тих яких ми знаємо, які у всїх на очах, знайдеться не мало людей, яких се заохотить до спеціальних занять в тім чи иньшім напрямі, коли стане звісно, що для сеї чи тої дісциплїни потрібні професори, що така або иньша катедра порішена, хоч би в прінципі, й шукають для неї професорської сили. Той плян катедр, який начеркнув я вище, се зараннє не одного дня, і поки він дійде повної своєї реалїзації, буде час і розглянути ся за силами, і приготовити ся кандидатам до них. А прогалини в самім науковім обробленню дісціплїн будуть зовсїм заповнені тільки з уведеннєм їх в круг академічних занять. На стільки вони вже всї приготовлені, щоб думати про їх уведеннє в проґраму інїверситетів та иньших вищих шкіл, «а прочеє приложится».
І взагалі все «прочеє приложится», коли унїверситетські корпорації України покажуть добру волю в сїй справі, виявлять щире співчутє до неї – приймуть ухвали в справі заведення курсів українських і по українськи, та ужиють всїх заходів, щоб здїйснити сї ухвали. Чи катедри, чи доцентури, чи спеціальні курси при теперішнїх катедрах, головне дїло – щоб курси були. Які можна – по українськи, де не можна справдї – хоч по росийськи тим часом. Тільки доброї, щирої волї! Неможливого не жадає від унїверситетських корпорацій анї українська суспільність анї українська академічна молодїж.
І професорські корпорації повинні дати докази того, що вони приймають до серця сї бажання і піклують ся ними. Се лежить в інтересї самої вищої школи, щоб сї професорські корпорації не були бюрократичними присутствіями по унїверситетським ділам, а живими орґанами наукових потреб і культурних домагань місцевого громадянства. Школа, що тратить живу звязь з житєм, з громадою, неминуче засуджує себе на мертвоту, занепад, безсильність, утрату всяких впливів на сю громаду й житє.
Надїємо ся, що сього не буде з вищою школою України і в сїй критичній справі українських катедр вона кінець кінцем вийде з своєї нерішучости й вагань та задокументує свою живу связь з ґрунтом, на якім стоїть.
16.ІІ (1.ІІІ) 1907.
[1] Друкована в перекладї в час. «Рада» ч. 64.[2] Розумію особливо його працї: «Очеркъ звуковой исторіи малорусскаго нарѣчія» і «Очеркъ литературной исторіи малорусскаго нарѣчія в ХVІІ и ХVІІІ в.»
[3] Особливо: Studien auf dem Gebiete der ruthensichen Sprache. [4] Нарѣчія, поднарѣчія и говоры Южной Россіи въ связи съ нарѣчями Галичины (в VІІ томі Трудів Чубинського). [5] Обзоръ звуковыхъ особенностей малорусской рѣчи. [6] Численні моноґрафії по діалєктольоґії західньої України (Галичини й Угорської Руси): Знадоби до пізнаня угорсько-руських говорів, Про говор галицьких Лемків, Про говор доливський й ин. (в виданнях Наукового товариства ім. Шевченка й Archiv für slavische Philologie). [7] Черты южно-русскаго нарѣчія въ ХVІ-ХVІІ вв. (Очерки по исторіи русскихъ нарѣчій). [8] Филологія и погодинская гипотеза; Деякі непевні крітерії для діалектольоґічної клясифікації староруських рукописів; новорозпочатий курс української граматики. [9] «Исторія есть повѣствованіе о достопамятныхъ событіяхъ» – учили насъ въ гимназіи; «історія есть народное самосознаніе», учили насъ въ университетѣ», – починав свій унїверситетський підручник «Руської Исторії» Бестужев-Рюмін (1872). По перебутій кампанії «історичного матеріалїзма» ся друга дефінїція звучить для нас майже так само архаїчно, як і перша. [10] Див. мою статю: Звичайна схема «русскої» історії Східнього Словянства» (в академічному збірнику: Статьи по славяновѣдѣнію, т. І, 1904). [11] Не дальше як 15 лїт тому з уст такого високо компетентного чоловіка, найбільшого українського історика того часу – проф. Антоновича я чув переконаннє, що українська історія має ще занадто великі прогалини, аби могла бути представлена науково як цїлість. [12] Не дальше як десять лїт тому в московськім унїверситетї украшенім першими світлами росийської історичної науки, була прийнята pro venia legendi лєкція про початки Хмельниччини, оперта вповнї на такій псевдоісторичній фантазії, як оповідання Величка. Не знаю, чого тут більше показало ся: чи незнання чи легковаження української історії. Правда, лєкція була щедро полита офіціозно-патріотичною росийською підливою, але се не може оправдати недбальства чи легковаження перших вимогів історичного знання зі сторони професорськ. колєгії. [13] Изслѣдованія VІІ с. 426. [14] Див. статю Н. Соколова Украина въ государственномъ бюджетѣ Россіи (Украинскій вѣстникъ № 2). По його обчисленню Україна дає державному буджету звиш 500 міл. рублїв річно, коло 26 % всїх державних доходів, і при тім являєть ся найбільш вірним і певним податником, а дістає з державного буджету коло 280 тис., 15 % з загальної суми видатків.[15] Див. працю Истрина «Изъ области древнерусской литературы», т. V (Ж. М. Н. П. 1905, VІІІ с. 234): «Въ свое время, когда открывали въ Одессѣ при историко-филологическомъ обществѣ византійско-славянское отдѣленіе, я призывалъ прикосновенныхъ людей изучать малорусскую литературу, но – увы! Никто до сихъ поръ не откликнулся. Да, ея не изучаютъ. Малорусскіе журналы наполнены статьями по ХVІ-ХVІІ вѣку, но ни древній періодъ, ни болѣе новый не находятъ себѣ, за ничтожными исключеніями, серьезныхъ изслѣдованій. Причина лежитъ вовсе не въ политическомъ положеніи Малороссіи, на которое любятъ ссылаться украинцы, а въ томъ, съ одной стороны, что иные не умѣютъ изучать, а съ другой – еще не ясно, что изучать».
[16] Статя «Українські кафедри» – Громадська Думка ч. 23.