Прочитана Я. Головацьким 27 лютого 1849 р.
Предподаванье осмоє
Дня 27/ 13 Лютого 1849
Теперька приступаємъ къ другому нарѣчію нашого малоруского языка.
II. Галицкимъ, або Надднѣстрянскимъ, нарѣчіємъ говоритъ міръ рускій по цѣлôй юговосточнôй Галиччинѣ: ôдъ вершинъ Лôмницѣ, Быстрицѣ и Чорногоры ажъ до жерелъ Стрыпы, Липы и верховинъ Гологôрскихъ. Серединою тои […] плыве поважный Днѣстеръ, а надъ нимъ стоитъ въ самѣсѣнькôмъ осередку того нарѣчія Галичъ, давная столиця, давшая имя Галиціи.
Галицке нарѣчіе, хотя досить розширене, не находится цѣло въ нѣякихъ памятникахъ письменныхъ сеи земли, хиба ино намеки въ декотрыхъ письмахъ южнои Руси показуютъ давне существованье єго; н. пр. въ посланію Мономаха «желѣючи, мє» зам. «жалѣючи, мя»; въ Несторѣ по Лаврентьевскому списку «грѣховною одежевъ», въ Шестодневѣ Теод. Граматика XIII столѣтія «съ великовъ печалію и великовъ нищетовъ». Часомъ в грамотахъ в Галицкôй земли: н. пр. (1398 р.) «сесъ землей»; або въ Молдавіи писаныхъ: н. пр. Господ. Петра 1587 въ Яссахъ «почитаєтсѣ, проклѣтъ, триклѣтъ»; зам. «-ся», «проклятъ». Навѣтъ въ Статутѣ Литовскôмъ и въ грамотахъ вел. княз. Литовскихъ находимо часто выраженья по галицкому произношенью, н. пр., «памєть, жедати, хотєчи, деветь, присега» и пр.
И се нарѣчіє ма[є] бути такъ давне, якъ другіи; оно не утворилося уплывомъ польского языка, хотъ дещо подобнѣйше до него, нѣжъ украинске. Князѣ рускіи (уже зсловянщени), завоєвавши давную Хорватію, завели изъ правительствомъ свôй языкъ и обычай, котрый удержовався въ письмѣ и правлѣнью, а симъ часомъ мѣстноє нарѣчіе переховалося у народѣ и перебуло всѣ перемѣны ажь до сего дня. Изъ найновѣйшихъ писателѣвъ нашихъ такожъ не заховувавъ признакôвъ сего нарѣчія въ письмѣ, бо и нащожъ бы роздробляти безъ потребы одинъ языкъ, котрый въ складѣ дуже маленько розличаєся, и лишень вымовою декотрыхъ буквъ рôзнится, въ чѣмъ одно правописанье зарадити може.
Галицке нарѣчіє одзначуєся вузкими (тонкими) согласными «е», «є», скороченымъ падежемъ творит на «овъ», «евъ», и почасти выметованьемъ согласныхъ вставочныхъ «л», «н».
ІІІ. Гôрскимъ нарѣчіємъ говорятъ (окрôмъ Гуцулôвъ, котри Галицкимъ бесѣдуютъ изъ декотрыми ôдмѣнами) всѣ Горяне рускіи ôдь Попрада ажъ до вершинъ Быстрицѣ и Тисы.
Оно розпросторонюєся самымъ хребтомъ и по обохъ убочахъ гôръ нашихъ долôвъ порѣчьями горѣшного Днѣстра, Сяна, Вислока, а на угорокôмъ пôдгôрью понадъ рѣками Ондавою, Лаборицею, Бугомъ, Латорицею, Агомъ и т. д. ажъ до долинъ потисскихъ. Гôрске нарѣчье грубше и менше розвите, мовъ задеревѣло; але за тоє заховало богато слôвъ, изреченій и видôвь стародавныхъ словенскихъ. Дещо оно сбиваєся на языкъ словацкій и ческій, такъ якъ галицке на сербській.
Є деякіи памятники симъ нарѣчіемъ писани: н. пр., купчая грамота изъ 1351 р., писана въ Ярославлю. Въ Сербскôмъ монастырѣ въ Малôмъ Бодянѣ знаходится рукопись «поученій недѣльныхъ», писана тымже нарѣчіємъ. Тожъ само въ Переяслôвскôмъ монастыри снаходится рукопись чотырохъ Євангелій переведена зъ болгарского (церковного) языка на мову руску Михаиломъ Васильєвичемъ архидіякономъ Сяноцкимъ (1556–1561) и пр. др.
Гôрске нарѣчіє має признаки обохъ тотыхъ другихъ, оно любытъ широкіи самогласни «а» и «я», скороченый творительный пад. на «овъ, «евъ», уживає часомъ полугласну «ь» зам. «е», розличає грубе «ы» и «и», особливо любитъ по гортанныхъ «г», «к», «х» грубе «ы».
Положивши за певну давнôсть волыно-подôльского нарѣчія, треба приняти, що и галицке и гôрске нарѣчія не передъ однимъ, а чи двома вѣками утворилися, але що в найдавнѣйшôй старожитности початку ихъ шукати належитъ.
Гôрске и галицке нарѣчія (думаю) такъ давны, якъ и другіи Словенски языки. Они не образовались пôдъ володѣньемъ князѣвъ рускихъ, тымъ менше за польского панованья. Языкъ простонародья переоначуєся дуже поволи, незначно; столѣтный старець тимъ самымъ нарѣчьемъ бесѣдує, що малый хлопчикъ, правнукъ або пращуръ єго…. Въ многочисленнôмъ народѣ нарѣчія и рôзнорѣчія не творятся, хибань перетворюются. Розважмо лишень тоє явлѣнье, що границѣ нарѣчій находятся въ такихъ мѣстцяхъ, де нѣтъ тямки въ исторіи, абы було яке розгранье паньства або краѣвъ, де не роздѣлены племена нѣ горами, нѣ рѣками жіютъ собѣ село съ селомъ, межа въ межу килька сотъ, а може тысячу лѣтъ въ щоденнôмъ пожитью и сообщенью, а однакже остро розличаются знамена мови, они посмѣшкуются одинъ другому, але таки каждый по своєму говоритъ, якъ ôдъ рôдного батька навчився. У насъ, н. пр., на Руси, не вважаючи на пятивѣковоє панованья Польщи, задержався язикъ рускій въ своихъ границяхъ, мала частка ôдъ западныхъ границь перейшла польскій. Безъ огляду на одинакій вплывъ тогожъ правлѣнья розличаются доси рôзныи одмѣны мовы, ба ще бôльше, передѣлы тихъ нарѣчій переходятъ ажъ на угорскую сторону, де не могло бути польского вплыву.
Та ще тоє зъуважаймо и розсудѣмъ, що Бѣла Русь, бувши тôлько вѣкôвъ въ нерозрывнôмъ сношѣнью исъ Кіевскою Русью, такъ довго пôдвластна Литвѣ, а пôзнѣше Польщѣ, разомъ изъ Волыньемъ, Украиною заховала свôй языкъ совсѣмъ роздѣльный и не переробилась въ одно нарѣчіє. Изъ того всего очивидячки, що нарѣчія рускіи (якъ словенскіи вообще) давнѣшіи, якъ звычайно думаютъ. Хоть такъ названи образовани люде часомъ цураются рôднои мовы и чужои хапаются, но нарôдъ вѣрно сохраняє свôй родимый языкъ, яко священноє преданіе предкôвъ своихъ.
Розгранья сихъ тріохъ нарѣчій, позаякъ менѣ дослѣдити можно було, отъ таки: Волыньско-подôльскоє нарѣчіє ôддѣлюєся ôдъ галицкого по сеи чертѣ: ôдъ Днѣстра пониже Залѣщикъ на сѣверъ коло Борщева, Копачинець, попри Будзанôвъ пôдъ Микулинцѣ и къ Тернополю и далѣй горѣ Середомъ до села Глядокъ, ôдти на западъ повыше Озѣрнои и Зборова къ Золочеву, ôдъ Золочева долôвъ рѣкою Бужкомъ пôдь Бѣльй Каменъ, ôдти по Бузѣ до Бузька, ôдъ Бузька по рѣцѣ до Камянки и Добротвора, ôдъ Добротвора на западъ до Мостôвъ Вел. на рѣцѣ Ратѣ и далѣй горѣ Ратою до мѣста Равы рускои, одъ Равы до Нароля и рѣцѣ Таньвѣ и т. д.
Нарѣчіє се займає въ Галиччинѣ меншу половицю Чорткôвского, около половины Тернопôльского, Золочевского и Жовкôвского обводôвъ… Говоритъ же нимъ въ сихъ частехъ Галиціи около 300 тысячь народа. Въ Россіи (взявши въ одно всѣ незначни рознорѣчія малорускіи) бесѣдує нимъ 10 370 000, разомъ буде съ тотыми 10 670 000, а тымъ самымъ є оно найобширнѣйше на южнôй Руси.
Галицке нарѣчіє займає середнюю часть Галиціи, т. є. южную половину Жовкôвского и Золочевского, западную половину Тернопôльского и Чорткôвского, Буковину (позакôлько тамъ Руси), цѣлый Коломыйскій, Станиславскій, Бережанскій, Львовскій, Стрыйскій (кромѣ югозападного угла), сѣверную часть Самбôрского и восточный окраєкъ Перемышльского.
Гриницѣ: ôдъ вершинъ рѣки Раты на полудне, помежи Яворовомъ и Яновомъ, попри Вишню къ Хирову, ôдъ Хирова къ востоку, помеже Старымъ мѣстомъ и городомъ Самборомъ и къ Дрогобичи, ôдти на югъ помеже Оріовымъ и Уличномъ до Сколего и до рѣки Опора, и хребтомъ гôръ поза Камянку, Бряжку, Липу, Мѣзуню, Нябринъ до вершинъ Лôмницѣ, ôдти границею угорскою до верхôвъ Быстрицѣ, ôттакъ, перейшовши на угорску сторону, зачеркнувши Мокру, Брустуры (угорскіи), Ясинôвъ, попри Рахôвъ, Поляну къ Вышеєву, къ верху Бѣлои Тисы и къ границямъ Буковинскимъ.
Народа бесѣдующого симъ нарѣчіємъ можна раховати 1 360 000.
Излишнюю часть Галиціи рускои, т. є. западную часть Перемишльского, югозападный кôнчикъ Стрийского, южнозападну часть Самбôрского, наконець Сянôцкій, Ясѣльскій и Сяндецкій округи (о колько ихъ Русине займаютъ) ажъ по народонаселеніе польскоє, а на Угорщинѣ всѣ столицѣ, Русинами заселени, займає нарѣчіє гôрскоє.
Народа говорящого симъ нарѣчіємъ буде около 1 060 000.