“Основа”, 1871 р.
Однимъ зъ важнѣйшихъ дѣлъ, котрымъ загалъ рускій виненъ заинтересоватись, є безперечно пытаньє, хто одержить катедру австрійскои исторіи на нашôмъ уни́верситетѣ? Не потребуємо широко розберати лихи́ наслѣдки, яки́ мусѣлмбы наступити, накольбъ jure caduco ся катедра досталась въ руки якого культуртрегера. – Досыть зганути, що такійже культуртреґеръ звычайно ни́ словечкомъ не порушує истроріи Словянъ, входившихъ одъ часôвъ настанья схôднои монархіи въ дуже близьки́ ôдносины зъ нею, або коли порушить, то такъ злегонька и некритично, що красше булобы, щобъ онъ ни́коли не говоривъ про Славанъ. А що казати про тенденційность выкладôвъ тыхъ панôвъ? Они выкладають исторію австрійскои державы пôсля вѣтру, якій въ горѣ вѣє, а заодно съ тою провôдною мыслію, щобъ споити въ слухачѣвъ пересвѣдченьє, що елементови нѣмецкому належиться prima caritas.
Таки́ надужиття свободы обучанья можуть въ найгôршôмъ разѣ уходити на уни́верситетахъ нѣмецкихъ, съ цѣлью пôддержованья гегемонистичныхъ забаганокъ елементу нѣмецкого, але на нашôмъ уни́верситетѣ львовскôмъ вже для того не можуть мати мѣсця, що мимо того, що несхожи́ суть съ правдою историчною, они дражнять и убивають почутьє народне. Уни́верситетъ нашъ повиненъ бути розсадникомъ правды и жереломъ, съ котрого плыве вода, крѣпляща духа народнёго и выробляюча самовѣжу народню. А чи може причинитись до всёго того чоловѣкъ противныхъ засадъ, обзнакомленый на столько зъ исторією словяньскою, о скôлько вытвердивъ єѣ на пам’ять не зъ жерелъ словяньскихъ, а плыткихъ компензій авторовъ нѣмецкихъ? Ни́коли! Тому, думаємо, єсьмо въ повномъ правѣ жадати, щобы катедра австрійскои исторіи перейшла теперъ въ руки чоловіка, котрого минувшість, т. є. праця на поли исторіи дає намъ повну поруку, що онъ ôдповѣсть всѣмъ высше наведенымъ вымогамъ. Професоромъ исторіи австрійскои мусить проте бути Словянинъ, давшій намъ даказы цѣлковитои ерудиціи на поли словяньскои исторіи, ôднозначившійся невтомимою працёвитостью въ выслѣджованью подѣй историчныхъ, знаный ученому свѣтови съ критичныхъ своихъ трудовъ.
Тымъ чоловѣкомъ є безперечно д-ръ Изидоръ Шараневичъ, професоръ исторіи при академичной гимназіи у Львовѣ, котрого минувшость, переплетена безнастанною працею попри школьныхъ занятьяхъ, дає намъ крѣпку поруку, що за єго проводомъ катедра австійскои исторіи сталася бы справдешнымъ – якъ казали мы – розсадникомъ и правды историчнёи и самопочутья народнёго. Подумаймо, кôлько то шкоды доводилось намъ черезъ те, що въ такъ званыхъ семинаріяхъ историсныхъ професоры – Нѣмцѣ ни́коли не порушали тематôвъ, входячихъ въ обсягъ исторіи нашои славяньско-руско-польскои? Слухачамъ уни́верситету не подавано навѣть нагоды, щобъ познакомились съ критичною исторією, ба навѣть зъ жерелами славяньскими. Не помилимось, коли скажемо, що совѣстный профессоръ исторіи австрійскои при горячôмъ удѣлѣ слухачѣвъ своихъ въ протягу пятёхъ лѣтъ, за помочью еляборятôвъ монографичныхъ, потрафить бôльше свѣтла кинути на нашу рôдну исторію, якъ бы те сталось черезъ розширеньє Богъ знає якихъ компензій. Въ рештѣ ани́ Поляки, ани́ мы не можемо до сихъ поръ похвалитись критичными дѣлами историчными на поли власнои исторіи; а причина недостатку того спочиває выключно въ тôй обстановѣ, що зъ уни́верситету нашого ни́коли не выходила иниціятива до писанья критичныхъ монографій, на пôдставѣ котрыхъ лишень можна прійти до критичнои исторіи Руси и Польщи. А колько то пытань, мотаючихъ намъ ныньки наши́ взаємины, ôдпыхають одну народнôсть ôдъ другои безъ причины, розяснилось бы въ короткôмъ часѣ, наколибъ на згадану катедру прійшовъ чоловѣкъ працъ, безсторонный – бо историкъ, любячій свою отчину?
Тому, а не зъ якихъ залюбокъ до д-ра Шараневича, попераємо сильно єго кандидатуру на катедру исторіи австрійскои, а зъобовязани́ мы до того тымъ бôльше, що въ особѣ д-ра Шараневича попераємо мы Русина, которого заслуги, коли не де инде, то въ своѣй хатѣ повинни́ бути узнани́. Знаємо, що о повысшу посаду староються и историки-Поляки, однакожъ ти́ панове вырозумѣють насъ, коли скажемо, що мы ôдъ будучого професора тои катедры будемо жадали именно плеканья исторіи руского народу, корого ôдрубнôсть ôдъ московського заквестіоновали історики теоріи Каткова, а котрыхъ безоснованôсть тверженій мусимо доказати на подставѣ жерелъ историчныхъ. До обсадженья катедры исторіи австрійскои вяжеся проте спеціяльный интересъ народу Руского, котрый заспокоимо, коли катедра ся перейде въ руки спеціялиста такого, якимъ є д-ръ Из. Шараневичъ.
Въ рештѣ тематъ, якій обôбравъ собѣ д-ръ Шараневичъ при габилитаціи своїй на уни́верситетъ львовскій, тематъ, пояснюючій намъ критично наши́ первопочатки исторични́, дає намъ повну поруку, що п. Шараневичъ всю свою працю посвятить выключно исторіи рускôй и польской, о скôлько стоить она въ звязи зъ исторією державы австрійскои. Не почванимось, але не розминемось съ правдою, коли додамо, що д-ръ Шараневичъ першій пріймився за дуже трудие дѣло, щобъ пояснити намъ, якъ того треба, найдавнѣйши́ подѣѣ наши́ съ часовъ, за котри́ и Несторъ не богато згадує. Хто съ такъ великимъ замилованьємъ береся до дѣла, хто ôдзначуєся такою безсторонностью въ поглядахъ, якъ д-ръ Шараневичъ, тому безпечно можна повѣрити катедру, маючу велике и далеконосне значеньє для Русинôвъ и Полякôвъ галицкихъ.