Голосъ зъ универзитету
Мета, 1865 р.
Пять літъ минає, якъ духъ руський розбудивсь на нашімъ львівськимъ универзитеті. Скільки то фазъ не перейшли ми зъ тоі пори, закимъ опинились тутъ, де намъ відъ разу станути слідовало. Більша часть тихъ, що въ 1861 році брали участь въ розбудженню народнёго духа міжъ таки руськими академиками, працює нині уже въ бюрі, або виховує по гимназіяхъ молодшу генерацію. Міжъ тимъ коли багато тугихъ силъ и гарнихъ талантівъ зійшло зъ поля, на котрімъ не одну положили заслугу, заняло іхъ місце нове коліно, загартоване въ огні борбъ изъ послідніхъ роківъ, которі, одділовуючи на ёго не аби-якимъ гнетомъ, розвинули у німъ за-вчасу ту силу характеру, до якоі нині доспілі уже мужі добиваютця. И справді радіючи поглядає кожний щирий народовець, що зъ тоі пори займавсь усіма академицькими ділами, на тихъ новихъ своіхъ товаришів – бо кожного вінъ нині якъ справдешнёго брата приголубити може до своіхъ грудей — бо міжъ академиками руськими нині одинъ духъ, одна гадка, одно переконанє: народнє руське. Є то дпказъ, що народня партия працювала не дармо, що намъ витревати ище кілька літъ тільки, а будущина до насъ належатиме! Мало, правда, уже нині изъ свідківъ початкового розбудження руського духа на нашімъ универзитеті осталось – на правничімъ и теологичнімъ виділі відай ніхто, на филозофичнімъкількохъ ледве можуть нині одізватись до новихъ своіхъ колегівъ, народнімъ нашимъ: «здорові були, товариші»! Нині намъ уже не треба стільки слівъ теряти, одзиваючись до васъ, якъ бувало, бо ми усі розуміємъ одинъ одного; теперъ настала уже пора, де народъ вижидає одъ насъ ділъ; огляньмось доокола – скількиполя лежить у насъ ище не зъораного, незасіяного, и памятаймо предовсімъ на нашу кличу: «До праці»! До праці, браття, до оргиничнёі праці! Розділімъ іі міжъ себе; не забуваймо, що народъ нашъ чекає на фаховихъ людей, котрі подадуть ёму колись у людовихъ письмахъ, та въ учебникахъ здоровіщу страву, якъ се до нині діялося. Оддаючись однакожъ наукамъ,
«И чужому навчаймося
Й свого не цураймось».
На нашому универзитеті, дякуючи вис. урядові, є три руські катедри: хочъ би вони й не відповіли досі нашимъ потребамъ зовсімъ, то все таки не годитця намъ іхъ оставляти. Глянімъ на Ляхівъ, якъ многолічно збіраютця вони на виклади польськоі літератури –це приміръ для насъ; хочъ руська література не такъ гарно викладаєтця нині, такъ колись Богъ дасть ачей сей недостатокъ минетця; й те намъ увзгляднити треба, що кожний профессоръ завдасть собі більше праці, коли ёму прийдетця викладати передъ лічнійшою колегиєю, якъ коли мусить до порожнихъ лавокъ відзиватись. Й того не годитця намъ спускати зъ очей, що Ляхи такъ точно перестерігають, с. є., тамъ, де одинъ и тойже предметъ викладаєтця двома профессорами, не по руськи, чи може справдешній Русинъ слухати сёго, которий при статскімъ испиті жадає окрімъ приписанихъ урядомъ вимагань, ище, щобъ ексаминандъ бувъ «gente Ruthenus, natione Polonus». Далеко незначніщі безтактності изъ сторони не-польскихъ пpoфeccopiвъ поводовали Ляхівъ не разъ до демонстрацій всілякого рода. Очевидно що демонстраціями компромитуютця слухачі не менше якъ той, которий іхъ викликує, справа же сама собою черезъ те не користає нічого. Ми Русини маємъ за надто практичнёго змислу, щоби до демонстрацій такъ легко датись порвати; ми компромитоватись не можемъ и не повинні, але можемъ н повинні ми, идучи зовсімъ правною дорогою, оминати виклади того, котрий ображає наше народнє чувство; которого при испитахъ червона стрічка або сині шаравари вправляють въ конвульсийні рухи, впливаючи не разъ на судъ сёго добродія о уздольненю іхъ властителя. Отъ на що ми чулись обовязані звернути увагу нашихъ новихъ колегівъ, на початку нового року – дасть Богъ прийдетця намъ не разъ ище до васъ обізватись зъ відсіля, сердешні товариші, а міжъ тимъ ище разъ: «Здорові були».