Цінні спогади Зенона Гординського про перші місяці совєтської окупації західньоукраїнських земель у 1939 році і про історію реорганізації колишнього польського університету ім. Яна Казімєжа в Львівський універсітет ім. Івана Франка викликали зрозуміле зацікавлення – як свідчать статті Миколи Бараболяка, – дали початок дальшим статтям.

Обидва автори пишуть з признанням про працю першого ректора Михайла І. Марченка, відомого історика і професора Київського університету ім. Тараса Г. Шевченка. Визнають, що він гідно і мужньо відстоював український характер університету і дбав про відповідний склад професорів і студентства. Ціллю цього спогаду є кинути додатковий жмут світла на непересічну постать людини, що в ті важкі і небезпечні часи впевнено і твердо стояла за кермою цієї дуже великої інституції і подати факти, мабуть, невідомі його сучасникам і співробітникам у Львові.

Потрібне це і тому, щоб запобігти писанням непоінформованих людей, як це було із статтею відомо

го нашого історика, що, не знаючи дійсного Михайла Марченка, дозволив собі на зневажливу характеристику його особи і тим завдав йому моральну кривду. Реагувати на це тоді було завчасно. Повернувшися із заслання, Марченко проживав тоді в Києві. Не зважаючи на постійні цькування і репресії, він брав участь у протестних акціях київських культурних діячів проти руйнування цінних історичних пам’яток столичного міста.

Отже в такому часі не було вказано відкривати правдиве протикомуністичне і протирежимне наставлення ректора Марченка. Перед кількома роками він став жертвою хуліганського, очевидно вмисно зорганізованого, нападу на одній із київських вулиць. Після того нападу вже ніколи не повернувся до здоров’я і помер у 1983 році.

Для ліпшого зрозуміння дальше поданих фактів згадую коротко мою особисту ситуацію цієї пам’ятної осени. Вересневі воєнні події 1939 року застали мене ще на літніх вакаціях у селі Слобода Болехівська на Бойківщині в домі моєї сестри Наталії і швагра о. Йосифа Лукашевича. Там жили тоді теж і мої батьки. Перед літніми вакаціями я закінчила третій рік студії на філологічному факультеті, отже зовсім зрозуміло, я бажала продовжувати навчання. Але обставини склалися так, що не було поки що на те виглядів. Я зголосилася до шкільного інспектора в Долині і дістала учительську працю. Однак навантаження додатковими обов’язками громадсько-політичного характеру, участь у численних мітингах-зборах, виголошування промов і т. п. було нестерпно надокучливе і заставило мене покинути все і «рятуватися» виїздом до Львова. Це було з кінцем жовтня 1939 року.

Не знала я тоді, що слідом за мною пішов лист-донос із інспекторату міста Долини з вимогою не прийняти мене в університет і завернути на учительську працю. Про це я довідалася багато пізніше, вже після закінчення студій від ректора М. Марченка, що з усміхом він показав, як перервав донос, вкидаючи його до коша.

Приїхавши з кінцем жовтня 1939 року до Львова, я почула майже неправдоподібні, а все ж правдиві вістки про нового «совєтського» ректора. Передавано їх довірочно, з великою обережністю, як про свою людину, яку треба оберігати: наприклад, як він перестерігав історика М. Андрусяка, щоб не залишався у Львові, про відвідини Митрополита Андрея Шептицького на Святоюрській горі, про те, що неділями можна його зустріти в катедрі св. Юра і т. п.

Вперше я побачила ректора М. Марченка під час його зустрічі із студентами філологічного факультету. Ще зовсім молодий (приблизно 35 років віку), русявий, синьоокий, елегантно одягнений. Делегація польських студентів домагалася викладів польської історії і літератури польською мовою. На це Марченко дослівно відповів: «Якщо бажаєте викладів польською мовою, переїдьте – будь ласка – до Варшавського університету. Тут є український університет і виклади відбуватимуться українською мовою»…

Не треба й казати, як ми всі, що почули ці слова, були горді за нашого ректора, як постійно докучали нам польські студенти за нашу українську мову на терені університету.

Коли 22-го січня 1940 року виходили із Святоюрської катедри, я побачила М. Марченка і вже не дивувалася. Я відчула глибоку пошану до людини, що через всі випробування сталінщини, єжовщини затримала глибокий патріотизм українського державника-соборника.

Проходили тижні, місяці. Зближався час кінцевих державних іспитів. Ніби бачу професорську комісію з ректором М. Марченком, деканом В. Сімовичем, професори: В. Щурат, М. Рудницький, Я. Янів, І. Курилович, Ф. Колесса, Христич, Меркулова. Швидко після іспитів для розподілу абсольвентів-випускників на місця праці приїхав представник Народного Комісаріяту Освіти з Києва.

І тут вдруге ректор Марченко подав мені помічну руку. Предсідник комісії призначив мене, подібно як і інших товаришів, до якоїсь десятирічки, – мабуть, чи не на Волинь, навіть уже не тямлю. Я завмерла – не хотілося нізащо покидати Львова, крім того я мала родинні причини, які, – я була того свідома – не могли грати ніякої ролі в совєтських обставинах. Я мовчала. Тоді я почула голос ректора: «Товаришка Дем’янчук залишиться при університеті». Вив’язалася баталія поміж ним і предсідником комісії.

Представник НКО навіть ласкаво запропонував: «Якщо хоче науково працювати, ми вишлемо її в Москву». В душі я молилася, але мовчала. Показалося, що Марченко не був з тих, що легко уступають. Бажаючи закінчити неприємну виміну думок, звернувся до своєї секретарки Гладкої: «Прошу записати – товаришка Дем’янчук залишається при нашому університеті». – Моїй радості, а рівночасно вдячності до ректора не було меж. Про це можна б і не згадувати, якби не те, що це все стало рішальним чинником, що я погодилася викликати Марченка на довірочну вичерпну розмову, коли стало відомо, що НКО відкликав його до Києва.

Я працювала тоді ляборанткою при катедрі української літератури в проф. М. Возняка, і рівночасно робила вимагані іспити в аспірантуру. В тому часі трапився інцидент – зовсім маловажний, який напровадив мене на підозріння, що Марченко має свого «опікуна», що слідкує за його поведінкою. Був це доцент Гуфельд, жидівської національності, що приїхав зі східних земель України і викладав совєтську літературу. Якось літньою порою я попросила в ректора короткої відпустки до стареньких батьків. Повернувши з відпустки, стрінула в канцелярії деканату доцента Гуфельда, що гостро накинувся на мене за «прогул», самовільний виїзд і т. п. Виправдовуючись, я покликалася на дозвіл ректора. І тоді в присутності декана В. Сімовича та кількох професорів доцент Гуфельд загрозив мені: «Ми вас разом з ректором віддамо під суд» – і вийшов з кімнати.

Я глянула по присутніх – ніхто не дивився на мене, ніби й не чув погрози. Тоді я усвідомила собі, яка хитка і непевна позиція Марченка. Про цей епізод я сказала йому, щоб оберігався Гуфельда, але ректор зовсім спокійно радив мені не звертати на нього уваги.

Осінню 1940 року ректора відкликали до Києва. Ми були затривожені, але він запевняв, що якби ми знали совєтські відносини, то не дивувалися б тому. «Рік праці на одному місці – це довгий час», – казав він. Наближався час його від’їзду. Мені піддали думку використати останню нагоду і відбути довірочну розмову. Темою мали бути проблеми, які в тому часі трактовано як своєрідне табу. І цим разом Марченко виявився відкритою, довірливою людиною, принциповим ворогом імперії, українським державником. У висліді довгої розмови, що порушувала важливі, але тоді промовчувані теми, Марченко, знаючи, що в мене є ключ до спецвідділу, де переховувалися заборонені в УССР книжки з фонду катедри української літератури, попросив мене передати вартісні книжки йому, щоби міг перевести їх до Києва, бо «там люди ждуть на них».

У висліді він перевіз тоді до Києва багато пакетів книжок, можливо, що діставав їх не тільки від мене. «Везу два авта», – казав мені спокійно і радісно.

Це все було дуже рисковане і не диво, що з вибухом німецько- совєтської війни 1941 року ректора М. Марченка відразу заарештували. Дальша його доля була важка, дещо відоме з листа, його внука Валерія Марченка, що пізніше загинув у концтаборі. В листі Валерій згадує і про якісь, ближче неокреслені книжки, але можна здогадуватися, що він мав на увазі привезені книжки зі Львова.

Ще на закінчення цієї статті подаю такий факт про назву Львівського університету. Відомо було у Львові, що первісна назва університету звучала: Львівський Державний Український Університет ім. Івана Франка. Як і коли слово «Український» усунено – невідомо. На моїй студентській Заліковій Книжці ч. 1080, що її досі зберігаю, видруковано золотими буквами: Львівський Державний Університет ім. Івана Франка.

Але копіюючи деякі документи в архіві університету (вже за німецької окупації Львова), документи, що відносилися до моєї праці, наприклад, Наказ ч. 194 – По Львівському Державному Українському Університеті ім. Івана Франка, бачимо виразно слово «Український», повторене знову над підписом ректора: «Ректор Львівського Державного Українського Університету ім. Івана Франка».

Отже – первісна назва звучала інакше, пізніше прийшла вимога слово «Український» усунути!

Опубліковано: Зона. Громадський та літературний часопис Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих, Київ, 1993, № 4.