Перша проблема, яка виникла в процесі роботи над даною темою, полягала в тому, де саме знайти стислий і відносно повний перелік наукових «гріхів» (якщо не «злочинів») Михайла Грушевського та його школи, з якими вели боротьбу майже 60 років не лише науковці й псевдонауковці, партійні функціонери, працівники відповідних органів, але й взагалі дуже широке коло істориків нижчого рангу, вчителів та й студентів радянських вузів, включаючи, очевидно, також працівників і студентів Львівського державного університету ім. І. Франка. Проти М. Грушевського та його школи (невідомо, чи це слово подавати в лапках, чи без них, бо писали і пишуть так і так, деколи, правда, подавали «шкілка») було написано дуже багато, в різному – з погляду процентного співвідношення лайки та вигадок – оформленні.
Такий досить компактний перелік гріхів та злочинів я знайшов у енциклопедичній статті Михайла Абрамовича Рубача, опублікованій 1969 р. [1]. М. Рубач – не львівський, а київський історик, один з перших директорів Інституту історії партії при ЦК КП(б)У (в 1929–1932 рр.), потім репресований за троцькізм, реабілітований, доктор і професор, відомий був з того, що тримав носа за вітром (так говорили про нього київські студенти-історики, бо кожного ранку, до того як зайти до будинку університету, він пробігав очима московську «Правду» у вітрині скверика перед університетом).
Тому й антиукраїнізм він культивував ціле своє життя. Складений ним перелік помилок М. Грушевського був цілком актуальним для Львова – тому я його й наводжу, може, ще й тому, що він складений ззовні коректними словами: «Наукове значення праць Грушевського обмежене тенденційністю у доборі й узагальненні фактів, націоналістичною інтерпретацією джерел. Грушевський вороже ставився до марксизму. Вважав, що соціальний прогрес однаковою мірою визначається біологічними, економічними і психологічними факторами. Приділяючи велику увагу економічним питанням, Грушевський, проте, відкидав вирішальне значення в історії розвитку продуктивних сил і виробничих відносин. Виходячи з ідеалістичної посилки про вічність етнічних категорій (народність, нація). Грушевський вважав національну проблему головною в історії, твердив, що національні інтереси вищі за класові, а класова боротьба заважає боротьбі за національні інтереси. Пропагуючи націоналістичну теорію «єдиного потоку», Грушевський зображав українську націю безкласовою, безбуржуазною, в якій не було експлуататорських класів і не було місця для класової боротьби. Заперечував наявність українського пролетаріату і його керівну роль у суспільно-політичному житті. Протиставляв український народ російському, ігнорував їхню історичну близькість, а колоніальну політику царизму зображував як політику російського народу. Формування української народності відносив не до ХІV-ХV ст.. а до IV ст. і твердив, що Київська Русь належить тільки історії України і не була спільною колискою української, російської, білоруської народностей. Засуджував ді-яльність Б. Хмельницького і вихваляв І. Виговського та І. Мазепу, які намагалися відірвати Україну від Росії. Після повернення з еміграції став приділяти більше уваги історії класової боротьби, але залишився на націоналістичних позиціях».
Прошу вибачити довгу цитату з М. Рубача (він, до речі, був ще й автором спеціальної книжечки, спрямованої проти М. Грушевського – «Реакційна суть націоналістичних «теорій» безкласовості та «єдиного потоку» (Київ, 1955), – отже, міг вважатися знавцем проблеми), за цитату, з якою не думаю, зрештою, полемізувати, хоча в ній багато явних фальсифікацій. Ціла тирада М. Рубача прекрасно доводить: справа не в М. Грушевському та його школі, їх історичних працях, а в тому, що треба було закреслити об’єктивну історію України, закрити правду про минуле української нації, підсовуючи замість цього сфальсифікований сурогат. Так робилося інтенсивно в усіх вузах України, що мали і мають історичні чи історико-філологічні факультети. Ця лінія продовжується більше або менше відкрито досі. Також у Львові.
Уявімо собі ту армію істориків, яку, хоча б за післявоєнні роки, ви-пустили зі своїх брам університети, педагогічні інститути України. В основному, це були вчителі, які понесли зі собою фальшиву історію в міста і села України. Ми знаємо добре, що, починаючи, принаймні, з 70-х рр., підбір майбутніх студентів історичних факультетів (як і юридичних, журналістських також) здійснювався за спеціальними критеріями – через вузькі очка такого сита не могло пройти не те що підозріла в ідейному відношенні молодь – не могли пройти навіть діти підозрілих батьків. Діяв ґенеалогічний принцип. Результати такої підготовки, зокрема на історичних факультетах, перед нами. Всеукраїнський з’їзд вчителів у Києві 1993 р. довів, що вчительський корпус – один з найреакційніших і найзаскорузліших прошарків інтеліґенції України. Склад сучасних викладачів історії у вузах, треба шкодувати – крім небагатьох винятків – цієї ж категорії.
Боротьба нібито з М. Грушевським та його школою, а по суті, з правдивою та об’єктивною історією України виявилася ефективною. Ефективною досі.
Друга проблема, яка виникла, – як подати дуже багатий і різноманітний матеріал про боротьбу з історією України, що проводилася під приводом боротьби з М. Грушевським та його школою. У мене немає наміру перелічувати десятки, якщо не сотні, статей, в яких злим і не тихим словом згадували найбільшого українського історика – бо в такий спосіб вийшов би чималий за обсягом та брудний за змістом бібліографічний покажчик [2]. Мене більше цікавить психологічний портрет посмертних ворогів М. Грушевського. Тому я не міг відмовити собі у сумнівній, зрештою, приємності зупинитися на деяких темних постатях з кола викладачів Львівського університету. Це для того, щоб показати, якого рівня людьми і якими методами велася ця «бо-ротьба», що не мала нічого – навіть приблизно – спільного з науковою критикою творів М. Грушевського. Порахунки з недавнім минулим історичної науки починати треба, бо метод замовчування ледве чи здатний поліпшити становище нашої історіографії тепер і в майбутньому.
Та спершу про фактори, які стимулювали «боротьбу» та про періоди, коли вона перетворювалася в інтенсивну (це незалежно від діяльності тих осіб, які вважали таку «боротьбу» основною програмою свого викладацького і наукового життя).
Під час першого періоду т. зв. радянської влади 1939–1941 рр., коли за словами одного з дослідників минулого університету, «перебудова університету, його оновлення проходили в умовах гострої класової боротьби», а «особливо вперта була боротьба з польським, українським, єврейським націоналізмом», причому, звісно, «особливу небезпеку становив український буржуазний націоналізм» [3], М. Грушевського та його школу не чіпали. Іван Крип’якевич, один з найвидатніших учнів М. Грушевського, став доктором наук, професором, відносно спокійно викладав історію України у Львівському університеті. У виданому за розпорядженням першого «радянського» ректора університету, пізніше репресованого історика, Михайла Марченка першому томі «Записок історичного та філологічного факультетів» М. Грушевського цитують цілком спокійно, а серед авторів тому є такі імена, як О. Оглоблин, Н. Василенко-Полонська, І. Крип’якевич.
Становище кардинально змінилося після т. зв. другого визволення. Певне, що довкола Львова, а часто й у Львові горіла земля під ногами нових окупантів. І хоча логічно провести зв’язок між Українською Повстанською Армією та школою М. Грушевського, здавалося б, важко, проте такий зв’язок встановили. В інструкціях підпілля, нібито, було написано: «історію України вивчайте за Крип’якевичем, а історію української літератури – за Возняком». Кажу «нібито», бо досі текст такої інструкції не знайдено, а знайдено, навпаки, листівки, в яких І. Крип’якевича та М. Возняка підпільники обзивають зрадниками. Подаю дещо з хронології подій. Листопад 1944 р. – у Львові збо-ри представників інтелігенції проти українських буржуазних націоналістів. Січень 1945 р. – нарада вчителів західних областей у Львові, на ній доповідь Дмитра Мануїльського «Українсько-німецькі націоналісти на службі у фашистської Німеччини». Березень 1946 р. – ліквідація Греко-католицької церкви, цей же 1946 р., вересень – загальноміські збори інтелігенції Львова у приміщенні театру ім. М. Заньковецької з «каяттям» живих ще представників школи М. Грушевського – й одночасно працівників університету – Мирона Кордуби, Омеляна Терлецького, Івана Крип’якевича. (Я був на цих зборах і мені досі моторошно на згадку про інсценізоване тоді інквізиторське судилище) [4]. І без цього напружену ситуацію, насичену боротьбою УПА з переважаючим ворогом, штучно ще більше загострювали. Від серпня до жовтня 1946 р. – п’ять ідеологічних постанов ЦК КП(б)У: про «Історію української літератури», про журнал «Перець», про журнал «Вітчизну», дві постанови про репертуар театрів. Так тепер повелося, щоб у нагнітанні ідеологічної боротьби, пов’язаної з переслідуваннями і репресіями по відношенню до інтеліґенції, винуватити Лазаря Кагановича, але все щойно перелічене відбувалося за секретарювання Микити Хрущова… В період Л. Кагановича (березень-грудень 1947 р.) було ухвалено лише одну постанову ЦК КП(б)У, правда, вбивчу для української історичної науки – «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР». (Немов для глуму можна пригадати, що ідеологічні постанови 1946–1947 рр. ЦК КПУ скасував тоді, коли ліквідувало їх вже саме життя, – 20 червня 1990 р.). У більшості постанов повторювали на всі лади прізвище М. Грушевського з відповідними епітетами. 1950 рік приніс у лютому постанову ЦК КПУ про журнал «Дніпро», а незабаром після цього, 12-22 квітня, у Львові відбулася виїздна Наукова сесія Інституту історії АН УРСР, на якій обговорювалося питання про підвищення ідейно-теоретичного рівня праці істориків. Пленум ЦК КПУ з листопада 1951 р. ухвалив постанову про боротьбу з українським націоналізмом та з космополітизмом і т. д. У 60-80-х рр. відкриті постанови замінили закритими листами: так було, здавалося, секретніше для світу, але репресії сипалися після них далі.
Як реагував на ці події Львівський університет та його історичний факультет? Зрозуміло, високоідейно. Ініціатором та дуже активним організатором цькувальних заходів був ректор 1944–1947 рр., справжній аферист з Одеси, Іван Бєлякевич (деколи, залежно від обставин, він підписував себе «Білякевич»), який самозвано проголосив себе професором (тоді такого звання він не мав) та рекламував учнем Агатангела Кримського. Розкриття афери фальшивого професора, яке почалося з великим шумом та зняттям І. Бєлякевича з посади, швидко затушували, а І. Бєлякевич продовжував далі працювати в університеті. Не посоромився. Зрештою, він залишився одним з активних членів цілком сформованої мафії історичного факультету, яка поширила свої щупальця на цілий університет – і поза його межі. Історія цієї мафії, зла, яке вона натворила своїм патологічним українофобством, ще буде написана [5].
У середині 40-х рр. у Львівському університеті склалася всеохоплююча – справді тоталітарна – структура для боротьби з М. Грушевським та його школою. Події наростали поступово.
Перші доноси на представників школи Грушевського в університеті полетіли в грудні 1945 р. За формулюванням І. Бєлякевича, це подавалося так, що «ворожі шкідливі виступи професорів Кордуби, Крип’якевича та інших деякі комуністи Університету ім. І. Франка почали викривати ще в грудні» [6]. Офіційно «критику буржуазно-націоналістичних концепцій Грушевського та його «школи» у Львівському державному університеті розпочато в лютому міс[яці] 1946 р. з ініціативи партійної організації університету. На засіданні партійного бюро було затверджено тематичний план доповідей по історії України й по цьому плану розгорнуто критику буржуазно-націоналістичних концепцій» [7]. Вихваляючи самого себе і власні заслуги, І. Бєлякевич звітував: «Боротьба з українською буржуазно-націоналістичною ідеологією і її носіями з конкретною критикою їх праць з ділянки історії почалася в університеті у лютому-березні 1946 р., коли на історичному факультеті провели три пленуми кафедр історії, які відкрила моя доповідь на тему «Критика буржуазно-націоналістичної концепції Грушевського і його «школи»» [8].
Пленуми кафедр не дали бажаних результатів. І. Крип’якевича, М. Кордубу не вдалося примусити виступити з брудною лайкою на М. Грушевського. Як пізніше писав В. Горбатюк (тоді декан історичного факультету): «[…] окремі професори і наукові працівники в усних виступах і в пресі всіляко уникають критики буржуазно-націоналістичної концепції Грушевського і його «школи», допускають часто тлумачення в дусі цієї шкідливої концепції (що М. Грушевський = вчений – це одне, а М. Грушевський = історик – це інше. – Я. Д.), а подекуди, навіть відверто вихваляють Грушевського, як «вченого», «забуваючи» про його націоналістичну концепцію і антинародну діяльність. Саме в такому дусі виступали професор Кордуба і професор Крип’якевич на засіданнях кафедр історичного факультету в січні-лютому 1946 року під час критики буржуазно-націоналістичної концепції Грушевського» [9].
І. Бєлякевич був дуже роздратований, але вогонь переслідувань в університеті не вдалося роздмухати. За власними його словами, «ці заходи тоді не довели до кінця і не дали бажаних результатів.
По-перше. Представники «школи» Грушевського, що працювали тоді в університеті, не виступили з розгорненою критикою своїх старих праць і не відмовилися від своїх зв’язків (не відомо з ким. – Я. Д.).
По-друге. Після проведення трьох пленумів кафедр на історичному факультеті, цю боротьбу продовжили окремі особи в пресі.
По-третє. Внаслідок недоведення цієї праці до кінця, траплялися рецидиви в дусі буржуазно-націоналістичних вилазок у статтях Крип’якевича, опублікованих у місцевій пресі [10], в лекціях Рудницького». Далі серед тих, що «проявили себе найяскравішими виразниками низькопоклонства перед буржуазною культурою Заходу», він назвав історика О. Терлецького [11].
Ще скарги І. Бєлякевича: «У лютому 1946 року в університеті було проведено пленум історичної кафедри (так у тексті. – Я. Д.), на якому було гостро розкритиковано теорійки і концепції антинародної псевдонаукової «школи» Грушевського, якими його учні і послідовники засмічували голови нашого студентства. Але ні в Залізничному райкомі, ні міськкомі КП(б)У не прислухались як слід до цих сигналів» [12].
Як вважала парторганізація університету, «значним недоліком в цій роботі було те, що цю критику не перенесено було в широкі кола професорів, викладачів та студентів до кінця учбового року, але вина в цьому не партійної організації університету» [13]. Це натяк на перешкоди «з гори» – а такі перешкоди справді були. І. Бєлякевич та його група заручилася підтримкою обкому партії (з міськкомом та з Залізничним райкомом, як ми бачимо, якось не дуже пішло), – але цей, згідно з правилами партійної субординації, мусив запитувати київське ЦК. ЦК, зокрема секретар по пропаганді К. Литвин, не проявляв особливого ентузіазму, намагався гальмувати розгортання подій.
Не даремно кілька місяців пізніше перший секретар Львівського обкому КП(б)У Іван Грушецький (напівграмотний кар’єрист, який, однак, наприкінці життя добрався до посади голови Верховної Ради УРСР) у своїй критиці-доносі, виступаючи на пленумі ЦК КП(б)У (15-17 серпня 1946 р.), підкреслював: «Управління пропаганди і агітації не стільки допомогли нам в організації критики ідеологічних перекручень в працях і виступах деяких істориків і викладачів, як стримувало розгортання цієї критики. Коли в нас почали критикувати помилки деяких учнів і послідовників буржуазно-націоналістичної «школи» історика Грушевського, працівники управління пропаганди і агітації ЦК КП(б)У з тривогою питали: «Чи не різко ми критикуємо? Чи не образяться ті, яких критикуємо?»» [14].
Історики університету здобули нетривкий перепочинок, що нагадував, однак, тишу перед бурею, бо група І. Бєлякевича продовжувала свою діяльність у кулуарах. Незважаючи на все це, М. Кордуба виступив в університеті з доповіддю «Михайло Грушевський як дослідник княжого періоду в історії України», в якій, згідно з твердженням пізнішого авторитетного «критика», секретаря Львівського обкому КП(б)У по пропаганді Є. Желяка «в принципі заперечував будь-яку критику історичних поглядів Грушевського» [15]. І. Крип’якевич подав до редакції «Наукових записок» університету статтю «Б. Хмельницький та Західна Україна». Стаття надрукована не була, це не перешкодило згодом В. Горбатюкові в друкові виступити з дуже некоректною (але про яку коректність могла йти мова у тамті часи) критикою неопублікованого рукопису, бо автор статті «прямо твердить, що Виговський «продовжував ту ж політику, що й Богдан Хмельницький», тільки, мовляв, обрав для цього «помилковий шлях». Цю шкідливу думку проф. Крип’якевич відстоював і в доповіді на пленарному засіданні кафедр історичного факультету» [16]. А взагалі для І. Крип’якевича було помітне «намагання примирити буржуазно-націоналістичну теорію з радянською історіографією» [17], а крім цього, «проф. Крип’якевич, Кордуба та інші ще й досі допускають неправильні тлумачення в своїх університетських курсах в державному університеті» [18] та ще й «професор Крип’якевич, доцент Терлецький довгий час в минулому були учнями Грушевського і в своїх роботах мали багато серйозних помилок у висвітленні історії України, але досі ще не викрили до кінця своїх помилок» [19].
Так добігав до кінця 1945–1946 навчальний рік, відносно спокійно (бо процитована вище «критика» публікувалася вже після його закінчення, у липні-серпні 1946 р.). У Києві також, здавалося б, ніщо не віщувало близького погрому. Секретар ЦК по пропаганді К. Литвин на Республіканській нараді з питань пропаганди 24-26 червня 1946 р. хоча й вставив у свою доповідь трафаретну фразу, що «розкриття ворожих ідей Грушевського і його школи є одним з найголовніших завдань ідеологічного виховання мас», у цілком позитивному плані висловився про т. 1 чотиритомної «Історії України» (1943 року видання), який кілька тижнів пізніше змішали з болотом [20].
Антиукраїнські сили в гуманітарних науках перейшли до наступу в останніх днях червня й у липні по двох лініях – літературознавства та історії. Києву не вдалося зупинити погром, бо ініціатива перейшла до рук ЦК ВКП(б), до якого зуміли добратися «вірні й пильні» з України [21]. Далі події розвивалися з приголомшуючою швидкістю, а Львівський університет опинився у їх вирі.
30 червня 1946 р. у київській республіканській пресі було опублі-ковано першу (анонімну – в цей час з’являлося чимало матеріалів анонімно або під псевдонімами) розгромну статтю, спрямовану проти «Нарису історії української літератури», виданого Академією наук 1945 р. під редакцією С. Маслова та Є. Кирилюка. «Концепція «єдиного потоку» і «суцільного демократизму» української дожовтневої літератури сягає своїм корінням в буржуазно-націоналістичну «теорію» М. Грушевського про українську націю, як про націю «до самого споду свого, до коріння мужицької» і «перейнятої наскрізь ідеєю народолюбства». (…) Епоха Київської Русі розглядається в «Нарисі» (за схемою того ж Грушевського), як древній період однієї лише української культури (розділ тов. Ткаченка)», – твердив анонімний «рецензент» [22]. 20 липня проти «Нарису» виступив літературний критик Давид Копиця, переконуючи, що «найголовніші помилки (…) походять від націоналістичних концепцій буржуазних істориків, як от Грушевського» [23]. 29 липня у Львові на загальноміських зборах інтелігенції в Будинку працівників науки та мистецтва з доповіддю «Про деякі хиби в сучасному українському літературознавстві» виступив відомий погромник Ілля Кацнельсон (Стебун). З апломбом малограмотної людини він твердив, що Сергій Єфремов … належав до школи М. Грушевського: «Нарис» відновлює старі, давно вже засуджені теорії, які проголошувались буржуазно-націоналістичним істориком М. Грушевським і його «школою», зокрема, буржуазно-націоналістичним літературознавцем С. Єфремовим» [24].
Паралельно почався наступ на істориків, зокрема львівських, заініційований безпосередньо Москвою. Партійний апаратник (з Управління пропаганди і агітації ЦК ВКП(б)) Сергій Митрофанович Ковальов перший подав у друкові гасло до цькування: «Відсутність критики буржуазно-націоналістичних поглядів Грушевського приводить до того, що окремі професори у Львівському університеті (Крип’якевич, Кордуба та ін[ші]) й тепер читають лекції з історії України в дусі Грушевського, дотримуються його концепції, відверто виступають на захист його поглядів» [25]. Ця цитата зі статті, опублікованої в газеті згаданого Управління, яка тільки що почала видаватися (основною метою газети була голобельна «критика» творчої інтелігенції), має дві характерні особливості. По-перше, вона доводить прямі контакти львівської університетської антиукраїнської групи з ЦК ВКП(б), без посередництва київського ЦК і львівського обкому; по-друге, перемогу цієї групи над Києвом, бо ось вперше, наскільки вдалося простежити, саме в московській (а не київській чи львівській) пресі, тобто з дуже високої трибуни, публічно кинули звинувачення на адресу І. Крип’якевича, М. Кордуби та «інших» істориків з Львівського університету. Статтю С. Ковальова швиденько передрукували в Києві, Львові [26], інших містах: сигнал для кампанії проти академічної «Історії України» (Т. 1. – 1943) – бо вона була основним об’єктом нападу С. Ковальова – та проти львівських істориків було подано.
24 липня з «самокритикою» виступив директор Інституту історії Академії наук УРСР (його періодично примушували також відігравати роль українського радянського дипломата) Микола Петровський. Обливаючи брудом М. Грушевського та його «школу» в цілому, М. Петровський все ж таки не назвав по імені нікого з його львівських учнів [27]. Інакше було у Львові. На Нараді з питань ідеологічної роботи, що відбулася перед 24 липня у Львівському будинку партійної освіти (нараду скликав Львівський обком КП(б)У; на ній було понад 400 осіб з партійного апарату, лекторів, викладачів суспільних дисциплін вищих навчальних закладів, діячів науки, літератури і мистецтва, працівників культосвітніх установ, преси), секретар обкому Є. Желяк виступив з доповіддю «Про стан і завдання ідеологічної роботи партій-них організацій Львівської області». Тут все стало на свої місця. Виявилося, що «ці концепції (тобто «буржуазно-націоналістичні концепції так званої «історичної школи Грушевського»» – Я. Д.) стали духовною зброєю банд українсько-німецьких націоналістів» [28]. Є. Желяк таврував М. Кордубу та І. Крип’якевича, а в цьому його підтримував заступник директора Львівського історичного музею Богдан Дудикевич та доцент Львівського університету Василь Осечинський (з яким ще познайомимося ближче далі).
Наступили гарячі – у прямому і переносному розумінні дні серпня та вересня 1946 р. Що пише про цей час секретар парторганізації університету О. Цибко? «Критику буржуазно-націоналістичних концепцій по історії України та історії української літератури посилено й перенесено в ширші маси університету в серпні міс[яці] 1946 р. (Насправді тих «ширших мас» в університеті не було, бо студенти були на канікулах, а викладачі, принаймні теоретично, мали відпустку. – Я. Д.). В цьому напрямку було зроблено слідуюче:
а) 13 серпня проведено широке засідання бюро з запрошенням всіх професорів, викладачів кафедр історії, літератури. На бюро заслухано та обговорено доповіді про стан викладання історії України та історії української літератури в університеті. На бюро піддано гострій критиці погляди учнів Грушевського – професорів Крип’якевича, Кордуби і ін[ших] й прийнято відповідне рішення.
б) Лекцію на тему «Викоріняти наслідки буржуазно-націоналістичних перекручувань історії України Грушевським та його учнями» в університеті – через лекторій, по факультетах для професорів і студентів – було прочитано сім разів протягом вересня-листопада міс[яців] 1946 року» [29].
О. Цибко скромно промовчує про те, що творили члени парторганізації університету з істориками цього ж університету зразу ж поза його стінами. 3-4 серпня 1946 р. газета «Вільна Україна» надрукувала статтю доцента університету В. Горбатюка «Викорінимо залишки буржуазно-націоналістичних концепцій Грушевського і його «школи» (аналогія до щойно поданої назви лекції разюча), яка в середовищі львівської інтелігенції викликала враження вибуху бомби сповільненої дії. Автор накинувся не лише на М. Грушевського, але й на І. Крип’якевича (за його «Історію України» 1934 і 1941 рр.). В. Горбатюк робив подібні до Кацнельсонових відкриття: І. Кацнельсон (Стебун) назвав С. Єфремова учнем М. Грушевського, а В. Горбатюк встановив, що Д. Донцов і М. Грушевський – це двійники. Ось яким діалектичним шляхом дійшов В. Горбатюк до такого висновку: «Не можна, в зв’язку з цим, не відмітити наявність шкідливих спроб з боку окремих науковців […] відмежувати націоналіста-контрреволюціонера Грушевського від його двійника – націоналіста-контрреволюціонера Донцова». В. Горбатюк знайшов ще одного прихильника М. Грушевського серед вчених університету – літературознавця М. Возняка. «…Вкажемо на доповідь академіка Возняка, з якою він виступив на пленарному засіданні наукової сесії Відділу суспільних наук Академії наук УРСР, що відбулася в червні 1946 року в м. Львові. Перед багатолюдною аудиторією академік Возняк всіляко вихваляв відомого укра-їнського буржуазного діяча О. Кониського і М. Грушевського. Він не знайшов за потрібне викривати їхні реакційні націоналістичні германофільські ідеї і їхню антинародну діяльність. Навіть після того, як доповідачу з цього приводу була подана записка, він «діловито» відповів: «Говорити про це не входить в тему моєї доповіді»» [30].
У серпні спроби зламати впертих істориків почали давати певні результати, які, однак, далі не задовольняли їхніх ворогів. На Нараді партійно-радянського активу Залізничного району десь близько 13 серпня, після згаданої вже доповіді заступника завідуючого відділом пропаганди і агітації міськкому КП(б)У Меньшова, примусили виступати І. Крип’якевича та О. Терлецького. Ось що вони, нібито (нібито, бо за правдомовність передачі виступів «буржуазно-націоналістичних істориків, яких треба було компрометувати всіми засобами, ручатися не можна), говорили: «Професор Львівського університету І. Крип’якевич в своєму виступі зупинився на основних рисах буржуазно-націоналістичної концепції Грушевського, учнем якого він був у минулому. Не викриваючи до кінця всієї антинародної, буржуазно-націоналістичної теорії Грушевського і його «школи», яка сіяла ворожнечу між українським та російським народами і служила на користь буржуазії, проф. Крип’якевич зазначає, що Грушевський «не розумів» боротьби класів, «не бачив» боротьби народних мас проти своїх експлуататорів і через це розглядав націю як єдине ціле. Так само, на думку проф. Крип’якевича. Грушевський «не розумів» питання про державу, як класового органу, [питання] про виникнення націй. Професор Крип’якевич говорить, що він в минулому стояв на таких же позиціях, як і Грушевський, що у написаній ним популярній короткій історії України допущено багато помилок з питань висвітлення розвитку Київської держави та її занепаду, про класову боротьбу народних мас, про ставлення українського народу до російського народу. Далі промовець говорить про те, що він прийшов до викриття своїх помилок, лише глибоко вивчаючи марксистсько-ленінську теорію. Проф. Крип’якевич говорить, що він хоче перебудувати свій світогляд, що він працює зараз над вивченням праць Леніна і Сталіна, зокрема з національного питання. В своєму виступі професор Крип’якевич так і не виявив ідейних зв’язків антинародної, ворожої ідеології Грушевського з буржуазією та зрадниками народу – українсько-німецькими націоналістами.
На нараді виступив доцент Терлецький. Він відзначив, що, незважаючи на похилий вік [31], перебудовує свій світогляд. Він говорить, що на зрушення його світогляду вплинула радянська дійсність, що лише тут, в радянській країні, він побачив правильне розв’язання національного питання, найдемократичнішу в світі державу робітників і селян. Промовець говорить, що, перебуваючи під впливом ідеології Грушевського, він цих питань не міг розуміти. «І лише тепер, – він говорить, – вивчаючи твори класиків марксизму-ленінізму і, в першу чергу, товариша Сталіна, я побачив антинаукову історичну концепцію Грушевського. Доцент Терлецький майже нічого не сказав про допущені ним помилки в минулому».
На цій же нараді партійно-радянського активу Залізничного району знайшли ще одну жертву. Директор Львівського педагогічного інституту проф. Смолінський заявив, що «в нашому інституті окремі викладачі, як, наприклад, тов. Глядківська, у своїй науковій роботі недостатньо викриває антинаукові концепції Грушевського» [32], Ганна Глядківська, одночасно доцент університету, була спеціалістом з історії Півдня України 1917–1920 рр. – у який спосіб у своїх наукових працях вона мала викривати М. Грушевського, залишилося секретом доповідача. Очевидно, причиною доносу були її родинні зв’язки з репресованим у 30-х рр. одеським істориком та етнологом Павлом Глядківським (Г. Глядківська переїхала до Львова з Одеси).
Вакханалія, що розгулялася, отримала нове підкріплення у вигляді постанови ЦК ВКП(б) про журнали «Звезда» і «Ленинград», прийнятої 14 серпня 1946 р. Проф. Михайло Рудницький, літературознавець і літературний критик, якого вже раніше «проробляли» в університеті, вирішив рятувати себе статтею досить негідного змісту, в якій «викривав» М. Грушевського, в першу чергу, як політичного діяча, писав далі про українських націоналістів, буржуїв, українсько-німецький націоналізм [33]. Але, виявилося, цього було мало. Псевдонімний автор «Костянтин Новицький» у статті, надрукованій у Києві, закинув М. Рудницькому та редакторові «Вільної України», журналістові й письменникові Антонові Хижнякові (як публікаторові статті М. Рудницького), грубі політичні помилки (з чим А. Хижняк поспішно погодився), бо «якщо проф. І. Крип’якевич у своїх останніх виступах перед громадськістю бере під захист Грушевського і його послідовників, посилаючись на те, що, мовляв, Грушевський «не розумів» класової боротьби і революційного руху і тому допустив ряд «помилок», то М. Рудницький бере під захист і виправдовує Грушевського і його послідовників іншим шляхом. У згаданій вище статті (йдеться про статтю «Рішуче порвати з проклятим минулим». – Я. Д.) він проводить думку, що корінням антинародних і ворожих «теорій» Грушевського і всієї українсько-німецької націоналістичної зграї є… [34] галицька загумінковість, обмеженість і короткозорість. Націоналістичні концепції Грушевського він розглядає не як продукт класової боротьби української буржуазії проти трудящих мас, хоч відомо, що саме ненависть і зневага до трудящих є основою «наукової» і політичної діяльності Грушевського та його послідовників» [35].
Розгул антиукраїнізму у серпні 1946 р. мав свої зовнішні, московські джерела. Ще 26 липня 1946 р. ЦК ВКП(б) прийняло постанову в зв’язку зі звітом ЦК КП(б)У про підготовку, підбір і розподіл керівних партійних і радянських кадрів в Українській партійній організації, що впала обухом на київське ЦК значною мірою саме по лінії ідеологічно-політичної роботи. Без сумніву, це був відгук тої збройної боротьби, яку вела Українська Повстанська Армія в західних регіонах України – із якою, виявилося, дати собі раду не так просто. Тема М. Грушевського та його школи зазвучала знову на дуже високому рівні. Якщо попередній Пленум ЦК КП(б)У – 9-10 липня 1946 р. – пройшов (в ідеологічному плані) у більш-менш спокійній тонації, то зібраний немов у пожежному порядку трохи більше як через місяць наступний ХІІІ пленум (15-17 серпня) відбувся під знаком каяття самого першого секретаря ЦК КП(б)У Микити Хрущова, який також був змушений висловлюватися про наболіле (якщо не остогидле) питання. Серпневий пленум обговорив згадане рішення ЦК ВКП(б) з 26 липня і при цій нагоді М. Хрущов бився в груди з такими словами [36]: «ЦК КП(б)У недооцінив особливої важливості ідеологічної роботи, не приділяє потрібної уваги добору та ідейно-політичному вихованню кадрів у галузі науки, літератури, мистецтва, не організував у пресі широкої критики ворожої буржуазно-націоналістичної ідеології. Внаслідок цього, в деяких книгах, журналах і газетних статтях, в ус-них виступах окремих українських істориків та літераторів є ідеологічні помилки і перекручення, спроби відродити буржуазно-націоналістичні концепції історика Грушевського та його школи.
Інститут мови і літератури Академії наук УРСР видав «Нарис історії української літератури», в якому висловлюються буржуазно-націоналістичні погляди на історію українського народу і його літератури. Серйозні помилки націоналістичного характеру допущені також у першому томі «Історії України», виданому Інститутом історії. […] На жаль, всі ці та інші помилки і перекручення не зустрічають рішучої критики. Управління пропаганди і агітації ЦК КП(б)У виявилося відірваним від багатьох питань ідеологічної роботи, погано керувало Інститутами історії, мови і літератури Академії наук УРСР, Спілкою письменників та іншими організаціями».
У київському комюніке Львівському університетові присвячено цілий абзац: «Про втрату смаку до ідеологічної роботи і ослаблення уваги до ідейного озброєння місцевих кадрів яскраво свідчить приклад Львівського обкому і міськкому КП(б)У. У Львові протягом довгого часу учні і послідовники «теорій» Грушевського з кафедр вищих навчальних закладів ширили буржуазно-націоналістичні погляди, засмічували свідомість радянських студентів усяким націоналістичним мотлохом. Працівники Львівського обкому і міськкому КП(б)У не викривали цих буржуазно-націоналістичних проповідників, а коли і довідувались про протаскування (так! – Я. Д.) ними в лекціях буржуазно-націоналістичних поглядів, то ставали тільки на шлях умовляння активних захисників буржуазно-націоналістичних поглядів» [37].
Під час обговорення секретар Львівського обкому І. Грушецький скаржився, що їм не дали раніше розгорнути «критику». Його висловлювання я вже наводив.
Логічним наслідком пленуму стала постанова ЦК КП(б)У з 24 серпня 1946 р. «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури», в якій можна знайти також таку фразу: «[…] в «Нарисі» протаскується (так! – Я. Д.) теорія про безкласовість і безбуржуазність українського народу в минулому, яка становить суть буржуазно-націоналістичної концепції «школи» М. Грушевського» [38].
Після серпневого (XIII) пленуму ЦК КП(б)У нападаюча сторона відчула себе ще розкутішою – і ще безконтрольнішою та розбещенішою. Іван Богодіст опублікував 24 серпня статтю під крикливим заголовком «Проф. Крип’якевич перекручує історичні факти», в якій звинуватив автора нарису «Перші зв’язки Західної України з Росією» (опублікованого, як вже згадувалося, в журналі «Радянський Львів». 1946. № 2), що він трактує Росію просто як сусіда, чужинця (а мали бути «братні зв’язки українського і російського народів») та відносини починає тільки з XVI ст. Лексикон «критики» міняється на буль-варний: «Згадана стаття проф. Крип’якевича свідчить про те, що він, всупереч історичній правді, намагається протягувати ворожі націоналістичні концепції Грушевського, просовує смердючий націоналістичний товар на сторінки журналу. Нещадно треба пресікати (так! – Я. Д.) всілякі націоналістичні вилазки прихильників Грушевського [39].
Незабаром – 28 серпня – вийшла анонімна стаття проти М. Рудницького, який «бере під захист буржуазно-націоналістичного історика Грушевського і його послідовників і виправдовує їх тим, що, мовляв, корінням антинародних і ворожих теорій Грушевського і всієї українсько-німецької зграї є… [40] галицька загумінковість, обмеженість і короткозорість», а також проти М. Возняка [41]. Текстуальні збіги між статтями аноніма та згаданого «Костянтина Новицького» свідчать, що вони вийшли з-під одного пера, можливо, доцента університету Михайла Пархоменка (пізніше професора Львівського та Московського університетів).
Розкручувалася лінія критики кадрової політики КП(б)У (постанова ЦК ВКП(б) 26 липня – постанова ЦК КП(б)У 17 серпня 1946 р.). На X пленумі Львівського обкому КП(б)У (29-30 серпня) з доповіддю «Рішення ЦК ВКП(б) на звіт ЦК КП(б)У про підготовку, добір і розподіл керівних партійних і радянських кадрів в Українській партійній організації і рішення пленуму ЦК КП(б)У в цьому питанні» виступив перший секретар Львівського обкому І. Грушецький. Він виступав «самокритично»: «ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У цілком правильно констатували, що Львівський обком недостатньо керував ідеологічною роботою [42] і неуважно ставився до добору та виховання кадрів у галузі науки, літератури та мистецтва, в результаті чого мають місце спроби протягування буржуазно-націоналістичних теорій і концепцій Грушевського та його «школи». Деяка частина місцевої інтелігенції, особливо історики та літератори – учні й послідовники Грушевського, які тепер і працюють викладачами в наших вузах, намагаються використати кафедру для поширення буржуазно-націоналістичних поглядів серед нашого студентства. Ряд науковців, як Крип’якевич, Кордуба, Терлецький та інші, ще залишаються на позиціях «школи» Грушевського, не роззброїлися, не розкритикували своїх помилок. А наші кафедри у вузах ще не стали центром марксо-ленінського виховання студентської молоді […]
Про це ми мали неодноразові сигнали, але замість серйозної виховної роботи серед місцевої інтелігенції, замість рішучої й принципової критики буржуазно-націоналістичних антинародних поглядів та їх носіїв, обком і міськком КП(б)У стали на шлях умовлення активних проповідників цих поглядів.
Боротьба проти буржуазно-націоналістичної «школи» Грушевського є не тільки справою нашої історичної науки. Це також питання нашої повсякденної політики, бо Грушевський був ідеологічним попередником українсько-німецьких націоналістів, у працях Грушевського й досі черпають свої «теорії» діячі контрреволюційного охвістя українсько-німецьких націоналістів […]».
Секретар обкому І. Мазепа (пізніше міністр кінематографії УРСР) доповнив І. Грушецького, звинувачуючи журнал «Радянський Львів», що він друкує шкідливі твори, такі, як «стаття Крип’якевича «Перші зв’язки Західної України з Росією», в якій автор протягував націоналістичну концепцію «школи» Грушевського. Ми мали факти, – каже тов. Мазепа. – коли ряд учнів і послідовників Грушевського – Крип’якевич, Кордуба, Возняк та інші, що працювали і працюють у вищих учбових закладах, в інститутах Академії наук УРСР, протягували ворожі буржуазно-націоналістичні концепції в своїх лекціях і не діставали належної відсічі».
На пленумі трапився трагікомічний випадок: «Викликав подив і виступ секретаря Залізничного райкому КП(б)У тов. Левченка. Він говорив про що завгодно, лише не про ідеологічну роботу. І це в той час, коли в Залізничному районі знаходиться Університет ім. Ів. Франка, в аудиторіях якого учнями Грушевського проповідувалися буржуазно-націоналістичні погляди. Тов. Левченко в своєму виступі про це нічого не сказав. На запитання ж учасників пленуму, як Залізничний райком бореться з буржуазно-націоналістичними кон-цепціями «школи» Грушевського, тов. Левченко змушений був визнати, що «по суті, зараз роботу занедбали» [43].
Після пленуму обкому – X пленум львівського міськкому (відбувся раніше 12 вересня). Доповідач, секретар міськкому І. Бондар заявив, що «саме недооцінкою ідеологічної роботи і недостатнім озброєнням наших кадрів марксо-ленінським світоглядом пояснюються й серйозні помилки, допущені на ідеологічному фронті. Партійна організація Львова вчасно не викрила шкідливих виступів і статей послідовників і учнів контрреволюційної псевдонаукової історичної «школи» Грушевського в наших вузах, наукових закладах, у журналі «Радянський Львів» – Кордуби, Терлецького, Крип’якевича та інших» [44]. Тут знову з політичними звинуваченнями на адресу учнів М. Грушевського виступив І. Бєлякевич.
Врешті підійшов апогей «боротьби» 1946 р. – загальноміські збори інтелігенції Львова в приміщенні театру ім. Заньковецької, які відбулися раніше 14 вересня [45]. Збори було проведено згідно з тогочасним радянським ритуалом і в кращих традиціях чекістських позасудових розправ. На збори запросили вчених, наукових працівників, викладачів вузів, письменників, художників, артистів, представників партійних, радянських і громадських організацій міста. В президії сидів заступник голови Ради міністрів УРСР (якому, правда, вже недовго залишилося бути на цьому посту) Микола Бажан, що недавно отримав Сталінську премію, три секретарі обкому, голова облвиконкому М. Козирів (незабаром його арештують та розстріляють), інші апаратники, академіки, директори вузів і т. п. Почесним головою зборів було обрано Й. Сталіна.
М. Бажан зробив доповідь «Про серйозні недоліки і помилки в ідео-логічній роботі». Треба сказати, що обточені літературно фрази, якими доповідач, видатний поет, намагався одночасно довести свою ерудицію, робили приголомшливе й одночасно гидке враження [46]. М. Бажан констатував, що «всі ці теорії і концепції «школи» Грушевського і нині є тим резервуаром, з якого черпають свою отруйну водицю українсько-німецькі націоналісти, недобитки бандерівського підпілля». В зв’язку з цим, «ми в умовах України ставимо своїм першочерговим завданням рішучу принципову боротьбу проти історичної «школи» Грушевського, за її цілковитий розгром». А про львівських вчених він сказав: «Ми знаємо, наприклад, що один з учнів Грушевського – професор Крип’якевич, який написав раніше шкідливу, ворожу нам працю «Короткий курс історії України» (насправді в І. Крип’якевича такої книжки не було. – Я. Д.), тепер став радянським вченим. Але чому ж він і досі не розкритикував свої попередні шкідливі і, по суті, антинаукові праці? Те ж саме треба закинути і академікові М. С. Возняку. Адже така критика своїх старих, шкідливих поглядів і концепцій принесла б величезну користь цим вченим особисто, бо вона служила б засадою для їх дальшої великої наукової роботи на благо народові, на збагачення скарбниці української радянської культури» [47].
На «підсудних», крім М. Бажана, накинувся Ярослав Галан, який «яскравими фактами» доводив, що «ідеї і теорії Грушевського є тим отруйним джерелом, з якого живляться нині мерзенні вороги народу – українсько-німецькі націоналісти. Тому необхідно на всіх ділянках повести боротьбу проти проявів і впливів ворожих нам теорій і ідей»*. До нього підключився старший викладач університету Дуліба, літературознавець (пізніше засуджений, я зустрічався з ним на подвір’ї львівської пересильної в’язниці 1951 р.): «Треба з усією рішучістю викривати справжнє обличчя як Грушевського, так і тих, що живляться його «ідеями»». Виступи В. Горбатюка та І. Бєлякевича подали в друкованому звіті сумарно. Вони «піддали гострій критиці праці і висловлювання Крип’якевича, а також його однодумця Кордуби. Промовці цілком слушно зазначили, що тов. Крип’якевич досі не розкритикував прилюдно і в пресі своїх помилок, не засудив їх. Шануючи своїх вчених, радянський уряд, радянська влада створила і тов. Крип’якевичу всі умови для творчої наукової праці, довірила йому виховання молоді, надала йому високе звання професора, доктора історичних наук. Але за два роки роботи в радянському університеті професор Крип’якевич не спромігся виправдати це високе довір’я, розкритикувати свої хибні погляди. Навпаки, до останнього часу він продовжував протягувати антинародні шкідливі теорії і концепції свого вчителя Грушевського, засмічуючи голови нашого студентства буржуазно-націоналістичним мотлохом. Це є наслідком того, що проф. Крип’якевич досі не переглянув до кінця свої хибні позиції. До того ж проф. Крип’якевич хворобливо ставиться до принципової більшовицької критики його помилок». М. Пархоменко заявив: «Викликає подив, чому радянський вчений академік Возняк досі не розкритикував цих помилок».
Що говорили підсудні? «Професор І. П. Крип’якевич у своєму виступі зазначив, що, як учень Грушевського, він понад 30 років проповідував і поширював ідеї і теорії свого вчителя. Суть своїх помилок він бачить в тому, що, працюючи над «коротким курсом історії України» (так! – Я. Д.), він не визнавав боротьби класів, не визнавав спорідненості і спільності історичного шляху розвитку українського, російського і білоруського народів. З цих двох помилок і перекручень виникли інші хибні концепції. Професор Крип’якевич визнає, що, як Грушевський, так і він, тенденційно підходили до історичних фактів і подій, замовчували тісні зв’язки українського народу з братнім росій-ським, ототожнювали політику російської буржуазії і царизму з політикою всього російського народу тощо. Промовець зазначає також, що критика його помилок, яка за останній час з’явилася на сторінках преси, допоможе йому стати на вірний шлях радянського вченого».
М. Рудницький «вказав, що він засуджує свої попередні праці, в яких протягувалися «теорії», запозичені з історичної «школи» Грушевського». Однак «не задовільнив учасників виступ одного з послідовників і учнів Грушевського доцента Терлецького. Його промова на зборах свідчить, що він нічого не забув і нічого не навчився. Автор ряду ворожих антинаукових книжок, що безсоромно фальсифікують історію України, доцент Терлецький дозволив собі твердити, що він, ніби, «не мав нагоди робити помилок». Природно, ця заява викликала здивування присутніх. (Справді, наскільки пригадую, О. Терлецький виступав спокійно і мужньо, з великою гідністю. В залі шуміли. На репліку з залу «Ви псуєте наших дітей!» він гірко всміхнувся і відповів з притиском: «Ваших дітей я не псую»). Про виступ М. Кордуби в пресі не згадувалося. М. Возняк виступати рішуче відмовився [48].
Підсумовуючи «загальноміські збори інтелігенції», секретар обкому по пропаганді Є. Желяк, не звертаючи найменшої уваги на те, про що говорили «підсудні», далі твердив: «Колишні його (М. Грушевського. – Я. Д.) учні і послідовники Крип’якевич, Кордуба, Терлецький та деякі інші все ж до останнього часу не відмовилися від псевдонаукових, антинародних концепцій свого вчителя. Ці наукові працівники, які припустили досить багато помилок в своїх творах, повинні, нарешті, беззастережно стати на правильний шлях в своїй громадській, науковій діяльності, а в цьому їм допоможе лише справжня щира самокритика».
Збори прийняли привітальні листи Й. Сталіну та М. Хрущову, а цькування і полювання на відьом, виходить, мало продовжуватися далі [49].
В. Горбатюк продовжує друкувати свої відповідно модифіковані опуси, призначені для обкомівських пропагандистів [50]. В університеті далі шукають проявів грушевськіанського ухилу – і знаходять його у викладанні … російської літератури. «В жовтні міс[яці] 1946 р. партійним бюро було виявлено шкідливе планування історії російської літератури та української літератури, яке було сплановане за схемою Грушевського (плани прислані Міністерством освіти); на бюро обговорено таке становище, дано оцінку й виправлено ці грубі антиісторичні перекручення» [51].
У вересні 1946 р. та березні 1947 р. відбувалися розширені засідання ради університету, на які примусово «запрошували» всіх викладачів. Знову виступав невтомний І. Бєлякевич з доповідями «Про стан ідеологічної і політико-виховної роботи в університеті». Але й це – як і збори, наради, пленуми 1946 р. – допомогло мало, бо «після різкої критики на радах університету буржуазно-націоналістачних поглядів Грушевського і його «школи», їх носії з-посеред працівників університету перейшли до декларування відмови від цих поглядів, але, по суті, не розкритикували свої праці й не перебудувалися» [52].
Нова хвиля цькувань і переслідувань за «школу Грушевського» роз-горілася на початку 1947–1948 навчального року після постанов ЦК КП(б)У «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії Академії наук УРСР» (з 29 серпня 1947 р.) та «Про покращення викладання і політично-виховної роботи у вищих навчальних закладах УРСР» (з 15 вересня 1947 р.) і відповідних наказів міністра вищої освіти. Після цього в університеті «було проведено двоє закритих партійних зборів з доповідею ректора та ряд засідань Ради університету. Перше засідання Ради було проведено 27 вересня 1947 р., а друге, що перетворилося в загальне засідання всіх викладачів, тривало п’ять днів – 7, 8, 9, 10 і 14 жовтня 1947 р.; на ньому виступило 50 осіб.
В доповіді ректора, а також протягом засідань Ради та під час принципової більшовицької критики і самокритики, яка розгорнулася, розкрили ряд суттєвих недостатків у викладанні та ідейно-виховній роботі (далі наводжу лише ті пункти, в яких серед інших осіб згадуються історики. – Я. Д.):
1.Незадовільне викладання ряду дисциплін, які читали на низькому ідейному рівні (Шпитковський, Терлецький, Сосюкало) […] 4. Фактична відмова ряду викладачів, які в роки окупації співробітничали з німцями, засудити свою поведінку (проф. Паше-Озерський, доц. Коструба, доц. Терлецький, доц. Давидяк). 5. Фактична відмова ряду викладачів, у працях яких були ідеалістичні і буржуазно-націоналістичні погляди, піти шляхом критики цих антинаукових, ворожих радянській ідеології поглядів (проф. Крип’якевич [53], проф. Левицький, проф. Рудницький, доц. Терлецький, Шпитковський та ін[ші]). 7. Раду не задовільнили виступи проф. Рудницького, доц. Давидяка, доц. Коструби, Терлецького, в яких не було самокритики, і засудили їх за те, що вони пішли шляхом захисту своїх поглядів і поведінки, ворожих радянській ідеології, та затушковували ворожість цих поглядів. Пове-дінку Рудницького, який на словах неодноразово декларував про свою перебудову, а фактично в приватних розмовах виступав проти марксизму-ленінізму, як це виявилося з виступу ст[аршого] викл[адача] Гузар (йшлося про германістку Ірину Гузар-Монцібович. – Я. Д.), рада кваліфікувала як дворушництво. 8. Виступи 50 осіб на засіданні ради довели, що основна маса наукових працівників серйозно і глибоко зрозуміла постанову ЦК КП(б)У» [54].
Згадана розширена рада університету своєю ухвалою з 14 жовтня 1947 р. встановила режим тотального стеження, підсиджування, донощицтва: «5. Проректорові для навчальної роботи проф. Леутському і зав[ідуючим] кафедрами суспільних наук встановити систематичний контроль за якістю викладання всіх суспільних наук, для чого практикувати систематичне стенографування лекцій і семінарських занять з наступним рецензуванням та обговоренням їх на засіданнях кафедр і рад факультетів. Запровадити в практику взаємне відвідування лекцій викладачами. Встановити, що кожний завідуючий кафедри суспільних наук протягом семестру повинен відвідати не менше 5 лекцій і семінарів кожного викладача кафедри і треба застеног-рафувати не менше 2-3 лекцій та семінарських занять кожного викладача […] 16. На зборах, засіданнях кафедр і рад факультетів розгорнути критику проявів українського буржуазного націоналізму та його носіїв, а також критику буржуазної ідеології. Вжити заходи для підвищення більшовицької пильності студентів та професорсько-викладацького складу» [55]. Ще протягом 1946–1947 навчального року, наприклад, на І-ІІ курсах всіх факультетів (підкреслюю, усіх, не лише гуманітарних) відбулися т. зв. теоретичні співбесіди на тему «Ворожі антинаукові теорії Грушевського та його школи» [56]. Ця практика продовжувалася далі.
М. Грушевського і його учнів ганили не лише у вже наведеній газетній публіцистиці, але й у, нібито, наукових статтях. Якщо, пригадаю, 1940 р. у «Записках історичного та філологічного факультетів» про М. Грушевського не було сказано жодного поганого слова, то відновлення видавничої діяльності університету в 1946–1947 рр. відбулося під знаком кампанії проти М. Грушевського. «Наукові записки» університету (Історична серія. 1946. Т. 1. Вип. 1) відкривалися статтею завідуючого кафедрою історії України В. Горбатюка «М. Грушевський та його так звана школа»; у «Доповідях та повідомленнях» університету (1947. Вип. 1.) було вміщено статтю завідуючого іншою кафедрою, історії СРСР, В. Осечинського «До питання історії сучасних західноукраїнських земель доби XI-XIV століть», яка починалася трафаретною фразою: «Буржуазно-націоналістична «школа» Грушевського, фальсифікуючи історичний процес…» і т. д. (Діяльність цих двох «борців» з М. Грушевським намагатимуся висвітлити далі). У Науковій бібліотеці університету усунули з відкритого доступу наукові й публіцистичні праці М. Грушевського та його учнів, сховавши їх у т. зв. спецфондах. Цією акцією керував знову В. Осечинський, який у 1945–1949 рр. був не лише завідуючим кафедрою, але й одночасно директором Наукової бібліотеки.
У стінах університету – та поза ними – продовжувалося цькування учнів М. Грушевського Івана Крип’якевича, Мирона Кордуби, Омеляна Терлецького, Івана Шпитковського, а також Михайла Возняка та, за іронією долі, Михайла Рудницького, який до школи М. Грушевського цілком певно жодного відношення не мав [57]. Але так було потрібно.
Для прикладу згадаю, забігаючи трохи вперед, що у 1947 р. про-довжувалося переслідування М. Возняка знову ж за грушевськіанство. Поет і літературознавець Степан Крижанівський викривав його за те, що в статті, вміщеній у збірнику «Леся Українка» (видання Львівського університету до 75-річчя від дня її народження, 1946), наважився широко переказувати і цитувати статтю М. Грушевського, написану в зв’язку зі смертю поетеси. (М. Возняк, правда, не подав прізвища М. Грушевського, але й те, що він наводив великі фрагменти статті, доводило велику особисту відвагу автора). М. Возняк, вихо-дить (за С. Крижанівським), цитував «верховода українських буржуазних націоналістів», який «вперто намагався фальсифікувати» і т. д. «Справа доходить до того, що Возняк в кінці статті плазує перед Грушевським, з пошаною називає фальсифікатора історії українського народу «одним з видатних спеціалістів-істориків і знавців побуту»». Учений-літературознавець, один з когорти І. Кацнельсона-Стебуна, завершував свою критику на істеричній ноті: «[…] тому спроба М. Возняка пропагандувати фальсифікаторські писання закоренілого ворога українського народу, буржуазного націоналіста Грушевського викликає законне обурення української радянської громадськості» [58]. Метою статті С. Крижанівського – та групи, що стояла за його спиною, – було намагання закрити перед М. Возняком можливості друкуватися.
У вересні 1946 р. розгромили і ліквідували гуманітарні відділення київських академічних інститутів – історії України, археології, мови і літератури, фольклору, економіки, основну масу працівників звільнили з праці, а «найнебезпечніших» відправили до Києва в «почесне заслання» [59]. М. Кордуба незабаром попрощався з життям (2 травня 1947 р.), О. Терлецького послали на пенсію (1948 р.). І. Шпитковського усунули від викладацької роботи.
Викладений щойно на підставі архівних матеріалів та інших опуб-лікованих джерел (зокрема, загальнодоступної преси – її уважне вивчення дає багато цінного матеріалу, про що якось забувають) відрізок «боротьби» 1945–1947 рр. дає можливість зробити певні висновки. Не будуть вони остаточні, бо вивчення архівних джерел – та одночасно дослідження механізмів антиукраїнських ексцесів у т. зв. УРСР – тільки починається (для Львова їх ніхто й не намагався простежити, хоча б фактографічно), але певні підстави для деяких узагальнень є вже тепер. Зокрема, все ж таки, ясно, як ці механізми працювали назовні, в якій атмосфері змушені були жити і працювати українські історики. Найкраще змальовано один, 1946 рік, а скільки таких років було позаду і попереду?
Є чотири основні блоки висновків, які можна зробити на підставі аналізу матеріалу 1945–1947 рр., поданого у цій статті досить великими, майже хрестоматійними фрагментами. Вони стосуються таких питань: по-перше, чим була, по суті, та боротьба, яка велася, нібито під гаслом критики історичної школи М. Грушевського та його учнів; по-друге, які були основні критерії та, по-третє, головні методи цієї критики; й, по-четверте, відкіля виходила ініціатива критики і які кола були особливо зацікавлені в її проведенні та продовженні. Про наслідки цієї т. зв. критики згадаю згодом.
І. Під кодовою назвою «боротьба з історичною школою М. Грушевського та його учнями» здійснювалося багато ідеологічних та позаідеологічних справ, з яких найменша частка мала щось спільне з науковою критикою поглядів та результатів дослідження великого історика і його учнів. Хоча цю боротьбу намагалися маскувати як боротьбу на «історичному фронті», саме з цим «фронтом» у неї було мало спільного. По суті, велася боротьба з:
1)справжньою, об’єктивною історією України, замість якої підсовували москвоцентричну (і, в жодному випадку, не т. зв. марксистську, з погляду історико-соціологічного змісту цього терміна) сфальсифіковану історію України, ліквідовуючи одночасно можливість справді по-фаховому і згідно з історичними фактами досліджувати історію України та українського народу;
2)українською національною ідеєю, суть якої полягає в необхідності побудови незалежної Української держави, чого досягти можна лише шляхом національно-визвольної боротьби проти основного і найстрашнішого поневолювача – Росії; поборюючи всіми методами історичне коріння й історичний досвід української нації як першооснови національної ідеї, передбачалося знецінити й очорнити ідейні підстави українського національно-визвольного руху, висовуючи замість цього як ідеал братню Велику Росію (під виглядом СРСР), з якою вдячний український народ об’єднаний навіки;
3)ідеологією українського націоналізму як теоретичним і практичним оформленням української національної ідеї, ідеї українського національно-визвольного руху, підсовуючи замість неї схоластичні схеми національного і соціального миру в ідеальній державі – Великій Росії, закамуфльованій, а поступово вже й не закамуфльованій під СРСР;
4)українським підпільним і відкритим повстанським рухом, очолюваним Організацією українських націоналістів («бандерівцями») та Українською Повстанською Армією, причому боротьба з «історичною школою М. Грушевського та його учнями» у 1945–1947 рр. мала частково компенсувати невдачі боротьби з підпільним рухом, яка затягувалася; для цього необхідно було за всяку ціну конструювати безпосередні зв’язки між школою М. Грушевського та національно-визвольною боротьбою.
ІІ. Позиції, з яких здійснювалася критика історичної школи М. Грушевського, хоча ззовні подавалися як марксистські, нічого спільного з марксистським, тобто крайнє засоціологізованим підходом до історії, не мали. Наріжним каменем стала проблема неповного соціального складу української нації у ХІХ-ХХ ст. (явище, відоме не лише для української, але й для інших поневолених народів), при якому прошарки поміщицькі та буржуазні були майже повністю денаціоналізовані, а соціальна класова боротьба – виходячи з історичних обставин – мусила бути звернена проти чужого поміщицтва (російського, польського) і чужої буржуазії (російської, польської, єврейської), тобто, по суті, така класова боротьба українського народу в Україні зразу ж набувала ознак національно-визвольної боротьби. Тому фактично (хоча й не формально) критика велася, в першу чергу, з позиції москвоцентризму і російського шовінізму та імперіалізму, для чого висовувалися ідеї етногенетичної «спільної колиски», вічної дружби українського та російського народів, постійної великої вдячності російському народові за визволення, допомогу, захист і т. п. Як відомо, ідеї російського націоналізму та шовінізму дуже зміцніли під час т. зв. Великої Вітчизняної війни та зразу після неї – і вони повністю були взяті на озброєння ВКП(б), яка практично перетворилася в партію російського великодержавного шовінізму. Тому й не було парадоксу в тому, що М. Грушевського та Д. Донцова оголосили ідеологічними двійниками (В. Горбатюк), а М. Грушевського та С. Єфремова – належними до однієї школи (І. Кацнельсон-Стебун). Українськими націоналістами було проголошено всіх тих, що виступали за окремішність українського народу – тому до родоначальників націоналізму потрапили М. Костомаров, В. Антонович, М. Сумцов, Ф. Вовк, М. Грушевський (у трактуванні М. Бажана). Логічним з твердження про окремішність народу був висновок про віддільне його від Росії державне існування. Тому саме в один націоналістичний кошик було скинено без розбору таких далеких – в ідеології, в теорії і практиці політичної боротьби, – як М. Грушевського, Д. Донцова, С. Єфремова.
ІІІ. Боротьба була більш як нерівною – з одного боку кілька інте-лектуалів-істориків та літературознавців, які, в кращому випадку, могли мати лише мовчазну або дуже приховану моральну підтримку патріотично настроєної громадськості. Про підтримку з боку підпілля в будь-якій формі вони й мріяти не могли, бо це був би їх фізичний кінець.
Для застосованих (і перевірених чекістською практикою) методів належав, насамперед, рафінований садизм, цькування під будь-яким приводом протягом років, бо покаянь, які б вони не були і скільки їх не було б, завжди було мало. Вимоги, які ставили до покаянь, завжди були чимраз вищі й вищі. Такі вишукані психічні тортури мали, з одного боку, довести до крайньої втоми, до неможливості займатися продуктивною науковою працею, а з іншого боку, компрометувати перед громадськістю чи й націоналістичним підпіллям («зрадники»). Жертви обплутували сіткою донощиків, застосовували різні способи шантажу. Все це разом творило типовий російський зразок боротьби з інакодумством, зразок, перевірений десятиріччями «побудови соціалізму і комунізму». До методів індивідуального впливу треба залічити «почесну депортацію» до Києва; до колективних репресій – ліквідацію у Львові академічних установ гуманітарного профілю.
IV. Ініціативи патологічного антиукраїнізму проявлялися – і реа-лізувалися – як зверху, так і знизу. Зверху – це апаратні інституції ЦК ВКП(б), зокрема ті, що здійснювали кадрову політику, діяльність у ділянці агітації та пропаганди. Очевидно, апарат вірно виконував вказівки згори, але він мав також можливість маніпулювати своєю власною владою в бажаному напрямі. Певне, що ці механізми влади вимагають скрупульозного дослідження на підставі московських та київських архівних матеріалів (такі дослідження – тобто правдиві й об’єктивні дослідження історії Комуністичної партії в Україні – не ведуться, незважаючи на колосальний загін істориків, що спеціалізувалися в ділянці історії партії), але, по суті, не підлягає сумніву, що проукраінських сил у 1945–1947 рр. у Москві не було. Про це свідчить розвиток подій, зокрема прихід до найвищої партійної влади в Україні українофоба Л. Кагановича (1947 р.). Об’єктивні обставини – військові операції Української Повстанської Армії, підпільна діяльність ОУН, звернені проти Росії, – не могли сприяти виникненню українофільських тенденцій у Москві, вже навіть незалежно від широковідомого україножерства Й. Сталіна. Тому всі антиукраїнські ініціативи знизу (також оформлені у вигляді боротьби з «історичною школою М. Грушевського») завжди могли розраховувати на підтримку в ЦК ВКП(б) та в центральних органах безпеки.
Набагато складнішим було становище середньої ланки партійної влади – ЦК КП(б)У. У 1945–1947 рр. на Київ впало кілька бід, з якими М. Хрущов як перший секретар та його апарат з великими труднощами давали собі раду – або й не давали. Збройна антиросійська боротьба підпілля, яку з трудом – засобами безприкладного терору – вдавалося поступово придушувати. Голод 1946–1947 рр., до якого Москва не мала ніякого співчуття і який знову перетворювався на національну катастрофу. До цього ще й нав’язана ззовні – низовими українофобами – активістами, московським апаратом, органами без-пеки усіх видів та рівнів – ідеологічна боротьба під кодовою назвою «критика школи М. Грушевського». Здається, що київський апарат стримував ідеологічну лавину так довго, як міг, обмежуючись звичайними рутинними заходами. Серпневий (1946 р.) пленум ЦК КП(б)У з каяттям М. Хрущова став переломним пунктом, після якого будь-які гальма нічого дати не могли. Тим більше, що українофобні вогнища в самому апараті ЦК КП(б)У також були.
Матеріал про боротьбу з «історичною школою М. Грушевського» на-штовхує на думки про необхідність докладного наукового аналізу діяльності українського комуністичного апарату в Києві у 1945–1947 рр. Вже сьогодні можна припускати наявність кількох тенденцій, незалежно від того, чим вони були продиктовані (промосковським сервілізмом, залишками українського патріотизму, кар’єризмом, рутинною байдужістю чи бездарністю). Дослідження таких питань вимагає справді ювелірної роботи з джерельним матеріалом. Так чи інакше, останнє слово завжди було за Москвою.
Не можна недооцінювати значення низових українофобних ланок, які в Україні завжди відігравали велику роль, опираючись на підтримку Москви (пригадати б спротив російського та проросійського українського міщанства, інтелігенції, апарату, війська, органів безпеки і т. п. у період українізації [60]). Тому у львівських подіях 1945–1947 та дальших років таку велику роль відіграла антиукраїнська група істориків, очолена І. Бєлякевичем та Г. Гербільським, що підшукала собі слухняних помічників в особах В. Горбатюка, В. Осечинського. Група мала підтримку у Львівському обкомі КП(б)У, до неї прислухалися в Москві. Організована за мафійним принципом група, якій присвічувала «світла» ідея патологічної українофобії, передбачала таким чином здобути політичний капітал – і, очевидно, його здобула. В такий спосіб вона стала цілковитим господарем історичного факультету в університеті – і здобула великий вплив на вирішування інших уні-верситетських, а деколи й позауніверситетських справ. Підготовка кадрів істориків опинилася цілковито в руках групи. Що з цього вийшло – показали наступні десятиріччя, той мінімальний відсоток повноцінних істориків, які вийшли зі стін Львівського університету. Брутальними методами було усунено українську фахову професуру, яка була грізною конкуренцією у професійному відношенні – та одночасно закреслено будь-які можливості підготовки студентів шляхом вивчення об’єктивної правдивої історії України, а також прищеплювання їм методів високопрофесійного дослідницького історичного ремесла. Мафія історичного факультету здобула повну перемогу.
***
Боротьба з М. Грушевським та його школою чи їхніми послідовниками у Львівському університеті тричі доходила до точки кипіння. Якщо після першого пароксизму другої половини 40-х – початку 50-х рр., викликаного внутрішньополітичною ситуацією та винищуванням української інтелігенції зі своєрідним піком після провокаційного вбивства Ярослава Галана 24 жовтня 1949 р. (тепер стало відомо, що планувалося тоді також подібне вбивство Максима Рильського), наступила – після смерті Й. Сталіна – недовготривала хрущовська відлига, коли можна було згадувати і цитувати М. Грушевського з досить поміркованою лайкою, а його наукові твори на деякий час повернули зі спеціальних фондів бібліотек до відкритих, то після арештів 1965 р. становище знову загострилося. До вузів повернувся образ М. Грушевського – буржуазного націоналіста першого рангу, а стислий перелік його «наукових гріхів» скомпонував згаданий на початку статті М. Рубач (це був 1969 р.) – також для вжитку вищої школи.
1972 рік з його овчаренківсько-маланчуківською реакцією (тепер намітилася тенденція вибілювати Федора Овчаренка, звалюючи всю вину на Валентина Маланчука, але, насправді, репресіями по відношенню до інтелігенції намагався рятувати себе тоді Ф. Овчаренко – В. Маланчук, що був у короткотривалій опалі, замінивши Ф. Овчаренка на посту секретаря ЦК КПУ, лише продовжив і довів до абсурду лінію, започатковану арештами дисидентів 1972 р., проведеними за ініціативою Віктора Федорчука, голови Комітету державної безпеки України); отже, 1972 рік знову загострив відносини. М. Грушевського та його учнів можна було лише або лаяти, або замовчувати, цитувати їхні думки і дослідження практично не дозволялося. Наукові праці М. Грушевського знову, але лише в Україні, внаслідок теле-фонних, а не письмових вказівок, помандрували на «спеціальне зберігання»…
Тільки 1988 рік з дискусією довкола постаті М. Грушевського, за-початкованою виступом Сергія Білоконя в Києві [61], зняв табу з імені найбільшого українського історика і поступово повернув його погляди, думки і твори, правда, не без впертого опору консервативного професорсько-викладацького складу вузів України – також і Львівського університету, – до студентського і наукового середовища.
***
Ініціатори боротьби з М. Грушевським та його «школою» відомі. Це були українофобні кола ЦК ВКП(б) та ЦК КПРС, ЦК КП(б)У та ЦК КПУ, їх колаборанти, що опиралися на вказівки Москви, також у післясталінські часи – особливо на вказівки всевладного в ідеологічній сфері відомого ворога українства Михайла Суслова. З іншого боку – групи антиукраїнських істориків. Виникає питання: хто ж були конкретні виконавці цієї політики як у сталінські, так і в пізніші часи у стінах Львівського університету?
Спершу я намагався підійти до вирішення цього питання з позицій протиставлення героїв (це могли б бути М. Грушевський і його школа) та антигероїв (їхні вороги, саме заполітизовані вороги, а не наукові опоненти). Заглибившись у дослідження питання, я відмовився конструювати ряд антигероїв, бо, на мою думку, навіть антигерої мусять становити якусь індивідуальність, тим більше, у даному випадку, творчу, науково-творчу. Таких серед ворогів М. Грушевського, які працювали на замовлення, партійне, чекістське, просто для кар’єри, під страхом, знайти неможливо. Велич М. Грушевського як історика, здається, розуміли всі, навіть фігури середнього і нижче середнього рівня, тому ворогів М. Грушевського 40-80-х (чи навіть початку 90-х рр.) можна поділяти лише на, по-перше, виконавців, що сліпо виконували вказівки згори, партійних органів та органів безпеки, для яких боротьба з М. Грушевським, його школою, фактично з правдивою історією України, була одною з важливих ланок боротьби з «українським буржуазним націоналізмом», і, по-друге, колаборантів нижчої категорії – добровільних, з кар’єристськими міркуваннями, та примусових, заляканих, зашантажованих, які у виступах проти М. Грушевського та його учнів бачили засіб збереження себе, своєї роботи, свого часом дуже мізерного комфорту.
У мене немає наміру перелічувати і цитувати всіх львівських уні-верситетських істориків, які таким чи іншим чином ображали М. Грушевського, його учнів, їхню наукову творчість, громадську діяльність. Робити це не варто, тим більше, що, незважаючи на всі зусилля «начальства», напруга боротьби з грушевськіанством у Львові ніколи не досягала такої інтенсивності, яку вона мала в Києві, де вороги М. Грушевського в університеті та в Академії наук відверто зберігали і культивували свої агресивні позиції ще у 1990 р. та й пізніше.
Незалежно від цього мені хочеться зупинитися на силуетах двох ворогів М. Грушевського та його учнів, що діяли в стінах Львівського університету, отруювали його атмосферу та отруювали душі молодого покоління — Володимира Горбатюка та Василя Осечинського. Причини їхньої діяльності були, здається, однакові – вони виконували завдання. Однак, психологічно це були люди дуже різні. Один не витримав напруження і закінчив життя, по суті, трагічно (це В. Горбатюк); другий дожив у комфорті до старості, його не мучили жодні сумніви і він, цілком певно, не каявся за те зло, яке він десятками років творив у стінах університету (це В. Осечинський). Сучасні історики уні-верситету цілком не згадують В. Горбатюка, хоча він був першим деканом та справжнім організатором післявоєнного історичного факультету, завідуючим кафедрою історії України, отже, без сумніву, займав досить високе місце на драбині науково-бюрократичної ієрархії [62]. На відміну від нього, В. Осечинського згадують цілком коректно, хоча ледве чи на таку коректність заслужила особа, яка протягом майже 25 років, завідуючи кафедрою історії СРСР, вишукувала прояви «українського буржуазного націоналізму» і протягом довгого часу мала великий вплив на непривабливе обличчя історичної науки в університеті [63]. Відомості про В. Осечинського та В. Горбатюка подаю на підставі їхніх особових справ, які збереглися до нашого часу [64] і які досі не використовувалися істориками. Певне, що ці документи не розкривають їхнього позауніверситетського підпорядкування по вертикалі (хоча не виключено, що такі документи будуть ще знайдені), не висвітлюють «доповідальної» діяльності В. Осечинського, якого за це дуже боялося його оточення, – але архівні ці справи, так чи інакше, кидають специфічне світло на їх біографію та загальний освітній рівень. Зрештою, В. Горбатюка і В. Осечинського я знав особисто (першого – більше, другого – набагато менше) і в мене в пам’яті збереглося про них трохи вражень. Іван Бєлякевич, короткот-ривалий ректор університету, не менше (а часом і більше) активний нацьковувач заслуговує на окремий нарис.
Отже: хто ж були ті діячі історичного факультету, яких намагалися протиставити М. Грушевському та його учням?
Володимир Тимофійович Горбатюк народився 27 липня 1912 р. на Вінниччині у селі Віла-Ярузькі, українець, з селян-бідняків. Після навчання у сільськогосподарській професійній школі працював колгоспним агротехніком. У 1930–1933 рр. – студент історичного факультету Одеського інституту соціального виховання. У 1933 р. був на чотиримісячних курсах підготовки та перепідготовки викладачів суспільних наук вузів і технікумів при ЦК КП(б)У. Рік викладав у технікумі політичної освіти у Вознесенську Одеської області. У 1934–1936 рр. вчився на двох останніх курсах історичного факультету Одеського університету, закінчив університет з відзнакою. Там же пройшов навчання в аспірантурі (1936–1939 рр.). Ще будучи аспірантом, почав викладати в університеті (1937 р.) у званні доцента та на посаді в. о. завідуючого кафедрою історії України: з університету усунули досвідчених істориків (заарештували частину з них) і кафедру доручили 24-річному, який у 1938 р. став кандидатом, а в 1939 р. членом ВКП(б) [65]. Почав тоді публікуватися. 1939 р. надрукував у «Наукових записках» Одеського університету першу наукову працю «Т. Г. Шевченко і Кирило-мефодіївське товариство», зрештою, як на тамті часи, досить пристойного змісту. У 1940 р. його призвали на військову службу – чомусь звичайним рядовим, але на лекторську роботу. Через кілька днів після вибуху війни – на початку липня 1941 р. під час боїв під Мінськом – потрапив до німецького полону. Був у мінському таборі для військовополонених – з полону втік під час транспортування полонених. Повернувся до рідного села, до батьків, де дочекався приходу червоних у березні 1944 р. Був керівником підпільної більшовицької групи в селі від травня 1942 р. П’ять місяців – у 1944 р. – керував районною конторою зв’язку (тобто поштою). Потім повернувся, у липні 1944 р., до Одеського університету на посаду доцента і в. о. завідуючого кафедрою історії УРСР. У листопаді цього ж року опинився у Львові – за наказом Народного комісаріату освіти УРСР – і зразу посів кілька посад: доцента, в. о. завідуючого кафедрою історії України, декана історичного факультету, а у 1945–1946 рр. також старшого наукового співробітника Львівського відділу Інституту історії України АН УРСР. Деканом, завкафедрою, доцентом був до травня 1948 р. У 1946 р. його нагородили медаллю «3а доблесну працю у Великій Вітчизняній війні». А потім щось трапилося – що саме, не дуже ясно. В. Горбатюк опинився за межами партії, механічно вибув, нібито, у травні 1947 р. (його усунула з партії партійна комісія Політичного управління Прикарпатського військового округу). Активна участь у подіях 1946 р., погромні виступи на зборах, активах, нарадах, довжелезні статті у пресі, виходить, майже нічого не допомогли. У травні 1948 р. він злітає з усіх посад на звичайнісінького старшого викладача вже іншої кафедри – історії СРСР, тобто потрапляє під «опіку» В. Осечинського. В травні 1951 р. його відновлюють у партії і починається втретє успішний шлях вгору: у березні 1951 р. він захистив кандидатську дисертацію «Розвиток капіталізму в землеробстві і буржуазний розклад селянства на Україні в другій половині XIX ст.» [66].
У цей час думка про нього вже дуже позитивна, значною мірою завдяки боротьбі з М. Грушевським та його школою, про яку (боротьбу) знову згадали. В характеристиці, датованій 18 січня 1951 р. і написаній під грифом «цілком таємно», про нього сказано: «Тов. Горбатюк бере активну участь в громадській роботі університету. Він є активним учасником викриття перекручень у викладанні історії України прихильниками антинаукової націоналістичної «школи» Грушевського. Він неодноразово виступав на пленарних засіданнях кафедр, вченої ради факультету з явною і чіткою критикою лженаукової концепції Грушевського. Він написав ряд статей, присвячених цьому ж питанню і опублікованих в пресі [67]. Тов. Горбатюк бере активну участь в боротьбі за підвищення ідейно-політичного рівня викладання історії України» [68].
У вересні 1952 р. він залишає університет, бо ще в травні цього ж року Львівський обком партії скерував його на роботу до Інституту суспільних наук АН УРСР. Тут він старший науковий співробітник, коротко (лютий-травень 1952 р.) в. о. заступника директора інституту, з червня 1952 р. секретар парторганізації інституту, завідуючий відділом історії України [69]. Керував колективом авторів, що готували монографію «Торжество ленінсько-сталінської політики на Україні», готував збірку статей, присвячених 300-річчю возз’єднання України з Росією (обидві книжки ніколи не побачили світу) [70]. Але, з іншого боку, це вже була скінчена людина. В. Горбатюк вів злиденний спосіб життя – дома четверо дітей (мешкав на вул. Матейка. 2, пом. 6). Вечірніх підробітків (ще 1948 р. став викладачем історії СРСР Вечірнього університету марксизму-ленінізму, а з 1952 р. керівником відповідної кафедри цього ж університету) не вистачало, бо своє сумління – видно воно в нього було – заливав чимраз більшою кількістю горілки. Помер раптово 12 червня 1953 р. в інституті, за своїм робочим столом, на 41 році життя, як типовий хронічний алкоголік [71].
Написав, а тим більше, опублікував друком мало – яких чотири наукові статті і понад 10 газетних, переважно брудних, лайливих. Його стаття «М. Грушевський та його так звана школа», написана, коли він був деканом історичного факультету, звучала як маніфест університетської т. зв. радянської історичної науки. У цій погромній – і програмній – статті, що мала бути розділом більшої роботи В. Горбатюка з української історіографії ХІХ-ХХ ст. (така праця також ніколи не побачила світу), він відштовхувався від постанови ЦК КП(б)У з 24 серпня 1946 р. «Про перекручення та помилки в висвітленні історії української літератури в «Нарисі історії української літератури», виданому Інститутом мови та літератури Академії наук УРСР під редакцією С. Маслова та Є. Кирилюка» і вишукував істориків, що «відроджували погляди та теорії буржуазного націоналіста-контрреволюціонера М. Грушевського та його так званої школи» [72]. Таких істориків він знайшов в особі Б. Барвінського, І. Крип’якевича, С. Томашівського – з іншого боку, все ж таки, хвалив М. Кордубу за його теорію пізнього етногенезу українців. Щоб ще раз відчути смак тогочасної (вже, нібито, не публіцистичної, а наукової) тріскотняви, наведу одне речення з висновків: «Гкнебний крах М. Грушевського і всієї української націоналістичної буржуазно-куркульської контрреволюції внаслідок переможного закінчення боротьби українського народу під проводом більшовицької партії Леніна-Сталіна за перемогу і зміцнення влади Рад і Української радянської соціалістичної держави було одночасно і ганебним банкротством людиноненависницької ідеології укра-їнського буржуазного націоналізму, душею якої являється концепція М. Грушевського і його так званої школи» [73]. Подібна стилістика панує також у його статті про український етногенез. В. Горбатюк вважав, що у цьому його писанні «на численних прикладах і конкретних фактах показано, як під прапором науки буржуазні історики, особливо контрреволюціонер-націоналіст М. Грушевський і його однодумці, культивували в літературі наскрізь реакційні, ворожі науці і шкідливі українському і всім свободолюбивим народам Радянської Батьківщини, націоналістичні – расистські й космополітичні – ідейки й теорійки» [74]. В такому дусі писав В. Горбатюк свої газетні статті, в такому дусі читав публічні лекції в лекторії університету. Цілком обґрунтовано в Інституті суспільних наук записали в його характеристиці: «Тов. Горбатюк В. Т. доклав багато праці й енергії для того, щоб створити і наладнати працю історичного факультету ЛДУ. Він був одним з перших і активних учасників боротьби з проявами буржуазного на-ціоналізму, з антинауковою так званою «школою» Грушевського» [75].
На цьому можна б поставити велику крапку. Якби не закрадалися сумніви, що все це робив В. Горбатюк під тиском, в результаті шантажу (пригадаю не дуже зрозумілу справу його партійності). Він був справді ерудованою людиною, читав лекції добре і цікаво – студенти його любили. Легко контактував а молоддю, розшукував явно антирадянські книжки – їх йому давали і ніхто за це не поплатився. В. Горбатюк знав добре, хто був М. Грушевський, якою була творчість його і його учнів. Та й заливав сумління, розуміючи свою ганебну роль. Ту роль, яку накинули йому, яку він вибрав собі сам…
У листопаді 1994 р., на моє прохання, співробітник Львівського відділення Інституту української археографії Національної академії наук України Орест Дзюбан відвідав важко хвору (напівпаралізовану) дружину В. Горбатюка Марію Григорівну Шевченко-Горбатюк, колишнього викладача української мови у Львівському торгово-економічному інституті, пізніше – довгі роки – в Українському поліграфічному інституті ім. Івана Федорова (вона – автор багатьох методичних розробок кафедри української філології цього ж інституту; публікувала переклади художньої літератури з словацької, чеської та інших мов. зокрема деяких творів Ярослава Гашека). Дружина В. Горбатюка, що проживає, до речі, під старою згаданою раніше адресою, дуже здивувалася, що тепер хтось може цікавитись її чоловіком. За її словами, В. Горбатюка дуже переслідували за перебування в полоні, звинувачуючи в співпраці з німцями, а також в українському буржуазному націоналізмі, який у нього проявлявся, коли був деканом історичного факультету. За В. Горбатюком негласно стежили органи, навіть на короткій дорозі з дому до університету. Працівники безпеки ввалювалися до помешкання на вул. Матейка, 2 тоді, коли В. Горбатюка не було дома. В період цих цькувань у Марії Горбатюк народилася мертва дитина. На деякий час В. Горбатюк покинув Львів та подався до далеких родичів на Поділлі. У В. Горбатюка були погані стосунки з ректором І. Бєлякевичем та з І. Крип’якевичем; досить добре до нього ставився Іларіон Свєнціцький. Помер В. Горбатюк у Марії на руках під час серцевого приступу, після невдалої медичної допомоги (це суперечить версії, поширеній колись в Інституті суспільних наук, що помер він раптово при своєму столі). Після смерті чоловіка вона залишилась без засобів існування з малолітніми дітьми на руках. Папери В. Горбатюка, серед яких мають бути нотатки про переслідування його та його сім’ї), зберігаються в однієї з дочок, що живе окремо. «Він був за Україну, але, мабуть, за дещо іншу, як тепер», – підкреслювала в розмові М. Горбатюк.
На цьому психологічний портрет В. Горбатюка можна закінчити. Здається, немає особливих причин недовіряти його дружині і цьому крикові зболеної душі.
Василь Костянтинович Осечинський був, дивним збігом обставин, також з Вінничини. Старший від В. Горбатюка на вісім років (народився 21 липня 1904 р. у селі Гришівцях; син столяра, який пізніше став орендарем державного винного ларка) пройшов набагато довший, але цілком не прямолінійніший шлях від свого земляка. Декларував себе українцем. Мав початкову освіту, середньої не мав (що не перешкодило йому бути педагогом, а потім вступити до вузу). Працював робітником, постачальником, учителем, директором школи, інспектором районного відділу народної освіти. Потім (1923–1926 рр.) на керівній комсомольській роботі на Поділлі, у 1926 р. вступив до партії, 1928 р. перебрався до Києва, став студентом історичного факультету Педагогічного інституту професійної освіти. Після його за-скінчення, у 1932–1938 рр., був аспірантом Київського університету та одночасно завідуючим кафедрою історії у Вищій комуністичній сільськогосподарській школі. У 1938–1940 рр. – доцент кафедри історії СРСР Київського університету. 1940 р. мобілізований ЦК КП(б)У і скерований до Львівського університету, де зразу ж став завідуючим кафедри історії СРСР і секретарем парторганізації університету. Покровителі в нього були дуже сильні, бо у завкафедрою, незважаючи на його вік (36 років) та педагогічний стаж у вузах, не було за душею ні однієї друкованої наукової статті. З початком війни В. Осечинський утік зі Львова; 28 червня 1941 р. десь біля Бібрки його важко поранили в ноги. У лікарнях Бібрки та Львова, нібито, пролежав більше як півтора року. З березня 1943 р. був, також нібито, на нелегальному становищі під прізвищем Кор’ятович і так дочекався приходу червоних до Львова. Чому двічі «нібито»? Важко уявити собі таке тривале перебування В. Осечинського в шпиталях, бо в часах німецької окупації лежати так довго в лікарнях, у яких годували ще гірше, як погано (а йому, мовляв, ніхто не допомагав), було просто неможливо. Бо з інших джерел якось відомо, що він «пристав» до родини знаних українських патріотів Березовських (голову родини позвірячому вбили у львівській в’язниці в червні 1941 р.) і, таким чином, мав повне алібі та багато відомостей про українське життя в окупованому німцями Львові. В який спосіб рухався по Львові фальшивий Кор’ятович, якого ж знали львівські студенти та викладачі університету, хоча б як секретаря парторганізації університету Осечинського (отже, фігури помітної), також не дуже ясно. Відомо, що не раз зустрічався тоді з І. Крип’якевичем. Здобув його симпатію, розказуючи, що насправді він український патріот та дезертир з Червоної армії. Таким чином він проліз до «Українського видавництва», для якого виконував договірні роботи [76]. За роки, проведені під окупацією, В. Осечинський не мав пізніше жодних клопотів – очевидно, працював тоді добре. У серпні 1944 р. повернувся на свою довоєнну посаду завідуючого кафедрою історії СРСР, 1945–1949 рр. був ще й (як вже згадувалося) директором Наукової бібліотеки університету. Його партійний стаж (на відміну від Горбатюкового) ніхто ніколи не ставив під сумнів (у 1945 р. львівський обком КП(б)У відновив його в партії зі збереженням партійного стажу від 1926 р.), хоча з партії механічно вибув у середині 1941 р. На стільці завідуючого кафедрою історії СРСР він просидів майже беззмінно близько 25 років (до 1969 р.), що було рідкісним явищем навіть при умовах, коли люди певної заслуженої професії користувалися відповідними привілеями. Перерва, можливо, була у 1946–1950 рр. (здається, це не дуже певно), бо Міністерство вищої освіти СРСР у Москві не погодилося на в. о. завкафедрою без вченого ступеня і без вченого звання. В науці і в педагогічній праці В. Осечинський сів на безпрограшного коня. Як сказано в характеристиці з, мабуть, 1950 р., у нього «ряд праць присвячено боротьбі з українським буржуазним націоналізмом і завданням будівництва соціалізму в західних областях УРСР. В. К. Осечинський, зокрема, активно викривав українських буржуазних націоналістів з т. зв. «школи» Грушевського в університеті» [77]. Правда, у своїй газетній публіцистиці 1945–1953 рр. В. Осечинський був набагато обережнішим та спритнішим від В. Горбатюка. Він відверто проти М. Грушевського та його школи не виступав, а в інший, донощицький спосіб, як вже говорилось, її «активно викривав» [78]. У Науковій бібліотеці університету під його командуванням формували спецфонд. Як редактор «Вісника» Львівського університету, його історичної серії, він понад 20 років блокував друкування т. зв. ідеологічно невитриманих – тобто звичайних наукових – статей.
За все це на нього сипалися почесті й нагороди. Після захисту кандидатської дисертації «Галичина під гнітом Австро-Угорщини в роки Першої світової імперіалістичної війни» (1949 р.) Москва вже офіційно допустила його до тимчасового виконання обов’язків завкафедрою історії СРСР (1950 р.), надала звання доцента (1951 р.; виходить, раніше В. Осечинський користувався цим званням безправно – а підписувався він доцентом з великим задоволенням). 1962 р. став в. о. професора (але на цій посаді не втримався). Отримував нагороди: медаль «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.» (1946 р.), почесну грамоту Президії Верховної Ради УРСР (1961 р.), медаль «За доблесну працю – на відзнаку 100-річчя з дня народження В. І. Леніна» (1970 р.). До кінця свого перебування в університеті (до лютого 1973 р.) обманював, що пише докторську дисертацію, назва якої мінялася немов у калейдоскопі: то «Колоніальна політика Австро-Угорщини в Галичині в кінці ХІХ і на початку ХХ ст.» (так інформував він 1953 р.), то «Галичина в епоху імперіалізму» (1955 р.), то «Революційно-визвольний рух в Галичині в епоху імперіклізму» (1962 р.). Насправді у 60-х рр. він вже цілком не був здатний нічого писати (крім доповідних у різні інстанції) [79]. Надрукував він близько 50 статей (з них 20 газетних), єдину книжку «Галичина під гнітом Австро-Угорщини в період імперіалізму» (Львів, 1954). Цього було мало, якщо врахувати, що перед такою людиною, як В. Осечинський всі можливості друку були відкриті. Писав погано, якщо не без-дарно, примітивно, постійно зриваючись на лайку.
Ось кілька зразків пера В. Осечинського. «В служінні австро-німецькому імперіалізмові пальма першості належить ідеологові українського буржуазного націоналізму М. Грушевському», – і далі про І. Крип’якевича та О. Терлецького як послідовників М. Грушевського (тут раптово забулися довірливі дружні розмови, які В. Осечинський вів з І. Крип’якевичем, котрий мимоволі прикрив перебування цього агента в окупованому німцями Львові): «Фальсифікуючи історичні події, ці буржуазно-націоналістичні історики зображують загарбницькі плани австро-німецького імперіалізму і підсобництва в здійсненні цих планів з боку українських буржуазних націоналістів як боротьбу за визволення України» [80]. В. Осечинський підкреслює, що «буржуазно-націоналістичні псевдоісторики так званої «школи» Грушевського всіляко фальсифікували історичні події в Галичині», а Іван Франко, ви-являється, «різко критикував буржуазно-націоналістичного історика М. Грушевського за те, що той фальсифікував в інтересах Німеччини історію України, затушковував класову боротьбу і віковічні зв’язки українського народу з російським» [81].
В. Осечинський свято беріг свій – саме свій, найкращий – прапор борця з М. Грушевським. На іншого не менш брутального і не менш малограмотного київського історика Івана Компанійця (рецензуючи його працю «Становище і боротьба трудящих мас Галичини. Буковини і Закарпаття на початку XX ст.» Київ, 1960) він накинувся за те, що цей не розвінчав як слід концепцію про безбуржуазність української нації. Для вух В. Осечинського таких тверджень та епітетів І. Компанійця, як (тут цитую за В. Осечинським): «очолював націоналістичний блок (партій у Галичині. – Я. Д.) заклятий ворог україн-ського народу М. Грушевський, який в 90-х роках переїхав до Галичини» та «якраз антинаукові теорійки Грушевського про «безбуржуазність» і «безкласовість» українського народу становили програмну основу діяльності українських буржуазно-націоналістичних партій», – отже, таких тверджень (до речі, безпідставних) і епітетів було для В. Осечинського надто мало.
Улесливий до начальства та бундючно грубий до підлеглих (таким він залишився у моїй пам’яті) В. Осечинський був переконаний, що, завдяки своїй боротьбі з М. Грушевським та його учнями, він грає ледве чи не першу скрипку серед університетських істориків. Та це був лише самообман (бо історичну мафію очолювали інші і його до неї практично не підпускали); самообманом було й те, що він, нібито, своїми дослідженнями вносить вклад у науку. Проте, не самообманом, треба шкодувати, був його фальсифікаторський вплив на студентську молодь, якій десятками років подавали до вірування деформовану і препаровану ніби – історію. Помер В. Осечинський у квітні 1981 р. у Львові [82].
Я спеціально зупинився на фігурах двох основних (принаймні, назовні) «борців» з М. Грушевським. Пігмейний формат цих людей ясний, наукова вартість того, що вони писали – також.
Що можна сказати про наслідки неславної боротьби з М. Грушевським та його школою? Історичний факультет та його професура збирали кар’єристські лаври, але протягом багатьох десятків років вони виявилися нездатними створити власну наукову школу, а лише такий результат міг би претендувати на якусь тінь перемоги. Важко говорити про те, що система, запроваджена в університеті (коли можна було безкарно плагіювати т. зв. буржуазно-націоналістичних істориків, не покликаючись на них, коли було не бажано читати історичні джерела і згідно з ними перевіряти, доповнювати, інтерпретувати факти (бо ці джерела часто говорили не те, що давали до вірування викладачі), коли взагалі за межами доступу для студентів залишалися сотні й тисячі наукових праць), могла дати позитивні наслідки. Якщо з стін Львівського університету виходили історики, здатні займатися нормальними й об’єктивними історичними дослідженнями, то це, в основному, не було заслугою професури. Похід у справжню історичну науку міг бути лише наслідком самостійної впертості, наполегливості в характері – та чесності й правдивості в науці.
Селекція студентів з погляду їх політичної благонадійності вбивала будь-яку живу думку, бажання опонувати тому, що подавалося до вірування. Якщо все ж таки траплялися випадки духовного бунту проти рутини, проти денаціоналізаторської практики, проти фальшивості й тупості – це кінчалося репресіями до арештів включно (1973 р.). У гоніннях на неблагонадійних студентів, у переслідуваннях за живу. т. зв. дисидентську, а насправді національно свідому думку реакційна професура гуманітарних факультетів Львівського університету брала активну – і ганебну – участь.
Лунають голоси про те, що неславне минуле Львівського університету рухати не треба, що про нього не варто розказувати. Не дуже зрозуміло, чому треба замовчувати те, що університетська система, зокрема в її історичній ланці, стала опорою антиукраїнської реакції фальсифікації історії України, боротьби з українською ідеєю. Замовчування, як відомо, лише один з видів брехні. Адже знову пропонують повернутися до тактики і практики минулого, лише для цього підшукуючи нові аргументи. Правдива, хоча й чорна і неприваблива, історія української т. зв. радянської історіографії буде написана. Чим швидше, тим краще, бо допоможе не переносити безчесні явища минулого на сучасне і майбутнє української історичної науки.
Ми переживаємо лише початок важливого і, треба думати, безпо-воротного процесу. Не думаю, що три конференції 1991–1994 рр., проведені в стінах Львівського університету та присвячені велетневі української науки Михайлові Грушевському, стануть справжнім покаянням перед ним за все те, що творили в цих стінах з його іменем. Але, якщо за словами (бо поки що це, треба шкодувати, переважно слова) підуть діла, то, може, битва правди з неправдою буде переможною.
[1] Рубач М. А. Грушевський Михайло Сергійович // Радянська енциклопедія Історії України. Київ, 1969. Т. 1. С. 483-484.
[2] Див.: Вальо М. А. Реакційна суть ідеології і політики українського буржуазного націоналізму: Бібліографічний покажчик. Львів, 1976: Вальо М. А.. Дубова Т. М. Реакційна суть ідеології і політики українського буржуазного націоналізму: Покажчик літератури за 1976–1985 рр. Львів, 1987. В обох покажчиках є параграф «Фальсифікатори історії» (відповідно с. 23-34 та 38-45), що стосується також «боротьби з школою М. Грушевського». Покажчики в даній ділянці дуже не повні. [3] Здоровега В. Й. Перші кроки комсомолу відродженого університету // Вісник Львівського університету. Суспільні науки. Львів, 1979. Вип. 16. С. 14, 17. [4] Про ці збори починають згадувати в літературі. Див.: Нечиталюк М. Післяслово. Замітки до «Історії української літератури» та літературознавчої концепції М. С. Возняка // Возняк М. С. Історія української літератури: У 2-х кн. Вид. 2-е. випр. Львів, 1994. Кн. 2. С. 535. [5] Учасниками мафії історичного факультету протягом багатьох років були Іван Бєлякевич, Роман Бродський, Григорій Гербільський, Юрій Гроссман; І. Бєлякевич вважався керівником групи, але її «сірим кардиналом» був Г. Гербільський. Рупором цієї групи у 60-70-х рр., особливо на партійних зборах, виступала історик радянської культури Любов Іваненко. Протягом ряду років сильну підтримку групі давала чорний дух університету, секретар парторганізації університету, історик КПРС Галина Смірнова. Мафія опиралася на пізнішого ректора Володимира Чугайова в час, коли він був секретарем Львівського обкому партії, пізніше на Валентина Маланчука, вихованця історичного факультету, що займав таку ж посаду. Група особливо завзято боролася з вченими і викладачами української національності, якщо вони «посміли» займати вищі посади на історичному факультеті. Після 1946 р. професор Іван Крип’якевич до викладання у Львівському університеті не повернувся. Доктора історичних наук Ярослава Ісаєвича до викладання в університеті не допустили, університет змушені були покинути з відповідним тавром доктори історичних наук Юрій Сливка, Олександр Карпенко, Микола Кравець, яким, зрозуміло, закидали український буржуазний націоналізм. [6] Х пленум Львівського міськкому КП(б)У // Вільна Україна. 1946. 13 вересня. С. 2. [7] «Довідка про політико-виховну роботу партійної організації Львівського державного університету ім. І. Франка», складена 25 травня 1947 р. секретарем парторганізації (істориком, пізніше завідуючим кафедрою історії України) Олександром Цибком для ректора І. Бєлякевича. Див.: Державний архів Львівської області (далі – ДАЛО), ф. Р-119 (Ректорат університету), оп. 6, спр. 17, арк. 34. [8] «Докладная записка о перестройке и состоянии идейно-воспитательной работы во Львовском государственном университете имени И. Франко», складена I. Бєлякевичем 27 березня 1948 р. для Міністерства вищої освіти СРСР у Москві. Див.: ДАЛО, ф. Р-119, оп. 6, спр. 28, арк. 12. Перекладаю з російської. [9] Горбатюк В. Викорінимо залишки буржуазно-націоналістичних концепцій Грушевського і його школи. (Закінчення) // Вільна Україна. 1946. 4 серпня. С. 4. [10] Йдеться про статтю: Крип’якевич І. Перші зв’язки Західної України з Росією // Радянський Львів. 1946. № 2-3. С. 68-71. Про «критику» цієї статті див. далі. [11] ДАЛО, ф. Р-119, оп. 6, спр. 28, арк. 12-13 («Докладная записка» І. Бєлякевича). [12] X пленум Львівського міськкому… С. 2. [13] ДАЛО, ф. Р-119, оп. 6, спр. 17, арк. 34 («Довідка» О. Цибка). [14] Улучшить подбор, расстановку и воспитание кадров. (На пленуме ЦК КП(б)Украины). По телефону от корр[еспондента] «Правды» // Правда. 1946. 23 августа. С. 2. Характерно, що цей московський звіт кореспондента «Правды» подавався раніше (в українській пресі) від київського комюніке про пленум. Деякі газети України передрукували лише матеріал «Правды». Виступ І. Грушецького був, по суті, скерований проти двох секретарів ЦК КП(б)У – згаданого вже Костянтина Литвина (він 10 липня 1946 р. перестав бути секретарем по пропаганді, а був обраний третім секретарем) та Івана Назаренка – заступника начальника, потім начальника Управління пропаганди і агітації ЦК КП(б)У, а з 10 липня 1949 р. секретаря ЦК КП(б)У по пропаганді (пізніше був довголітнім директором Інституту історії партії та навіть лауреатом Шевченківської премії). Інтрига І. Грушецького, замішана на «боротьбі з школою Грушевського» у Львові, не захитала тоді позицій обох секретарів, які пізніше зуміли відплатити І. Грушецькому. [15] Вище рівень ідеологічної роботи. Обл. РАТАУ // Вільна Україна. 1946. 24 липня. С. 2. Цитата з доповіді Є. Желяка «Про стан і завдання ідеологічної роботи партійних організацій Львівської області» на нараді з питань ідеологічної роботи, скликаній Львівським обкомом КП(б)У. [16] Горбатюк В. Викорінимо… (Закінчення). С. 4. [17] Вище рівень… С. 2. (Виступ Є. Желяка). [18] Горбатюк В. Викорінимо… (Початок) // Вільна Україна. 1946. 3 серпня. С. 5. [19] Районні наради партійного активу міста Львова з питань ідеологічної роботи // Вільна Україна. 1946. 13 серпня. С. 2. Цитата з доповіді заступника завідуючого відділом пропаганди і агітації міськкому КП(б)У Меньшова у Залізничному районі Львова (у цьому районі розташований університет). [20] Республиканское совещание по вопросам пропаганды. РАТАУ // Правда Украины. 1946. 29 июня. С. 3. [21] Не виключено, що зв’язковою ланкою – та й каталізатором подій у Львові – виступав тоді безпосередньо зв’язаний з Москвою агент органів безпеки високого рангу, письменник і публіцист Володимир Бєляєв (первісне прізвище Домбровський; поляк з Польських Фільварків у Кам’янці-Подільському), фанатичний українофоб. Перебуваючи у Львові, він був активним учасником оргій, які влаштовували ректор І. Бєлякевич та його однодумці. Під час однієї з оргій В. Бєляєв важко поранив з вогнепальної зброї присутню жінку, викладачку університету Ольгу Тимофеєву (пізніше завідуюча кафедри французької філології в Уфі). Кримінальна справа проти В. Бєляєва порушена не була. [22] Об «Очерке истории украинской литературы» // Правда Украины. 1946. 30 июня. С. 3-4. [23] Копиця Д. Проти націоналістичних тенденцій в літературознавстві // Радянська Україна. 1946. 20 липня. С. 3; 21 липня. С. 3. (Цитата з номера від 21 липня). [24] Проти націоналістичних тенденцій в літературознавстві. На зборах інтелігенції Львова // Вільна Україна. 1946. 3 серпня. С. 2. [25] Ковалев С. Исправить ошибки в освещении некоторых вопросов истории Украины // Культура и жизнь. Москва. 1946. 20 июля. С. 2. Перекладено з російської. [26] Ковальов С. Виправити помилки в освітленні деяких питань історії України // Радянська Україна. 1946. 24 липня. С. 3; Це ж // Вільна Україна. 1946. 26 липня. С. 6. [27] Петровський М. До кінця викрити націоналістичні перекручення історії України. (Про антинаукові теорії М. Грушевського та його «школи») // Радянська Україна. 1946. 24 липня. С. 4; 26 липня. С. 2-3. Статтю передрукували у Львові. [28] Вище рівень… С. 2. [29] ДАЛО, ф Р-119, оп. 6, спр. 17, арк. 34 («Довідка» О. Цибка). [30] Горбатюк В. Викорінимо… (Закінчення). С. 4-5. [31] О. Терлецькому йшов 69-ий рік, що не захистило його від цькування. [32] Районні наради… С. 2. Подаю довгі цитати з тогочасної преси, бо зловісний і безвихідний колорит епохи власними словами передати неможливо. [33] Рудницький М. Рішуче порвати з проклятим минулим // Вільна Україна. 1946. 16 серпня. С. 3. [34] Три крапки в оригіналі. [35] Новицький К. Націоналістичними манівцями // Радянська Україна. 1946. 24 серпня. С. 4; Це ж // Вільна Україна. 1946. 27 серпня. С. 4. До львівського передруку додана покаянна примітка «Від редакції». Не підлягає сумніву, що «Костянтин Новицький» – це псевдонім автора, який тоді перебував у Львові. Ні журналіста, ні літературознавця з таким іменем та прізвищем не було. [36] Як я вже згадував (див. примітка 14), київське комюніке про пленум появилося пізніше від московського. Те, що я подаю як слова М. Хрущова, беру з телефонного звіту кореспондента московської «Правды» за перекладом, опублікованим «Радянською Україною». Див.: Поліпшити добір, розстановку і виховання кадрів. (На пленумі ЦК КП(б) України) // Радянська Україна. 1946. 24 серпня. С. 1. [37] Добирати і виховувати кадри, як учить товариш Сталін // Радянська Україна. 1946. 25 серпня. С. 1. [38] Постанова поділялася на відкриту і таємну частину. Цитата з опублікованої частини. Див.: Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури в «Нарисі історії української літератури». З постанови ЦК КП(б)У від 24.8.1946 р. // Радянська Україна. 1946. 1 вересня. С. 1. [39] Богодіст І. Проф. Крип’якевич перекручує історичні факти // Вільна Україна. 1946. 24 серпня. С. 4. У 50-60-х рр. автор писав своє прізвище «Богодист». [40] Три крапки в оригіналі. [41] Бути непримиренними у боротьбі проти ворожої буржуазно-націоналістичної ідеології // Вільна Україна. 1946. 28 серпня. С. 4.[42] Згадка про те, що робота Львівського обкому в ідеологічній ділянці негативно оцінювалася ЦК ВКП(б), – ще один доказ (крім статті С. Ковальова від 20 липня 1946 р.), що львівська антиукраїнська група добралася зі своїми доносами до московського ЦК.
[43] X пленум Львівського обкому КП(б)У // Вільна Україна. 1946. 3 вересня. С. 3, 4. [44] X пленум Львівського міськкому… С. 2. [45] У газетному звіті, опублікованому 15 вересня 1946, говориться, що збори відбулися «днями». [46] Свою доповідь у дещо доповненому та ще більше олітературеному вигляді М. Бажан опублікував два місяці пізніше. Див.: Бажан М. До кінця викорчувати буржуазно-націоналістичні погляди в питаннях історії та літератури України // Радянська Україна. 1946. 17 листопада. С. 2; 19 листопада. С. 2. У цьому варіанті автор до ідеологів українського буржуазного націоналізму залічив Миколу Костомарова, Володимира Антоновича, Миколу Сумцова, Федора Вовка, Михайла Грушевського, подав, що останній був членом підпільного Українського національного центру. Цікаво, навіщо М. Бажан використав заяложену фальшивку 1932–1933 рр., від якої всі вже в цей час відмовилися, бо, як відомо, публічного процесу УНЦ (1932 р.) не було, а мнимого голову неіснуючого центру, М. Грушевського, хоча й арештували, однак до жодної судової чи позасудової відповідальності не притягали. [47] По-єзуїтськи розглянуту тему «всеочищаючої сповіді» М. Бажан подав трохи інакше у своїй статті від листопада: «Ніхто зараз не хоче обвинувачувати професора Крип’якевича за те, що він не був раніше марксистом. Але проф. Крип’якевич, прагнучи стати радянським вченим, мусить почати разом з усім загоном українських радянських істориків послідовну і рішучу боротьбу проти тих ворожих українському народові поглядів, які він, як послідовник М. Грушевського, проповідував і ширив. Це саме треба сказати і про академіка М. С. Возняка».* У листопаді 1946 р. І. Крип’якевича у Львові вже не було – він перебував у «почесному засланні» в Інституті історії АН УРСР у Києві. До Києва мав переїхати (але не переїхав) M. Возняк. Натяки М. Бажана в даному випадку прозорі. Крім цього, він назвав у листопаді ще М. Кордубу та О. Терлецького.
[48] Про позицію М. Возняка таємна характеристика 1951 р. (про це джерело див. виноску 68) подає: «автор праць, в яких розвивав антирадянські положення. В цих працях стояв на позиціях українсь[кого] буржуазного націоналізму […] Відмовляється виступати з критикою своїх старих праць. В статтях, опублікованих після 1944 р., протягав буржуазно-націоналістичні концепції Грушевського». Див.: ДАЛО, ф. П-3 («Львівський обком КПУ»), оп. 4, спр. 172, арк. 87. Текст перекладаю з російської. [49] Загальноміські збори інтелігенції Львова. (ОблРАТАУ) // Вільна Україна. 1946. 15 вересня. С. 4. [50] Горбатюк В. За окончательный идейный разгром буржуазно-националистической «школы» Грушевского. Сокращенная стенограмма лекции, прочитанной для пропагандистов обкома КП(б)У // Львовская правда. 1946. 22 сентября. С. 4-5; 25 сентября. С. 2-3. [51] ДАЛО, ф. Р-119, оп. 6, спр. 17, арк. 34 («Довідка» О. Цибка). [52] Там само. Спр. 28, арк. 12 («Докладная записка» І. Бєлякевича). [53] І. Крип’якевич вже не був тоді професором Львівського університету. [54] ДАЛО, ф. Р-119, оп. 6, спр. 28, арк. 14 («Докладная записка» І. Бєлякевича). [55] Там само. Спр. 28, арк. 45, 47 («Постановление Совета Львовского государственного университета им. Ив. Франко от 14-го октября 1947 г. по докладу ректора университета И. И. Белякевича «Об улучшении преподавания и идейно-воспитательной работы в ЛГУ»). Цитату перекладаю з російської. [56] Серкіз Я. І. У дусі непримиренності до буржуазної ідеології // Вісник Львівського університету. Суспільні науки. Львів, 1979. Вип. 16. С. 31. [57] 3 секретної характеристики 1951 р. (ДАЛО, ф. П-3, оп. 4, спр. 172, арк. 110-111): «В квітні 1949 р. проф. Рудницький виступив перед широкою університетською аудиторією (я був на цьому судилищі, що відбувалося в Collegium maximum. – Я. Д.) з критикою своїх праць і помилкових, крайнє шкідливих поглядів. Однак, цей виступ мав половинчатий характер і свідчив про конечну потребу для нього справжньої і серйозної перебудови. При допомозі колективу філфаку та університетської громадськості проф. Рудницький помітно покращує якість своєї праці, хоча остаточно ще досі не зумів перебороти важкий ідейний тягар минулого. З метою обмеження поля його діяльності, ректорат ще на початку 1947 р. звільнив проф. Рудницького від виконання обов’язків декана факультету, а пізніше від завідування кафедрою загальної літератури. За великі політичні помилки, які проф. Рудницький допустив у багатьох своїх старих літературних працях, які він і не розкритикував так, як потрібно. 1947 р. його виключили зі Спілки радянських письменників України […] На викладачів і студентів, найбільш відсталих в ідейно-політичному відношенні, проф. Рудницький має сильний вплив. Довкола нього групуються такі самі як він, нестійкі, що не дістали твердого радянського гарту, наукові працівники з місцевих кадрів». Мабуть, для того, щоб припинити цькування, М. Рудницький погодився написати разом з В. Бєляєвим збірку памфлетів «Під чужими прапорами» (рос. видання 1954; українське – 1956; 1958 (з передмовою В. Сарбея); китайське – 1957 і т. д.). Ступінь співучасті М. Рудницького в написанні цього «твору» не дуже ясний. Як мені відомо, спершу співавтором для В. Бєляєва передбачалася Зиновія Франко (це – з її слів), але вона рішуче відмовилася. Після 1954 р. становище М. Рудницького в університеті стабілізувалося. [58] Крыжанивский С. Вредные писания М. Возняка // Правда Украины. 1947. 7 мая. С. 4. [59] 15 вересня 1946 р. І. Крип’якевича було зараховано на роботу в Інститут історії України АН УРСР (дані з трудової книжки, що зберігається в Інституті українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України у Львові). В цей час було вивезено зі Львова ще І. Карпинця, В. Огоновського, Олену Степанів, Я. Ярему та, теоретично, М. Возняка, який фактично до Києва не переїхав (хоча мав там влаштоване помешкання), а залишився в університеті. Його врятувало звання академіка і, в зв’язку з цим, певна фінансова незалежність. Див. також: Дашкевич Я. Іван Крип’якевич – історик України // Крип’якевич І. Історія України. 2-е вид., перероб. і доп. Львів, 1992. С. 11-13. [60] Див.: Дашкевич Я. Українізація: причини, наслідки, досвід // Кафедра. Львів. 1989. № 9. С. 1-24 (цей повний текст у самвидавному машинописному журналі пізніше не передруковувався). Скорочені варіанти: Українізація: причини і наслідки // Слово і час. Київ. 1990. № 8. С. 55-64; Політичне ошуканство чи провокація? … Крах українізації 20-30-х рр. // Літературна Україна. 1990. 4 жовтня. С. 4; Daschkewytsch J. Ukrainisierung und Gegenukralnisierung // Ukraine: Gegenwart und Geschichte eines neuen Staates. Baden-Baden. 1993. S. 118-125 (Nationen und Nationalitäten in Osteuropa. [61] Я також взяв участь у дискусії. Найповніший текст мого виступу 5 грудня 1988 р. у Києві – розшифрування магнітофонного запису разом із записом реакції залу – Див.: Дашкевич Я. Про Михайла Грушевського. Доповідь львівського історика на засіданні товариства «Спадщина» у Києві в грудні 1988 р. // Зустрічі. Варшава. 1989. № 19 (1). С. 188-197. Грубий напад з київських університетських кіл за цей виступ див.: Король В. Знову про неформальні об’єднання // Київський університет. 1988. 16 грудня. С. 3. [62] Короткі бібліографічні відомості про В. Горбатюка див.: Гавриленко В. О., Кізлик О. Д., Мовчан С. П. Праці наукових співробітників Інституту суспільних наук АН УРСР 1951–1969: Бібліографічний покажчик. Львів, 1970. С. 98 (покажчик було випущено «для службового користування», причиною стало, між іншим, те, що в ньому було вміщено перелік моїх друкованих праць); Друковані праці професорів, викладачів і співробітників Львівського університету за 1944–1960 роки. Бібліографічний покажчик: Львів. 1962. С. 80. У другому покажчику немає газетних публікацій. [63] Наприклад, дуже позитивна оцінка досліджень В. Осечинського в статті: Кондратюк К. К., Щодра О. М. Розвиток історичної науки у Львівському університеті за роки радянської влади // Вісник Львівського університету. Серія історична. Львів. 1989. Вип. 25 (В єдиній сім’ї народів. Возз’єднані області Української РСР. 50 років). С. 85. [64] У архіві Інституту українознавства НАН України зберігається особова справа В. Горбатюка (Ф. «Особові справи», оп. 3-ос., спр. 92, арк. 21-35; документи 1946 і 1952 рр.); в архіві Львівського університету – особова справа В. Осечинського (Ф. «Особові справи». Опис справ, зданих відділом кадрів 1975 р., спр. арх. № 7782, колишній № 4363, арк. 1-99; документи 1932 і 1944–1972 рр.). Особову справу В. Горбатюка в архіві Львівського університету (Ф. «Особові справи»: опис 13 справ, зданих відділом кадрів 1953 р., справа налічує 111 арк.) у жовтні 1994 р. не віднайдено. Особові справи не можна вважати цілком достовірним джерелом, але вони допомагають відновити, хоча б, хронологію подій і можуть стати підставою для дальших пошуків. Необхідно пам’ятати, з іншого боку і про те, що особові документи передавалися до спецчастини, де до них прискіпливо придивлялися їхні працівники, як правило, пов’язані з органами безпеки. При цій нагоді висловлюю подяку співробітникові інституту Богданові Микитіву за ретельні пошуки матеріалів у архіві інституту українознавства НАН України.[65] В особовому листку для обліку кадрів, складеному 15 грудня 1952 р., В. Горбатюк писав, що виконуючим обов’язки завідуючого кафедрою історії УРСР в Одеському університеті він був від листопада 1937 р. до лютого 1940 р. В автобіографії, підписаній днем 10 червня 1952 р., що «З листопада 1937 р. почав викладацьку діяльність в Одеському університеті. В 1938–1940 рр. працював доцентом і в. о. зав[ідуючого] кафедрою історії України цього університету». В літературі ж проходить вістка, що «в роках 1938–1940 проф. Олександр Оглоблин був керівником катедри історії України в Одеському університеті, де він кермував працею аспірантів» (див.: Винар Л. Олександр Петрович Оглоблин 1899–1992. Біографічна студія. Нью-Йорк; Торонто; Київ; Париж, 1994. С. 32). Вирішити остаточно питання можуть лише архівні документи Одеського університету, здається, однак, що молодий комуніст В. Горбатюк мав більше шансів бути в. о. завідуючого кафедрою у 1938–1940 рр., ніж проскрибований О. Оглоблин. Так чи інакше, В. Горбатюк був учнем О. Оглоблина.
[66] Цікаво, що В. Горбатюк поміняв тему дисертації з більш бойової на спокійнішу. У 1947 р. він зобов’язався захистити кандидатську дисертацію «Ленінська «Іскра» і боротьба за утворення більшовицької партії на Україні (1900–1903 рр.)» (ДАЛО, ф. Р-119, оп. 6, спр. 28, арк. 68), але її не захищав. Не виключено, що після викинення з партії захищати історико-партійну тему йому не дозволили. [67] У В. Горбатюка ще був трафаретний набір лекцій. Під час першого семестру 1947–1948 навчального року у лекторії університету (який діяв кожної суботи в залі Collegium maximum) він читав лекції «Визволення Західної України з-під польського ярма» та «Про боротьбу з буржуазно-націоналістичною фальсифікацією історії України» (ДАЛО, ф. Р-119, оп. 6. спр. 28, арк. 66). [68] Список профессорско-преподавательского состава Львовского государственного университета им. Ивана Франко, которые находились на временно оккупированной территории немецкими фашистами в период Великой Отечественной войны 1941–1945 гг. Львов, 1951. 38 с. (Министерство высшего образования СССР. Львовський государственный университет имени Ивана Франко. Сов[ершенно] секретно). Список підписали ректор університету Г. М. Савін та начальник спецвідділу університету М. І. Біан. Цей останній, уповноважений органів безпеки для університету, був автором документа, надрукованого на машинці в трьох примірниках: перший для Львівського обкому КП(б)У, два інші для потреб спецвідділу. Я користувався примірником Львівського обкому (ДАЛО, ф. П-3, оп. 4, спр. 172). відповідна цитата, яку перекладаю з російської, на с. 27 «Списку» (арк. 112 справи). [69] Докладну дату призначення В. Горбатюка завідуючим відділом історії України мені встановити не вдалося. 1 червня 1951 р. завідуючим відділом було призначено І. Крип’якевича, у другій половині 1952 р. його від завідування було усунено (чергова ознака недовір’я!), на посаду призначено В. Горбатюка. Записи у збереженій трудовій книжці І. Крип’якевича було зроблено кілька років пізніше і факт усунення його з посади завідуючого пропущено; 15 травня 1953 р. І. Крип’якевич став директором Інституту суспільних наук, а після смерті В. Горбатюка (12 червня 1953 р.) очолив також відділ. В. Горбатюк як завідуючий відділом Історії України згадується в бібліографічному покажчику інституту (див.: Гавриленко В. О., Кізлик О. Д., Мовчан С. П. Праці… С. 98), у друкованих некрологах, у повідомленнях про смерть, у посмертній публікації однієї статті; плутанина виникла у згаданому покажчику (де одночасно як завідуючі згадуються І. Крип’якевич та В. Горбатюк); помилка перейшла до біографічних нарисів про І. Крип’якевича, в яких про усунення його з завідування не згадують. [70] Газета «Вільна Україна» надрукувала в травні-червні 1953 р. три початкові статті (М. Смішка. Ю. Захарука, В. Горбатюка – посмертно) з цієї серії, публікація якої припинилася через смерть ініціатора. [71] Про іншу версію його смерті див. далі. Некрологи: В. Т. Горбатюк // Вільна Україна. 1953. 13 червня. С. 4; буквально повторений в університетській багатотиражці: За радянську науку. 1953. 20 червня. С. 4. [72] Горбатюк В. Т. М. Грушевський та його так звана школа (Історіографічні замітки) // Наукові записки ЛДУ. Серія історична. Львів, 1946. Т. 1. Вип. 1. С. 4. [73] Там само. С. 38. [74] Горбатюк В. Т. До питання про утворення української народності // Доповіді та повідомлення ЛДУ. Львів, 1949. Вип. 2 (історичний). С. 21. [75] Характеристика не датована, але, за іншими ознаками, написана 1952 р.; її підписали в. о. директора інституту М. Ю. Смішко та заступник парторга інституту П. Д. Малий. Див.: Архів Інституту українознавства НАН України, ф. «Особові справи», оп. 3-ос., спр. 92, арк. 32. [76] У подяку за це, В. Осечинський став одним з організаторів цькування І. Крип’якевича в університеті, починаючи з 1945 р. З розповіді сина І. Крип’якевича, Романа: коли помер батько, В. Осечинський нахабно прорвався до помешкання Крип’якевичів і намагався стати в почесній варті біля домовини. Р. Крип’якевич вивів В. Осечинського з хати. [77] Характеристика не датована, її підписали ректор Г. М. Савін та секретар парторганізації С. І. Пугачов. Див.: Архів Львівського університету, ф. «Особові справи», оп. 1975 р., спр. 7782, арк. 22. Дуже подібними словами його характеризують у вже згаданому цілком секретному «Списке профессорско-преподавательского состава…» 1951 р.: «Виступає з різкою критикою буржуазного українського націоналізму як в пресі, так і в доповідях, зокрема провів велику роботу для викриття буржуазних українських націоналістів «школи» Грушевського». (ДАЛО, ф. П-3, оп. 4, спр. 172, арк. 115). [78] Єдина його стаття на «актуальну» тему спрямована проти А. Шептицького. Див.: Осечинський В. Шпигун а мантії митрополита // Вільна Україна. 1948. 21 вересня. С. 2; 22 вересня. С. 3-4. [79] Так, після доносу В. Осечинського було знято з продажу книжку «Торжество історичної справедливості. Закономірність возз’єднання західноукраїнських земель в єдиній Українській радянській державі» (Львів, 1968) взагалі-то невисокого рівня, підлиту ідеологічним соусом компіляцію, бо і в ній «спеціаліст» дошукався проявів українського буржуазного націоналізму. [80] Осечинский В. К. К вопросу об историографии западноукраинских земель в период Первой мировой империалистической войны // Наукові записки ЛДУ. Львів. 1949. Т. 17 (Серія історична). Вип. 4. С. 24-25, 26. [81] Там само. С. 9, 79. [82] Повідомлення про співчуття з приводу смерті вміщено в газеті «Вільна Україна». 1981. 29 травня. С. 4. Некрологу, наскільки мені відомо, не було. Колишня погромницька слава забулася.Передруковано з: Михайло Грушевський і українська історична наука. Матеріали конференцій / За ред. Я. Грицака, Я. Дашкевича. Львів: Інститут історичних досліджень Львівського державного університету імені Івана Франка; Інститут української археографії та джерелознавства ім. Михайла Грушевського НАН України, Львівське відділення, 1999.