Змістом своїм акти охоплюють усі сторони життя Правобережжя й творять собою найцінніші джерела для пізнання історичного процесу життя українського народу за старі віки, починаючи від XVI віку: колонізація степів, міський устрій, адміністрація, економічний побут, суспільні відносини, класова боротьба, набіги татар, культурно-релігійні стосунки – все це відбилося на актовому матеріялі й переховується в Київському архіві.
Через малу свідомість громадянства, через особливі умови життя правобережної України, де місцевий шляхетський елемент був спольщений до решти, до половини XIX віку – все Правобережжя вважалося за польський край. Тільки вивчення джерел актових переконало громадянство в тому, що основне ядро населення ніколи не губило своєрідних рис українського народу, що польсько-шляхетська культура захопила лише вершки суспільства – тому правобережна Україна ніяк вже не може вважатися за Польщу. Такий результат історичних дослідів був остільки несподіваний для польської громадської думки, що де хто з поляків просто оповістили акти Київського центрального архіва фальшевством, а під час польського повстання 1863 року в програмі шляхетських військових організацій стояв поруч пункту про захоплення Київського Арсеналу також і пункт про руйнацію й знищення Київського Центрального Архіву Давніх Актів, а також убивство професора Іванішева – організатора цього архіву [1]. Так мертвий та тихий здавалося б архівний матеріял несподівано відограв велику політичну ролю, відгомін цеї ролі довелося архіву знова пережити кільки років назад, коли, на основі Ризької угоди, поляки вимагали перевозу до Польщі частини актового матеріялу з Київського архіва.
Натомісць, в історії громадської свідомости українського суспільства Архів давніх актів відограв певну ролю, як один з факторів, що допомагали усвідомити своє національне «Я». В історії національного відродження народів – чималу ролю грають історичні студії. В історії українського національного руху велику ролю відограли подібні ж праці проф. В. Б. Антоновича та його учнів. Матеріял для наукових студій своїх Антонович брав головне з Київського Архіва Давніх Актів. Отже архів давніх актів є одним з давніших культурних здобутків українського народу і не тільки тим, що купчить у собі історичні джерела давнішої історії України, але й тим, що розроблення його матеріялів переводилося українськими руками і мало помітний вплив на формування національної свідомости українського громадянства.
Через два роки минає сімдесять п’ять літ існування цього архіва. За три чверти віку архіву давніх актів довелося пережити багато й добрих і лихих часів – змінилися й самі основні цілі його існування, але його наукове значіння не тільки не поменшало, а де далі то все більшає, бо сучасна історична наука спірається на вивченню життя народньої маси – складних економичних та соціяльних явищ, а Київський Архів Давніх Актів тільки й містить у собі матеріял такої категорії. Тому не зайвим буде в першому числі «Архівної Справи» нагадати в коротких словах історію заснування, розвитку й життя цього першого й важливішого українського архіва.
Як відомо, XIX вік у Росії в історії архівної справи був епохою «архівного нестроения». Архівні матеріяли нищилося тисячами пудів – зникало національне добро – дорогоцінні історичні пам’ятки. Хоч і єсть прислів’я, що «невпорядкованість архівів – єсть внутрішня хвороба держави» – про те державна влада мало звертала уваги на загибель історичних пам’яток, бо розуміння задач історичної науки в ті часи було цілком иншим, ніж тепер: головний інтерес істориків притягав до себе матеріял показний – акти найвищої влади, пам’ятки міжнародніх зносин, і т. и., що ж до маси архівного матеріялу, який відбивав на собі життя мас народніх, то такий матеріял вважався другорядним та маловажливим. Тому то, коли на початку XIX віку уряд і робить якісь поліпшення в архівній справі, то мотивом цих реформ була виключно необхідність зберегти архівний матеріял, важливий для практичних потреб. Трохи згодом у столицях тодішньої Росії виникає думка й про наукову вартість архівних матеріялів, але цей мотив довго ще грає другорядну ролю в справі упорядкування архівних фондів. Так було й у нас на Україні. Коли прилучено було до Росії теперішні губерні – Київську, Подільську та Волинську за часів Катерини ІІ, а також Білоруські та Литовські краї, то разом з землями до володіння російської влади перейшли величезні скарби архівні, які переховувалися в судових установах прилучених до Росії земель. На ці архівні матеріяли не особливо звертали увагу, хоч практичне значіння актових книг було величезне – вони були юридичною підпорою маєткових прав та привілеїв станових. Виписки з актових книг мали значіння автентичних документів і постійно фігурували в різних судових процесах, як сильний юридичний аргумент.
Щоб точно з’ясувати собі значіння актового матеріялу, якого переховується нині в Київському Архиві Давніх Актів, оцінити його наукову вагу, треба пригадати читачеві історію утворення актових книг та зазначити зміст їх; тоді стане ясна і їх наукова вартість. Російський уряд примушений був звернути увагу на актові книги лише пізніше, коли стали з’ясовуватися шкідливі наслідки архівної невпорядкованости, а саме в 30-х–40-х роках XIX віку. Не уявляючи собі ваги актових книг в життю західних губерень – уряд примушений був до більш уважного до них відношення ціною великих збитків та матеріяльних втрат,
Що ж то за матеріял – актові книги?
Початок заведення актових книг губиться десь в 13-14-му віках. В слав’янських землях актові книги заведено було вперше в Чехії. Від чехів звичай записувати для пам’яти все, що робилося в суді чи при дворі князя чи короля перейшов, а може й утворився самостійно у поляків, в Литовській державі та в землях українських та білоруських. Звичай цей виник у наслідок необхідности наводити справки по тих питаннях, по яких уже суд вирішив справу. При князівському дворі постійно треба було довідатись, кому й коли віддано землю за військову службу. Довгий час литовський князь, коли віддавав землю комусь з бояр-шляхти, то постійно зазначав, що землю дається такому то, коли вона справді вільна й сперечатися за це ніхто не буде. Згодом ця формула з грамот зникає, бо князь міг навести в книгах точну справку, чи вільна ця земля чи ні. Подібно треба було занотовувати й судові рішення по різних справах. Потроху зручність таких записів так всім подобалася, що в актові книги стали записувати все, що мало значіння юридичного акту. В книги вносилося – жалувальні королівські й князівські грамоти, гетьманські універсали, постанови соймів та повітових соймиків, духовні тестаменти, різні контракти, зобов’язання, квити, судові рішення, повістки (позви) заяви, продажні записи й т. д. І хоч робилося все це здавна, без певного порядку, але потроху виробиласа певна формуліровка й певні зразки ділових записів; так що, коли на основі Литовського статуту 1529 року при кожному з судів стали обов’язковими записи в актові книги різних документів, то попередня практика допомогла відразу ж встановити певні форми діловодства.
Поза цими спостереженнями, які дають змогу піднести самостійний розвиток україно-білоруського діловодства, ми знаходимо в актових книгах документи, що вказують на звичай вести записи в судових книгах ще задовго до того, як литовське законодавство зробило обов’язковими такі записи. Так зберігся документ, який говорить про те, що за часів князя Вітовта (початок XV віку) видано було привілей земянину Житкевичу на землі по річці Тяслинку (біля Винниці) і цей привілей загинув під час татарського нападу, копію цього документа Житкевичі не могли одержати через те, що «записи замковые!» (актові книги) теж погоріли за часів Київської руїни 1482 року – Менглі-Гіреєм. Можна ще навести кільки прикладів, шо актові книги заведено було по українських землях далеко раніше 1529 року, коли їх заведено було по Литовському статуту.
Так, у Камінці-Подільському книги велося з XV віку, а зберігається зараз в Київському Архіві Давніх Актів книги з 1520 року. На Волині велося актові книги здавна – і писар судовий ще 1638 р. занотовує, що книги замкового суду переховуються «почавши от 1522 року аж до року 1566». В актових книгах, що їх переховується зараз в архіві давніх актів, постійно находимо копії документів початку XVI віку, а иноді й раніше. Таким чином, давність актового матеріялу, а через те й його рідкість не підлягають сумліву – це єдині пам’ятки української старовини від такого давнього часу.
Змістом своїм актовий матеріял теж дуже важливий та інтересний. В середні віки скрізь, а в тому числі й по Україні, яка входила тоді до складу Литовської держави – адміністрацію, суд та військову та фінансову владу не було розділено між окремих органів. На чолі значних територіяльних одиниць стояв воєвода, чи староста, якому належала вся повнота влади як судової, так і адміністративної. Суд він творив по всіх головніших справах. В актові книги цього суду записувалося всі важливіші справи, розпорядження й події. Пізніше, коли шляхта добилася судової реформи 1564 року, суд старости став зватися судом гродським чи замковим і переважно це був суд карний – в справах, що торкалися життя й чести шляхти. Натомісць цівільні справи перейшли до відання суду земського – виборного шляхетського суду, що мав чинність не повсяк час, а з перервами – по сесіях – тричі на рік. Всякі цівільні акти треба було записувати в книги земського суду й тільки в разі невідкладної потреби дозволялося записувати в гродські книги, (суд гродський функціонував повсякчасно, без перерви) з тим, щоб не пізніше року переписати акт до книг земських. Так вимагав закон; але практика була далеко ліберальніша. В книги гродського суду, як і в книги земського, заносили акти, як тепер записують акти в нотаріяльні книги, різні документи і акти, не вважаючи на вимоги закону – куди зручніше було, туди й писали документи. Влада боролася з цим, але даремне; актові книги, що їх переховується в Київському Архіві Давніх Актів, мають в собі різноманітні документи як з обсягу карного, так і цівільного права.
Крім цих двох судів – земського й замкового – актові книги були ще в містах, що мали так зване магдебурське право – право самоврядування на німецький взірець.
Таких книг в Київському Архіві Давних Актів теж зберігається чимало, починаючи з 1521 року. В ці книги теж записувалося як судові рішення, так і цівільні акти. Коли в Польщі вмирав король – звичайні суди припиняли свою чинність, бо суд творився від імени короля. Утворювалося спеціяльні суди на час безкоролев’я; суди ці звалися кантурові. Від них теж зберіглися актові книги самого різноманітного змісту.
Земельні суперечки вірішувалося судом «підкоморським». І цей суд залишив нам свої актові книги. Церква теж мала право судити певного роду злочинства. Від церковного суду на жаль не залишилось актових книг, але згадки про них єсть. Таким чином бачимо, що українська старовина залишила нам величезну документальну спадщину – різного роду судові й адміністративні установи вели свої справи так, що архів цих установ відкладався в формі «актових книг». Книги була також форма діловодства, як у нас нині «справа», «діло», або як у Московській державі «столбець».
Змістом ці книги були різноманітніші: тут, як я вже казав, записувалося й судові рішення (пізніше цю форму записів було відокремлено, і для них було заведено так звані «декретові» книги) й усякі инші справи. Для зручности всі записи поділено було на дві групи, що їх записувалося до окремих книг. В «книги записові» вносилося: «різні договори, угоди, умови, зобов’язання персональні й маєткові, різні записи: продажні, орендні, заставні, закладові, даро-визні, вінові, боргові зобов’язання, тестаменти, і т. инш. В ці ж книги вносилося: королівські жалувальні грамоти, привілеї, соймові конституції, соймикові постанови, конфедерації, постанови про податки, реєстри військових земств ополченій, люстрації, інвентарі і т. инше. В книги «поточні» вносилися скарги, пояснення позваних до суду, показання свідків, огляди та посвідчення возних, позви, а крім того різні заяви від осіб приватних чи корпорацій з різноманітніших причин. Часто-густо в книги записувалося різні відомості просто для пам’яти – про набіги татар, про пожежу і т. д. Таким чином все тогочасне життя відбивалося в цих книгах: не тільки акти найвищої влади, розпорядження адміністрації, судові рішення, але й часноправні відносини, набування й розподіл маєтків, основання нових осель, колонізація, економічній побут, соціяльні стосунки – все це як у зеркалі відбилося на актовому матеріялі. Особливо маєткові права охоронялися актовими книгами. Всі привілеї й надбання ретельно заносилося в книги. Шляхта дуже уважно стежила за пильною охороною книг. Закон вимагав, щоб книги як земськіі, так і гродські переховувалося в кам’яницях, в місцях безпечних від вогню. Для цього часто вибиралося кам’яну церкву і туди зносили скрині з актовими книгами. Часто шляхта обкладала себе грошовим податком, щоб вибудувати на ці гроші кам’яницю, спеціяльно для схованки актових книг. Земельні книги по Литовському статуту повинно було ховати в скрині за трьома замками: ключ від одного замка був у судді, від другого у підсудка, а від третього у писаря земського, і тільки в трьох вони могли приступитися до актових книг то й то не що дня, а тільки за два тижні до сесії судової – тричі на рік. Після кінця сесії, зараз же книги ховалося, як тільки в них уписувалося все те, що було потрібно. Не проходило сойма чи соймика повітового, щоб шляхта не зняла питання про перевірку, ревізію, або взагалі поліпшення справи з актовими книгами. На писарів чи суддів, що неохайно обходилися з актовими книгами, всякий міг скаржитися судові. За фальшування актових книг накладалося смертну кару. Коли на соймиках стало відомо, що Київські земські книги через недбальство писарів знаходяться в поганому стані, шляхта клопочеться перед королем, щоб усі книги Київські було переписано наново, і протягом кількох літ, цю постанову було переведено в життя. Проте Київським книгам не пощастило. Коли року 1651 гетьман литовський Родзівіл узяв Київ із своїм військом, то пожар винищив увесь нижній город. Погоріла і Успенська церква на Подолі, де переховувалося всі Київські книги – земські та гродські, а також і всі автентичні грамоти стародавніх великих князів руських і литовських та королів польських. Всі актові книги Київські, що їх тепер переховується в архіві давніх актів, вже пізнішого часу. Таким чином до наших днів зберіглася тільки частина документальної старовини. Величезна більшість її загинула під час козацьких війн, татарських набігів, від пожежі та руйнації. В актових книгах занотовано такі випадки загибели. Під час Хмельниччини козаки захопили город Володимир-Волинський. В соборі вони шукали уніятських скарбів і натрапили на скрині з актовими книгами. Козаки з досади розкидали по церкви всі книги, частину їх порубали, але не знищили ні одної. На другий день писар старанно позбирав усі книги, повкладав їх у скрині, а про козацьку пригоду записав у книгу, що й як трапилося з архівним добром року 1650 [2].
Шляхта дивилася на актові книги, як на скарбницю, де зберігаються шляхетські: «права, зольності, гонори та субстанції» (честь та маєтки). Через те пильнували цього добра. Але загальний розклад державного та громадського життя в Польщі в XVIII віці відбився шкідливо й на актових книгах. Цьому допомогало й те, що виписка з книг мала всю силу оригінального акта. Тому стали підроблювати акти, вписувати в старі книги фальшовані документи, а потім брати засвідчені копії з цих документів і т. чином набувати неправно маєткових та станових прав. Дальші історичні події поширили дуже ці факти підробок.
Коли настала епоха поділів Польщі, Правобережжя за другим поділом відійшло до Росії. Замісць адміністративного розподілу на воєводства та повіти, утворено було губерні. Скасовано було Литовський статут, заведено було в повітах повітові суди, а в губернях палати. Актові книги передано було до цих нових установ як архів-регістратуру, необхідну для різних справок. Таке становище утворилося за Катерини II, але тривало не довго, бо Павло І знов завів Литовський статут на землях україно-білоруських, а Олександр І дозволив місцевій шляхті обирати повітових суддів. Т. чином нові суди мало чим різнилися від судів земських та гродських, а при цих судах по старих звичаях велися й актові книги. Місцева шляхта від прилучення до Росії швидче виграла, ніж програла. Російське дворянство XVIII віку набуло величезних прав та привілеїв. Воно мало право урядування, звільнялося від податків, від військової служби, йому відкритий був доступ до всіх посад у державі. Місцеві шляхтичі були прирівнені до російського дворянства. Тверда влада завела спокій на Україні – й шляхта могла спокійно визискувати селянство під охороною російського війська. Ясно, що всякий хотів бути дворянином-шляхтичем. Щоб довести свої права на дворянство, шляхта кинулася до актових книг брати виписи з актів, віддавна перехованих у судах земських та гродських. Широка звичка записувати в книги важливі й поважні документи прислужилася нащадкам в їх стремлінні набути дворянських прав. Але не всякому щастило довести своє дворянство, знайшлися тисячі й сотні тисяч людей, що хотіли скористуватися з дворянських привелеїв, не маючи на те жодного права. Тут то й почалося фальшевство актових книг. Коли раніше фальшували поодинокі документи, то тепер з’явилися цілі фабрики фальшованих актів. За хабар брали актову книгу з архіву суду повітового, чи з судової палати, вписували на порожньому місці потрібний документ, або вставляли цілий зшиток фальшованих актів у книгу, підрівнювали краі аркушів і справу було зроблено. Книгу ставили на старе місце, а від суду вимагали посвідчити копію акта, виписаного з книги. Суд, не розбираючись у деталях, давав посвідку, і щасливий шляхтич укріплявся в правах дворянства, або відсужував собі якийсь то маєток у казни, чи від менш спритного свого ж сусіда шляхтича. У Бердичеві було відкрито подібну фабрику фальшованих документів; були подібні фабрики й у инших місцях. У наслідок подібних фабрикацій шляхетських документів, кількість дворян на Правобережжі та й по всьому так званому «Западному Краю» дуже побільшилася; по одній Київщині в 1812 році дворян лічилося 43.000 душ, з них справжніх поміщиків було лише біля 3.000 душ – решта безземельні шляхтичі з дворянськими правами. Чим далі, тим більше було охочих зробитися дворянами, департамент герольдії був засипаний справами по затвердженню в дворянських правах. Нарешті уряд звернув увагу на це явище, особливо після повстання польського 1831 року. Тут то й виявилося, що архівний нелад дає свої наслідки в тім, що відкривається можлівисть легкої фальсифікації актових книг, які переховуються в архівах тогочасних судових установ. Було утворено ревізійні Комісії, що мали перевірити актові книги і скласти їм реестра, перенумерувати аркуші, сами книги прошнурувати й пропечатати, переличивши аркуші в кожній книзі, перекресливши всі порожні сторінки. Комісії ці, складені з чиновників, поставилися до справи чисто формально і зробили своє діло дуже недбало, так що не пройшло й десяти літ, як в актових книгах знову відкрито було нові підробки. Через те року 1842 утворено було нові комісії для остаточної й рішучої перевірки всіх актових книг. Складені з місцевого повітового чиновництва та дворянських маршалків, ці комісії мали: «пересмотреть со всею тщательностью актовые книги, составить для каждой особые описи с об’яснением: номера каждого документа по порядку, краткого содержания его, года месяца и числа, когда оный состоялся, а также когда внесен в книгу, и сверх того с отметкою в особой графе: признается ли документ несомнительным или подлежащим сом-нению, и почему именно»?
Ті, хто складав цю інструкцію, цілком не розуміли, який тягар вони покладають на бідолашних урядовців, чи можуть ці останні встановити фальшество документа, коли, як побачимо нижче, вони не могли навіть прочитати цього документа? Тільки менш третини актових книг писано мовою старо-українською, біля третини писано по латині, а решта польською мовою. Єсть кілька десятків книг, писаних вірменською мовою. До того ж щоб установити правдивість записів в актовій книзі, треба знати добре історію та право Литовсько-Польської держави, дипломатику й старовинне діловодство, мову і нарешті палеографію. Як же це можна було вимагати від старого чиновництва? і все ж таки праця закипіла. Писалися гори паперу, вимагалися кошти, пишуться відчити, справоздання, запроси, а начальство чекає закінчення перевірки в дуже короткий строк і гнівається, що справа посувається мляво. Старанні чиновники докладають начальству про тяжку свою працю, скаржаться, що книги актові писано по якіхось «неизвестных языках: не то на татарском, не то на турецком, не то еврейском», просять прислати перекладачів, паперу, грошей на різні потреби, а вище начальство не хоче слухати і знай собі вимагає, щоб перевірку викінчено було в призначений термін – за десять літ. Дехто з чиновників одверто заявив начальству, що покладену задачу не в силі виконати.
Так, службовці в Луцьку, бачачи, що їм належить перевірити 1167 книг XVI-XVIII в.в. і будучи певні, що їм всеодно нічого не вдасться вдіяти з цим морем архівного матеріялу, простісінько нічого не робили. Коли ж підійшов термін виконання роботи, губерніяльне правління потребовало від них справоздання. Члени комісії заявили, що «в ограждение ответственности за неисполнение в срок высочайшей воли» вони й раніше кільки разів доводили начальству, що праця, яку на них покладено, не може буде виконана ось з яких причин: 1. Луцьк був у середні віки містом князівства Литовського, і був центром усього воєводства Волинського, через що в ньому зосереджено силу актового матеріялу зо всієї Волині, чого не має ні один повіт. 2. «Акты сии, писанные на древних языках, славянском, латинском и польском, может читать только переводчик, не только знающий эти языки, но и понимающий силу содержания каждого выражения отдельно, ибо не прочитав акта и не поняв его полностью, нельзя составить им описи, а тем более дать заключение о несомнительности акта; между тем переводчиков в уездных присутственных местах не положено и приискать их с этими познаниями в Луцке невозможно». 3. Коли б навіть знайшлися відповідні перекладачі, то працювати з актовими книгами нема де, бо будинок, де зберігається актові книги, тріснув у кількох місцях, загрожує повною руїною, а до того ж і не опалюється взімку.
На цю заяву Волинське губерніяльне правління висловило комісії догану і попередило, що за «нерадивость комиссии по службе и совершенную незаботливость к исполнению высочайшей воли» вона «не будет оставлена без подвержения членов комиссии законному взысканию». Але Луцькі чиновники знали як підійти до справи. Коли Волинський губернатор князь Васильчиков приїхав до Луцьку, члени комісії «представили на благовозрение» його автентичні актові книги. Губернатор подивився на одну книгу, тоді на другу, і не прочитав ні одного слова. Члени комісії відписали губерніяльному правлінню, що «подлинных книг и его превосходительство изволили убедиться» без перекладача читати неможна. Через це вони «не только окончить к назначенному сроку возложенные на них дело, но даже и начать оное не в состоянии». Така заява була вже цілком несподіваною і губерніяльне правління думало було наказати комісії перевіряти акти тільки з зовнішнього вигляду – підробки й підчистки видно, мовляв, зразу навіть без читання акту, але Луцька комісія з погордою заявила, що «обязанные присягою члены комисии испол-няют службу по крайнему разумению, силе и возможности, а посему, не зная древних языков славянского, латинского и польского решительно не можем читать и понимать писанных на сих языках древним почерком». Так комісія й не посунула справи перевірки ні на крок. Инші комісії були менш одверті – вони писали цілі гори паперу, щось перевіряли – але робота цілком була нікчемною. Де-хто з членів комісій, користуючися нагодою занявся… підробкою актових книг. Так заходи уряду поліпшити справу повели тільки до витрати коштів і часу цілком непродуктивно. Хто знає, коли і чим скінчилася б ця справа, коли б на актові книги не звернули уваги наукові кола і подивилися на них зовсім не з того боку, як на них дивився уряд, або шляхта.
Року 1843 у Київі закладено було на зразок Петербурзької Археографічну Комісію, або як вона звалася в Київі «Комісію для разбора древних актов». Розшукуючи та вивчаючи старовинні історичні пам’ятки, члени комісії побачили, що актові книги містять у собі матеріял незвичайної ваги і в величезній кількості.
Особливо прислужився в справі вивчення актових книг, а також і в справі засновання Київського Центрального Архіва професор М. Д. Іванішев. Він перший звернув увагу Комісії Археографічної на важливість актових книг і перший використав їх для виданнів цієї Комісії.
В ті часи Археографічна Комісія у Київі мала не тільки наукове значіння. Російський уряд та й усе громадянство були мало поінформовані про історію України взагалі й зокрема про історію та етнографію Правобережжя.
Дворянство – перший стан у державі – вважало себе за цвіт нації, а, через те, що на Правобережжі дворянство було спольщеним або польським, вважалося, що й край увесь польський. Школи, адміністрація були польськими, подібно як і вся культура. Польська громадська думка вважала Правобережжя й Литву неодірваною частиною польської держави. Через те, коли учені досліди встановили, що не тільки селянство Волині, Поділля та Київщини було здавна україно-руським, але й вищі верстви людности літ хіба сто-півтораста згубили свої ознаки рускости, такий висновок був цілковитою несподіванкою. Центральний уряд російський вирішив скористуватися з історичних аргументів, щоб виправдати свої русифікаторські заходи. Тому-то пропозиція вчених членів Археографічної Комісії зустріла підтримку з боку адміністрації, й ця пропозиція зводилась до того, що актові книги слід скупчити в одному місці, де б ці книги не тільки безпечно переховувалися, але й використовувалися для науки.
Професор Іванішев склав докладну записку про необхідність утворення Центрального Архіва давніх актів, і ця записка з апробації генерал-губернатора одіслана була до Петербургу. У цій записці вказано було на нездатність комісій, що перевіряли актові книги, охоронити їх від підробок і цілковитої загибели, зазначено було надзвичайну вагу цих книг, як юридичних пам’яток, на яких базуються маєткові та инші права пануючої класи. Щоб охоронити інтереси держави та інтереси окремих осіб, повинно ретельно пильнувати и охороняти актові книги, а до цього нездатні урядовці судів повітових та губерніяльних палат. Піднесено було, що актові книги вже загинули в величезній своїй більшості та і зараз гинуть від недбальства й неуцтва охоронців, а між тим вмістом своїм актові книги «важни для отечественной історії». Як висновок з цих усіх уваг докладна записка виводила, що «1): учреждение Центрального Архива вполне обезпечивает целостное сохранение древних актовых книг, составляющих единственный в своем роде, и потому весьма важный материал для отечественной истории; 2) облегчается способ к производ-ству ученых изысканий, а для лиц частных отыскание нужных им документов; 3) устраняется самое опасение на счет дальнейших злоупотреблений и подлогов в тех актовых книгах, которые будут соединены в архиве».
Догляд за архівом давніх актів думалося доручити університетові Київському. При записці прикладено було проекта штатів архівних та архівного статуту.
Одначе справа не посунулася так швидко, як можна було спочатку думати. В Петербурзі вищі бюрократи поставилися критично до проекту утворення центрального архіва. Справа перейшла на розгляд міністрів народньої освіти та судівництва, а від них на «предварительное соображение 2-го отделения собственной его имп. вел. канцелярии». Звідси проекта направлено було до державної ради. Справа затягувалася та ускладнялася тим, що граф Блудов дуже критично поставився до думки про утворення архіва. Бібіков на різні способи намагався просунути справу, але вона мабуть так і не вирішилася б, коли б не наблизився той термін, коли треба було комісіям повітовим закінчити справу перевірки актових книг. 1-ше січня 1852 року був цей строк, визначений царем Миколою I-м. Щоб якось розвязати справу, міністр судівництва, до відома якого входили згадані перевірні комісії, висловився за утворення архіва давніх актів, де б ця перевірка переводилася руками людей спеціяльно до того підготованими.
Так було затверджено статут про Центральний Архів Давніх Актів при Київському університеті.
Штати цього архіва були спочатку невеликі. Архіварем вважався бібліотекар університету. При ньому було два помічники: один штатний, другий з вільного найму; та два писарі й один кур’єр. В архів повинно звезти всі актові книги по 1799 рік включно. Архів повинен скласти цим книгам реєстр, а потім детальний опис. Книги з архіва нікуди не можуть виноситися або висилатися. Всі урядові інституції, де раніше переховувалися книги, повинні дати підписки, що всі книги здано до архіва й більше в них книг уже немає. Так утворено було Київський Архів Давніх Актів. З року 1852 по 1854 до Київського університету почали надсилати актові книги. Спочатку приміщення для архіва було одведено в нижньому поверсі вікнами на північний двір. Але потім через рік архів переведено до теперішнього приміщення на третій поверх до залі між XIV та XV авдиторіями. Іванішев подбав про те, щоб архів було оборудовано як найкраще. І дійсно архівна заля світла, простора, суха, з вікнами в ботанічний садок. Внутрішнє впорядковання теж добре. Книжки розміщено в величезних ясеневих шахвах, що стоять по-під стінами залі, а також і по середині її. Крім залі є ще чотирі кімнати й просторі антресолі, де розміщено архівний матеріял з урядових установ XVIII віку.
Утворення архіва давніх актів зараз же відбилося на науковій праці українських учених. Археографічна Комісія до утворення архіва друкувала свої «Пам’ятники», збираючи різний матеріял з різних місць. Це були збірники випадкових знаходок. Коли ж в архіві утворено було колекцію з актових книг числом біля 6.000, а до того ж ще 500.000 окремих документів потрапило до архіва на схованку, то проф. Іванішев виробив план систематичного видання документів, розбивши їх на групи. Все видання називалося «Архивом Юго-Западной России» і поділялося на частини. Перша охоплювала релігійні відносини на правобережній Україні, друга частина повинна була складатися з актів про оселі, сюди входили інвентарі, дільчі акти, орендні контракти, різні земельні документи, організація хліборобства, відносини селян до поміщиків то-що. До третьої частини входили акти про міський устрій, економічний побут міщан, про цехи, єврейську колонізацію і т. д. Четверту частину повинні були складати акти судові: судів королівських, магдебурських, домініяльних, копних і т. д. До п’ятої частини мали увійти акти, що до збору податків, торгівлі, мита то-що. Шосту частину складали акти соймикові. До сьомої входили акти міжнародніх зносин, а також акти військових подій та козацьких війн; а до восьмої – акти князівських та шляхецьких родин. Кожна частина складається з томів необмеженої кількости в залежності від числа матеріялів. Кожен том складається одним збирачем, який, вивчаючи матеріял, складає передмову до тому, де пояснює те чи инше явище історичне на підставі знайдених джерел. Цей план видавничий Комісія Археографична ухвалила й додержувалася його аж до останніх літ свого існування, змінивши його хіба в деталях відповідно практичним потребам. Так змінено було самий розпорядок частин, додано було окрему «частину», де скупчено матеріял про колонізацію правобережної України; в основному ж план Іванішева лишився без змін, і в наслідок здійснення цього плану з’явилася довга низка томів «Архіва» з цінними розвідками по історії України. Так сам Іванішев випустив том І частини першої актів про унію, де дослідник зібрав цілком свіжий і інтересний матеріял. В своїй розвідці Іванішев доводив, що унія була засобом політичним з боку польського уряду. Перший том другої частини теж видав Іванішев, де зібрав акти про соймики на Україні. Акти ці свідчать про культурно-релігійну боротьбу української шляхти з польським урядом. До третьої частини акти в Центральному Архіві Давніх Актів став підбирати В. Б. Антонович і скоро випустив том про козаків. Хоча дослід Антоновича про козаків де в чому й був хибний і тим викликав критичні замітки з боку О. Максимовича, але з цього досліду починається багатолітня праця славного українського історика і плекається ідеологія нового українства на основі історичних дослідів. Матеріял до цих дослідів і дає Київський Архів Давніх Актів. Висновки українських учених що до історичної минувшини були несподіванкою для польських публіцистів, що вважали Правобережжя польським краєм. Поляки обвинувачували Київську Комісію в тенденційності, навіть у тому, що вона підроблює акти в архіві давніх актів. У відповідь на всі ці закиди Комісія Археографічна запропонувала оглянути акти, що переховуються в архіві й зробити їм наукову експертизу. Що ж до тенденційности, то Комісія пропонувала доставити їй історичні джерела, які протирічили б науковим висновкам виданнів Комісії. Звичайно ні того ні другого ніхто з поляків не зробив, бо історичні джерела архіва давніх актів не викликали сумніву ні в кого. Так рік за роком ішло наукове оброблення архівних матеріялів. До 1919 року Київська Комісія опублікувала більше як півсотні томів матеріялів, першорядного наукового значіння. Так крім згаданих учених – Іванішева та Антоновича, випустили томи архіва Новицький (про селянство), Лебединців (релігійні відносини) Антонович (про унію), Терновський (про Київську митрополію), Левицький (про унію), Голубев (літературна полеміка – кільки томів), Криловський (про брацтва), Стороженко (про соймики), Антонович (про козаків та гайдамаків), Каманін (про епоху Хмельницького), Антонович (селянські рухи на Волині), він же (про шляхетські родини) та (про міста), Каманін (єврейські переписи), Козловський (про селян), Антонович та Владимирський-Буданов (про колонізацію), М. Грушевський (про Барське староство, Ясинський (про копні суди), Левицький (шлюбне право) та ще кільки инших.
Натомісць чисто архівна робота йшла мляво. З самого початку занялися складанням каталогу, який і видруковано 1862–1864 році. Далі закон вимагав приступити до складання детальних «по актових» описів, з тим, щоб полегчити користування книгою як з практичною метою, так і для наукових студій. Тут то й вийшла заковика. Закон вимагав, щоб позначався в такому описові: час складання акту, час внесення його в книгу, нарешті короткий зміст. Практично дійшли, що поділяти акти на розряди «явленных» і «сознанных» немає рації. Натомісць позначати дієві особи, про яких згадується в актові, дуже важливо для історичних дослідів та і для практичних потреб. Так само корисно й необхідно позначати всі георафічні назви, згадувані в акті. Так утворився тип описів, який було принято в архіві давніх актів. При опису книги описувався один по однім, кожен акт по порядку. Такий опис давав повну уяву читачеві про ввесь актовий матеріял, що єсть у книзі, але затруднював читача тим, що примушував його, при розшуках потрібного факту, перечитувати під ряд увесь опис. Ще більше затруднював такий опис складача-архівіста, бо примушував його ретельно читати кожен акт і вибирати назви географічні та дієвих осіб під ряд, нічого не минаючи. Це так ускладняло працю, що один архівіст за рік міг описати не більш однієї книги, а закінчення опису всього архіва розтягувалося на кілька тисяч років, що звичайно робило практично нікчемною таку систему опису. Ще в 70-х роках піднесено було питання про зміну цієї системи. Складено було комісію з представників Петербурзької Археографічної Комісії, академіків, та найвидатніших істориків. На жаль, питання поставили так, що самий зміст і резон його губився в такій постановці. Чи потрібні для науки короткі описи, чи ні? Відповіли, що потрібні. Чи можна замінити описи покажчиками географічними та персональними? Відповіли, що покажчики описів не можуть заміняти. Цілком справедливо. Але ж і система опису, котра вживається в архіві, нікуди не годяща, треба її змінити так, щоб зміст архівних паперів хоч в основному став відомий людям науки. Так питання не ставилося ні в 70-х роках, ні пізніше, коли його порушив покійний Каманін у звязку з проектом інвентарного опису Д. Я. Самоквасова.
Млявість у роботі Київського Архіва Давніх Актів залежала від двох причин. По-перше від персонального складу – штат був малий, а до того ж і мало підготований до архівної праці. Платня була мізерна, так що архівісти часто мінялися, не вивчивши як слід архівного діла. По-друге, як я вже зазначив, система описування була негодяща й не доцільна. В 1884 році державна рада при затвердженні бюджета Центрального Архіва звернула увагу на млявість праці архіва. Піднялася писанина, утворено комісію, стали обмірковувати знову це питання й знов ні до чого не прийшли, хоч зібрано було чималий матеріял що до питання про описи. Основна трудність питання в тому, що актові книги – це збірник різнородного матеріялу. Треба в опису виявити все інтересне для дослідника. Хотіти виявити ввесь зміст, значить хотіти неможливого. Тому треба спинитися на меншому: охарактеризувавши книгу в цілому, занотувавши її зовнішній вигляд, число сторінок, дати, місцевість, до якої вона належить, треба потім відмітити акти загально-історичного значіння. Щоб уникнути великого суб’єктивізму в цьому останньому, слід виробити детальну програму, що саме відмічати в опису. Так слід занотувати всі акти верховної влади, акти публічно правові, соймікові рішення, люстрації, реєстри, інвентарі то-що й нарешті інтересніші акти приватньоправні. Звичайно, все це буде суб’єктивно. Щоб це було в найбільшій мірі науково, треба, щоб архівісти були з найбільшою науковою кваліфікацією. Це єдина гарантія науковости опису. Всяка ж спроба охопити все – поведе до химеричної задачи описати архів протягом 2000 літ.
Таким чином наукова праця архіва давніх актів не була задовольняючою майже за п’ятьдесят літ його існування. Не виконувалося й головніше завдання всякого архіва – берегти свої архівалії. Ще в перші роки існування архіва якось генерал-губернатор прислав папера до ректора універсітету з доганою за те, що службовці архіва не охороняють актових книг як слід, до канцелярії генерал-губернатора принесено актову книгу, що без сумніву була вже на сховищу в архіві. Після слідства виявилося, що книгу цю загубили службовці під час перевозу архівного матеріялу. Ще більш неприємна історія трапилася в архіві давніх актів року 1867-го. Якось для справок потребувалася книга № 209. Її на місці не найдено. Одночасно службовець архіва Вермінський хотів підсунути для посвідки копії актів, яких в книзі не було. Коли запитали Вермінського про книгу № 209, він сказав, що цю книгу одправлено в Житомир і що й раніше такі відправки книг з архіва робилися. Почалося слідство про фальшевство книг. Перевірили наявність актових книг і знайшли книгу № 209 в иншій шафі. Вермінський почав виправдуватися, але справу вже було заведено. Слідство з’ясувало, що в книгах архіва сила фальшованих записів. З царського наказу припинено було всі справи судові, в яких фігурували виписи з книг Київського архіву. Припинено було й видачу копій з Київського архіва. Одночасно утворено було комісію з експертів, яка повинна була перевірити всі актові книги. Цікаво зазначити, що довго шукали експерта для цієї справи. Звернулися до Іванішева, але він одмовився тим, що знає тільки найдавніші книги XVI віку, в яких звичайно фальшевства не буває, а підробки відкрито виключно в книгах XVIII віку. Тоді генерал-губернатор звернувся до міністра юстиції з проханням вислати архівіста, який працює при Литовській метриці (тоді при Сенаті в Петербурзі). Відповідь була невдовольняюча. Рада професорів універсітету одверто заявила, що проміж професорів немає нікого, хто б, крім звичайних знаннів права та історії, знав би ще й дипломатику й палеографію, які необхідні при експертизі старовинних актів. Нарешті експерт знайшовся в особі молодого вченого В. Б. Анто-новича. Працями Антоновича й вироблено принціп експертизи старовинних актів. В основному ці принціпи полягають ось у чому: уважний розгляд зовнішнього вигляду книги часто дає вже змогу помітити фальшевство. Дивляться, чи порушено печатку, чи ціли шнури, чи не вклеєно нових аркушів. Дивляться на нумерацію сторінок, чи немає тут поправок. Як ідуть нумері актів, як зафарбовано зрізи аркушів книги, чи рівно їх зрізано. Тоді стежать за реєстрами актів, що приложено їх до кожної книги – чи єсть вони, чи знищені. Часто буває що реєстр єсть, але в середині його підчищено, або витерто, або знищено частково, вирвано клаптик – то-що. Досліджують начерк, правопис, чорнило, формулу акта, чи відповідають вони тим, які ми бачимо в актах несумнівних. Найбільш точні вказівки дає дослідження паперу – філігранів, кольору й якости його, а також дослід начерку. Цих двох моментів фальшарі ніколи не могли підробити, бо підробка паперу й начерку вимагала довгого й пильного вивчення, а на це фальшовники ніколи не були здатні.
Так потроху українська наука почала знаходити спосіб одризняти історічну правду від нахабної підробки.
Поза всім тим архів давніх актів усеж таки був єдиним упорядкованним науковим архівом на всю Україну. Так це було принаймні до того часу, поки в Харкові не утворився з ініціятиви П. С. Єфименка працею Д. І. Багалія Харківський Історичний Архів.
Київський Архів Давніх Актів виконував свою ролю наукового архіва як міг, оскільки дозволяли тому його мізерні штати й матеріяльні засоби. Архів продовжував описування актових книг, друкував ці описи, досліджував архівний матеріял, вивчав палеографію, готував наукові праці з архівознавства. Завідуючий архівом Каманін надрукував кілька статтів про систему описів, склав історію архіва (надруковано в «Сборнике Археологического Института кн. 5 С. П. Б. 1883 г.»), склав колекцію зразків палеографічних і видрукував її коштом Археографічної Комісії (Изборник Палеографический), почалося під його керівництвом складання колекції філіграней, що давало змогу точно датувати окремі акти. Праця ця з’явилася вже після смерти його. Невтомним помічником Каманіна була в цьому О. І. Вітвицька, співробітниця архіву. Ор. Ів. Левицький, крім праць історічних, дуже прислужився Ц. Архіву давніх актів своєю розвідкою про актові книги (Труды XI археологического с’єзда), а також і історією архіву, яку він надрукував в «Чтеніях в ист. общ. Нестора-ЛЪтописца кн. ХVІІ.» Покійний уже В. А. Абрамович багато літ працював над складанням покажчика всіх надрукованих актів, що торкаються українських земель. Складено було кілька десятків тисяч карток, але передчасна смерть перервала цю роботу. Всякий, хто готував до друку актовий матеріял, знає, як тяжко буває дізнатися, чи надруковано вже даний акт десь, чи ні. Покажчик Абрамовича повинен був бути повним підручником всякого археографа. Не цурався Архів давніх актів і тяжкої роботи врятування архівного матеріялу з архівів тогочасних урядових установ. Так, року 1883 дізналися, що в архіві «губернского правления» назначено до ліквідації давнішу частину цього архіва. Піднято було клопотання про передачу цієї частини до Київського Архіву Давніх Актів, в результаті чого архів придбав дуже цінні папери (початку XVIII віку й до першої чверти XIX).
Теж саме було з архівами «казенной палати», «окружного суда» і не тільки київськими, але й инших губерень, наприклад Подільської. Службовці архіва не мали законного права віддавати свій час на працю по впорядкуванню цих архівалій, бо повинні були виключно працювати над актовими книгами. Через це впорядкування цієї маси справ ішло поволі, уривками й було далеким від вимог архівної науки; але все-ж таки архівні скарб було врятовано від загибели, і Архів давніх актів, розглянувши більше як 150.000 справ, залишив у себе на «вечное хранение» біля 69.000.
В історії архіва слід позначити дату 1892 рік, коли введено було нові штати архіва. Ці штати перш за все відокремлювали архів від бібліотеки університету й ставили на чолі окремого завідуючого. Крім цього давалося два штатних помічника, секретар та два писарчуки (копіїсти). З цим штатом архів працював аж до введення нового закону про архіви західних губерень, який провела вже державна дума року 1912. За цим законом перш за все поліпшувалася платня співробітникам (завідуючий одержував 2500 карб. на рік, три помічника по 1200 на рік кожний, та секретар 1000 карбованців), побільшувалися кошти операційні, що давало можливість робочу силу архіва довести до 8 чоловіка (без тех-персоналу). З цими штатами Архів давніх актів дожив уже й до самої революції.
Із подій військового часу слід зазначити евакуацію архіва року 1915 до Саратова, під час наступу німецького війська на Київ після поразки російського війська в Галиччині. Евакуїровали цілий університет, в тому числі й Архів давніх актів. Актові книги було укладено в ящики по опису штук по 20 в кожний ящик (всього було 317 ящик.), вивозили до вокзалу під пильним доглядом і вантажили в вагони. Щоб не трапилося якоїсь пропажі цілого вагона, потяг з архівними скарбами охороняв службовець, помічник завідуючого архівом А. П. Шелухін, який щасливо й довіз архів до Саратова. В Саратові архів перебував в упакованому виді в будинку Саратовського університету, хочя завдяки описам кожного ящика, можна було дістати кожну книгу архіва після невеликої маніпуляції з кришкою ящика. Через це наукова праця архіва не припинялася. Архів давніх актів не возив із собою всього архівного майна. Так, на антресолях переховувалися архівалії, врятовані в роках 80-х з архівів «присутственных мест». Цей матеріял було кинуто без призору в будинку університету. Коли архів повернувся до Київа, він знайшов цей матеріял у перебитому вигляді, хоча помітних утрат на перший погляд і не було. Основне своє добро Архів давніх актів привіз у цілковитій сохранности як що не лічити пoпсовання рештків Кременецьких книг XVII віку, зовсім зотлілих, на яких переїзд не міг не відбитися шкідливо.
Перші роки революції мало вплинули на Архів давніх актів, як що не лічити чисто номінального переходу архіва до відання Головного Архівного Управління року 1918. Після короткого перебування під керуванням Вукопмис’у (Всеукраїнський Комітет Охорони пам’яток старовини). Архів давніх актів перейшов до відання Академії Наук. Це були найтяжчі часи для наукового життя скрізь на Україні, не минула ця криза й Архіва давніх актів. Взімку приміщення не опа-лювалося, в залі та в кабінетах бувало 5-8° морозу, платня не виплачувалася місяцями, не було чорнила, паперу й взагалі самих необхідних речей для заняттів. За цей час архів утратив багатьох своїх співробітників, з яких троє померло від злиднів. 1923 рік приніс значне полекшення, а в 1924 році праця розвивалася вже нормально. В цьому році Архів давніх актів перейшов до відання Укрцентрархіва.
В сучасний момент Архів працює над складанням нового інвентарного опису того матеріялу, який в ньому переховується. Актові книги каталогізовані давно, щоб виявити їх унутрішній зміст, треба було вигадати відповідну систему описів. Це питання вивчалося службовцями архіва, обговорювалося в Археографичній Комісії Академії Наук ще в 1923 році й принято систему, основні принципи якої я вже згадував вище.
По-друге, архів давніх актів не мав описів тих матеріялів, які він придбав ще в 80-х роках. Ці матеріяли було розкладено по темах в папках, і ніякого опису складено їм не було. Матеріял дуже важливий для історика лишався не відомим науці через свою невпорядкованність. З цим ненормальним явищем треба було покінчити. Тому року 1924 вироблено було план розробки й описування цього «архіва старих справ». Наслідки получилися дуже інтересні. Оказалося, що в числі паперів старих губерніяльних установ Київщини переховуються рештки фондів центральних установ старої гетьманщини: «малороссийской коллегии», генеральної військов. канцелярії, генерального суду, де-яких полкових та сотенних урядів. Крім того знайдено цінний дуже матеріял з канцелярії Київського губернатора (початку ХVІII віку) і по «канцелярии намеетнического правлення» (кінець XVIII віку). Розборку зараз переводиться енергійно, і вже розібрано й описано більше 10.000 справ згаданих фондів.
Крім цього Київський архів давніх актів придбав кілька цінних колекцій родинних архівів панських. Так, року 1922 принято на схованку архів Браницьких з Білої Церкви, де єсть кілька сот актів та листів з XVI-XVII віків. Між ними листування Сапегів, Воловичів, Кишок і инших. Єсть автентичні грамоти королів польських, листи Самозванця, гетьманів, кардиналів і т. инше.
Праця архіва провадиться без перерви. Що-дня в архіві буває від трьох до п’яти чоловіка наукових робітників по командировках Академії Наук, університетів РСФРР, або ВУЗів України. Всі одвідувачі архіва користуються каталогами й описами архіва, а також книжками підручної бібліотеки та картковими покажчиками, що складаються службовцями архіва без перерви.
Так, робота Архіва давніх актів не переривається вже протягом біля 75 літ. Архів засновано швидче для потреб практичних, але з перших же кроків Архів давніх актів зайняв почесне місце серед наукових інституцій України. Він давав першорядний науковий матеріял українським ученим. Навіть закордонні дослідники брали свій матеріял з Архіву Київського (досить згадати працю Halban’a «Zur Geschichte des deutschen Rechtes in Podolien, Wolhynien und der Ukraine». Berlin 1896, та всесвітній науковий справочник «Minerva», де що-року містяться відомості про Архів давніх актів). Слід гадати, що, вступаючи в останню чверть свого столітнього існування, Архів давніх актів не тільки не зменшить своєї наукової продукції – а чим далі, тим сильніше буде її збільшувати.
[1] Романович–Славотинський. «Жизнь и деятельность Н. Д. Иванишева. Спб. 1876». [2] К.Центр. Архів. Дав. Акт. Книга № 1018, арк. 45 звер.
Архівна справа, 1925 р., кн. 1, с. 86-100.