14-19 березня біжучого року в Москві відбувся з’їзд архівних діячів Р. С. Ф. Р. Р.
Після всеросійського з’їзду робітників архівної справи, що відбувся на передодні світової війни, р. 1914, за часи революції російські архівні діячі вдруге збиралися на всеросійську нараду в архівній справі. Першу конференцію скликано було ще в-осени 1921 р.
Ідея архівної реформи, яку представники історичної науки ставили на чергу дня в Росії ще з 70-х років, найшла своє здійснення лише з революцією 1917 р.
Жовтнева революція зробила цю реформу не тільки неминучою, але й принципово необхідною, несучи в архівній справі повну перестройку структури, механізму й принципів її роботи.
Ідея централізації архівної справи, утворення окремого архівного відомства й правильної сітки державних архівів – це все було проголошено архівними законами, які починаються відомим декретом 1-го червня 1917 р.
Новина ідеї, відсутність підготованих робітників та різні перешкоди на місцях відразу ж зробили необхідними широкі наради архівних робітників для випростання того шляху, яким мусила піти реформа і з якого збивалася через різноманітні причини на місцях.
Перша нарада скликається вже весною 1919 року, через рік після проголошення декрету. Це була нарада губерніяльних уповноважених Головархіву [1].
Вона розглянула низку питань першочергового значіння, освітила становище реформи на місцях і дозволила Головархіву накреслити реальні заходи для провадження архівної реформи в масштабі цілої республіки [2].
Друга нарада губерніяльних уповноваженних Головархіву, що її мали скликати восени 1920 року, через різні обставини не відбулася і лише через рік стався справжній з’їзд – перша всеросійська конференція архівних робітників (29 вересня – 3 жовтня).
Їй довелося констатувати, що робота губархів була незадовольняючою. Неясність становища архівних управлінь в загальній організаційній схемі радянських установ, відсутність сталих приміщень та матеріяльних засобів для перевозки архівів, страшна продовольча криза того року, все це одбилося найнесприятливішим чином на роботі губерніяльних архівних органів Р. С. Ф. Р. Р.
Найбільшою хибою в роботі губархів була відсутність живого, діяльного звязку поміж архівними органами та радянськими установами й партійними організаціями. Ця ізольованість губархів і утворювала атмосферу недовір’я, несприяння, а навіть ворожого відношення до заходів губархів що до врятування якихось архівних фондів. Хиба ця намітилася одразу й конференція 1921 р. мусила її усунути. Голова конференції М. Н. Покровський, підводячи підсумки проробленої з’їздом роботи, підкреслив значіння її саме в цьому напрямку. В роботі конференції, в її резолюціях, як сказав він, виявилася одна здорова риса, – це бажання спертися на маси, наблизитися до мас, що дає можливість наблизитись і до органів влади та партії. Все це показує, що члени конференції стали на правильний шлях. М. Покровський висловив бажання зустрінутися через рік вже з докладами про наслідки цієї політики в архівній справі [3].
Всеросійський архівний з’їзд, що відбувся в цьому році, проходив під такими лозунгами: «Архіви – це знаряддя класової боротьби. Пролетаріат мусить оволодіти архівами. Червоний архівіст є співробітник історика-марксиста».
Всього з’їхалося 136 делегатів. З правом рішаючого голосу брали участь завідуючі губархами, центрархами обласних та автономних республік, завідуючі політсекціями та представники Ленінградської філії Центрархіву; з дорадчим голосом запрохано було представників Істпарту ЦКРКП, Головнауки, Відділу Музеїв, Ц. Б. краєзнавства, комуністичної Академії, Академії Наук, Інституту Маркса й Енгельса, Інституту червоної професури, Ц. К. Робосу, Ц. К. Секції наукових робітників, Товариства Політкаторжан, Військово-історичного Товариства при Рев. Військ. Раді, Музею Революції, Інституту Леніна, Госплану, Держвидаву, Книжкової Палати, де-яких великих бібліотек, столичних університетів та інших культурних установ. Більшість з запроханих установ узяла активну участь чи-то докладами (Істпарт, Істпроф, Інстітут Леніна, Музей Революції) чи в обговоренні тих чи инших докладів. Архівні органи союзних республік представляли 9 делегатів: з них 5 від України і по одному від Білоруси, Грузії, Туркменської та Азербайджанської республіки.
Інтересний самий склад з’їзду. По більшості це були люди, що стали на архівну роботу лише за останні 2 роки (1923–1924). Маленька статистична табличка яскраво малює це:
Делегати з 45 річним стажом – 1 (т. Яхонтов).
від 40-25 років стажу 6 осіб
25-8 – 11
8-4 – 19
4-2 – 9
2-1 – 53
менш 1 року стажу 8 осіб.
По партійности з’їзд був на 59 % комуністичним (члени РКП та кандидати), позапартійних було 41%. По освіті 39 делегатів було з вищою освітою, 50 – з середньою, 13 – з нижчою та 5 – з домашн. освітою. Спеціяльну архівну освіту мали лише 11 чел., 43 особи мали друковані праці.
Вже з цих даних видно, що з’їзд був винесений самим життям. З самої гущавини сучасного життя вийшли ці нові робітники архівної справи, що покликані були творити архівну роботу і в життя втілювати нові лозунги архівної політики.
Роботи з’їзду проходили не в атмосфері ізольованости, а в оточенні тих установ, з якими архівним органам доводиться повсякчасно зустрічатися на своїй роботі: представники відомств, наркоматів, професійних та наукових організацій саме утворювали цю життьову й ділову атмосферу координованости роботи з загальним напрямком державної роботи. Архівна справа здавалася тут остільки ж важливою державною роботою, як і инші частини в державному апараті.
Всю важливість тих завдань, які покладено на архівні органи, відчувалося від першої промови на відкритті до останніх слів подяки, якими делегати вітали ініціяторів з’їзду.
І на цьому з’їзді, як і на першій конференції (1921 р.), головував М. Н. Покровський і йому легко було порівняти обидва моменти.
За ці чотири роки, що перебігли з часу першої конференції, архівна справа зміцнилася. Ті побажання, які Покровський висловив тоді в кінцевому своєму слові, здійснилися, а саме зміцнилася увязка архівної роботи з загально державною й партійною роботою. Цей значний крок уперед Покровський і констатував на відкритті нового з’їзду, у вступній промові, яку присвятив політичному значінню архівів [4].
Першим докладом, який з’явився й відчитом Центрархіву, була доповідь В. В. Максакова. Доповідач змалював широку картину розвитку архівної справи в Р. С. Ф. Р. Р., підкреслюючи, що всі зусилля архівного відомства скеровані були на те, щоб дати змогу державі використати величезний досвід минулого й одкрити архівні матеріяли для наукових дослідувачів.
Першим кроком для цього було переведення точного обліку всіх архівних скарбів дореволюційного часу. Єдиним засобом для цього було поширення сітки архівних установ на території Р. С. Ф. Р. Р. і зміцнення відомчого становища архівних бюро поміж иншими радянськими установами. Це останне прийшло з того часу, коли архівні бюро були поставлені в безпосередню залежність від президіумів Губвиконкомів і з ізольованого становища якихось уповноважених Центрархіву стали рівноправними органами губерніяльної влади. В сучасний мент на території Р. С. Ф. Р. Р. – 71 архівна організація. Ця сітка охоплює 40 губерень, 8 округ, 2 области, 15 архівних організацій в автономних областях та республіках.
Зріст архівних організацій т. Максаков ілюстрував такими статистичними даними, переважно по Москві й Ленінграду, де досить повно велась архівна статистика.
В 1923 р. в Москві було всього 171 штатна одиниця, в Ленінграді 140. В 1924 році обидві цифри зростають кожна до 200 штатних одиниць, при чім біля 60 % працює по актосхованках і 40 % адміністраційного, канцелярського та технічного персоналу. Зріст штатних одиниць по всій Р. С. Ф. Р. Р. ще більш виразний: на 1923 р. маємо 721, на 1924 – 960 і на 1 січня 1925 р. – 1087 шт. одиниць. Доповідач одмітив і кваліфікацію цієї архівної армії: для Москви з вищою освітою 32 %, а середньою 30 %, з нижчою 38 %; для Ленінграда ті-ж рубрики дають 50 %, 28 %, 22 % і для провінції 22 %, 53 %, 25 % (данні на 1925 р.) Неписьменних по Москві ні одного, в Ленінграді 1 %, на провінції 1 %.
В завдання Центрархіву входило зміцнення апарату архівних органів шляхом введення в цю роботу партійців. Цифри показують прогрес і в цьому відношенні: 97 % безпартійних 1923 р. дають для Москви на 1925 р. вже тільки 60 %, в Ленінграді 97 % (1923 р.), 90 % (1924 р.) в 1925 р. дають 79 % . На провінції на 1925 р. лишається ще 82 % безпартійних. Надзвичайно характерним з’являється й зріст матеріяльного добробуту архівних робітників. Року 1922–1923 для Москви середня ставка архівного робітника рівнялася 55 крб., для Ленінграда – 25 і для провінції 22-15, 50 крб.; в 1923–1924 р.: Москва – 88 крб. і Ленінград 85 крб., на 1924–1925 р, – для обох столиць – 75 крб.
Зріст архівної справи ілюструється також зменшенням кількости архівосхованок, в порядку концентрації, ростом технічного устаткування приміщень. В Москві до революції було лише 4 архівосхованки, що мали загальнодержавне значіння; решта – кілька десятків дрібних архівів були розкидані по місту. Нині в Москві 20 великих архівосхованок з матеріялами центрального державного значіння, з загального площею в 60.000 кв. сажнів.
В своєму докладі В. В. Максаков звернув увагу на особливі заходи Центрархіву проти незаконного нищення архівів. Це з’явище особливо дало себе відчути з моменту «непу». Не було твердих законоположень, і тому судові й адміністраційні установи одмовлялися переслідувати винних у знищенні архівів. На ринках з’являлися як обгорточний матеріял навіть діловодні папери дієвих установ. В червні 1922 р. з’являється перший обіжник центральної влади, який поклав початок у боротьбі з цим злом.
Доповідач ілюстрував цифрами й внутрішню роботу в архівах, переважно Московських. Потреба в архівах для державних установ, приватних осіб, а також наукових дослідників виявилась в таких розмірах. Року 1922 в Москві задоволено 2.000 осіб і установ справками, року 1923 – 2.324, і р. 1924 – 2.628. За 5 років у Ленінграді дано 22.000 справок, з них 10.000 державним установам. Наукові дослідувачі Москви по всіх архівах зробили 4.222 одвідувань за рік (видано 24.000 справ), а в 1924 році 6.000 одвідувань (30.000 справ). За останні роки по архівних матеріялах Московських архівів надруковано до 400 друк. аркушів.
Загальний висновок з докладу В. Максакова давав картину дуже різноманітного стану архівних органів провінції, але разом з тим констатував, що навіть на місцях, не кажучи вже про центр, ідея централізації архівної справи цілком виправдала себе. В резолюції по докладу одмічено було необхідність закінчити концентрацію дореволюційних архівів в найкоротший термін, збільшення штатів на місцях, збільшення авторитету місцевих органів втягненням в роботу комуністів при тісному співробітництву молодих сил з основним кадром фаховців-архівістів, що віддають свої знання та досвід справі будівництва в робітниче-селянській державі. Цьому тісному співробітництву як докладчик, так і з’їзд в резолюції надавали велике значіння: авторитет і науковий рівень роботи цілком залежить від нього.
Утворення курсів для підготовки червоних архівістів, кодифікація архівного законодавства, скликання щорічних з’їздів, регулярний вихід архівного журналу і, нарешті, вироблення твердого операційного плану – все це, як висновок з докладу і з обміну думок в обговореннях докладу, було сформульовано в резолюціях і мусило на думку з’їзду залікувати ті дефекти, що їх треба було усунути до ближчого архівного з’їзду в майбутньому.
Поруч з зазначеним відчитним докладом В. Максакова стояли ще два близькі по темі: доклад Константинова про чергові організаційні завдання Центрархіву та того ж Максакова – «про архівне будівництво на місцях». Разом з основним відчитним докладом вони утворювали одне ціле й тільки деталізували ту загальну картину, яку давала перша доповідь. З’зду після обговорення довелося констатувати необхідність зміцнити й поширити сітку місцевих архівних установ Р. С. Ф. Р. Р. для того, щоб мати змогу виконати покладені на архівні органи завдання: централізація справи, концентрація та облік фондів, наукова систематизація їх та упорядкування, до того ж керівництво постановкою архівної частини діловодства в радянських установах. Констатовано було недостатність штату, матеріяльних засобів та придатних приміщень, відсутність об’єднаного плану робот і живого звязку між центром та місцями.
Найбільше уваги викликало питання про взаємовідносини архівних органів та инших наукових установ і відомств.
Це питання зачеплено було почасти й в докладах т. Максакова і ще в цілій низці инших докладів і спеціяльно обмірковано було після доповідей т. Адоратського та Ленінградського архівіста І. Л. Маяковського. Доклади ці, головним чином, спинилися на взаємовідносинах Центрархіву та різних наукових установ: музеї, бібліотеки, істпарти, істпрофи то-що.
Практика роботи тих наукових установ, які тільки що зазначені, приводила їх, особливо на провінції, або в бурхливі часи, до необхідности концентрувати в себе архівні матеріяли, що були потрібні в їх науковій роботі. Так музеї збирали архівні матеріяли до історії різних архітектурних пам’яток, архіви церков то-що, істпарти – по історії революційного руху, істпрофи – архіви заводів і фабрик, иноді фабричних інспекторів то-що. Все це цілком іде всупереч з архівним законодавством, яке проголосило існування єдиного державного архівного фонду. Ще гірше, що ця практика приводила до роздрібнення фондів, а навіть иноді й до загибелі їх.
З’їзд мусив випростати й тут лінію архівної політики і при піддержці істпарту при протестах і суперечці з боку істпрофу, де-яких зауважень з боку Музею Революції, відділу музеїв Головнауки та представника Ленінградської Публічної бібліотеки прийняв рішучу резолюцію, яка випростовувала усі збочення й ухили з шляху архівної політики.
З’їзд визнав за неприпустиме утворення при істпартах, істпрофах, музеях, бібліотеках та инших науково-дослідчих закладах окремих архівів за винятком архіву біжучого діловодства цих установ.
Тому з’їзд признав за необхідне негайну передачу від наукових установ до органів Центрархіву всіх архівних фондів та окремих документів різних державних установ, фабрик, заводів, монастирів, маєтків, та окремих осіб, і зробив лише де-який виняток для архівних матеріялів в пам’яткових музеях та інститутах, присвячених окремим видатним письменникам, художникам, музикантам то-що. Другий виняток зроблено було для таких архівних збірок, які існують, як організована цілокупність рукописів, що закаталогізована та відома й широко цитована в наукових творах. В цих випадках з’їзд знайшов можливим залишити матеріяли в віданні Головнауки і вимагав лише «учету» їх в органах Центрархіву.
Підчас обговорень докладів особливу увагу звернуло питання про виставки архівних матеріялів по музеях. Архівні матеріяли, папір і чорнило, вигорають, вицвітають, через що псуються, а иноді й цілком нищаться дорогоцінні документи, особливо документи сучасної епохи, яка вживала нетривкий папір і чорнило. З’їзд визнав за необхідне в цих випадках пропонувати заміну експонатів-оригіналів репродукціями та фотографіями.
Заслухання та обговорення цих чотирьох докладів разом з інформаційними доповідями Істпарту, Інституту Леніна, Істпрофу та Музею Революції зайняло цілих 4 дні. В самому кінці пленарних засідань заслухано було інтересні інформаційні доповіді Білоруси (т. Милешко), Грузії (т. Чхетія) та України (т. Тетін і акад. Багалій) і блискучий доклад проф. Тарле про становище архівної справи на Заході. Проф. Тарле не щодавно повернувся з-закордону й переказував делегатам власні свої вражіння й спостереження. Доповідач підкреслив, з яким великим інтересом придивляються на Заході до реформи архівної справи, що її пророблено за останні роки в Росії. Він одмітив, що й на Заході за останні роки серед архівістів збільшилася кількість прибічників реформи в бік наближення архівної справи до потреб сучасного менту.
Цей процес «революціонізації» архівної політики прийшов разом з осередженням величезної кількости архівних матеріялів світової війни. В Англії набралося з 1914 року до цього часу вже стільки матеріялу, що він уже переріс по кількости той архівний матеріял, який існує з найдавніших часів до 4 серпня 1914 р., менту проголошення війни. Таке величезне накопичення архівного матеріялу утворило загрозу справжнього «общественного бедствия», заповнило усі приміщення й примусило архівістів зайнятися розборкою цих нових документів. Практична потреба, політичні вимоги примусили дати якийсь лад цим документам і кваліфіковані архівісти, які перейшли певну кастову школу, все життя своє вклали в середньовічну палеографію, стали в безсиллі перед новим матеріялом, з яким вони не вміли поводитися. Ці практичні потреби в швидкій орієнтовці в мате ріялі нового часу висунули поруч з кастою старих архівістів – палеографів архівних діячів нового часу, які й внесли в архівне оточення той революційний настрій, що наблизив їх до думки радікальної реформи на зразок російської. Проф. Тарле одмітив і економічні причини цього нового руху: треба сказати, що матеріяльна незабезпеченість архівного робітника досягає досить значного ступеня. Так у Франції найнижчий поштовий урядовець одержує 600 фр. на місяць (на наші сучасні гроші це 60 карб.), а найкваліфікованіший архівіст, який несе одповідальну самостійну роботу, одержує лише 1.000 фр. (цебто 100 карб.) на місяць. Своє жваве, змістовне і надзвичайно інтересне оповідання, яке викликало в делегатів дружні оплески, проф. Тарле закінчив передачею вражень від великої бібліотеки війни у Венсенському замку, де російський відділ складається з 6.000 номерів.
З 18 березня з’їзд перейшов до другої стадії своїх праць – до секційної роботи. Працювало дві секції – науково-технічна та організаційна.
Організаційна секція зосередила свою роботу на трьох питаннях: про архівну освіту, про архіви дієвих установ та про розборочну роботу.
Відсутність кваліфікованих робітників, особливо на провінції, дуже тяжко відбивається на архівній справі. Потреба в спеціяльній архівній школі назріла давно, але ще більше назріла потреба в підвищенні рівня низових архівних робітників та їх перепідготовці.
Тому по докладу т. Цвібака, який намічав найбільш потрібні форми спеціяльної архівної школи, було винесено резолюцію, що хоч і визнавали потребу в цьому, проте на чергу дня ставила підвищення кваліфікації наявного складу архівних робітників, утворення для них в центрі спеціяльних курсів, де лекційна система чергувалася б з практичними роботами по центральних архівосхованках.
Що до архівів дієвих установ, то доклад т. Голубцова («О правилах постановки архівной части делопроизводства в государственных, професиональных и кооперативных учреждениях и организациях Р. С. Ф. С. Р.») було присвячено тим новим правилам, що їх виробив Центрархів для архівів дієвих установ. Ці правила мусять внести порядок в роботу архівної частини дієвих установ і підготовляти архівні матеріяли в такому саме вигляді, в якому вони мають далі переховуватися в місцевих та центральних архівах. «Правила» строго регламентують форму справи, зазначення заголовку і різних формальних ознак, форму опису, передаточного акту, то-що.
В резолюції по докладу висунуто було, як чергову потребу, встановлення посад відповідальних завідувателів архівами дієвих установ, передачі архівів по актах при персональній зміні відповідальних осіб.
В резолюції по докладу т. Богоявленського («О поверочной и разборочной комиссиях») з’їзд визнав необхідним розробити в спішному порядку інструкцію, яка б відповідала сучасним вимогам що до цієї роботи.
Науково-технічна секція обміркувала 6 докладів. Теми робіт її торкалися архівної термінології (доклади Б. Анфилова та Г. Князева), покажчиків та підручників для орієнтовки в складі того чи иншого архіву (доклад О. Николаєва), прийомів обліку фондів (доклад М. Вишневського) та прийомів видання архівного матеріялу (доклади А. Андреєва й С. Валка).
Суперечки що до опреділення архівних термінів виявили значні розходження між ленінградськими та московськими архівістами і примусили з’їзд визнати незакінченність цих праць [5].
Практично поставлений був доклад М. Вишневського («Учет фондов и топографические указатели»), який підкреслив необхідність утворення центральної та місцевої картотек з обліком фондів по певних зразках, з одміткою на них найважливіших даних хронологічних та кількісних з зазначенням топографічних даних («адреса» даного фонду, цеб-то вказівка на кімнату, № стелажа і полиці).
Надзвичайно цінними й інтересними були доклади про спосіб видання архівних документів. Один з докладчиків (А. Андреєв) підійшов до справи видання документів з історичним обзором різних археографічних прийомів. Другий (С. Н. Валк) практично помітив ті прийоми, яких треба додержуватись при виданні сучасних, особливо історично революційних документів. Доповідач, який саме не один раз випробував ці прийоми на виданні конкретного матеріялу [6] і не один раз давав спробу оцінки різних археографічних прийомів [7], звів їх в своєму докладі в певний кодекс, який покладено буде в основу тих правил видання, що в ближчому часі буде розроблено спеціяльною комісією при науково-організаційній колегії Центрархіву.
Обидва останні доклади буде надруковано повністю в III вип. «Архивного дела».
19 березня з’їзд було закрито.
Під час з’їзду для делегатів улаштовано було невелику виставку видань Центрархіву та різних книжок і журналів по архівознавству.
Крім того, на окремих щитах виставлено було зразки бланків, карточок, форм описів то-що. Всі ці матеріяли згруповані були по де-кількох групах, одна з них ілюструвала ті зразки, що їх вимагали «Правила постановки архівної частини дієвих установ», друга – технічну роботу інструкторського підвідділу організаційного відділу Центрархіву, инші – техніку роботи читальної зали та розборочної й описової робот різних архівів Москви.
По різних архівах було організовано ще кілька виставок. В Історично-Революційному архіві, наприклад, – дві виставки: одна ілюструвала схему організації політичного розиску царського уряду, друга – зібрала видання, що їх оброблено було на підставі документів архіву.
Інтересні були виставки АОР’у з матеріялами Колчаковського уряду і Московського Древлехранилища з різними рідкими й виключної історичної цінности документами.
Екскурсії по архівосхованках Москви закінчили праці з’їзду. Зроблено було для делегатів все, щоб широко й глибоко ознайомити з роботою зразково поставлених архівів, як А.О.Р., Московське Древлехранилище та инші архіви. І справді, з’їзд в цілому багато дав архівним робітникам, що з’їхались з усіх кутків С.С.Р.Р.
І загальні підсумки з’їзду не були такими песимістичними, як підсумки робот першої конференції 1921 р. З’їзд з повним правом міг констатувати великий поступ уперед, значне зміцнення архівних позицій. Архівна справа завоювала загальне визнання доцільности й справедливости тої твердої політики централізації, яка ще так недавно зустрічала ворогів і серед самих архівістів.
[1] Можна одмітити ще з’їзд архівних діячів Північної Области на початку 1919 р., в Ленінграді. Див. «Исторический Архив», кн. 1. Петроград 1919 стр. 510-511. [2] «Архивное Дело» 1923 вип. 1, стор. 103. [3] В. Пічета. 1-ая Всероссийская конференция архивных деятелей (Москва 29 сент. – 3 окт. 1921 г.) – Архивное Дело, вип. 1, стор. 141. [4] Цю тему докладно розвинуто в промові Покровського на відкритті архівних курсів при Центрархіві Р. С. Ф. Р. Р. 21 листопаду 1924 р. «Архивное Дело» 1925, вип. ІІ, стор. 1-7. [5] Архівній термінології присвячено дві замітки в 2 вип. «Архивное Дело», М. 1925: І. «Ленинградский проєкт архивной терминологии» і ІІ. В. Шереметевський. «Несколько замечаний по поводу Ленинградского проекта архивной терминологии». [6] Див. останню книгу, що вийшла за його редакцією в виданні ленінградського Істпарту «1905 год.» Ленінгр. 1924 р. – збірник відозв РСДРП. [7] Рец. С. Валка на збірник відозв під ред. О. Шилова в «Былом» № 23 (1925 р.).
Архівна справа, 1925 р., кн. 1, с. 155-162.