24 грудня 2012 р. в Актовій залі Університету відбулася Урочиста академія, присвячена 100-річчю від дня народження академіка Євгена Лазаренка. У цій публікації подаємо тексти спогадів, якими поділилися окремі учасники цього заходу.
Дмитро Павличко
Рівно 50 років тому в цьому залі в присутності Євгена Костянтиновича я читав вірш.
Ректор
Прийшов-таки один за триста літ
Великий ректор у мою святиню.
І тим, що йшли навсліпки попідтинню,
Він більма позривав тьмяні, як лід…
І в стіни ті, що від неправди пухли,
До нього йдуть відважно постоли…
Кладуть селяни тяжко на столи
Ручища, ніби дерев’яні кухлі.
І просьби їх, немов отче наші,
Де сто разів зім’яте слово «ректор».
Від їх жалів гуде невпинно реквієм
В його скалистій, праведній душі.
Але вони від нього йдуть щасливі,
Він чинить правду ділом і пером.
І університет, немов паром,
Тримає він на нерва голій линві.
Це не покажуть блискавки «кривих»,
Не прочитаєш це у жодних «шкапах»,
Як він у хатах гуцульських, ніби в скапах,
Шука людських родовищ золотих.
Від імені Івана й Маркіяна
(Не лайте за нескромність, підождіть)
В його житті на стику півстоліть
Кладу печать любові і пошани.
Хочу подякувати ректору Івану Олександровичу Вакарчуку, професорові Орестові Матковському, Вченій раді рідного мені університету за збірник статей, спогадів про Євгена Лазаренка, які серйозно доповнюють матеріали, видані у книзі 2005 року. Вони показують, що чим далі від нас відходить доба, коли жив і діяв цей справді великий українець, тим значнішими для нашого народу стають його особистість, освіченість, організаційний талант, його присутність у наших сьогоднішніх і, думаю, завтрашніх національних устремліннях і перемогах. Особливо хочу відзначити у цій книжці статтю Романа Лубківського, в якій уперше процитовано уривки з виступу Євгена Костянтиновича на пленумі Львівського обкому партії 12 червня 1953 року. Оскільки Роман Мар’янович не зміг прибути на наше ювілейне зібрання, дозволю собі навести кілька фрагментів з цієї промови: «Інколи політика, – говорить ректор, – яка проводилась у Львівській області, була подібна до політики, яку проводять колонізатори. Керівники партійної організації області радять поступати так: молоді, яка має компрометуючі дані, на вступних екзаменах ставити двійки, щоб вони не попадали до вузів. Але було б неправильно говорити про те, що в стані боязні, залякування знаходиться лише молодь західних областей. Зараз 95 % всієї молоді, що закінчує Львівський університет, має такі жахливі характеристики, написані факультетськими партійними організаціями. Я думаю, що нас, керівників вузів, хотіли перетворити у відділ державної безпеки». Лазаренко звинувачує комуністичну партію, як головних організаторів української вищої школи. «Я хочу привести приклад, – говорить Євген Костянтинович, – з чого почалось нехтування української мови у Львівському університеті: з рішення обкому партії про зняття з посади проректора Андрія Брагінця за те, що він вимагав викладати і писати дипломні роботи українською мовою. І це рішення було підтримано, схвалено Центральним комітетом Комуністичної партії України». Ректор Лазаренко дає правдиву і нещадну характеристику політиці комуністичної партії […].
Як відповісти нам на питання: як після того, як Лазаренко відкрив своє духовне обличчя, він ще десять років залишався ректором? Благословенних десять років, коли виховувалась під його егідою плеяда випускників університету, яка свою силу продемонструвала напередодні і в час проголошення самостійної України. ЦК КПУ намагався, та не зміг одразу, зняти Євгена Костянтиновича з посади ректора. Лазаренко став улюбленим політичним лідером української творчої інтелігенції. Його просвітницька, гуманітарна діяльність на теренах, де народились генії української літератури: Маркіян Шашкевич, Іван Франко та Леся Українка, – перекинулась на літературну молодь всієї України. 1962 року до університету прибувають на запрошення Лазаренка провідні сили шістдесятників: Іван Дзюба, Іван Трач, Микола Вінграновський. Львів стає «прапором» неслухняних письменників, а Євген Лазаренко акумулятором протестуючої проти радянського режиму молодої енергії.
1963 року я зустрів Євгена Костянтиновича на вулиці Банковій, коли він виходив з дому ЦК. На його почорнілому від печалі обличчі я побачив болісну усмішку. Він пожартував: «Дмитре, я Вас виключив з аспірантури, а Ви мене зняли з ректорства». Я хотів щось сказати, але він не дав мені говорити. Він сказав: «Мовчіть. Андрій Скаба, мій харківський приятель, ідеологічний секретар ЦК назвав Вас націоналістом, і тут вони проголосували за те, щоб мене зняли з ректорства, насамперед за те, що Ви написали про мене вірш, а я не вилаяв Вас за той антирадянський вірш». Ми мовчки попрощались. Я справді почав почуватись винуватим в цій справі, але наші взаємини швидко налагодились з його ініціативи. 24 травня 1965 року Євген Костянтинович прийшов до мене і приніс мені в подарунку портрет космацького гуцула, роботи Олекси Новаківського. Він сказав мені: «Буть таким, як твій земляк». Про Космач ми тоді з ним говорили, як про бандерівську столицю України.
Певна річ, написані про Лазаренка спогади людьми, які були викладачами і студентами з часів його ректорства, мусять обернутись в якусь однолиту, добре виконану біографію цієї унікальної української постаті. Щоб ми не почували сорому за своє життя, називаючи його своїм вчителем. […] Лазаренко розумів, що доля кожного народу залежить від його університетів. Він передав нам своє розуміння нашої національної долі.
Орест Матковський
Євген Лазаренко був самобутньою людиною, відвертою людиною, інколи здійснював непередбачувані, сміливі, героїчні заходи. Він зробив великий внесок у розвиток культурознавства та літературознавства. Лазаренко мав надзвичайно хорошу пам’ять, багато читав, любив поезію, творчість, мистецтво. Інколи навіть міг «втерти носа» філологам, коли читав вірші Лесі Українки, Сергія Єсеніна, Тараса Шевченка, Івана Франка.
Всі патріотичні заходи, які він здійснював в той час, щоб зробити університет дійсно українським, не подобались вищим інстанціям, особливо через шанування, якого він не міг придержуватись. Тому в 1963 році на комісії ЦК Комуністичної партії України його було звільнено з посади ректора, хоча наказу, як такого, в принципі, не було. Після звільнення Лазаренко ще працює в університеті. В 1969 році він призначається директором Інституту геологічних наук, і в цьому ж році його обирають дійсним членом Академії наук України. Це сталось, звичайно, тому, що в той час секретарем по ідеології ЦК КПУ став відомий дослідник, хімік, академік Федір Овчаренко. Євген Костянтинович Лазаренко швидко налагоджує роботу в цьому інституті та «рекламує» його, але його реформаторські дії, українізація цього інституту призводять до того, що в 1971 році Лазаренко був звільнений з цієї посади. Але створивши там свій відділ, який в 1972 році перетворюється в новостворений Інститут геохімії і фізики мінералів АН УРСР, на прохання директора цього інституту і тоді віцепрезидента Академії Наук Семененка Лазаренко працює в цьому інституті до кінця свого життя. Лазаренко швидко налагоджує роботу цього інституту, гуртує навколо себе молодих дослідників з Галичини, випускників геологічного факультету, і створює новий мінералогічний центр у Києві. Надалі розглядалось питання про створення мінералогічного словника, і Лазаренко подає макет такої енциклопедії, але, на жаль, йому не вдалось здійснити свій задум. Роботу над створенням мінералогічного трьохмовного словника, який було вирішено назвати словником, а не енциклопедією, з перекладом всіх термінів російською та англійською мовами Євген Костянтинович почав ще у Львівському університеті. Коли словник був уже готовий, довелось доповнювати його, оскільки вийшла рецензія його колеги академіка Уварова про те, що публікація вийшла українською мовою. Але завдяки наполегливості Лазаренка словник побачив світ в 1975 році і швидко одержав всесвітнє визнання. В останній рік життя, вже будучи важкохворим, він організовує в Києві з працівниками свого відділу симпозіум. До початку симпозіуму видається збірник під його редакцією. На цьому симпозіумі, будучи важкохворим після безнадійної операції, він виголошує ще чотири блискучі доповіді, які були останніми у його житті. Внаслідок хвороби в розквіті творчих сил на 67 році життя, 1 січня 1979 року, Євген Костянтинович помер і був похоронений на Байковому кладовищі.
Євген Костянтинович Лазаренко залишив дуже багато у спадок, і цей спадок ще потребує подальшого вивчення. У зв’язку з цим в 1997 році було започатковано наукові читання імені академіка Євгена Лазаренка. Цього року у вересні відбулись вже сьомі читання у Львівському університеті на базі спортивно-оздоровчого табору Карпати. Найбільший спадок, без сумніву, Лазаренко залишив в галузі мінералогії. Це неперевершений спадок для науки і освіти. Лазаренко – класик мінералогїї ХХ століття. Понад 300 грунтовних статей, 10 класичних монографій, найкращі для свого часу підручники з мінералогії (шість видань: три російською, два українською і одне китайською мовами), великий тримовний мінералогічний словник (співавтор О. М. Винар, 1975), аналогів якому немає досі. Відкриття двох нових мінералів: тарасовіт та донбасит. Потужна українська мінералогічна школа, яка і досі функціонує. Ось такий науковий спадок академіка Євгена Лазаренка. При чому більшість його наукових праць є новаторськими і піонерськими. Відомий російський учений І. Шафрановський відзначив, що Лазаренко був одним із тих, які зробили значний внесок у мінералогію, і його дослідження носили дійсно новаторський характер. Лазаренко зумів зібрати колектив, який активно працював, створив у Львівському університеті відомий мінералогічний центр, який приваблював увагу мінералогів і кристалографів з тодішнього Радянського Союзу та інших країн. Шафрановський також зазначає, що Лазаренко посідає чільне місце поряд з іншими відомими світовими корифеями мінералогії ХХ ст., як В. І. Вернадський, О. Є. Ферсман, М. В. Бєлов, В. С. Соболєв. З них Ферсман є українського походження.
Євген Лазаренко, беззаперечно, є вдатною постаттю не лише в науці, але і в громадсько-політичному житті. Він був, перш за все, генієм з великої літери, патріотом, меценатом української культури.
Ганна Кульчицька
Мені довелось працювати з Євгеном Костянтиновичем Лазаренком в останні десятиліття його життя. У 1969 році Євген Костянтинович переїхав у Київ, очолив Інститут геологічних наук, ставши його директором, і створив там відділ генетичної регіональної мінералогії, який існує і до сьогодні. За рекомендацією Вченої ради геологічного факультету Львівського університету він запропонував декільком випускникам 1969 року поступати до нього в аспірантуру. Таким чином я опинилась в Києві разом з Лазаренком і почала працювати в його інституті.
Це був дуже суперечливий період. Спочатку було надзвичайне піднесення. Лазаренка, який приїхав в Київ, вибрали членом Академії, йому доручили організувати роботу академічного інституту, його покликали в столицю. Це була надзвичайна подія. Це сприймалось як реабілітація за всі звинувачення, які були йому раніше висунені. Таким чином, з нього знімали всі звинувачення.
Він занурювався в роботу з такою енергією, як це міг робити лише Євген Костянтинович Лазаренко. Я була тоді аспіранткою і мабуть не зовсім уявляла що робиться. Але робота в інституті кипіла. І на всіх поверхах можна було почути голос Євгена Костянтиновича Лазаренка і його сакраментальне «Послухайте!». Хто знає Євгена Костянтиновича, той знає цю його фразу, з якої він завжди починав звернення до когось. Він перелаштував актову залу. В 1971 році він вітав своїх співробітників у новій актовій залі. Тут же прилаштовувались кабінки для електронного мікроскопу, тому що новий директор задався метою створити лабораторію фізичних методів дослідження мінералів. І в цю лабораторію дати всі аналітичні прилади, які були в інституті.
Згодом його зняли з директорства. Євген Костянтинович попросився під крило академіка Миколи Пантелеймоновича Семененка, який очолював недавно створений ним же Інституту геохімії і фізики мінералів. Сьогодні цей інститут носить ім’я Микола Пантелеймоновича, але має дещо іншу назву – Інститут геохімії, мінералогії та рудоутворення. Цей інститут і сьогодні продовжує працювати.
Лазаренко влився в цей інститут, тому що цей інститут був більш прогресивний, насправді, аніж Інститут геологічних наук. Там був більш новий колектив і набагато більше сучасного обладнання. На посаді директора Євген Костянтинович не полишав мінералогію. Більше того, мінералогія була в нього на першому місці. Але посада директора і звання академіка давали йому великі можливості. Він постійно був учасником різних геологічних експедицій. При цьому, ці експедиції були і в Закарпаття, і на Волинь. Він постійно організовував різні наради і міжнародне засідання комісії з мінералогії в Києві. Старше покоління знає, наскільки було тоді важко організувати республіканську нараду. Всесоюзну ще складніше. А якщо це мала бути міжнародна, де мали бути і зарубіжні представники, то взагалі потрібно було дійти до ЦК. І Євген Костянтинович доходив до ЦК, і такі наради організовувались.
Коли ми прийшли у відділ Семененка, звичайно, ці можливості були вже не такі. Нас залишилось лише 12 чоловік, і тих аспірантів потрібно було якось влаштувати. Євген Костянтинович темпів не зменшував. І коли ми вже не витримували цього темпу, я сказала: «Євген Костянтинович, ну не можна так швидко». Він сказав: «Я спішу жити». І напевно він вже щось відчував, бо ця наша розмова була за півроку до того, як йому поставили такий страшний діагноз. А ще через півроку його не стало. Але залишились його книги: неповторний мінералогічний словник, як результат титанічної праці (зауважте: без комп’ютера); монографія з регіональної мінералогії, монографія по генетичній мінералогії і останнє його дітище – підручник з мінералогії. Можливо, у мене суб’єктивний підхід, але я ні один підручник з мінералогії не читала з такою легкістю, як його курс мінералогії. Якщо б мене зараз запитали, який підручник прочитати для того, щоб швидко, легко засвоїти мінералогію, я б рекомендувала підручники тільки Лазаренка.
І от, оглядаючись назад, з вершини свого життєвого досвіду, я задаю собі два запитання. Перше: чому у Львові, у більш політично жорсткі п’ятдесяті роки, особливо у західних областях, де була більш жорстка політика, патріотично налаштований ректор Лазаренко протримався більш ніж десять років (майже 12 років), в той час як в Києві він не протримався навіть три роки на посаді директора? Думаю, що однією з причин була підтримка мас. У Львові він мав дуже багато однодумців і прихованих, і відкритих: серед високого ешелону влади, серед національної еліти, серед студентства, як майбутньої національної еліти. У Києві не зрозуміли національної реорганізації, зробленої ректором. Їм був чужий його патріотизм, тому що навіть у Києві він продовжував говорити українською мовою. Це також викликало спротив в той час, коли загальна політика держави була спрямована на зближення мови. Коли ж відбувалось зняття Лазаренка, в Інституті геологічних наук його підтримали лише його учні і тільки одиниці з співробітників інституту. Інші або поставились до зняття директора байдуже, або навіть позитивно.
Друге питання – таланту Лазаренка. Так, у нього була чудова пам’ять, можливо, навіть, фотографічна. Він багато читав і багато запам’ятовував, він був прекрасним оратором. Його лекції і наукові доповіді не можна було не слухати, кожне слово врізалось у пам’ять. Це була людина, без сумнівів, кипучої енергії, як ми зараз кажемо, креативна. Він весь час виношував якісь плани і, найголовніше, бачив шляхи їх реалізації.
Учні Лазаренка і через 30 років після його смерті не забувають учителя. Напевно тому, що він був людиною з твердою громадянською позицією. Ще одна його крилата фраза, яка запам’яталась – «Спочатку громадське, а потім особисте». Ця фраза стала девізом життя його учнів пізніше. Лазаренко міг піти на компроміс з владою (і, чесно кажучи, він іноді йшов на компроміс), але до певної межі. Він вибирав правду, але не змінював своєї громадянської позиції. Тому можна по-різному ставитись до звання Героя України, яке, на жаль, сьогодні трошки дискредитоване, але якщо абстрагуватись від звання, як такого, а оцінити Лазаренка як громадянина і патріота (наголошую саме – патріота), але не націоналіста (націоналістичного в ньому нічого не було, ніякої агресії проти інших в нього ніколи не звучало), то це справді був Герой України, якими і нам варто бути.
Матеріал подала Христина Ковтун