В травні 1920 р., маючи 17 років, я здала гімназійну матуру і по вакаціях почала брати жваву участь в академічному житті нашої молоді. Брала чинну участь у відновленні Медичної Громади, а потім у створенні Українських Медичних Курсів у Львові, з яких пізніше розвинувся Український Тайний Університет. Тяжко втримати у пам’яті всі подробиці тодішніх подій після цілої навали життєвих хвиль, що перекотилися через нас за останні 40 років, але я постараюся подати в хронологічному порядку все те, що ще там збереглося.
Усі студентські українські товариства підчас українсько-польської війни були замкнені, отже по закінченні війни довелося всі їх відновлювати й наново відбудовувати. В 1920 році було відновлене лише одно студентське товариство, а саме Академічна Громада, яка містилася в забудованнях Св. Юра. Відновив її Степан Рудик, який у часі 1920-21 рр. був першим її головою. Перед вакаціями 1920-го року я вписалася в члени цієї Академічної Громади, яка перенесла свою домівку з Юра до Народнього Дому при вул. Рутовського, побіч Т-ва «Бесіди».
Це була велика домівка, куди сходилися студенти на збори й наради, де слухали виклади, читали газети, грали в шахи і т. д. До Управи Академічної Громади належав, крім С. Рудика, Е. Вертипорох (тепер професор хемії в Канаді), я та ще хтось (хто саме – не пам’ятаю). Тов. Рудик дав мені вказівки, як дістати дозвіл на відновлення закритої «Медичної Громади» у Львові. Я і ще хтось (не пам’ятаю – хто) написали подання до польської влади про віднову «Медичної Громади» і підписали її. Дозвіл про відкриття цього товариства ми дістали. Домівка колишньої «Медичної Громади» містилася при вул. Пекарській. По одержанні дозволу ми перенесли все майно товариства з Пекарської вулиці на Бляхарську в будинок Ставропігії і тут відкрили домівку Громади. На утримання «Медичної Громади» ми дістали щедрий грошевий дар від мецената, д-ра Овчарського, що був власником кількох кінотеатрів у Львові. У домівці Мед. Громади ми мали бібліотеку й людський кістяк, який нам дуже придався при ви-учуванні анатомії людського тіла.
В тому часі польська влада запровадила нумерус клявзус для прийняття українців на медичні факультети. Моя товаришка Солоха Охримовичівна, донька д-ра В. Охримовича, директора банку «Дністер», виїхала на медичні студії до Відня, але на медицину не могла вже дістатися, а була прийнята тільки на студії хемії. Таким чином Відень для медичних студій української молоді тоді відпав. Тим часом польські студенти скликали у вересні міс. 1920 р. віче при університеті Яна Казимира у Львові, на яке дістався був Михайло Матчак та ще хтось із наших колеґ. Обидва вони були допущені на віче тому, що мали студентські університетські легітимації. Віче ухвалило, що для того, щоб бути прийнятим до високих львівських шкіл – до університету й політехніки, студенти мусіли були виказатися службою при польській армії, а студентки – приналежністю до таких польських організацій, як Червоний Хрест та инш. Отже в справі прийняття студентів до високих шкіл вирішним чинником стала рада польських студентів, а не рада професорів і квестура, як це бувало в нормальних часах. Сенат професорів лише затверджував ухвали студентської ради.
Повернувшись із того віча, М. Матчак та його товариш склали звіт перед українською студентською громадою про постанови польського студентства. Як нині пригадую собі те враження, яке зробив на нас звіт М. Матчака. У відповідь на цю шовіністичну постанову польських студентів українське студентство проголосило бойкот високих шкіл у Львові та всіх тих осіб, що записалися б на студії в львівських високих школах.
У своїх спогадах про У. Тайний У-т Василь Мудрий хибно подає, що ухвала українського студентства бойкотувати тих осіб, що записалися б на студії до польського львівського університету, була прийнята в липні 1921 р. на Краєвому Студентському З’їзді. В дійсності ця ухвала бойкоту була зроблена, як я вже вище зазначила, тоді, коли М. Матчак здав нам звіт із постанов віча польських студентів, тобто восени 1920 року. Краєвий Студентський З’їзд в 1921 р. цю ухвалу з 1920-го року лише затвердив.
Про існування Українських Медичних Курсів, які були предтечею У. Тайного Університету, як я вже зазначила, знала лише маленька група людей. У книгах «Медичної Громади» ми тих річей із обережности не протоколували, бо про багато справ не можна було тоді писати. Тим-то пізніше кружляли про ці Курси різні легенди і навіть ближчі до нас річники не знали багато чого з їх життя та праці. Нема нічого дивного, що у спогадах про УТУ-т таких навіть авторів, які брали пізніше близьку участь у діяльності УТУ-ту, як, напр., Василя Мудрого, що був квестором Університету, або Володимира Мартинця, який був господарським і фінансовим референтом УТУ, про існування Українських Медичних Курсів згадується дуже загально без подання ближчих подробиць про їх заснування і діяльність.
У Львові ходили тоді чутки, немов би в попередньому році дехто з наших лікарів радив нашим студентам-медикам, як вивчати матеріял медичної науки, й навіть робив їм виклади. Чи справді це було, ніхто того з певністю не міг сказати, але ці поголоски навели мене на думку спробувати, щоб не марнувати дорогого часу, створити підпільні українські медичні курси. За цим промовляла ще й та обставина, що Управа Т-ва ім. Петра Могили взялася була за урядження циклю різних публичних викладів для студентів, але польська поліція перешкодила їй здійснити цей замір.
Тому, що я не мала тоді ніяких виглядів на виїзд за кордон, а львівський університет був бойкотований, я вивісила в Академічній Громаді оголошення, щоб до мене зголосились ті студенти, які хочуть студіювати медицину. Зголосилося кілька товаришів, які, кожен зокрема, дали слово нікому не зраджувати нашого таємного пляну і зобов’язалися притягати до нашого маленького гуртка тих студентів, які виявили б охоту студіювати медицину. Цих охочих, після перевірки, ми приймали до нашої громади. Я виробила плян, щоб наш гурток звернувся до окремих наших лікарів з проханням допомогти нам у здійсненні нашого пляну. Ми почали думати, хто і до кого має в цій справі звернутися.
Моя мама була директоркою книгарні НТШ у Львові, а голо-вою НТШ був д-р Василь Щурат. Я бувала у панства Щуратів і ми там обговорювали спільно українські студентські справи. Якось я висловила думку, чи не вчасно було б подумати над тим, щоб нашій молоді, яка хоче вчитися медицини, доки вона дістанеться за границю, уможливити, за допомогою наших лікарів, якісь студії медицини тепер. Д-р В. Щурат уважно віднісся до цієї думки й виявив бажання чимось нам допомогти. Щоб наші лікарі не прийняли наших делегатів за провокаторів і віднеслися з довір’ям до нас, д-р В. Щурат дав нашим делегаціям рекомендаційні листи. Я і ще один якийсь товариш пішли тоді до д-ра М. Панчишина та до хірурга в шпиталі Св. Софії Д-ра Святослава Балея, другі делегації вдалися до лікаря дитячих недуг д-ра Олександра Барвінського та до інших наших лікарів. Усі, до кого ми тоді зверталися, обіцяли нам викладати. Ми не мали змоги впорядити всіх лябораторій, але дещо таки вдалося зробити. Д-р М. Панчишин викладав нам тоді анатомію. Хто з інших лікарів викладав – твердо не пам’ятаю. Здається, хемію викладав д-р О. Барвінський, а фізіологію д-р Св. Балей. Напевне не скажу, але мені здається, що викладав щось також д-р М. Вахнянин. Не пригадую вже собі, чи д-р М. Музика, який мав високу рангу військового лікаря при австрійській армії, також тоді викладав нам, чи я пам’ятаю його лише з хемічної лябораторії, яку він зал ожив при Н.Т.Ш.
Виклади відбувалися раненько, в 5-ій, 6-ій чи 7-ій годині, пе-ред працею лікарів по шпиталях чи в своїх ординаціях, у домівці «Медичної Громади» або там, де ми умовлялися зійтися. Найтяжче було з уладженням просекторії, бо викриття її поліцією і достава секційного матеріалу до неї могло нам коштувати дуже дорого. В цій справі нам дуже допоміг д-р М. Панчишин. Він був свого часу асистентом професора анатомії університету Яна Казимира у Львові Кадия і його старанням служба при просекторії польського університету видавала нашим уповноважненим секційний матеріял (руку чи ногу). Не маючи власного шпиталю для практичних вправ, ми могли існувати лише при теоретичних викладах медицини в часі перших двох років. Так були створені Українські Медичні Курси, які тривали від вересня (чи жовтня) 1920 р. до липня 1921 р. Виклади з ділянки філософії і права почали відбуватися лише півроку після того, а виклади з ділянки техніки ще пізніше, коли вже зформувався Український Тайний Університет. Усі викладачі на Медичних Курсах працювали безплатно.
Про існування наших Медичних Курсів знало дуже мало лю-дей: моя мама, д-р В. Щурат, лікарі, які викладали нам, та студенти, які слухали їхні виклади. Ми трималися засади, що чим менше непокликаних людей знатиме про це, тим безпечніше буде для нашої науки. Ми ще не думали тоді про створення університету. Ми просто не хотіли марнувати часу.
На перших Медичних Курсах вчилися тоді такі товариші: Володимир Сташинський (помер у Відні), Андрій Корнова (лікар у Копичинцях, а тепер – не знаю), Софія Панкевич (тепер у Філядельфії), Юліян Радзикевич (Мериленд, ЗДА), Лев Литвин (лікарював на Підкарпатгі, де тепер – не знаю), Юліян Кордюк (помер у Львові), Теодор Парфанович (у ЗДА), Ізидор Кліпі із Комарна (помер у ЗДА), Омелян Тушицький (лікарює в Німеччині), Стасів (не знаю, де є), Яків Небиловець (не знаю, чи закінчив медицину) й Андрій Штик (також не знаю, чи дістав диплом).
Найактивнішими з перечислених були Левко Литвин, Володимир Сташинський, Андрій Корнова, Юлько Радзикевич та авторка цих рядків.
Нас тоді на Медичних Курсах було всього 12 чоловік, отже легко було зміняти домівку для викладів, а в разі небезпеки остерегти і викладачів, і слухачів. Виклади відбувалися в Медичній Громаді або в інших товариствах. Все залежало від того, де ми умовлялися заздалегідь їх відбути. Лише секційна кімната була в сутеренах кам’яниці НТШ при вул. Чарнецького, при магазинах книжок книгарні НТШ. Ця кімната знаходилася збоку й була порожня. Всі ми мали ключі від замка цієї кімнати. Матеріял до секції приносив у плечаку Влодко Сташинський з просекторії університету Яна Казимира, де йому, як я сказала, видавав потрібні частини людського тіла сторож просекторії на таємні замовлення проф. М. Панчишина. Перший рік У. Т. Університету почався лише від вересня 1921 р. і тривав до липня 1922 р. Нам, слухачам Медичних Курсів, були зачислені на Тайному Університеті наші студії, як два перші семестри.
Тим часом до Львова поверталося з полону все більше сту-дентів. Був відновлений Український Студентський Союз і заложено організаційну сітку цього Союзу по всіх повітових містах, містечках і селах Галичини, що нам пізніше дуже придалося при збиранні фондів на удержання У. Тайного У-ту та на утримання Академічного Дому при вул. Супінського, на «мензу» чи студентську харчівню, на організаційні цілі та на провадження дальшої боротьби з польською мафією. А ця боротьба була нелегкою. Польські боївки підкладали бомби під наші інституції, нищили склепи і т. д., а поліція звичайно приходила з розмислом запізно, при чому заарештовувала нашу молодь.
Визначними членами Студентського Союзу були Василь Кучабський, Цяпа (Остап) Коберський, Ярослав Чиж, Богдан Гнатевич, Василь Мудрий, Дмитро Паліїв, Нуся Залужна (пізніше по виході заміж Кучабська), Роман Зелений, Осип Навроцький, Степан Рудик, Євген Зиблікевич, Володимир Мартинець, Ірена Макух, Михайло Матчак, Володимир Сташинський, Лев Литвин, Софія Панкевич, Юліян Радзикевич та інші.
Також було засноване Студентське Допомогове Товариство (назви не пригадую собі), якого головою був Михайло Матчак. На весні 1921 р. поліція закрила Студентський Союз, але ми далі нелегально існували і завзято працювали. Зв’язок студентів був наладнаний по всій Галичині. В тому часі нелегальний уже Студентський Союз скликав тайний Краєвий Студентський З’їзд з усієї Галичини, який відбувся в домівці Академічної Громади. На тому з їзді був заснований Комітет Української Молоді (КУМ), вибрано його провід та ухвалено директиви, обов’язкові для всіх українських студентів у тодішніх обставинах. Поліція чула про цей з’їзд і розшукувала його учасників, але ці розшукування обмежилися лише короткотривалими арештами нашої молоді у Львові та на провінції. Тоді офіційно існувала ще «Академічна Громада» й «Медична Громада», які були закриті після замаху молодого Федака на Пілсудського у Львові.
Медичні Курси, як я вже зазначила, тривали півроку, від осени 1920 р. до квітня 1921 р. На весні 1921 р. почалися також виклади філософії і правничі. Отже Український Тайний Університет фактично був започаткований уже на початку 1921 року.
Прийшли вакації 1921-го року й почалися численні вписи студентів на черговий академічний рік уже до університету, який згодом набув у Польщі й за границею великого розголосу і здобув назву Тайного Університету. Василь Мудрий став його квестором, а студенти Сосенко й Софія Панкевич переводили вписи нових слухачів. Зв’язкові з повітів направляли студентів до Студентського Союзу у Львові, а зв’язкові з цього Союзу спрямовували їх до нас для запису, що ми робили із обережности кожного дня в іншому місці (вул. Руська ч. З, Народня Гостинниця, Народній Дім і т. д.). Поліція не злапала тоді нас ані разу, і ні один документ не дістався в поліційні руки. Усі студентські й університетські документи переховувалися у Ставропігійському Музеї, звідки були доручені назад їх власникам.
Першим ректором УТУ був (мабуть) д-р В. Щурат, другим д-р М. Панчишин, а третім д-р Є. Давидяк. Хто був деканом – не пам’ятаю вже. Фінансовим референтом У. Тайного Ун-ту був член Академічної Громади й Студентського Союзу колега Володимир Мартинець, одружений з Іреною Туркевичівною (тепер у Канаді). Він працював у банку при Ринку ч. 10, якого директором був Саєвич. В. Мартинець мав інформації про рух біржевих акцій і дуже щасливо спекулював, здобуваючи цим фонди для У.Т.У-ту. Крім того, ми впоряджали вечерниці, балі, чайні вечори в Народній Гостинниці, переводили збірки по наших фінансових інституціях і збірки взагалі. Збірки переводилися у Львові й на провінції. Кожен давав що міг. Крім того, як я вже зазначила, Студентський Союз мав організаційну сітку на місцях, яка охоплювала всю Галичину. Місцеві студенти, їх батьки (священики, учителі, свідомі селяни) оголошували збірку на народні потреби, й села давали, що тільки могли. Збірщик ходив від хати до хати і діставав кілька літрів пшениці, жита, бараболі, гороху, фасолі і т. д., зсипав це все в мішки й привозив до міста, а міста вже висилали через зв’язкових ці пожертви вагонами до Львова. Частина харчів ішла до студентської харчівні, а решта продавалася і збільшувала фонди, В. Мартинець вив’язувався з свого завдання напрочуд ідеально. Треба додати, що ми мали ще підтримку з боку Митрополита А. Шептицького, який завжди відгукувався на всі народні потреби. Деякі з викладачів УТУ, які мали з чого жити й утримувати свої родини, відмовлялися від платні за свою працю. Володимир Мартинець видав у 1944 р. книжку про УТУ п. н. «Університет у катакомбах».
У Тайному Університеті викладали, мені здається, ті самі професори, що й у 1920-21 рр. на Медичних Курсах. Із професорів УТУ пам’ятаю д-ра М. Панчишина, який мешкав і мав свою ординацію при вул. Ґловінського напроти шпиталика Св. Софії. Проф. М. Панчишин був завжди великим приятелем молоді й допомагав їй де і як тільки міг, уділюючи стипендії тим, що виїздили на студії за границю, і т. д. Другим професором, якого пам’ятаю, був Святослав Балей, який працював, як хірург, у шпиталі Св. Софії і там мешкав. Його старший брат, проф. Степан Балей, викладав математику в гімназії. Він був єдиний, який мав дозвіл від екзекутиви українського студентства робити психологічні студії на Кульпаркові. Згодом був професором психології у варшавському ун-ті. В Тайному Українському Ун-ті викладав вступ до психології і вступ до філософії. З інших професорів пам’ятаю ще д-ра О. Барвінського та д-ра М. Музику.
В 1921 р. восени почала я другий рік студій в Укр. Тайному Університеті. Ми вчилися, збирали гроші на університетський фонд, виїздили на працю на провінцію. Наша «пачка» впоряджала прогульки і чайні вечори в «Народній Гостинниці» і т. д. Але багато про академічне наше життя 1921-22 рр. я сказати не можу, бо на другий день по замаху молодого Степана Федака на Пілсудського мене заарештували, й я відсиділа кілька довгих місяців у тюрмі, доки, вийшовши з арештів на волю, не виїхала вліті 1922 р. за порадою моїх адвокатів на дальші студії за кордон.
Вважаю потрібним коротко описати цей мій арешт та умови, в яких мені довелося відсидіти кілька місяців при неможливих умовах у польській тюрмі.
В «Народній Гостинниці» восени 1921 р. відбувався наш чайний вечір, на який я не пішла, бо мала тяжку грипу. Другого дня рано моя мама повідомила мене, що хтось приїхав до мене від Зиблікевича з Перемишля. Я одягнулася і вийшла до гостя. Пан представився мені, як Добровольський, і почав випитувати мене про різні речі, але тому, що не подав умовленої «клички», я заявила йому, що лежу хвора й нічого не знаю. Тоді той Добровольський закликав із коридору поліцаїв, зробив у нашій хаті ревізію і запровадив мене до арештів при вул. Яховича. Я зовсім не знала, що напередодні мого арешту молодий Федак стріляв ввечері на Ринку перед ратушем у посадника м. Львова, який входив разом із Пілсудським до ратуша.
Поляки використали замах Федака, щоб позаарештовувати найвизначніших українських громадян та найактивніших студентських діячів. Тоді був заарештований ректор У. Т. Університету д-р В. Щурат, голова «Просвіти» Іван Кивелюк, редактор Михайло Струтинський та інші. Із студентських діячів чудом уникнув арешту тільки Ярослав Чиж.
Коли мене заарештували, я не знала, за що саме. Це була дуже неприємна ситуація, бо я не знала, як боронитися. Комісар Кайдан випитував мене про студентські справи, про КУМ (Комітет Української Молоді) і т. д. Коли мене після переслухання на вул. Яховича запровадили до тюремної целі, то голова моя ходила ходором. В целі були низькі причі, на яких покотом лежали жінки. Місця, де б я десь прилягла, не було. Вночі раз-за-разом приводили свіже заарештованих проституток чи якихось авантюрниць. В камері стояло пекло. Цілий день я нічого не їла, мене мучила спрага, а води не було. Одна із арештованих побачила, в якому стані я була, і дала мені сочисте яблуко. Атмосфера в якій я тоді опинилася, була жахлива. Я попала в незнаний мені світ, маючи лише 18 років. Лише по двох днях мого сидження на краєчку причі мені принесли вузеньке залізне ліжко.
Сиділа я в тій целі кілька тижнів, аж поки мене не перевели до тюрми при вул. Баторого. Лише там я довідалася, що мене об-винувачують у співучасті з Федаковим замахом на Пілсудського. Це загрожувало, як здавалось мені, карою смерти.
Моїми оборонцями були д-р Степан Шухевич і, мабуть, проф. д-р В. Старосольський. Після кількох місяців слідства мене випустили за кавцією в сумі 50 тисяч марок на волю. Мої адвокати порадили мені можливо скоріше виїхати перед розправою за границю, бо ніхто не знав, який оборот може взяти уся моя справа. Я їх послухала й вліті 1922 р. виїхала до Праги, де записалася на медичні студії в Карловім університеті, який признав мені усі вислухані семестри Українського Тайного Університету.
Про свій арешт і зв’язані з ним перепетії я, виїхавши до Праги, не дуже хвалилася. І це мені згодом дуже придалося, бо до Праги раз-у-раз приїздили з краю польські тайні агенти й підслухували, що наші студенти розповідали по каварнях. Те моє сидження у слідчій польській тюрмі забулося, а це дало мені можливість досить свобідно нострифікувати у Кракові свій заграничний диплом, а потім працювати у львівських шпиталях.
Що ж іще додати до того, що я написала, а що могло б допо-внити мої спогади? Крім товариств, які я назвала, існувало ще у Львові Т-во «Україна» під проводом Дмитра Палієва, а також військова організація УВО під проводом Євгена Коновальця. Багато нашої студентської молоді належало до цих товариств. Мушу зазначити, що наша молодь у більшості була тоді під націоналістичним впливом Дм. Донцова, який редаґував «Вісник». Але були серед неї радикали й соціял-демократи. Проте, до яких би партій чи поглядів студенти не належали, всі вони спільно працювали в наших студентських організаціях, тримаючись напрямних, які їм начеркнув КУМ.
Це був час, коли багато товаришів верталося по війні додому. Я мала товаришів, старших від мене навіть на 10 років. Таким був, напр., Юлько Кордюк, який, як медик австрійської армії, попав у полон до Росії. Були інші старші колеги, як Андрій Корнова (служив в австрійській армії), Кучабський, Чиж, Коновалець, Коберський, Матчак, Гнатевич і т. д. Всі вони повернулися з Великої України.
Багато нашої студентської молоді було серед полонених із Галицької Армії, яких поляки привезли до Львова й тримали на Ялівці, а пізніше відправили до Тухолі. Багато їх, як, напр., товариш моїх дитячих літ і шкільний товариш Лев Смішко, втекли із Тухолі до Чехії і там записалося на вищі студії.
Наші студенти, які студіювали за кордоном, тримали зв’язок із студентством У. Тайного Ун-ту й час до часу присилали своїх зв’язкових для інформацій. Так, напр., вліті 1921 р. до Медичної Громади у Львові зголосився Євген Дурделло, як представник празької Медичної Громади. Він докладно поінформував нас про студії в празькому та инш. університетах, про можливості одержання там стипендій і пообіцяв допомогти всім тим, хто захотів би перенестися на студії за кордоном. Це було дуже цінними інформаціями для нас, бо всі ми, не маючи свого шпиталю у Львові, змушені були по 2-х роках студій в У. Т. У-ті перенестися на дальші студії заграницю.
З інших тодішніх українських товариств у Львові годилося б згадати «Горожанський Комітет» при вул. Руській ч. З у будинку Ставропігії, який створився в 1918 р. для допомоги нашому громадянству у Львові. До проводу «Горожанського Комітету» належали д-р Лев Ганкевич, д-р М. Панчишин, молодший брат д-ра М. Панчишина, Білобрамівна (пізніша дружина молодшого Панчишина), д-р Степан Федак та інш. Деякі наші колеґи діставали допомогу від цього Комітету.
Треба згадати ще, що наша посолка до варшавського Сойму Мілена Рудницька та посол Зенон Пеленський інтерпелювали в Лізі Народів у Женеві в справі недопускання української молоді поляками до польських шкіл та цитували там ухвали польських студентів.
Вперше надруковано: «Лікарський вісник». – 1961. – Число 22-23. – С.25-32. Див також у виданні: Редько Юліан. Дурні діти (Хроніка наших днів). Статті, спогади про Український таємний університет у Львові (1920-25 рр.). – Львів: Друкарські куншти, 2012.