Вислів, винесений у заголовок, я взяла зі статті «Сухий пень», яку Іван Франко опублікував понад сто років тому, звертаючи увагу читачів на кричущу несправедливість державної політики Росії щодо українського народу, його мови, культури. До речі, стаття в радянський час не ввійшла ні в одне багатотомне видання письменника. Цим висловом публіцист характеризує тих небагатьох, хто в умовах фарисейства, брехливості, фальші мав мужність думати і чинити, керуючись засадами людської порядності та людяності.
Євген Костянтинович Лазаренко належав до тих небагатьох. Прийшов у галицьке середовище в роки, жахливі для краю: переслідування, арешти, катування, розстріли, шибениці, тіла повстанців – молодих хлопців, жінок – виставлені перед в’язницями для впізнавання й постраху. Глибокі рани Галичини кровоточили, вона німим криком кричала до неба, ридала не тільки над понівеченими долями своїх дітей, а лила сльози за ненародженими внуками, правнуками.
Цинічне топтання людської гідності, сексотство, цензор над кожним і насадження його в душу кожного. Брутально ламалося божеське в людськім дусі, людина, а це заздалегідь було заплановано, мала втрачати богоприсутність, мала жити у світі нових символів і стереотипів – Ленін, Сталін, партія як «розум, честь і совість епохи», «старший брат» як єдина надійна опора в національному житті; престижно було писати в біографії, що походиш з «бідняків», а великою ганьбою та плямою було – «з куркулів», і не було ходу ніде, якщо хтось з рідних репресований, чи, не дай Боже, за кордоном, якщо батько священнослужитель, або просто ти «інший», ти «не з нами». Поламані долі і не зігнуті постаті.
У багатьох душах вкорінювались «укрита злість», «облудлива покірність» (І. Франко). Євген Костянтинович допомагав як міг і чим міг, не боячись чергових доган, не чекаючи жодної віддяки. І сьогодні, приміром, голова НТШ проф. О. Купчинський з вдячністю згадує: «Якби не Лазаренко, я б ніколи не вчився в університеті» (батько був священиком).
Ще під час війни чимало українців емігрувало на землі, віддані Польщі, виїхали поляки, натомість у Галичину приїхало багато людей з різних куточків Радянського Союзу. Різні мотиви переїзду, різна мета, по-різному ставилися до місцевого населення, хоч у багатьох відчутна була певна зверхність. Як висловився мій київський приятель, приїжджали, щоб галичан повчати, виховувати і, виконуючи настанови «високих органів», пильно за ними стежити. Галичанам багато чого не могли подарувати, зокрема, те, як писав у щоденнику О. Довженко, що вони культурніші, а найбільше, і на цьому вже сьогодні аргументовано наголошує І. Лосєв, що вони навчилися найчіткіше артикулювати національні прагнення. Серед приїжджих, щоправда, їх не так було багато, видатні науковці, спеціалісти високого класу з різноманітних галузей науки, техніки, виробництва. І в побуті, і в професійних колективах ця еліта зберігала тип життя, витворений ще до переїзду, користувалася, за незначними винятками, російською мовою (навіть у мішаних товариствах), діти ходили до російських шкіл.
Євген Костянтинович, учений зі світовим іменем, життя якого до переїзду проходило в середовищі російської культури, вийшов за рамки цього всього, своїм великим серцем і високим умом сприйняв українське в галицьких вимірах, бездоганно оволодів українською мовою і постійно спілкувався нею, донечки вчилися в українській школі. Жадібно, діяльно пізнавав українську культуру, історію, прагнув ліквідувати якнайбільше прогалин, які витворило навчання на рідній, не своїй землі. Щиро радів, коли дізнавався щось цікаве, радо ділився, особливо з нами, україністами, а може, нас, молодих, просто екзаменував?
Пам’ятаю кілька таких епізодичних моментів. Зустрічаючи мене в коридорі (у 60-х роках я працювала лаборантом кафедри української мови), любив кинути жарт і, приміром, запитати: «А знаєте, де похований Руданський? Ким був за професією? А де померла Леся Українка?» і подібне. Я переважно знала, хоч часом доводилося червоніти. А Франком не тільки цікавився постійно, а й дбав про популяризацію його творів, возвеличення його імені. На його ректорському столі лежали комплекти газет, журналів, які видавав письменник чи в яких друкувався. З його ініціативи, до речі, перекладено Франкові економічні статті з німецької мови українською; вони ввійшли в 50-томне видання.
Працював для культури жертовно, хоч за це більше було неприємностей, ніж подяк. Не завжди його розуміло навіть найближче середовище, бувало, й дорікало: «Зачем тебе это всё?» Хоч чимало вже сказано про його добрі справи, але, здасться, їхній хронологічний список іще не повний.
І нехай ще один спомин скромною квіткою ляже на могили тих, про кого з любов’ю і вдячністю згадують. Моя приятелька Юлія Островська дивовижно точно з багатьма подробицями відтворила спогади свого покійного чоловіка – художника Володимира Островського. Працюючи у Львівському музеї українського мистецтва, він взявся організувати одну з перших виставок малярських полотен відомого українського художника Олекси Новаківського (було це 1962 р.). Звертався до багатьох приватних колекціонерів, у тім числі до Євгена Костянтиновича. Ректор радо відгукнувся, але виявилося, що твори Новаківського мав у своїй колекції інший Лазаренко – Андрій Созонтович, відомий ботанік, член-кореспондент АН УРСР, який теж мешкав у Львові. Проте особа Новаківського дуже зацікавила Ректора, і він, завжди спраглий пізнавати українську культуру, почав розпитувати про нього. В. Островський, який вивчав життя і творчість художника, розповів, подаючи цікаві деталі: здібний сільський хлопець з Кам’янець-Подільщини початкову художню освіту здобув в Одесі, далі навчався в Краківській академії красних мистецтв, де його твори відзначали високими нагородами.
Певний вплив на його становлення як українського художника мало знайомство з В. Стефаником, Б. Лепким, які тоді проживали в Кракові. Але найбільше спричинився до цього митрополит Андрей Шептицький, який, 1911 р. відвідавши виставку Куриласа в Кракові, запросив Новаківського до Львова, пообіцявши фінансову підтримку і заручившись згодою художника малювати для музею. Із 1913 р. Новаківський з дружиною і двома синами замешкав у Львові.
Найцікавішим і пам’ятним моментом у цій розмові було те, що Ректор, вникаючи в деталі, з приязною усмішкою сказав приблизно таке: «Тобі, чоловіче, добре обпалять крила за твого Новаківського!» Слова Євгена Костянтиновича виявилися пророчими, бо в 70-х роках, коли мистецтвознавець працював уже у Львівському інституті прикладного мистецтва, посипалися обвинувачення на нього в пропаганді українського буржуазного націоналізму, що мало відповідні наслідки.
У сім’ї панства Острозьких і досі зберігається добра пам’ять про цю небуденну людину: обіймав високу посаду, партійний, східняк і відважився так просто сказати такі слова галичанинові, якого зовсім не знав, з яким уперше зустрівся.
Євген Костянтинович легко сходився з людьми, допомагав, хоч не завжди мав належну віддяку, бувало, і зраджували його. Любив жіноче товариство, навіть, як здається, шукав його. А однією з причин було, мабуть, те, що жінки, делікатніші, ніжніші, ліпше розуміли ліричну нуту його душі. Бо годі собі уявити, щоб Ректор навіть найліпшому приятелеві з чоловічого товариства годинами міг декламувати вірші наших поетів! А жінкам міг. Приміром, Ангеліна Василівна Кабайда, яка в часи ректорства Євгена Костянтиновича завідувала кабінетом франкознавства і часто їздила з ним у Карпати, що було пов’язано з різними експедиціями, а переважно з організацією музею І. Франка у Криворівні, у розмові зі мною захоплено розповідала, що Євген Костянтинович міг упродовж кількох годин декламувати Франка, знав напам’ять поезії Лесі Українки. Щоправда, Ангеліна Василівна була не лише вдячною слухачкою, а й достойною співрозмовницею: сама знала напам’ять безліч поезій, народних пісень, декламувала латиною, грецькою, віршувала гарні вітання з приводу цікавих подій свого близького середовища.
Про це замилування Євгена Костянтиновича говорити з пам’яті поезії згадувала недавно в розмові зі мною старший співпрацівник відділу мовознавства Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича, прекрасний знавець історії української мови, співавтор історичного словника Уляна Єдлінська. Із Зіновією Франко вони були щирі приятельки. Євген Костянтинович з великою повагою ставився до внучки І. Франка, часто вони спілкувалися, любив й товариство. Запросив її на вечір, присвячений 300-річчю університету, куди вона прийшла з товаришкою. Танцюючи з Уляною Ярославівною, він весь час читав поезії, і були серед них навіть такі, що вона, філолог, їх не знала.
На світлині з 50-х років, яку Уляна Ярославівна береже як пам’ять про молодість, зафіксована мить приємного спілкування у Карпатах Євгена Костянтиновича з цими винятково порядними, розумними, добрими жінками (йдеться про Зіновію Франко, Уляну Єдлінську і Ангеліну Кабайду), яким теж лицемірно, жорстоко, підступно обпалювали, підрізали й відтинали крила. Та ще й робили все можливе, щоб біль був тривалим і рани не загоювалися.
Людина великої душевної і духовної наповненості, Євген Костянтинович мав сильний, витворений багатим внутрішнім життям цілісний характер, феноменальну пам’ять, що, на переконання індійського філософа Інайята Хана, є знаком високого злету духовності, знаком великих душ, бо свідчить, що світло інтелекту яскраве й освітлює кожну частину мозку. Був напрочуд зичливий, добрий, мав тонко розвинуте естетичне сприйняття світу, а це гармонійно виявлялось у його голосі, словах, погляді, рухах, манерах. І про це міг сказати не один член кафедри української мови, де я працювала спочатку лаборантом, згодом викладачем, доцентом.
Передруковано з: Євген Лазаренко – видатна постать ХХ століття / [автори доповідей і упоряд. О. Матковський, П. Білоніжка, В. Павлишин; відп. ред. І. Вакарчук]. – Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2012.