Майже тридцять років попрацював на факультеті журналістики Володимир Михайлович Кибальчич. Був глибоко поважаний серед викладачів, студентів, у журналістському середовищі. Без титулів, звань, мав непідробний авторитет і був, як прийнято казати, істиною в останній інстанції, коли йшлося про з’ясування складних мовностилістичних питань.
Біографічні відомості про нього скупі; його життя припадає на роки, сповнені драматичних, а то й трагічних моментів у житті української інтелігенції. Але деякі дані вдалося зібрати, хоч залишається чимало т. зв. білих плям.
Кибальчич Володимир Михайлович народився 08.09.1922 р. у с. Федіївка Абазівського району Полтавської області. Постійним місцем проживання сім’ї до жовтня 1940 р. був Київ. Тут В. Кибальчич 1940 р. закінчив середню школу № 83 з атестатом відмінника.
Рід Кибальчичів зробив помітний внесок в історію української культури. З цього роду походив Микола Іванович Кибальчич (зі священичої родини), революціонер-народовець, який брав участь у підготовці замахів на царя Олександра II, за що був засуджений до страти. Він же – автор оригінального проекту реактивного літального апарата.
З жовтня 1940 р. В. Кибальчич перебував на військовій службі: спочатку як військовик 5-ї окремої відбудовної залізничної бригади (Західний особливий військовий округ), згодом – учасник боїв на Західному фронті. У жовтні 1941 р. під Вязьмою, як пише в особовій справі, він потрапив у полон, звідки через два тижні втік. Перебував на окупованій території у Смоленській області, де працював кравцем у дворах селян, у Києві та Київській області (працював техніком з переробки овочів).
З грудня 1944 р. – знову служба у 7-му запасному стрілецькому полку 1-ї Горьковської запасної стрілецької дивізії (Московський військовий округ). За участь у Другій світовій війні В. Кибальчич нагороджений медаллю «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941 -1945 років» [1].
1943 р. сім’я Кибальчичів опинилася у Львові. Батько працював науковцем у Львівському історичному музеї, в радянські часи – вчителював у школах м. Львова – № 10 та № 28. Серед філологічної громадськості був відомий як людина ерудована, прекрасний педагог, досвідчений викладач української мови та літератури; підтримував тісні контакти з науковцями філологічного факультету Львівського педагогічного інституту, де часто виступав на наукових конференціях. Вивчав життя і творчість Михайла Коцюбинського.
З приходом радянських військ до Львова (липень 1944 р.) В. Кибальчич став працювати у Львівському відділі РАТАУ-ТАРС редактором союзної та закордонної інформації (до грудня 1944 р.). Після демобілізації – багаторічна праця (1946-1963) у редакції львівської обласної газети «Вільна Україна» на посаді літературного редактора. 1963 р. Володимир Михайлович закінчив факультет журналістики Львівського державного університету ім. І. Франка і став працювати старшим викладачем факультету журналістики. Здобув визнання як талановитий педагог, один із кращих стилістів в Україні, людина надзвичайно пунктуальна, тактовна, з глибоко розвинутим почуттям відповідальності.
Багато випускників факультету журналістики вдячні долі за те, що пройшли добрий фаховий вишкіл, слухаючи курси практичної стилістики та літературного редагування, які майже тридцять років читав Володимир Михайлович. Його лекції, практичні заняття ви¬різняли оригінальний підхід до трактування фактів мови, майстерність використання різноманітних дидактичних методів, багатство вдало дібраного з періодики мовного матеріалу, нешаблонна інтерпретація. Він міг з притаманним лише йому іронічним відтінком говорити про мовні, а нерідко логічні недоречності на сторінках газет «Правда», «Известия», видань «керівних», критикувати які було майже святотатством [2].
Студенти – а це були люди переважно з трудовим стажем, багато з яких уже пізнали життя, – обожнювали його лекції, їм імпонувала його манера спілкування. Іноді приводили на його лекції колег з інших факультетів. Дуже старанно готував практичні заняття, детально розписував для асистентів, які разом з ним вели практичні і лабораторні; так їх організовував, щоб могти особисто познайомитися зі студентами кожної групи.
Часто його запрошували читати лекції з культури газетного мовлення на семінари працівників обласних газет України, він виступав з доповідями на кущових семінарах редакційних колективів газет, радіо, робив ґрунтовний аналіз багатьох видань з погляду культури мовлення. Як літредактор-практик не мав собі у Львові рівних.
Головні теми його виступів: «Мовні стереотипи і шаблонізація викладу у районних газетах», «Мовна компетентність журналіста», «Мовні засоби підвищення інформаційної насиченості журналістських матеріалів», «Літературне редагування газетних матеріалів», «Ступінчастість мовностилістичної підготовки авторського оригіналу до друку» та багато інших.
Більшість зі своїх виступів В. Кибальчич опублікував у факультетських наукових збірниках, у редакції яких був і впродовж багатьох років сумлінно редагував. Рецензував навчальні посібники, дидактичні матеріали, видав програми курсів, спецкурсів, практичні поради для студентів.
Ерудований, працьовитий, не прагнув титулів, звань, матеріальних статків; не хотів від влади абсолютно нічого. Моя пам’ять вперто зберігає кілька моментів. Приміром, Володимир Михайлович нічого не робив для того, щоб, зібравши свої публікації, – а мав достатньо – оформити їх як дисертацію. Його зобов’язували, переконували, обіцяли максимально сприяти. Але було рішуче «ні!» Ще одне: мешкав у келіях Святоюрського монастиря, що дуже умовно можна назвати житлом. Але на мою щиру пораду (багато років я була головою профбюро) дати відповідні документи, щоб йому, як учасникові війни, дали краще помешкання, Володимир Михайлович лише іронічно усміхнувся і заперечливо похитав головою. Лише тепер, коли погортала сторінки особової справи Володимира Кибальчича, поговорила з його племінницею, зрозуміла, що за деякі факти з біографії влада не могла його вважати «своїм»: рід давній, інтелігентний, славний ученим-винахідником; були в ньому революціонери й священики; злочином батьків було те, що перебували на окупованій німцями території, він сам був у німецькому полоні, безпартійний, – отже, дії сильних світу цього, які скрізь вишукували «неблагонадійних», на все дивилися крізь окуляри марксистсько-ленінської ідеології, людиноненависницької у своїй суті, не завжди можна було передбачити. Не хотів неприємностей, усвідомлював, що дуже низьку планку визначили йому для реалізації.
Здавалось, огорнувся в своєрідний панцир і не розкривав його ні перед ким; захистом, як мені видається, була іронія, переважно не висловлена, але її можна було відчути в погляді, посмішці, ледь вловимих порухах голови. Особливо, коли заходила бесіда про партійні «авторитети», кар’єристів, людей примітивних.
Після смерті матері жив самітньо у монастирських келіях. Був неодружений.
26 листопада 1992 р. В. Кибальчич помер від серцевого приступу. Похований у Львові на Сихівському кладовищі.
[1] Архів Львівського державного університету ім. І. Франка. – Справа № 13502.
[2] Спогади братанниці п. Наталії Кибальчич, колег-професорів В. Здоровеги, В. Лизанчука, Ю. Шаповала, колишніх вихованців – М. Присяжного, Б. Вовка, М. Босака, М. Романюка, І. Стецули, Л. Павлюк, М. Міщенка та інших.
Передруковано: Сербенська О. Характерники наша вдячність, пам’ять і шана / Олександра Сербенська. – Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2011.