Броніслав Кобилянський належав до того покоління української інтелігенції, якому доля судила жити в різних державно-політичних системах і соціопсихологічних вимірах. Змінювалися державні устрої, іншою ставала влада: часи Австро-Угорщини, перша світова війна, крах великої імперії, доба Визвольних змагань, сподівання на державницьке життя віками поневоленого народу, пілсудщина, лихоліття Другої світової війни, тоталітаризм радянської системи. Але був один вимір, що в ньому проходило свідоме життя Покійного, – любов до українського слова, до проблем улюбленої науки і велика, наполеглива праця педагога, дослідника-лінгвіста, яка ніколи не приносила особливих почестей Броніславу Володимировичу й матеріальних достатків сім’ї. А ще – любов до рідної землі. І є щось знаменне в тому, що край, який у часи Ярослава Осмомисла населяли перекладачі (товмачі) – добрі знавці іноземних мов, що служили в князівських митницях (звідси й назва районного центру Товмач, сьогодні Тлумач), передав «лінгвістичний» дух предків одному зі своїх синів.
З особової справи, що є у Львівському університеті, з домашнього архіву, який дбайливо зберігає синова дружина п. Ольга Кобилянська та внучка Тетяна, зі спогадів сучасників вдалося зібрати чимало фактів із життя науковця, хоч, як слушно вважають, є окремі завуальовані місця, а про його життя в роки Визвольних змагань можуть бути поки що лише здогади. Цінні матеріали, у яких є важлива інформація не лише про родину Кобилянських, а й про складне життя української інтелігенції в Галичині, опубліковано у книжечці на відзначення 100 років від дня народження мовознавця Броніслава Кобилянського та на добру пам’ять про його сина – талановитого фізика Володимира. У ній вміщено спогади, фрагменти листів, хронологічні покажчики наукових праць батька і сина, літературу про Б. Кобилянського, відомості про рукописну спадщину лінгвіста (зберігається в рукописному відділі бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка) тощо [1].
Броніслав Кобилянський походить з Покуття. Народився 18 грудня 1896 року в містечку Хотимирі Товмацького району на Станіславівщині. В особовій справі записано, що походить із селян-бідняків. Це була поширена в біографіях багатьох радянських службовців формула, яка свідчила про «благонадійність» людини. Професор Юліан Редько, який упродовж багатьох років (1951–1973) працював із Б. Кобилянським у Львівському педінституті, а потім на кафедрі українського мовознавства у Львівському університеті, з цього приводу висловив сумнів. Він пише: «На запитання, чи Ольга Кобилянська його родичка, відповідав: «Це моя тітка». Але брат письменниці, стверджує професор, не був селянином, а державним службовцем. Отже, це одна із «білих плям» у біографії науковця» [2].
Початкову школу майбутній лінгвіст закінчив у рідному Хотимирі, вчився в гімназії класичного типу у Товмачі, але закінчив гімназію екстерном аж після першої світової війни у Станіславові. Роки 1918–1922 – це ще одна незаповнена сторінка життєпису. Б. Кобилянський в автобіографії пише, що 1915 р. був мобілізований до австрійського війська писарем, перебував на східному фронті, де зазнав контузії, потрапив у російський полон. Лікувався у військових лікарнях Москви та Казані. У1917–1918 рр. працював у земських лікарнях та в селянських господарствах. 1918 р. повернувся в рідні сторони, а в січні 1919 року його знову мобілізували, як сам свідчить, на війну з білополяками. Відзначимо, що цей факт в особовій справі підкреслено, його виділили стражі «найдемократичнішої» держави – працівники засекреченого першого відділу університету, які ревно оберігали благонадійність кадрів.
У записах Ю. Редька читаємо: «Він [йдеться про Б. Кобилянського, – О. С.] нічого не згадував про період від 1918 до 1922 року. У 1914 році, коли почалась світова війна, йому було вже 18 років. До австрійської армії ще не міг бути мобілізований, але такі хлопці, учні гімназії, масово вступали до УСС… Чому про це ніколи не згадував, а навіть говорив, що у війську не служив? Бо це теж «біла пляма», до якої краще не признаватися» [3].
Зі спогадів сина (за словами його дружини п. Ольги Кобилянської): «Упродовж довгого часу до батька приходили «гості», звичайно, пізно ввечері. Вони зачинялися з батьком у кімнаті і часто тримали його до ранку, після чого Броніслав Володимирович ставав ще більше замкнутим, маломовним». У сім’ї, як каже п. Ольга, ніколи не було розмов про дитячі чи юнацькі роки Кобилянського, про його участь у війні. Проф. Т. Салига має всі підстави стверджувати, що життя Кобилянського-вченого було справді суцільним балансуванням над прірвою [4].
Освіту здобував з перервами. Після безрезультатних спроб вступити до вищого навчального закладу на рідній землі, що була під окупацією Польщі, поїхав до Відня, де в 1922–1926 рр. навчався в Інституті слов’янської філології й одночасно працював у вечірній школі залізничників. Студент Кобилянський за порадою відомого славіста В. Ягича починає працювати над порівняльною характеристикою двох говорів – рідного покутського й територіально близького гуцульського. 1926 року під керівництвом проф. М. Трубецкого випускник Віденського університету з українського Покуття захистив дисертацію «Гуцульський говір і його відношення до говору Покуття», здобувши науковий ступінь доктора філософії, спеціальність філолога-славіста і германіста. Працею над цією темою, а пізніше численними публікаціями про особливості покутського говору він виявив щире синівське почуття любові до своєї «малої» Батьківщини. Але цей науковий ступінь – віденський докторат радянська влада не визнала, і вже 64-річний учений, захищаючи свою цінну монографію «Діалект і літературна мова», здобув науковий ступінь кандидата філологічних наук. Наукового ступеня доктора, як і звання професора, Броніслав Володимирович офіційно не мав, але лише з такими титулами сприймали його близькі та знайомі. Доцент Софія Дідик, колишня аспірантка Б. Кобилянського, зафіксувала у своїх спогадах такий промовистий факт: «Коли я їхала до Києва опрацьовувати архівні матеріали до дисертації, Броніслав Володимирович давав мені деякі настанови і рекомендував поговорити з акад. Л. Булаховським. Я таки відважилася й пішла. Дізнавшись, що я аспірантка Б. Кобилянського, академік дуже радо мене прийняв; ми довго з ним розмовляли, а під кінець він запитав, коли мій керівник буде захищати докторську. На жаль, я нічого конкретного з цього приводу не могла сказати. Тоді Леонід Арсенович, особливо виділяючи цю фразу, вимовив: «Скажіть йому, що він має вже дві докторські». А коли ми вже прощалися, академік Л. Булаховський між іншим спитав, чи я знаю, що Броніслав Володимирович – один із найкращих знавців санскриту в Україні, а після короткої паузи додав: «А може й в Союзі». Для мене це було несподіванкою, бо сам Броніслав Володимирович про це ніколи не згадував» [5].
У Польщі йому довелося ще раз складати ригорозальні екзамени і захищати дисертацію (Краківський університет, 1928 рік). Педагогічні кваліфікаційні екзамени складав у Варшавському університеті. З Варшавою пов’язана цікава й багато років замовчувана діяльність молодого доктора наук у місячнику «Рідна мова», редактором якого був Іван Огієнко (1933–1939 рр.), про якого, до речі, у радянських довідниках немає жодної згадки. Вивчаючи маловідомі сторінки життя й діяльності цієї унікальної в українській культурі постаті, М. Тимошик про його редакторську і видавничу діяльність пише: «Вже з самого початку Огієнкові вдалося згуртувати довкола журналу колектив талановитих авторів-українознавців» [6]. І серед перших у цьому списку дослідник називає Б. Кобилянського. У місячнику Броніслав Кобилянський надрукував ряд статей, які тематично можна об’єднати в кілька груп: про українські говори, зокрема говори Гуцульщини та рідного Покуття, про культуру української мови, а також праці з проблем історії української літературної мови. Аналізував також мовний стан преси, торкався і питань термінології. Говорячи про зразковість мови, особливо виділяв вимогу дотримуватися милозвучності, чистоти стилю і – що дуже важливо – «духу мови». Багато років доступ до цих публікацій практично був закритий, бо все, що пов’язане з Огієнком та його журналом «Рідна мова», було у спецфондах за сімома замками.
Усе свідоме життя науковця було пов’язане з педагогічною діяльністю: учителював у народній школі в Хотимирі (1914–1915, 1920–1922, 1926–1927 рр.), працював викладачем іноземної мови в гімназії імені Лесі Українки в Луцьку (1927–1930), викладачем іноземної мови в гімназії у Рівному (1930–1939), викладачем технікуму, фельдшерської школи, середньої школи, учительських курсів у м. Луцьку (1939–1943), викладачем середньої школи у Станіславові (1943–1944), доцентом і завідувачем кафедри української мови Станіславівського учительського, а пізніше педагогічного інституту (1944–1951), завідувачем кафедри української мови Львівського педінституту (1951–1959), а з 1959 р. – доцентом кафедри українського мовознавства Львівського університету. Звідси йому, як і проф. Ю. Редькові та проф. І. Петличному, 1973 року, коли проходила чергова «чистка», запропоновано піти на пенсію, а професорові Іванові Коваликові, авторитетному вченому, прекрасному організаторові кафедри, що по праву вважалася однією з найсильніших в Україні, «допомогли» піти з університету [7].
Доктор Б. Кобилянський дуже вимогливо ставився до своєї педагогічної роботи, прагнув свій величезний науковий багаж передати студентам, аспірантам. Завжди був коректним, чемним, вирозумілим. Я слухала лекції Броніслава Володимировича зі вступу до мовознавства, загальною мовознавства, зі старослов’янської мови як студентка українського відділу філологічного факультету Львівського державного педінституту (1951–1955 рр.), була його аспіранткою, а згодом, коли 1959 р. цей навчальний заклад перевели до Дрогобича, працювала з Броніславом Володимировичем у Львівському університеті на кафедрі українського мовознавства. Ми, студенти, не мали підручників, тому на лекціях я акуратно все нотувала, і коли перед екзаменами доводилося перечитувати законспектоване (а збиралися, як прийнято серед студентів, невеликими групами), то ще раз переконувалися, наскільки вичерпно і ґрунтовно педагог умів подати матеріал, як логічно все пов’язувалося, як майстерно лектор умів зіставляти думки різних дослідників, аргументовано доводити наукову істину. Як педагога і вченого Броніслава Кобилянського ціхувала одна важлива риса: професор уважно стежив за новинами і все, що з’являлося у наукових виданнях та навіть у газетах, старанно винотовував і подавав нам, відповідно інтерпретуючи, прагнучи якнайповніше висвітлити питання. Усе це не лише формувало певну систему знань, а викликало почуття поваги до педагога, до тяжкої наукової праці і навіть якось бентежило – мовляв, які зусилля потрібні, щоб осягнути хоч би частково те, що ховає в собі складна, скомплікована наука про мову. А заглиблюючись у роздуми поважних вчених, переконуєшся, що збагнути сутність цього божественно-людського витвору нам, смертним, справді не під силу.
А на заліки та екзамени я йшла, переживаючи, що багато чого не знаю. Професор мав звичку групу приймати цілий день – не менше 10-12 годин. Робив кількахвилинну перерву, навіть не виходячи з аудиторії, коли дружина приносила щось перекусити, і далі працював з нами. Це була докладна розмова не лише з приваду конкретного питання; педагог міг питати про все, мабуть, перевіряючи наш загальний розвиток, роблячи для себе висновок про інтелектуальні можливості студента, а, можливо, прагнучи дати кожному з нас певний імпульс для дальшої самостійної праці над собою. Одна була розрада: «незадовільно» професор не ставив, хоч усі розуміли, що до своїх «відмінно» і «добре» ми ніяк не дотягували.
Надзвичайно сумлінно, з подиву гідною самовідданістю, безкорисливістю Броніслав Володимирович працював з аспірантами. Його аспірантами були Михайло Худаш (доктор філол. наук, професор), Ярослав Пура (канд. філол. наук, доц. Луцького педінституту), Богдан Ключковський (канд. філол. наук, доцент), Софія Дідик (канд. філол. наук, доц. Львівського національного університету імені Івана Франка), Ганна Піскун (канд. філол. наук, доц. Черкаського педінституту) і автор цих рядків. Однією з важливих вимог вступу в аспірантуру був досвід роботи в педагогічних закладах; про це, пам’ятаю, ректор Г. Ломов особисто говорив зі мною, з’ясовуючи деякі моменти (у мене ще до вступу в інститут був чотирирічний педагогічний стаж).
Метод навчання майбутніх науковців, працівників високої школи був у Броніслава Володимировича, як я можу сьогодні судити, продуманим, надзвичайно виваженим, спрямованим на те, що виховувати самостійність у пошуках наукової істини, максимально мобілізувати сили дослідника, навчити працювати з фактажем, дбати про солідну наукову базу. Прочитавши, наприклад, розділ дисертації, міг навіть сказати: «Я інакше думаю, але ви пишіть, пишіть». Іноді лише через кілька років приходило усвідомлення того, де було «недотягнуто», де потрібний інший підхід до з’ясування дискусійних моментів. Щочетверга керівник проводив з нами заняття – своєрідний науковий семінар, консультував, обговорював частини дисертацій.
Коли з переведенням педінституту до Дрогобича Броніслав Володимирович став працювати у Львівському університеті, між ним і членами кафедри, якою до 1973 р. завідував проф. І. Ковалик, склалися гарні взаємини. Близьким йому, мабуть, ще з юнацьких років був Петро Коструба, який один до нього міг звернутися «Славку!». Кафедра завдяки великому авторитетові, який мав у наукових колах І. Ковалик, підтримувала тісні контакти з багатьма вченими навчальних та наукових закладів України, організовувала численні експедиції для вивчення українських говорів, її члени брали участь у багатьох наукових конференціях. Особисто Броніслав Кобилянський підтримував тісні контакти з акад. Леонідом Булаховським, з проф. Михайлом Жовтобрюхом, з російськими лінгвістами; він мав авторитет високого професіонала, людини високоосвіченої, з широким лінгвістичним кругозором, ерудита у питаннях світової і національної культури.
Наукові інтереси Броніслава Кобилянського як філолога-славіста, спеціаліста з українського мовознавства, германіста були надзвичайно широкі. Його улюблена тема – це українські говори, зокрема гуцульський та покутський. Він вивчав їх у порівняльному плані з південноукраїнськими, його цікавили лексичні взаємини східнокарпатських говорів української мови з говорами румунської та молдавської мов, функції діалектизмів у художніх творах. Він виробив свій метод записування діалектної говірки: дружина Тетяна Іванівна, шляхетна, освічена, інтелігентна жінка, на празниках, ярмарку, на базарі вступала в невимушену розмову з гуцулами, а чоловік тим часом записував, записував… Щиро, якось по-дитячому радів, коли йому вдалося виявити якусь специфічну говіркову рису.
Його перу належить низка публікацій з української діалектології, історії літературної мови, дидактики. Великою є його рукописна спадщина, зокрема підручник зі старослов’янської мови, історії української літературної мови та ін. Професор, прекрасно знаючи українські діалекти, історію мови, маючи фундаментальні знання як славіст, володіючи класичними мовами (грецькою, латинською, старослов’янською), кількома європейськими (німецькою, англійською, французькою, італійською, румунською; мав намір вивчати португальську та ретороманську, і тільки дехто був утаємничений в те, що цей скромний доцент добре знав санскрит, хоч про це не говорив і в особовій справі не писав), Броніслав Кобилянський багато зробив як етимолог. Він написав цікаві етимологічні розвідки, часто висуваючи власні гіпотези, чимало статей опублікував в «Етимологічному словнику української мови». І так хотів дожити до виходу усіх томів! Не довелось… Учений мав чітку позицію щодо багатьох складних мовознавчих питань. Один момент таки хочу виділити: коли у мовознавчих працях багато говорили про мову як систему, Броніслав Володимирович обстоював думку, що таке складне явище, як мова, не можна вважати системою. Радів, що цю тезу, радикальну і глибоко переконливу, як сам казав, відстоював відомий мовознавець Ф. П. Трубачов.
Щоправда, в університеті тримався якось осторонь, можливо, навіть дещо відчужено, і так, мабуть, звикли його трактувати. Така поведінка для совєтських часів не була дивною: навчальні заклади, як і всі інші установи, були нашпиговані сексотами. Вони були у студентських групах, зокрема на такому соціально важливому факультеті, як журналістика, де я вела заняття з курсу сучасної української літературної мови. Треба було добирати слова, бути обережним у будь-якому товаристві. Навіть жартували з цього приводу: мовляв, якщо збирається троє, то один серед них – сексот. Отже, постійний самоконтроль! Однак людина є людиною, і Броніслав Володимирович насправді міг бути відвертим, прагнув ближчих контактів, часом хотів просто погомоніти, сказати щось про своє, бути не лише офіційним. Про один такий епізод згаду доц. Софія Дідик, колишня аспірантка професора. «Іноді, – пише вона, –виникала в нього потреба ставати відвертішим, виходити хоч на мить з тієї шкаралущі, в яку запихала людину нещадна до неї система. Якось на кафедрі ми були лише удвох, і Броніслав Володимирович, будучи в доброму настрої, сказав мені, що дуже любить наші історичні пісні. Його улюбленою була пісня «Закувала та сива зозуля», і він навіть заспівав один куплет. Мав дуже приємний тенор» [8]
Моя пам’ять теж зберегла кілька цікавих моментів. Якось терміново треба було зайти на кафедру, де я вже працювала викладачем. Ні з ким було залишити дитину, і я, швидко зібравши свого трирічного Андрійка, пішла. У коридорі біля кафедри стояв Броніслав Володимирович, здається, на когось чекав. Ми привіталися, і він, якось тепло глянувши на дитину, сказав: «І мій такий був». Ми вже знали, що його син Володимир, талановитий фізик, в дитинстві переніс тяжку недугу. Вірус поліомієліту, вчасно не розпізнаний, підступно нівечив дитяче тіло, деформуючи грудочеревну перепону. Була тяжка недуга, не дуже ефективне лікування, хоч і зверталися за допомогою до закордонних спеціалістів, було тривале життя на ліжку, але була й золота медаль, захоплення музикою, фотомистецтвом, висока загальна освіченість, улюблене заняття фізикою, пізнання секретів важкого наукового ремесла, аспірантура, блискучий захист, викладацька робота, були цікаві публікації, посібники, які й через десятки років не втратили своєї цінності – і любов до життя, високе, природне чуття відповідальності, непідробна шляхетність у ставленні до колег, близьких. Про це все я вже згодом дізналася, а там, у коридорі, Броніслав Володимирович розповідав, як маленький хлопчик босоніж хлюпався у басейні і як начебто відтоді почалася тяжка недуга.
Ближче пізнавши сім’ю Кобилянських під час спільно проведеного відпочинку в Карпатах, колега по кафедрі доц. Михайло Шкільник зі справжнім пієтизмом говорив про неї. Щоправда, лінгвісти у споминах характеризують переважно Броніслава Володимировича, бо знають його публікації чи працювали разом, були його учнями, натомість фізики – Ярослав Довгий, Ананій Крочук, Ігор Стасюк, Роман Гайда та ін., колишні однокурсники сина, його колеги, які часто гостювали у скромному помешканні панства Кобилянських і підтримували з усіма членами сім’ї дружні, щирі, приязні стосунки упродовж десятків років (спільні сімейні свята, вечірки, часті спільні канікули тощо), віддали належне кожному з них. Зворушливо теплі, сердечні слова вони присвятили Тетяні Іванівні – дружині і матері видатних учених, називаючи її незабутньою, сприймаючи її як члена свого студентського колективу, як доброго порадника і вихователя синових товаришів [9].
Видатний український мовознавець Михайло Андрійович Жовтобрюх, довідавшись з мого листа про смерть Броніслава Володимировича і Дружини Тетяни Іванівни, свою глибоку повагу до цих людей засвідчив словами: «Велике спасибі Вам за повідомлення про родину Кобилянських. Я дуже поважав Броніслава Володимировича і свято шаную його пам’ять. А його дружина Тетяна Іванівна – моя землячка. Вона народилася у Полтаві. Батьки її галичани, в час першої світової війни вони попали до Полтави. Правда, Полтаву вона не пам’ятає, бо була ще дуже малою, коли батьки повернулись у свої краї. Був я в Кобилянських дома і з приємністю згадую ці відвідини. Хай буде світла пам’ять хорошим людям».
У маленькій валізочці, де зберігаються важливі документи Броніслава Кобилянського і його сім’ї, я побачила пакетик із засушеними чотирипалими листочками конюшинки, які Покійний привіз з Карпат. Він шукав «щастя». А чи знайшов його? Так, бо мав добру, дбайливу дружину, любив свою науку, до університету йшов, мов до храму. Але бракувало повної реалізації себе як науковця, «рідна» влада змушувала стирати з пам’яті багато епізодів з власного життя, зрікатися їх, накладала табу на вивчення багатьох тем.
І всупереч усьому в цій сім’ї, що матеріально жила більш ніж скромно, панував дух сердечності й любові, високої інтелігентності та шляхетності. Життєвим кредо цієї сім’ї було «праця, праця і ще раз праця». За свідченням домашніх, два дні перед смертю Броніслав Кобилянський ще був за своїм столом. До речі, коли його змусили піти на пенсію, Покійного до глибини душі ображав популярний у тоталітарній системі вислів і, як здавалося його авторам, дуже «гуманний» у своїй суті – «піти на заслужений відпочинок». До проф. М. Худаша з цього приводу писав: «У другому листі звернув увагу на шаблонно-канцелярський зворот «заслужений відпочинок». І знов таке подумав, що цим Ви не хотіли псувати наших хороших дружніх відношень, а сказано було просто так собі – за звичкою, автоматично. Бо я ні «заслуженого», ані «незаслуженого» відпочинку взагалі не визнаю і не люблю, коли про нього говорять (мій дід – слюсар на гуральні, потім рогатковий контрольор у лісі – до свого 103-ого року життя ніколи не думав про відпочинок [п’ять останніх слів підкреслено. – О. С.]; на жаль, про батьків нічого не можу сказати, бо мати померла, коли мені було 2,5, а батько трагічно загинув на заробітках в Аргентині, коли мені було два роки). І я не думав і не думаю «відпочивати» [10].
Останні тридцять п’ять років Броніслав Кобилянський мешкав зі сім’єю у Львові на затишній вулиці Кирила і Мефодія (колишня Ломоносова, буд. 8, кв. 19), куди переїхав зі Станіславова, щоб допомогти синові студіювати у Львівському університеті. Син Володимир, перенісши в ранньому дитинстві тяжку хворобу, потребував постійної опіки і дбайливого догляду. До року (липень 1986–серпень 1987) усі троє – Батько, Мати й Син навічно відійшли з цього світу. Поховані на львівському кладовищі коло Брюхович. Завдяки старанням фізиків їхня спільна могила належно впорядкована, споруджено гарний пам’ятник.
Фізик Ярослав Довгий, щирий багаторічний приятель сім’ї панства Кобилянських, назвав Броніслава Володимировича характерником науки, підкреслюючи цими небуденними, але символічними в нашій культурі словами такі прикмети вченого, як допитливість, безкомпромісність зглядно істини, побутову незграбність і невибагливість, толерантність до оточення; такі особистості, переконаний професор, здатні творити не лише в умовах кабінетного комфорту, ай умовах лихих та незручних [11].
Ця непідробна повага, щирість, теплота у стосунках близьких за духом людей мала й багато інших виявів. Пам’ятаю, як усі турботи щодо організації похорону спочатку Броніслава Володимировича († 12.07.1986), невдовзі Дружини († 26.12.1986) й Сина († 13.08.1987) взяли на свої плечі фізики. Звернула увагу на молодого працівника, який був особливо турботливим (носив труну, вінки, квіти, порядкував у помешканні) і тодішньому деканові (бл. п. Ананієві Крочукові) сказала: «Який у вас уважний і чемний лаборант». А він на це мені пошепки: «А це наш новий професор Іван Вакарчук». Кажучи правду, я була здивована. Згодом того молодого професора обирають ректором, а за деякий час – став міністром.
Словесники Львівського університету були одностайні в тому, щоб прізвище Броніслава Кобилянського увіковічити на пам’ятній дошці-барельєфі (вміщена на фасаді головного корпусу Львівського університету, яку виготовлено до 160-річчя утворення кафедри української словесності) разом з іменами таких видатних особистостей, як Я. Головацький, О. Огоновський, В. Сімович, М. Возняк, І. Ковалик, О. Колесса, К. Студинський, В. Щурат, І. Свєнціцький, П. Коструба, Ю. Редько.
[1] Біобібліографія науковців університету. Броніслав Кобилянський (1896–1986), Володимир Кобилянський (1933–1987). – Львів, 1996. [2] Редько Ю. Броніслав Володимирович Кобилянський // Біобібліографія науковців… – С. 7. [3] Там само. [4] Салига Т. Перший крок // Біобібліографія науковців університету. – С. 8. [5] Дідик С. Броніслав Кобилянський – науковець і людина // Біобібліографія науковців університету… – С.17-18. [6] Тимошик М. Маловідомі сторінки життя й діяльності Івана Огієнка // Огієнко Іван. Історія української літературної мови. – К., 1995. – С. 38. [7] Докладно про це див.: Збірник праць і матеріалів на пошану професора Івана Ковалика. – Львів, 2003. – С. 178-224; Юліан Редько (1905-1993). Статті. Спогади. Матеріали. – Львів, 2006. – С. 9, 13, 303-394 та ін. [8] Дідик С. Броніслав Кобилянський – науковець і людина // Біобібліографія науковців університету… – С. 18. [9] Див. Біобібліографія науковців університету… – С. 4-7,13-16 та ін. [10] Вибрані листи Б. Кобилянського до М. Худаша. Лист № 3, 6.12.1981 // Біобібліографія науковців університету… – Львів. – С. 29. [11] Довгий Я. Мої фрагментарні згадки про Кобилянських // Біобібліографія науковців університету… – Львів. – С.4.Передруковано: Сербенська О. Характерники наша вдячність, пам’ять і шана / Олександра Сербенська. – Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2011.