Немає потреби зайвий раз говорити про те, що для журналіста знання мови – це не просто обізнаність із граматичними правилами, законами слововживання, правописними та орфоепічними нормами; це насамперед здатність відчувати мову як стихію, уміти жити в ній і почуватися там комфортно, це не лише постійно розвивати, а й удосконалювати чуття мови – якість, яку не так легко окреслити, бо це не завжди вловимі інтуїтивні реакції, психічна здатність відчувати правильність/неправильність, – а сьогодні це дуже важливо – самобутнісгь висловів, граматичних форм, синтаксичних конструкцій, зберігати органічний для мови звуколад, динаміку фрази, чути ритм і мелодику навіть у писемному тексті; це також розвинуте почуття відповідальності за мовленнєві дії свої й середовища, в якому живеш, працюєш.
Чи були умови для реалізації власне такого підходу до професійного мовлення на новоствореному факультеті? Хай, можливо, не на сто відсотків, але на початку 60-х років, безперечно, були. Львівський університет у післявоєнні роки був, якщо вживати поширене тепер слово, українськомовний; у коридорах, на кафедрах розмовляли українською, ця мова була побутовою для багатьох викладачів, їхніх сімей, нею спілкувалися на вулицях, в установах, магазинах. У середовищі інтелігентних людей плекали її чистоту, а в деяких колах навіть призначали штрафи для тих, хто вжив чуже слово. Цей факт, до речі, фіксували як «злочин», інкримінуючи підсудним «український буржуазний націоналізм».
Але діяла й інша тенденція: система руйнувала українськість, карала змагання до самостійності й волі. Було жорстоке знищення національно-визвольного руху, тюрми, гулаги, розстріли, цинічне ломлення душ і творення «нової людини», настанова на відданість «старшому братові» і беззастережне визнання того, що часто долинало з усіх рупорів: Хороша страна Болгария, но Россия лучше всех.
Загострювалася, поглиблювалася «укрита злість», «облудлива покірність». Ці дві тенденції зіштовхувалися в душах, своєрідно проявлялися у взаєминах з людьми, у психіці, резонували в усіх сферах життя. Не винятком був університет та новостворений факультет. Сюди приходила молодь з виробництва, юнаки після демобілізації, люди з різних соціальних верств, середовищ, але переважно всі вони прекрасно усвідомлювали, яке значення для журналіста-практика має добре володіння мовою.
Великою благодаттю для факультету було те, що вже від перших днів його існування тут працювали викладачі української мови, практичної стилістики з доброю лінгвістичною освітою, які мали великий досвід викладання цього предмета в школах та в інших навчальних закладах, прекрасно знали історію розвитку української мови, її різновиди, територіальні відмінності, були обізнані з діяльністю багатьох подвижників-україністів і самі такими були; вони з пієтетом ставилися до рідної мови, любили її тихою синівською любов’ю, що мимоволі передавалося аудиторії, створювало добру ауру. До них серцем линули, можливо, не всі любили, але поважали за професіоналізм, шанували як талановитих педагогів. Добрі й цікаві сторінки в історію факультету вписали такі словесники, як Микола Степанович Лимаренко, Юліан Костянтинович Редько, Ірина Йосипівна Ощипко, Володимир Михайлович Кибальчич. З повагою і любов’ю до української мови ставилася Вікторія Григорівна Вербицька, яка на факультеті викладала російську.
Авторитетним і шанованим на факультеті був викладач стилістики Микола Степанович Лимаренко, який перейшов із Львівського поліграфічного інституту ім. І. Федорова, де в 1945- 1953 рр. працював . завідувачем кафедри української мови і деканом редакторсько-видавничого факультету. Маючи ґрунтовну лінгвістичну освіту, багаторічний досвід викладання української мови в середній та вищій школі, незаперечний педагогічний хист, сам прекрасний стиліст, Микола Степанович був надзвичайно вимогливим і до студентів. Як згадують його колишні вихованці, склав іспит зі стилістики – вважай, що успішно закінчив факультет, а відмінна оцінка у нього – це щось на межі фантастики.
Його асистентом я працювала недовго, здається, лише один семестр (на кафедру української мови, у штаті якої був Микола Степанович і яка забезпечувала читання курсів мовознавчого циклу для студентів факультету журналістики, я прийшла восени 1959 р., а на початку 1961 р. Микола Лимаренко на 60-му році життя тихо відійшов у Вічність), але для мене це була прекрасна школа: кожне заняття зі стилістики було докладно продумане, студенти заздалегідь одержували індивідуальні завдання, міні-тексти, які треба було не лише відредагувати, а й докладно пояснити характер помилки; завжди підкреслював багатство синтаксично-фразеологічних можливостей української мови. Викладач реагував і на мовну поведінку студента поза аудиторними заняттями. Приміром, він ніколи не відповідав, коли студенти, звертаючись до нього на ім’я та по батькові, не вживали форми кличного відмінка, сгудентам-журналістам не вибачав жодного відхилення від норми. Високий, худорлявий, здавався суворим, неприступним. Але на фотографіях, що збереглися, він усміхнений, а на одній – ще й у сорочці з широкою розкішною вишивкою. І таким залишився в пам’яті тих, хто його знав і шанував.
Лише сьогодні, коли стали відомими факти з життя і діяльності українських мовознавців 1920-1930-х років щодо нормалізації літературної мови, можна не лише припустити, а й бути переконаним у тому, що викладача української мови та практичної стилістики Миколу Лимаренка живили їхні ідеї, що він керувався їхніми настановами, оберігаючи самобутність нашої мови, її народну основу, плекаючи її чистоту та багатство; учив студентів працювати над словом, виробляв уміння користуватися словниками, різного типу довідниками і – що найголовніше – виробляти чуття мови, постійно творити себе як мовну особистість. Викладаючи в 1920-1930-х роках українську мову в багатьох навчальних закладах Києва – в облнаросвіті, у ветеринарному інституті, сільськогосподарському інституті, в Українській Академії радянської торгівлі та ін. [1], Микола Степанович був обізнаний з цінним посібником Олени Курило «Початкова граматика української мови», яку видавали й перевидавали безперервно від 1918-го до 1926 р. (наклад лише дев’ятого видання, як пише Ю. Шевельов, був 150 000 примірників), а також з її працею «Уваги до сучасної української літературної мови» (яка також витримала кілька видань). «Як настільна книга літературних редакторів, стверджує мовознавець, вона визначила собою ввесь напрям їх праці». І хоч, каже далі автор, книжка була заборонена в УРСР, а молодому поколінню просто невідома, ціла низка її тверджень і порад здійснюється [2].
Це, наприклад, заперечення вживати активні дієприкметники на -чий, -ший, конкретні поради, коли їх заступати на прикметник, дієприслівник чи підрядне речення; міркування про перевагу інфінітива над віддієслівними іменниками і про розмірно дієслівний характер української мови; настанова на перевагу що над який і особливо котрий у підрядних реченнях; межі вживання прийменника по і його замін, розмежування віддієслівних іменників з нульовим суфіксом, суфіксом -к і суфіксом -ння та багато іншого. Вони, кодифікатори 1920-1930-х рр., розвиваючи ідеї видатних мовознавців минулого і реалізуючи їх, ставили вимогу впіймати «дух української мови», що проявляється насамперед в особливих, тільки їй «властивих законах синтаксичних» і відбиває «властиву нації звичку думати», специфіку національного світогляду. Микола Степанович свідомо культивував у мові те, що для неї самобутнє, відмінне від іншого, хоч не завжди міг про це відверто говорити.
Ці добрі традиції підтримував ще один «східняк» – Володимир Михайлович Кибальчич.
З початку 1960-х років на факультеті почав викладати курс сучасної української літературної мови Юліан Костянтинович Редько – прекрасний педагог, професіонал високої проби. Був з генерації тих мовознавців, які мали передвоєнну ґрунтовну класичну освіту; коло їх було доволі велике – Іван Ковалик, Петро Коструба, Броніслав Кобилянськии, Михайло Шкільник, Лукія Гумецька, Богдан Задорожний, Юрій Мушак, Йосип Кобів, Іван Керницький, Дмитро Бандрівський, Антін Генсьорський, Михайло Онишкевич, Микола Пушкар, Євген Кротевич… Чимало з них мали визнання не лише в Україні, а й за кордоном. І хоч вони були різні, але разом творили своєрідний «лінгвістичний» мозок Львова; їх високий професіоналізм, шляхетність, навіть патриціанськість, аристократизм духу, велика працелюбність, некрикливий патріотизм доводі сильно еманували і давали свої добрі результати. Щоправда, сила еманації в наступних поколіннях відчутно втрачалася, що, мабуть, було ще однією драмою бездержавності.
Юліан Редько перейшов до університету після ліквідації у Львові педагогічного інституту, де був деканом історико-філологічного факультету, загальноповажаним, авторитетним. Щоправда, завжди мав якісь «ідеологічні» неприємності, але в педінституті їм не давали великого ходу, – мабуть, це залежало від місцевого начальства, – чого вже не скажеш про університетське, яке робило все можливе, щоб його принизити, знищити, якщо не фізично, то морально. Одна з таких неприємностей була на факультеті журналістики, про що я довідалася від професора багато років пізніше. Один з провокаторів-стукачів – а їх на кожному курсі було декілька – підійшов до викладача з якимось «націоналістичним» виданням. Юліан Костянтинович подивився і коротко сказав: «Дурниця!». З цього зробили велику політику, інкримінуючи нерозвинуте почуття класової пильності, політичну короткозорість, мовляв, викладач не вміє реагувати на нездорові прояви, не сказав, де годиться, про те, що на факультеті читають таку «шкідливу» літературу, і висновок: Юліан Редько не може викладати на факультеті журналістики, ідеологічному, соціально важливому. Його, як мені здається, рятував де і як міг завідувач кафедри української мови професор Іван Ковалик, який мав незаперечний авторитет в університеті, але якого на початку 1970-х років брутально викинули, як і Ю. Редька, «відчистившись від шкідливого елементу».
Факультетський інцидент закінчився так: завідувач доручив мені читати журналістам курс, мотивуючи тим, що я вже там працюю (від початку 1960-х років мені передали заочників, на стаціонарі весь час вела практичні заняття, асистувала Ю. Редькові, який, до речі, був моїм улюбленим викладачем ще з педінститутських часів), отже, певний досвід роботи на цьому нелегкому факультеті я вже мала, по-друге, була захищена, мала звання доцента, і – що немаловажно – якраз мене прийняли в члени КПРС. І коли на початку 1970-х років безжально і цинічно розгромлювали кафедру української мови, а на факультеті журналістики організовували нову – стилістики і редагування, де завідувачем був обраний (чи призначений!) доцент Павло Ящук, я, на його пропозицію, погодилася працювати на цій кафедрі.
Прийшла в колектив, маючи вже понад двадцять років т. зв. трудового стажу-доводилося працювати бухгалтером, бібліотекарем, учителькою семирічної школи, десятирічки, була музейним працівником, лаборантом, викладачем, згодом доцентом на філологічному. Але на факультеті журналістики була своя, дуже «партійна» атмосфера, витворився стиль, який можна назвати ІБД – імітація бурхливої діяльності: збори партійні, комсомольські, збори колективу, прийняття соціалістичних зобов’язань, звіти про їх виконання, визначення переможців, зобов’язання на честь з’їздів, пленумів, обговорення доповідей партійного керівництва, виховні роботи – усього й не перелічиш. Як жартома влучно схарактеризував мій знайомий з Дрогобича: колгосп один, але бригада інша. У «бригаді» були – але я вже геть пізніше дізналася – колишні співробітники КГБ. Культивували авторитаризм, відчувався якийсь цинізм, що іноді переходив межі елементарної людської порядності. Пам’ятаю, мені начальство наказало написати негативну рецензію на методичний посібник з редагування доцента Дем’яна Григораша. Я не послухала й у висновку написала, що посібник таки треба видати. Щоправда, тоді ми тримали одну лінію з Володимиром Кибальчичем. Його залишили в спокої (був безпартійний), а мені від партійного керівництва добре попало. Але посібник таки видали. Якось я запитала професора Володимира Здоровегу – мала до нього найбільше довір’я, – чого тут так багато циніків. Не дивлячись у вічі, він тихим голосом промовив: «Ми одне думаємо, інше – пишемо, ще інше говоримо і робимо». То не просто жити, коли душу розривають на чотири частини! А може, й легше, бо в кожному конкретному випадку наверх витягаєш одну з них – і ніяких докорів сумління! А ще мене вражало якесь зверхнє ставлення до жінок у сфері журналістики. Наприклад, підводячи підсумки вступних іспитів на партійних зборах, плюсовим показником набору вважали малу кількість дівчат. На вступних іспитах партійні діячі, вказуючи на прізвища дівчат-вступниць, красномовно опускали палець вниз. Жест, добре відомий ще з давнини. Це означало – закопати, могила! Навіть серед факультетської доцентури були такі, що могли безапеляційно стверджувати «Баба – і цим усе сказано».
Щось я втрачала, щось набувала, але однією зі спонук переходу було те, що я любила працювати зі студентами-журналістами, серед яких було чимало справді талановитих, творчих, кмітливих, гострих розумом, не позбавлених почуття гумору, іронічного сприйняття фактів. Але українську мову вони знали погано: у школі години на цей предмет постійно скорочували, батьки мали право звільнити дитину від його вивчення, українську мову принижували навіть тим, що вчителям-україністам у школі платили на 15% менше, ніж русистам.
На факультеті вчилися не лише українці, а й росіяни, вірмени, гагаузи, молдавани, які ніколи не вивчали української. Про них варто було б говорити окремо і сказати чимало доброго. У пам’яті зринають картини: сидить переді мною заочник, військовик, молодий інтелігентний офіцер з Ленінграда, української мови не знає навіть на побутовому рівні. Залік йому ставлю умовно, але попереджую, навіть російською, що на екзамені буде «2». Через півроку приходить і, пристойно володіючи українською мовою, добре відповідає на запитання. Бувало, молдаванину ставлю високу оцінку, а українцеві, який не докладає ніяких зусиль до того, щоб знати літературну мову, вміти користуватися її багатими ресурсами, – «2». Ще один кадр: після вступної лекції на першому курсі, де твердо сказала, що вимоги на екзамені до всіх будуть однакові, підходять дівчата, вродливі, виплекані, і заявляють, що вони «были освобождены от изучения украинского языка» й хочуть надалі звільнитися. До честі тодішнього декана Йосипа Терентійовича Цьоха, нікому з майбутніх журналістів такого привілею не дали. Або: проходжу біля групи старшокурсників, що стоять у коридорі. Один з них, українець, демонстративно і якось виклично розмовляє російською. Хоч і прикро стало, але ще раз зрозуміла, що «флюгерство» не така вже рідкісна хвороба, віку вона не вибирає і доволі небезпечна для душевного здоров’я, що так переконливо показав Франко у маловідомій, на жаль, розвідці «Двоязичність і дволичність».
Як педагог, я не раз себе запитувала: які є виміри результативності праці людей нашої професії? Шукала приклади, зіставляла, підбирала аналоги. Вимальовувалося щось недосяжне, багатогранне, тому я обмежилася маленьким: прагнула, щоб мої вихованці були хоча б елементарно грамотними, вміли «читати» словники, користуватися довідковою літературою, берегли в мові те, що не втрачене остаточно, були обізнані з азами основ поглибленого курсу сучасної української літературної мови. Студенти писали й переписували диктанти, робили докладний аналіз помилок (а їх було нерідко кілька десятків), вибирали з газет різні відхилення від норм, коментували, приходили на колоквіуми, писали контрольні роботи, твори, реферати, складали й перескладали заліки, екзамени. А я перевіряла десятками, а то й сотнями, навіть донька Оксана, в ті роки старшокласниця, мені допомагала. Вишкіл на грамотність, здається, був непоганий. Педагогічна пам’ять мимохіть фіксувала їхні похибки і, зустрічаючись навіть через кілька років, я могла жартома запитати, чи навчився ставити коми при дієприкметникових чи дієприслівникових зворотах, прикладках. Я вдячна за те, що переважно вони мене розуміли і не дуже ображалися.
У 70 – 80 роках міністерські чиновники наїжджали з різними обстеженнями. Одне з них особливо запам’яталося. Десь під кінець 70-их терміново викликають мене на факультет, бо комісія хоче перевірити грамотність студентів на третьому курсі. Я пробую відмовлятися, мовляв, на третьому курсі я не маю занять, але мені категорично заявляють, що перевірятимуть знання з української мови, які студенти повинні засвоїти на першому-другому курсах, особливо їх грамотність. Приречено чекаю. Заступник міністра, який очолював комісію (прізвища не пам’ятаю) дає мені текст диктанту, насичений орфограмами і пунктограмами (тема – визвольна місія радянської армії в роки війни). Я диктую, високопосадовець сидить, спостерігає. Збираю, контролер забирає приблизно сімдесят робіт, з’ясовує, коли я зможу прийти у відведену для них кімнату, щоб перевірити. Сиджу, перевіряю, заздалегідь погодивши з головою комісії критерії оцінювання. Поруч зі мною – члени комісії пильно дивляться в руки, отже, непомітно вставити якусь кому – неможливо. Купа перевірених доволі велика, заходить головний, бере кілька диктантів. Діалог:
– А чому ви не підкреслили помилки?
– Тут помилки немає (йшлося про речення Дарма що ми погано розуміли словацьку мову).
– Як? Мене вчили, що перед що ставимо кому.
– Вас погано вчили. Ставимо, але не перед кожним що. Даю речення Про що ми тільки що говорили? Є два слова що, але коми не ставимо.
– ?
Даю ще кілька прикладів, вислови поки що, тільки що, дарма що.
Результати диктанту шокували чиновника. Не вірив, що може бути 80% успішності. В Одеському університеті, казав, всього 40% за цей же диктант. Щоправда, докладно цікавився моєю методикою, переглядав домашні студентські роботи, знайомився, як студенти роблять аналіз диктантів. Пропонував якось мене відзначити (довідалася про це випадково значно пізніше), але проректор Галина Сергіївна Смирнова заперечила, заявивши, що за свою роботу я маю зарплату. А й справді, чи потрібна подяка за те, що ти робиш із задоволенням?
На новій кафедрі доводилося розробляти плани, програми, тематику контрольних, курсових, дипломних. А на факультеті відразу для мене знайшли купу доручень: я була багаторічним секретарем вченої ради, головою факультетського профспілкового бюро, агітатором академічної групи, членом методичної ради. Засідання, збори, т. зв. виховні години, протоколи, звіти, плани, соціалістичні зобов’язання, підсумки про їх виконання, відвідування гуртожитку, політзаняття зі студентами… І все під пильним оком партійного керівництва. Списувала купу нікому не потрібних паперів, які забирали час, відволікали від роботи, сім’ї, дітей, не давали відпочити. Та це, мабуть, було, однією із вимог тоталітарного порядку – перетворити всіх у гвинтики, коліщатка, які повинні крутитися так, як їх завела сатанинська рука.
Мені, україністові, не важко було помітити, як планка, нібито й непомітно, але опускається щораз нижче: поволі скорочували години на мій предмет, натомість збільшували на російську мову; курсові, дипломні можна було писати й російською, про якесь керівництво аспірантами годі було й думати. Коли випускниця Ніна Станкевич (працює зараз доцентом на філологічному факультеті) хотіла писати під моїм керівництвом кандидатську дисертацію, їй рішуче сказали «ні!» Першу аспірантку, Ірину Стецулу, розумну і працьовиту нашу випускницю, дозволили взяти на кафедру, якою я завідувала (1985-1997 рр.), вже у час горбачовської демократії і за деканування Володимира Йосиповича Здоровеги. До речі, лише за сприянням професора В. Здоровеги я могла затвердити тему своєї докторської (раніше це було неможливо, хоч двічі робила таку спробу). Але маю сатисфакцію принаймні в тому, що й кандидатську, і докторську я писала і захищала українською (1965 р. і 1992 р.).
Настали нові часи, багато що змінилося на факультеті, іншими стали навчальні плани, організовано нові кафедри, удосконалюється система спеціалізації, професійний вишкіл майбутніх журналістів, розширюється тематика наукових досліджень. Уже іншими є й ті, що приходять учитися.
Новим етапом у моїх дидактичних пошуках став курс «Культура усного мовлення», над яким я почала працювати, перейшовши на кафедру радіомовлення і телебачення. Довелося «входити» в тему, з якою була ознайомлена поверхово. Літератури було обмаль – наші мовознавці обминали все, пов’язане з проблемами усного мовлення. Щоправда, в кожному підручнику був розділ, присвячений орфоепічним нормам, був добрий Орфоепічний словник Миколи Погрібного, цінна праця – теж присвячена орфоепії – Михайла Жовтобрюха, були дві т. зв. колективні монографії про уснорозмовні тенденції, виконані переважно на базі мови колгоспного села та робітничого середовища. Але ні слова про цілеспрямоване усунення української усної мови з багатьох важливих сфер суспільного життя, спричинене політикою російщення. Хіба заборонена книга Івана Дзюби.
Упродовж десятиліть нуль уваги до законів риторичного мистецтва, до особливостей творення усного тексту, до наших здобутків в усному публічному мовленні, ролі українського слова в політичній пропаганді, до виступів на мітингах, у парламенті, сеймі, до судової практики; годі було говорити про значення української мови в церкві. В Україні не цікавилися розмовно-ужитковим варіантом української мови, мовою побуту в сім’ї, товаристві, в обрядовій сфері. Майже нічого не говорилося про наші соціальні діалекти-сленги, жаргони, арго, де своєрідно відбивається поетика особистості. Українцям заборонено було знати, усвідомлювати, сприймати як істину, якою здавна керувалися в багатьох національних державах, що якраз активне використання усних форм національної мови в усіх сферах суспільного життя, в найрізноманітніших соціальних прошарках є важливою умовою її збагачення і утвердження, що це – саме життя мови.
На щастя, вже можна було роздобути деяку літературу іншими мовами – польською, чеською, німецькою, у Росії почали з’являтися переклади, там, раніше, ніж у нас, почали видавати підручники з риторики для середньої школи.
Кафедра, створена на хвилі демократизації та відновлення державності, прагнучи визначити своє місце в освітянському середовищі в науковому світі, серед журналістської громадськості, виробляла концепцію вишколу працівників для українських аудіовізуальних засобів. Колектив, яким керує здібний організатор-професіонал у журналістиці проф. Василь Лизанчук, усвідомлював свою відповідальність, адже ще кілька років тому, при суворій централізації, такої кафедри у Львові ніколи не побачили б; у Львівському університеті ласкаво дозволяли готувати спеціалістів для т. зв. низової преси – заводських чи колгоспних багатотиражок, районної газети.
За роки становлення кафедра чимало зробила для свого утвердження, а її плани, добрі наміри, пошуки спрямовані на забезпечення неухильного поступу в діяльності електронних медій, що може бути зреалізоване в умовах гарантій свободи слова, прав людини, зміцнення засад демократії у національній Державі.
У 10-ій статті Конституції зафіксовано новий статус української мови – вона державна. Але, як метафорично висловився хтось із мудрих, конституція – це лише рілля, яку треба добре обробляти, щоб вона дала плоди. Одні прийшли на цю ниву працювати, докладаючи зусилля розуму, серця, мобілізуючи силу духу, інші – зоране й посіяне топтати, нищити сходи. Не стріляють гармати, не літають кулі, але битва триває. Такий стан поетично відтворив ще Франко:
Молотять день і ніч – не жито,
А людські мізки й душі скрито.
Де ран не бачиш, аж вкінці
Зміркуєш: отсю душу вбито!
Битву за мову, а, отже, й за душі, виграло не одне покоління інтелігентних сил України. Сьогодні незрима спільнота людей утверджує українську мову і, розгортаючи її скриті потенції, збагачуючи жанрово-стильові ресурси, прагне зберегти її своєрідність, естетику й поетику. Роль мас-медія у цьому процесі колосальна, хоч не до кінця усвідомлена, насамперед нашими можновладцями. Мовні колотини, перескакування з мови на мову, що накинули сьогодні нашому суспільству електронні ЗМІ, змушуючи в цій какофонії жити і без того втомлений люд, створюють напругу, психічний дискомфорт.
У цій ситуації важливо знайти рівновагу між державною мовою довкіллям, продукувати і поширювати «екологічно чисті» тексти, прагнути до гармонії, яку творить людина – мова – суспільство. Сьогодні це одна з актуальних проблем еколінгвістики – науки, яка порівняно недавно виокремилася й успішно розвивається в багатьох країнах, Теоретики, які працюють над проблемами медіялінгвістики, екології мови у сфері ЗМІ, практики-журналісти, серед яких багато вихованців факультету журналістики Львівського університету, мають величезне поле для своєї діяльності.
Мені сьогодні приємно зустрічатися з багатьма нашими випускниками на сторінках преси, в ефірі. Подиву гідною є діяльність тендітної тілом, але мужньої духом Людмили Коханець, щиру симпатію викликає залюблений у людей Микола Босак, віддаю належне цілеспрямованості Зіновія Суходуба, безкомпромісності Романа Пастуха, шаную позицію Богдана Вовка, радію, що не втратила своєї безпосередності і романтичності Зірка Мензатюк, що пристойно поводяться в ефірному царстві наші радійники, дають цікаві сюжети тележурналісти, що прагне розумного балансу між нами, українцями, Тетяна Вергелес, щиро поважаю подружжя Краснодемських, Зою і Володимира, за їх вірність рідній журналістиці, подружжя Ткачуків, Ярославу і Богдана, за їх працю на ниві української культури, Ярину Коваль, що вміє бачити наші ходи вгору і вниз, подивляю, як вміє добре поперчити свою «страву» Наталія Балюк, рада, що Роман Шостак вміє «розкрутити» співрозмовника, що свою місію достойно виконують Ігор Гулик, Ігор Починок, ціную жертовну працю Марії Волощак, тішуся, що до наших «галицьких лицарів» записують Любу Сорокіну, залюбки спостерігаю за невтомною Яніною Чайківською, за фаховим зростанням Параскевії Дворянин… Як багато серед наших вихованців таких, як Юрко Яровий, що навіть у складних життєвих обставинах утвердилися у своїй відданості рідному Слову, зберегли в серці всеосяжну вдячність Богові за його ласки, про що так зворушливо сказала Оксана Лозова:
Дякую, Боже,
За вечір, за день і за ранок,
А як не дякую, Боже,
Невдячну прости,
Грішна, боюся
Страшної небесної кари –
Жити з красою
І не розуміти краси.
Доброго слова і визнання заслуговують (хоч не завжди його мають) десятки, сотні наших випускників, що обрали нелегкий шлях у журналістиці. І благословенне їхнє життя, коли керує ними любов до людей, правди, краси, коли шанують людську і професійну порядність, прагнуть антенами своєї душі вловлювати космічне, істинне, коли дорогими для них стали державницькі ідеали і національне добро, коли творять у душах величний храм України. І хай Бог усім Вам допомагає.
[1] Лимаренко Николай Степанович. Справа № 24. Архівний № 195. Архів Львівського національного університету імені Івана Франка; Микола Степанович Лимаренко [некролог] // За радянську науку. Львівськитй університет. – 1961. – № 5-6. – 9 лютого. [2] Шевельов Ю. Портрети українських мовознавців. – К., 2002. – С. 64-65.Передруковано: Сербенська О. Характерники наша вдячність, пам’ять і шана / Олександра Сербенська. – Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2011.