Боязко і радісно писати про Олексія Володимировича Чичеріна. Боязко, бо дуже відповідально. Радісно, бо так приємно поринути у спогади і думки про Вчителя. Радісно, бо покажчик зроблено, і зроблено сумлінно. Вміщена в ньому інформація дає змогу вперше оглянути у цілості величезну багатогранну діяльність Вченого, Педагога, визначити його місце у філологічній науці. Це буде пам’ять на десятиріччя, пам’ять жива, яка щоразу, коли покажчик «працюватиме», буде збагачуватись, розширюватись.
Праці Олексія Володимировича мали такий широкий розголос, давали стільком людям наснагу, будили дослідницьку думку, що поклики на них мають, напевно, значно ширшу географію і персоналію, ніж це вдалося відтворити у покажчику. Книги О. Чичеріна виходили великим накладом. Причому, якщо перші видання книг «Возникновение романа-эпопеи», «Идеи и стиль» побачили світ у кількості відповідно 5 тис. і 3 тис. прим., то наклад другого їх видання – 20 тис. прим. Аналогічно 1-е видання монографії «Ритм образа» – 2 тис. прим., а 2-е – 20 тис. прим.
Наклад монографії «Сила поэтического слова» – 20 тис. прим., а 2-е видання праці «Очерки по истории русского литературного стиля» сягнуло 70 тис. прим. – неймовірний нині наклад навіть для бестселера. Все це великі фундаментальні дослідження. Невеличка книжка «Произведения О. Бальзака «Гобсек» и «Утраченные иллюзии», як на мене, – шедевр літературознавства, вийшла стотисячним накладом. Здавалось би, чимало. Однак, скільки б не з’являлося друком книг О. В. Чичеріна, вони миттєво зникали з полиць магазинів.
Пригадую, як одного разу в поїзді моя попутниця, побачивши в мене книгу Чичеріна, гаряче попросила дозволити почитати її поки ми їдемо, а довідавшись, що я працюю на кафедрі професора, сказала: «Як я вам заздрю, яке це щастя, я один тільки раз слухала лекцію професора Чичеріна у Вільнюсі, і це була така насолода красою думки і слова».
І справді, – це було щастя – протягом багатьох років працювати під керівництвом О.В.Чичеріна – такої духовно багатої і душевно щедрої, чистої, благородної людини, в якій поєднувався високий інтелект, поезія душі, чуйність і доброта серця. Щастям для всіх нас було мати можливість без жодних попередніх домовленостей будь-якого вечора після 20-ї години прийти на Стрийську, 28, бути впевненою, що привітають тебе люб’язно, щиро – і не тільки професор, але і його дружина, лагідна, скромна й дуже мудра Євгенія Петрівна та її сестра енергійна Олена Петрівна, виявлять живий інтерес до всіх наукових і життєво-сімейних твоїх справ, порадять, заспокоять.
Якщо перелічити всіх тих, кому Олексій Володимирович допоміг зробити перші і подальші кроки в науці, захистити дисертації, написати монографії, то назбирається велика кількість фахівців, які працювали і працюють в різних містах і країнах. Якщо ж до того додати ще тих, кого вони самі вже виховали на педагогічних, наукових і етичних засадах професора Чичеріна, то рахунок піде на сотні, а враховуючи наклади його книжок – на тисячі.
Наукою для нас було не тільки те, скільки зробив професор, але і як. Сотні рукописів наукових праць проходили через його руки, і до кожного автора, незалежно від того, чи це був маститий вчений, чи початківець-студент, він ставився чуйно, уважно, зі щирим інтересом і з властивим йому прагненням усіляко сприяти розвиткові філологічної науки. Ніколи професор не затримував надовго читання рукописів (як і відповідей на листи), ніколи ми не чули від нього, що ця велика додаткова робота є тягарем для нього, і він комусь відмовив через брак часу. Зате неодноразово чули похвалу на адресу різних авторів, а критичний аналіз був завжди вимогливо доброзичливий. А коли наші роботи бували схвалені, в нас виростали крила. Навіть тоді, коли йому стало важко ходити, він бував на захистах дисертацій і на наукових конференціях.
У 1957 р. О. В. Чичерін захистив докторську дисертацію, і його напівжартома, напівсерйозно запитали: «То коли виїжджаєте зі Львова?». Питання було невипадкове – немало вчених, ставши докторами наук, залишали наш університет. Однак невипадковою була і відповідь на це запитання. Олексій Володимирович сказав: «Мені це навіть не спало на думку, я люблю Львів і Львівський університет». У листі до мене в Москву від 8.ІІІ.88 р. професор писав: «…меня очень порадовало Ваше письмо, полное жизни и плодотворных впечатлений. Но самого меня теперь уже не тянет в Москву, как тянуло когда-то. Не только старшие друзья как Гудзий, не только все сверстники, но и моложе меня на 10 лет (как К. В. Пигарёв) все умерли… И улицы, когда-то любимые, и дома, всё от меня отошло. А вот всё, что делается во Львовском университете, хотя я давно там не бывал, меня трогает». І важко хворий Олексій Володимирович продовжував цікавитись і піклуватись університетськими справами, а в останній записці-розпорядженні щодо поховання, просячи, щоб похоронна процесія пройшла повз університет, повторив слова: «Я любив Львівський університет».
До Львова О. В. Чичерін приїхав у 1948 р. за рекомендацією Б. В. Томашевського, а також В. І. Борковського (який на той час уже працював у Львівському університеті). О. В. Чичерін прибув із Костроми, де його за релігійні переконання, яких він не захотів зректися, звільнили із Учительського інституту. Цієї подробиці тоді ми ще не знали, але відразу відчули, що він особливий, представник тої російської інтеліґентської еліти, яка є носієм давніх культурних традицій.
Я на все життя запам’ятала враження, просто приголомшливе, яке справила на мене чи не перша загальноуніверситетська лекція Олексія Володимировича, присвячена впливові Льва Толстого на Ромена Роллана. Тоді це було для мене відкриттям, що не тільки західноєвропейські літератури впливали на слов’янські, але й російська література в особі Толстого, Чехова, Тургенєва, Достоєвського відіграла велику роль у розвитку французької, німецької та інших літератур. Це було також розширення обріїв розуміння взаємозв’язків духовності у світовій літературі, і це був зразок вільного мислення, необмеженого якимось одним вузьким матеріалом.
Значення лекцій, наукових праць Олексія Володимировича – не тільки в передаванні суми знань, спостережень, у цих наукових відкриттях, яких у нього багато, а й у тому, що вони вказували напрями і методику літературознавчих досліджень. Його книги – серйозні теоретичні праці, але й водночас методологічні посібники для літературознавців і студентів. Чичерін вчив, як читати художній твір, вслухаючись у ритм фрази письменника, і в кожній «молекулі» виявляти характер світосприймання, світовідчуття автора, його погляди, позиції, розуміння завдань мистецтва і те, що властиве не тільки окремій особистості, а й самій епосі.
Звертаючи увагу на розкриття своєрідності, ориґінальності стилю кожного письменника в його історичній продуктивності, продовженні традицій і виявленні сил, спрямованих у майбутнє, Чичерін розглядав кожне літературне явище як віху в суспільно-культурному процесі.
Є різниця між нагромадженням значної кількості інформації, необхідної для розв’язання різних проблем, і широкою, всебічною ерудицією, яка була властива О. В. Чичеріну і допомагала йому переміщатися з однієї сфери знань в іншу і вільно черпати з них потрібне в певний момент. Причому він завжди знаходив свіжі, свої слова для ориґінального і чіткого оформлення своїх думок та їх обстоювання. Останнім часом, працюючи над статтею «Ритм, простір, час у смисловому вивченні стилю в працях О. В. Чичеріна», я знову переконалась у тому, що захоплюючись новими і найновішими теоріями й методиками, ми часто призабуваємо, які скарби знань, відкритих можливостей залишили нам наші вчителі. Те, що здається новим, іноді не таке вже й нове, хіба що висловлене складніше, а не так просто, ясно, образно, як у працях Чичеріна, читання яких дає справжню інтелектуальну й естетичну насолоду.
Приїхавши до Львова, Олексій Володимирович відразу поринув у життя університету і культурне життя міста. Він очолив і фактично створив кафедру зарубіжної літератури, яка під його багатолітнім керівництвом стала значним науковим центром дослідження іноземних літератур. Тут він став доцентом, а потім професором, написав усі свої найвидатніші праці, довгий час очолював Раду по захисту дисертацій із зарубіжної і класичної філологій, був активним членом факультетської і загальноуніверситетської Вченої Ради, Ради Наукової бібліотеки університету, співорганізатором та першим головним редактором збірника «Іноземна філологія», який виходить від 1964 р. і досі. Всього не перерахуєш. Колеги й тисячі студентів мали змогу слухати його лекції, працювати в наукових семінарах. Якось професор сказав: «У мене в аудиторії сидять вже внуки моїх перших львівських студентів».
Значення педагогічної та широкої культурної діяльності О. В. Чичеріна – величезне. Він був не тільки вченим, філологом, мистецтвознавцем, але й поетом, володів особливим артистичним даром зачаровувати слухачів. У нього була дивовижна пам’ять, він міг годинами читати вірші, ніколи не писав конспектів лекцій, готувався до кожної, перечитуючи і переглядаючи твори, і не повторював сам себе. Ми завжди дивувались, як професор умів вкладати у лекційну годину (як, зрештою, і в маленьку статтю) великий матеріал, без поспіху і в завершеному вигляді, виділити в ньому головне, спрямувати думку слухачів на розв’язання актуальних наукових, суспільних і моральних проблем.
Олексій Володимирович любив студентів, любив читати лекції, готувався до них як до свята, і лекцію перетворював на свято спілкування з високим мистецтвом і літературознавством як мистецтвом науки. Він ішов до університету пішки через парки, милувався весняними квітами чи осінніми листочками, іноді їх приносив на кафедру, в аудиторію, як «доказ», що і в кожній порі людського життя є краса. Чи могло це не залишити слідів у душах його учнів?
У професора була потреба спілкуватись зі студентами і в позалекційний час. Він ходив з ними до картинної галереї, до музеїв, влаштовував вечори поезії та вечори образотворчого мистецтва, не пропускав «Дні науки» – студентські наукові конференції, як, зрештою, і звітні наукові конференції викладачів. Студенти, однак, завжди були на першому місці.
Львівський університет для Чичеріна не обмежувався гуманітарними факультетами, адже він читав лекції і проводив бесіди зі студентами і викладачами різних факультетів.
Багато років ми разом керували школою юних літераторів при Будинку вчених, і я бачила, з якою повагою професор ставився до талановитої молоді.
До слів О. В. Чичеріна «Я люблю Львів» можна додати: і Львів любив Чичеріна. Його знали й радісно вітали у школах, вищих закладах освіти, бібліотеках, музеях міста. Він не відмовлявся прочитати лекцію чи навіть цілий курс, як, наприклад, в Народному університеті культури Політехнічного інституту, взяти участь у літературному вечорі, зустрічі з митцями, дати консультацію акторам, коли вони ставили ту чи іншу п’єсу зарубіжного автора. У 50-ті роки О. В. Чичерін друкував статті та рецензії на театральні вистави у львівських газетах і журналі «Жовтень», брав участь у відкритті виставок, писав статті до каталогів львівських художників: С. Криворучка, А. Манастирського, був членом Вченої Ради Львівської картинної галереї. Його заслуга в тому, що при університеті було засновано кабінет мистецтвознавства, до якого професор передав 522 цінні книги про світове мистецтво та 10 тисяч діапозитивів (за даними університетського архіву), що зберігались на кафедрі зарубіжних літератур. Кабінет, яким довший час керувала Х. І. Саноцька, став лекторієм та центром освітянської, культурної ваги, тут читалися лекції з класики образотворчого мистецтва і з літератури – у її зв’язках з іншими видами мистецтв.
Олексій Володимирович, використовуючи книжки й діапозитиви, читав прекрасні лекції про епоху Відродження, про класицизм, романтизм, реалізм, натуралізм, імпресіонізм, про окремих видатних представників цих напрямів. За його прикладом й інші працівники кафедри проводили в кабінеті лекції, унаочнюючи спільне в розвитку образотворчого мистецтва і літератури. Тут також відбувались зустрічі з львівськими митцями і мистецтвознавцями, виставки квітів, художнього скла, завжди можна було отримати потрібну консультацію, було затишно й приємно. О. В. Чичерін дуже переживав, коли зі зміною керівництва в університеті ця широка діяльність припинилась.
Олексій Володимирович знав Львів, як мало хто навіть з його корінних мешканців. Усі, кому професор показував наше місто, були захоплені Львовом, бо О. В. Чичерін умів відкрити й передати іншим поезію львівських вулиць і вуличок, старих будівель і храмів, знав місця, з яких відкривалась особливо гарна панорама забудов і парків. Він знав, де у Львові росте король-дуб і королева-липа, мав своїх шість тополь, якими милувався, йдучи на роботу через Парк культури, знав і любив у Стрийському парку кожний куточок. Він досконало знав не тільки картинну галерею, але й Олеський замок і всі музеї Львова, куди радо водив учених, митців, які приїздили до нас, серед них були Ж. П. Сартр і Д. С. Ліхачов. Останньому, за його власним висловом, дуже сподобався ориґінальний музей меблів на Ринку. Олексій Володимирович не пропускав виставок, концертів класичної музики, тішився будь-якими досягненнями в культурному житті міста.
О. В. Чичеріну була притаманна щира повага до української культури, зокрема, культури Галичини (яку він хотів якнайповніше пізнати), до української мови. Професор жартома розповідав, як одна студентка, відповідаючи на питання про Сервантеса, називала ім’я Луначарського. Це спочатку виглядало так, що вона читала не тільки «Дон Кіхота», але й працю про нього. Однак, часте повторення прізвища занепокоїло професора, і тоді студентка пояснила: «А як же – Дон Кіхот Луначарський». Дуже скоро професор опанував українську мову, читав твори і статті, дуже пишався тим, що деякі конференції вів українською. На кафедрі працювала доцент Марія Семенівна Шаповалова, яка читала курс (від Середніх віків до XVIII ст. включно) українською мовою, а з моїм приходом на кафедру читався українською і курс світової літератури ХІХ–ХХ сторіччя. Олексій Володимирович з цього щиро радів.
О. В. Чичерін дуже любив і поважав Івана Франка, пишався тим (зокрема перед ленінградцями, які соромились присвоєного університету імені Жданова), що Львівський університет носить ім’я Каменяра. Навіть в останні роки життя він читав і перечитував Франкові романи. Наукові праці О. В. Чичеріна про І. Франка посіли особливе місце в українському франкознавстві, тому що це було глибоке осмислення значення І. Франка як письменника і як теоретика в контексті світової літератури й літературознавства. У 1958 р. вийшла стаття «Літературознавчий метод Івана Франка» в його судженнях про французьку літературу ХІХ ст., вона була новаторською тоді і залишається такою донині. Учений зумів показати, як у літературознавчих працях Франка «поєднується справжній філолог, дослідник мови і стилю, перекладач, вчений-коментатор з критиком-публіцистом, який відгукується на нові явища рідної і багатьох чужоземних літератур».
О. В. Чичерін чітко виділяє й арґументує основні риси методології І. Франка: 1) Глибокий інтерес до історичної зумовленості літературного процесу. Розгляд багатьох явищ, зокрема, європейського роману, у розумінні їх національної своєрідності і одночасно єдності у розвитку історії людства. 2) Порівняльне визначення суспільної вартості того чи іншого літературного явища, чи то роман «Земля» Е. Золя, чи протиставлення творчості Льва Толстого і Достоєвського тому ж Е. Золя в художньому і морально-етичному плані, чи зіставлення для Франка вияву нового етапу у розвитку літературної традиції. 3) Постійне прагнення не тільки досліджувати явища літератури, але й виносити свій присуд, керуючись не особистими смаками, як це було характерно для тогочасної французької критики, а визначенням їх внеску у духовність людства. 4) Дослідження творчої своєрідності письменника. І тут Франко був глибоко ориґінальним, «особливо завдяки науковому, точному, об’єктивному, гостро соціальному методу своєї критики». Закінчує Чичерін статтю, показуючи, знову ж таки арґументовано, перевагу Франка над представниками панівної тенденції у французькій літературній критиці того часу. Новаторською є також стаття О. В. Чичеріна «Достоєвський у творчій спадщині Ів. Франка» (1971 р.).
Життя О. В. Чичеріна не було гладким: заслання і горе, матеріальні труднощі, великі втрати, переживання, несправедливість. Навіть у львівський період, який був відносно спокійнішим, далеко не все складалось так, як належало б. Без відповіді залишались, зокрема, багаторазові звернення професора до ректорату й міністерства про надання місць в аспірантуру. Якби до нього прислухались, то у покажчику список дисертацій, захищених під керівництвом проф. Чичеріна, міг би бути набагато більший. В розмові, яка відбулась 1982 р., Д. С. Ліхачов з сумом розповів мені, що він тричі був ініціатором подання О. В. Чичеріна, якого вважає одним з найвидатніших учених філологічної науки, на звання академіка АН СРСР, і кожного разу з Києва приходило заперечення.
Переглядаю довгий перелік виступів О. В. Чичеріна на IV Міжнародному з’їзді славістів у Москві 1958 р., згадую активність Олексія Володимировича і ту повагу, якою він користувався на ІХ з’їзді славістів у Києві, резонанс, який мав надрукований реферат «Нерудовський етап в історії критичного реалізму» для з’їзду в Софії у 1963 р., на який йому «порадили» не їхати. Серце болить від того, що такий вчений, ерудит жодного разу не мав змоги взяти участь у форумах, які відбувались за кордоном, навіть у соціалістичних країнах, бо був «невиїзний». Якби не це, праці, філологічні відкриття, методологію О.В.Чичеріна знали б ширше у цілому світі. Коли я привозила на конференції список чичерінських праць, він неодмінно викликав великий інтерес. Тому покажчик покликаний сплатити і цей борг перед пам’яттю професора.
Ставлення Олексія Володимировича до тих чи інших серйозніших неприємностей було для нас чи не найголовнішою життєвою наукою. Він завжди умів розрізнити головне і другорядне: почувався щасливим, щедро обдаровуючи багатьох людей, які йшли до нього зі своїми бідами і радощами, досягненнями і невдачами. В цілющій атмосфері кімнати на Стрийській усі ставали спокійнішими, кращими, доброзичливішими. Якось у лікарні в останні тижні життя професора, вдивляючись в його умиротворене, красиве обличчя, я сказала: «Ви щаслива людина, Вас багато любили». Олексій Володимирович відповів: «Так, і знаєте, що дивовижне: іноді мене однаково любили люди, які між собою ворогували».
На шкалі цінностей О. В. Чичеріна матеріальні блага, почесті, нагороди, посади і звання були на останньому місці. Тому й жив він дуже скромно і дуже спокійно, тому й панувала в його душі гармонія, звідки всі ми черпали сили. Тому й були такими різноманітними, такими багатими його духовні інтереси і такою глибокою насолода від краси: краси природи і мистецтва, художнього слова і гострої наукової думки, краси молодого обличчя і дитячої безпосередності. Поезія зрослась з його душею, була з ним до останніх хвилин, і залишилась як головний спогад про Вчителя.
Передруковано з: Олексій Чичерін: Біобібліографічний покажчик: (До 100-річчя від дня народження) / Укладач Л. Панів. – Львів: ЛНУ ім. Івана Франка, 2000. – 212 с.
Також див.: http://www.anthropos.org.ua/jspui/handle/123456789/1121