Майже нема нїяких друкованих вісток про Теодора Захаріясевича, хоч він побіч Лодія одинокий полишив друкований памятник істнованя «Руського інституту». Від часу, коли цїсарським декретом з 24 липня 1786 р. установлено семінарійних корепетиторів пасторальної теольоґії, а пізнїйше моральної і доґматики в українській мові, в числї корепетиторів, а саме: Івана Дорожинського, Константина Лїпницького й инших є і Теодор Захарясевич. Як довго викладав церковну історію Іван Фінзіґер, для Русинів викладав її Захарясевич, що полишив навіть слїд по своїм учительованю в видї двотомового перекладу «Наставленій Исторіи Церковныя» Матвія Данненмавра, виданих у Львові 1790 р.
В доданій до другого тому передмові передкладчика зазначив Захарясевич, як на вічну згадку заслужив собі цїсар Йосиф II, що українському народови, який по більшій части заселює Галичину, «подав помічну руку, бо завів з дуже великим видатком державного скарбу фільософічні і богословські науки в українській мові, забажав, щоби українська молодїж, що вступає в духовний стан, а удержуєть ся щедрістю пануючого при красших доходах, виучивши їх прилично, старала ся удосконалити поручених своїй опіцї людий в правдах, потрібних до щастя». Щоби свій гарний намір здїйснити, «многолѣтне достопамятный Імператоръ книги потребныя учащимся и учителемъ въ академіахъ, отъ себе установленныхъ, въ образъ и основаніе преписанныя на рускій языкъ переводити новелѣ». На основі цїсарської постанови переклав Захарясевич твір Данненмавра й видав сей пере-клад друком. «Що тикаєть ся перекладу, стоїть далї, що я часто ужив простих висловів, нехай нїхто з чужинцїв не возьме менї сього за зле. Бо ся моя праця має на цїли одиноко тільки хосен галицької української молодїжи, що вчить ся теольоґії у львівській руській семинарії, «и прочіихъ в тойжде области свойственнымъ образомъ гляголющихъ». Вкінцї перекладчик просить читача радо приймити його малу працю, щоби міг пізнати, «як приємні і солодкі є плоди, що виросли на нашій власній ниві».
По уступленю Фінзіґера одержав його катедру Андрій Білецький, що від 1792 по 1799 р. викладав по латинськи й по українськи та діставав за се окрім платнї 500 зол. як професор теольоґії, ше 250 зол. за надобовязкові виклади. Коли в 1797 р. захорував небезпечно, мусїв виїхати на село. А хоч вернув назад, вповнї не виздоровів і в 1799 року одержав парохію Билич в самбірськім повітї. Ще в 1810 р. звертав випозичені книжки унїверситетській біблїотеці. Друком оголосив докторські «Positiones» в 1789 р. у Львові.
В 1797 р. докторизував ся Михайло Домбровський, що з його тез казала ґубернїя викинути кілька, а 1798 р. Іван Дуткевич. Домбровський учив грецької мови та герменевтики нового завіту. Вже по двох лїтах в 1797 р. діждав ся номінації, а в 1798 р. покинув Львів і перенїс ся на парохію до Потилича. Був професором латинської теольоґії і викладав заразом по українськи. Префект духовної семінарії Іван Дуткевич (1796–1805) заступав хорого Гриневецького та викладав доґматику по українськи аж до знесеня «Руського інституту». В 1802 року брав 800 зол. і мав титул надзвичайного професора.
Симпатію теольоґічних професорів зєднав собі в великій мірі Матвій Шанковський, як виходило би з того, що три рази вибрали його деканом, а саме в р. 1798, 1799 і 1803. В часї останнього деканату був вже парохом Городницї (від 1800 р.). Викладав моральну теольоґію по смерти Андрія Павловича. Оба викладали в обох мовах, латинській і українській. Михайло Левицький, що викладав по Гарасевичеви пасторальну теольоґію і катихитику по польськи для Українцїв, був теольоґічним деканом в 1805 р. Рівнож по польськи викладав канонїчне право по уступленю Ангеловича від 1800 р. Іван Хризостом Мохнацький.
Осібну групу творять професори – угорські Українцї. Доктор фільозофії Іван Земанчик займав катедру експериментальної фізики в латинській мові і математики та фізики в українській. Дїйсним професором став 1794 р. На прилади одержував в чотирох ратах 500 зол. річно. За уладженє фізикального кабінету одержав признанє від правительства. В 1796 р. був деканом фільозофічного факультету, а в р. 1803/4 повнив гідність ректора, вибраний реr vota unanimia. В два роки пізнїйше перенїс ся до Кракова. Викладав на основі підручників Екслєґена та Лїхтенберґа. В лїтературі і науцї пройшов без слїду. З цїсарської ласки побирав на пенсії цїлу платню. Жив ще в 1822 р.
Другий угорський Українець Петро Лодій учив ся фільозофії у Великім Варадинї, а теольоґію докінчив у львівській ґенеральній духовній семінарії. В 1787 р. був цїсар Йосиф II у Львові і при сїй нагодї загостив і до семінарії. На питанє, звернене до професора Феслєра, котрі найлїпші ученики, одержав від нього відповідь, що Іван Орлай, Петро Лодій і Василь Кукольник, отже всї 3 угорські Українцї. Всї пішли вже тодї на російську службу, а Лодій був етатовим радником і інспектором торговельної школи в Петербурзі. Тепер саме закликали його з Петербурга до Львова на професора теоретичної і практичної фі-льозофії. Одначе вчив також математики, а навіть нумізматики. Чисту й прикладну математику викладав ученикам на підставі підручника Кестнера по польськи, як власноручно написав в актї про вживанє книжок до науки. Одначе видно не був вдоволений з нового становища та безупинно робив заходи о нові катедри на властивім фільозофічнім факультетї. І так 1791 р. подавав ся о катедру клясичної лїтератури, 1792 р. природничих наук, аж в 1801 р. одержував катедру метафізики, льоґіки й етики на краківськім унїверситетї. При відходї зі Львова просив о докторський дипльом, якого й не відмовили йому.
З Кракова вернув в 1803 р. назад до Петербурга, де вчив у кількох висших школах і вмер 1 червня 1829 р. За виклади льоґіки в петербурськім унїверситетї зробили в 1820 р. на Лодія донос до Наукового комітету, в якім його «Логическія наставленія» признали «опаснѣйшими по нечестію и разрушительнымъ началамъ».
В убогій українській книжковій продукції при кінцї XVIII в. лишив Лодій слїд по собі. Для фільозофічних викладів переложив «съ Латинскаго на Россійскій язикъ» підручник Бавмайстра «Наставленія Любомудрія Нравоучительнаго, содержащая Любомудріе практиченное, всеобщое право єстественное, и Політику». Свій переклад присьвятив Лодій мункачівському епископови Андрієви Бачинському, що за нього заложила Марія Тереса духовну семінарію в Унґварі. Присвята Лодія підчеркує, що Бачинський рівнож прислужив ся до заложеня духовної семінарії при Варварі в Віднї і ґенеральної у Львові. Присвята підносить, як наші церковні керманичі, побачивши український нарід у великій темнотї, випросили в цїсаря Йосифа II фільозофічні і богословські виклади «въ матернемъ языцѣ». З порученя правительства переклав рівнож Лодій згаданий підручник; накладом правительства вийшов сей «первый плодъ» заведених викладів в тодїшній українській книжній мові, а Лодій просить тільки, «да не почудится простымъ иногда выраженіямъ благосклонный читатель, но наче трудившемуся благоутробно да проститъ при новонасажденномъ благополучія древѣ и новопроизрастшемъ радуяся плодѣ». Наведена виписка дає заразом взорець мови перекладчика.
Такою мовою, як згаданий переклад, видав два панеґірики, оба під назвою «Ононастіконъ», в 1790 р. Миколї Скородинському, а в 1791 р. Антонови Ангеловичеви. Оба вони в части є відгуками заведеня «Руського фільозофічного й богословського інституту» й тільки з тої причини цїкаві. В першім із них положений натиск на то,
что въ Росскомь язицѣ
Въ осмо на десятомъ стася столѣтіи,
Отверста всѣмь Россомъ натуры храмина,
Южъ дивомъ не будутъ явленія міра,
Не будетъ пудиломъ являйся пламенъ
Въ кеметеряхъ тамо преходящимъ людемъ.
Більше нагоди мав Андрій зробити відгомоном істнованя українських викладів на львівськім унїверситетї свій папеґірик Ангеловичеви. Й автор зазначив, яку «богословы радость чувствовали» як одержали «ясностъ догматовъ» від Ангеловича, підчеркує велике значінє того факту, що
При Акадиміи Лицей получаетъ,
Гдѣ сь Угро-Россами Волоховъ вселяетъ.
Терміни автора «росскій» і «россійскій» покривають ся з означеннєм «малороссійскій»:
Вся Малороссія дивится въ восторзѣ,
Что на спасенія положенна брезѣ,
Чрезъ своя потомки возводится изъ тля
Мало-Россійчикомъ свойственная земля,
Суща безъ благъ нива сожжена стояла,
Чрезъ нѣсколько годовъ плоды не давала,
Земледѣлцы вотще плугъ приспособляли,
Невѣжливи трудовъ овоцъ не збирали
Днесь благодатію съ вышше орошенна
Въ руки земледѣлцамъ искуснымъ приданна,
Рясна гожъ полными красится колосы,
Ихже въ радости пожинають Россы.
Шкода, що псевдо-українські виклади, які відбували ся звичайно майже в чистій церковно-славянщинї, рідше в тодїшнїй книжній українській мові, досї науково не розслїджені. Виклади грецької мови, жидївської, також герменевтики й виясненя св. Письма, мають пере-ховувати ся у біблїотецї львівських Василіян. Рукописи ексеґетики старого й нового завіту Михайла Гарасевича переховують ся у львівській капітульній біблїотецї. Не відомо, де є виклади канонічного права по текстї Пегема, та моральна теольоґія Павловича по тексті Шанца. Автор статї про «Руський інститут» у «Зорі Галицкій» Іван Гарасевич домагав ся виданя викладів доґматичної теольоґії Модеста Гриневецького, «уложеної в полємічній формі з дуже цїнними замітками з патристики Тобенза». Цїкава має бути ся рукопись для устав греко-католицького обряду [1].
За мову викладів годї нам дорікати тодїшним професорам. Виклади на унїверситетї відбували ся тодї в латинській мові; що-ж дивного, як українські професори, священики й вихованці семінарій на місце латинської мови підставили мову богослужебних книжок?
[1] Про обох Ангеловичів пор. перший зошит І працї Ів. Ем. Левицького «Прикарпатска Русь въ ХІХ-мъ в. въ біографіяхъ и портретахъ єи дѣятелей съ увзглядненьємъ замѣчательныхъ людей, котрыхъ 1772 р. заставъ при жизни (Львів, 1898).Стаття була надрукована у 1913 р. в “Ілюстрованій Україні”.