Перший період (1784−1848)
1. Давні осередки висшої осьвіти в Галичинї [2].
При кінцї третьої четвертини XVIII в. з хвилею прилученя Галичини до своїх територій в 1772 р. Австрія не застала тут властиво нїякого висшого шкільництва. Краків зі старим Ягайлонським унїверситетом припав Галичинї щойно по третім роздїлї Польщі в 1795 р. Були, що правда, духовні семінарії і кілька академічних кольонїй, з яких навіть брідську називано унїверситетом, але вони не були висшими науковими інституціями.
Де побирали наші предки зглядну висшу осьвіту, вістки про се питанє старав ся зібрати разом пок. бібліоґраф Іван Ем. Левицький у своїй цїкавій працї «Погляд на розвій низшого і висшого шкільництва в Галичинї в р. 1772−1800 і розвій русько-народного шкільництва в р. 1801−1820». Велику ролю відограла тодї ґімназія оо. Василиян в Бучачи, заснована ще 1754 р. канївським старостою Миколою Потоцьким.
Рівночасно заснував він бурсу на 12 бідних учеників без ріжницї стану, до якої приймав сам фундатор, а по його виїздї з Бучача тодїшний ігумен Єронїм Нерезій і його наслїдники. Сю фундацію, для якої призначено два села: Зелену та Звенигород, потвердила конституція з 1764 р. Як зросло число учеників ґімназії в 1773 р., віднесли ся оо. Василияни до Миколи Потоцького з прошенєм, щоби позволив завести фільософію при бучацькій ґімназії. Він згодив ся радо на се й сам прибув на отворенє фільософії, що відбуло ся 6 падолиста 1773 р. В сїм роцї було всїх учеників 523, між ними 321 Українцїв. Коли 1773 було на 523 учеників 17 на фільософії, в останнїм роцї істнованя ґімназії 1784 р. було на 513 учеників 44 на фільософії. Монастирські шкільні акти показують, що до шкіл в Бучачі ходила українська молодїж з галицької, львівської, белської, перемиської, сянїцької землї, Поділя, Волинї і надднїпрянської України.
Коли на заходи протоігумена Братковського Марія Тереса рішенєм з 31 грудня 1774 р. позволила знести дотеперішні три монастирі близько Дрогобича та замісць них заложити оден більший в містї, перший ігумен Ґлїкерій Дубицький, побудувавши монастир і церкву, на бажанє горожан і дооколичної шляхти заложив в Дрогобичи ґімназію, в якій окрім ґімназійних предметів учили також фільософії. Видячи гарний розвій дрогобицької ґімназії, ґенеральний собор в Тороканї надав ігуменови сього монастиря титул «ректора» в 1780 р. В часї реформи шкільництва в Галичинї в 1784 знесено тутешню ґімназію, а заведено нормальні нїмецькі школи.
До Лаврова перенесено доґматичне богословє з Добромиля в 1771 р. Коли в 1773 р. доґматично-спекулятивну теольоґію перенесено до Камінця Подільськоґо, тут остало тільки доґматичне та моральне богословє. І се перенесено в 1775 р. до Сатанова, а в Лаврові заведено риторику для монахів, 1776 фільософічне, а 1778 р. доґматичне боґословіє. На посаду риторики прибув тут в 1783 р. Модест Гриневецький, пізнїйший професор богословія в львівськім унїверситетї.
В теребовельськім монастирі викладали етику та латинську мову, в Спасї коло Самбора удержували риторику та граматику, а в Гошові риторику. Риторику з початками грецької мови викладали також в уневській архімандрії. В сьвятоюрськім монастирі у Львові удержували оо. Василіяни богословську колєґію, яку знесено в 1773 р. В останнїх часах свого істнованя підупала ся колєґія так дуже, що в деяких роках числила 5-8 учеників. А прецїнь ся школа мала в минувшинї і сьвітлі моменти. Вчили в нїй Сам. Єдлїнський і др. Ігн. Филипович, автори численних проповідий у польській мові, професор богословя і церковного права Никофор Шептицький, Андрій Котонїй, Амврозій Ридошовський і иньші. Вчив ся у сьвятоюрській колеґії по приходї з колєґії оо. Павлинів у Варяжі Арсенїй Радкевич, професор львівськоґо унїверситету й протоігумен Василиян.
Попри школи, що повстали з власної інїціятиви Українцїв, було шість державних ґімназій, а саме у Львові, Ярославі, Перемишлї, Самборі, Станїславові і Короснї, а дев’ять приватних. У Львові удержували одну ґімназію оо. Театини, в якій викладано навіть фільософію, теольоґію і канонїчне право, а другу оо. Піяри з подібною програмою. З иньших приватних ґімназій згадати би ще ґімназію оо. Піярів у Золочеві. 3 римською колеґією оо. Театинів у Львові стрінемо ся ще при оглядї справи заведеня духовної семинарії, а тут треба зазначити, що сю колєґію під назвою «Collegium Pontificium» заснувала у Львові коло 1730 конґреґація «de propaganda fide» для кандидатів духовного стану грецького католицького та вірменського обряду. Деканом 7 наук у сїй колєґії був між иньшими пізнїйший парох у Мшанї коло Дуклї Іван Лаврівський. В 1785 р. знїс театинську колеґію Цїсар Йосиф II. Вчили ся Українцї також у Замойській академії заснованій в 1593 р., яку австрійський уряд перемінив в 1774 р. на лїцей. Виобразованєм кандидатів духовного стану займали ся також спеціяльні інституції, призначені на се, духовні семинарії.
2. Справа духовних семінарій [3].
Справа заведеня духовних семінарій для виховуваня осьвіченого духовенства лежала на серцї неодному нашому епископови. Львівський епископ Йосиф Шумлянський уже в 1687 р. поручав у «Метриці» сьвітським сьвященикам, щоби наклонювали своїх синів не тільки до вивченя церковно-слов’янської мови, зглядно також своєї рідної, але й латинської, бо «називають нас простотою, – мотивував він, – через те, що латинського письма анї польського не розуміємо та не вміємо говорити латинською або польською мовою». Тому поручав Шумлянський духовенству, щоби познайомили дома своїх синів з початками рідної мови, а потім висилали їх до шкіл до Львова, Ярослава, Кракова, та за границю до Київа, до заложеної митрополитом Петром Могилою академії, а як що кому далеко їхати до Київа, нехай вишле синів до місточка Гойска (над рікою Горинею на Волинї), де в тамошнїй школї викладали не тільки по церковно-слав’янськи, але також по латинськи та по польськи. Студентам указуваних шкіл обіцював епископ Шумлянський свою ласку.
Правдоподібно також котрийсь з перемиських епископів видав інструкцію, яка поручала кандидатам духовного стану в перемиській епархії побирати науку в латинсько-польських школах. І протягом ХVІІІ в. згадані кандидати удавали ся до таких шкіл або й латинсько-угорських, що близше лежали та були приступнїйші для мешканцїв перемиської епархії, отже у Львові, Перемишлї, Ярославі, Коросні, Ряшеві, і Подолинцї на Угорщинї. Одначе такі школи були призначені для сьвітських людий і епископи стали тим пильнійше призадумувати ся над заложенєм духовних семінарій. Один із дїяльнїйших перемиських епископів був Юрій Винницький, що зробив значну фундацію на образованє українських кандидатів в папській колєґії оо. Театинів у Львові. Крім того в 1712 р. записав він 40000 поль. зол. на заведенє духовної семінарії з тим означенєм, щоби її засновано не деинде, тільки при катедральній церкві св. Івана в Перемишлї.
Замойський синод узяв під розвагу передусїм вихованє і школу. Ухвалено, щоби епископи всїх епархій фундували по змозї духовні семінарії, а як що не були би в силї зробити сього з причини недостач матеріяльних засобів, щоби вибирали з поміж молодїжи, передусїм сьвященичих і здїбнїйших і висилали їх на науку до папської колєґії оо. Театинів у Львові. На тім самім синодї протоархимандрит Антін Завадзький записав 40000 поль. зол. на згадану колєґію, львівський епископ Атанасій Шептицький обіцяв удержувати в тій колєґії чотирох питомцїв, перемиський епископ Гієронїм Устрицький одного, а луцький епископ Йосиф Виговський трьох вихованків. Митрополит Лев Кишка, заразом володимирський і берестейський епископ, побудував духовну семінарію у Володимирі на шістьох питомцїв і призначив на сю цїль 90000 поль. зол. В сїй семінарії зобов’язав ся удержувати двох кандидатів холмський епископ Йосиф Левицький. Крім того полоцький епископ обіцяв дати удержанє двом вихованкам в жировецькім монастирі на Волинї, а пинський і турівський епископ Теофіль Ґодебський двом вихованкам в однім із руських монастирів. Папа Венедикт XIV визначив рівнож місця для трех епархій: львівської, перемиської і луцької в колєґії оо. Театинів по одному для кождої.
Навіть семінарію, яка мала повстати в Перемишлї, перенесено за згодою перемиського епископа до колєґії оо. Театинів. Зразу мали тут удержувати шістьох питомцїв, але в 1761 р. зменшило ся се число до одного, а вкінци заявив наставник колєґії, що ні одного питомця з перемиської епархії не може приймити. І хоч фонди на семинарію зросли з процентами до 12450 поль. зол., були перемиські епископи приневолені вчити дома вибрану молодїж. Австрійське правительство обернуло фундацію Юрія Винницького на дотацію вірменського архіепископа.
Мимо того, що руські кандидати духовного стану образували ся деякі в Театинів, в єзуїтській академії на фільсофічнім курсї у Львові і певно в висших краєвих і заграничних школах (прим. в Італії), не уставали заходи коло придбаня матеріяльних засобів на основанє духовних семинарій у львівській і перемиській епархії. В 1744 р. виносила леґована або зібрана сума на семінарію 116820 поль. зол., а проценти від тої суми зужив епископ Атанасій Шептицький на будову нинїшної катедральної церкви св. Юра. По вибудуваню церкви – й епископської палати почали робити ся приготованя до будови семінарії. Одначе монахи почали спір з сьвітським духовенством о право власности, наслїдком якого щойно по смерти епископа Льва Шептицького за першого львівського епископа з сьвітського духовенства, Петра Білянського, основано першу семінарію у Львові. Сьвідоцтво про неї лишив в 1783 р. Гнат Мартинович, що став професором теольоґічного факультету на львівськім унїверситетї. Присьвячуючи свою розвідку тодїшньому львівському епископови Білянському, піднїс його заслугу, що з власних фондів удержував домову семінарію для вихованя духовенства й велїв в нїй учити морального та пастирського богослов’я. В тім самім часї була якась семінарія також у Перемишлї. Принайменше викладали в Перемишлї для духовного стану: богословські предмети Яків Лапчинський, а етику Гнат Витошинський на підставі власних підручників. Але ті слухачі ходили до семінарії тільки на виклади, а удержували ся самі і жили в містї [4].
На зустріч змаганям красших львівських і перемиських епископів пішло австрійське правительство за Марії Тереси та заснувало в Віднї при церкві св. Варвари семінарію для грецько-католицького духовенства, де виховувало ся 14 кандидатів. З тої семінарії вийшли між иньшими: Микола Скородинський, Антін Ангелович, Гарасевич, Лапчинський, Гусаковський, потім Михайло Левицький і иньші.
Цїсар Йосиф II зміряв до того, щоби виховати собі сьвящеників, які були би більше державними урядниками, нїж представниками інтересів Церкви. Постановив отже усунути кандидатів духовного стану з під впливу епископів і дієцезального духовенства, й поручити їх осьвіту інституціям, на се призначеним і обсадженим людьми, до яких мав довірє. Тому знїс усї семінарії, які істнували в Галичинї, і заложив дві ґенеральні семінарії 3 листопада 1783 р. тим самим і грецько-католицьку у Львові. Удержували ся вони з релїґій-ного фонду, що повстав з майна знесених монастирів. Залежали вони від полїтичної власти, – їх плян науки, система вихованя і вживаня книжок. Грецько-католицьку семінарію приміщено в бувшім монастирі Домінїканок, а ректором її став Антін Ангелович. Виклади в нїй відбували ся в рідній мові, зглядно тодїшній книжній українській. Професорами в тім домовім лїцею були професор пастирського богослов’я Іван Дорожинський і професор льоґіки та фізики (парох Успенської церкви) Іван Грабовецький; рівнож Теодор Захаріясевич і Константин Липницький. Се були перші українські виклади в публичнім заведеню з державних фондів.
[1] Під таким заголовком хочу зібрати бодай що найважнїйше о українських традиціях на львівськім унїверситетї. Буду старати ся пов’язати разом вістки про професорів Українцїв, (хочби були gente Rutheni), їх виклади, зв’язь з унїверситетом і наукову дїяльність. Спеціяльну увагу зверну на катедру української мови та літератури, на скільки сповняла вона своє призначенє, кілько причинила ся до наукового розробленя української лїтератури та мови з одного боку, а з другого боку, яке число й яких просьвітних дїячів і ширителїв народньої сьвідомости виховала. [2] Józef Łukasiewicz, Historya szkół w Koronie i w wielkiem księstwie litewskim od najdawniejszych czasów aź do roku 1794, т. 4. – Вен. Площанський, Бучачь (Слово, Львів, 1865, ч. 68-70). – Королевскій вольный городь Дрогобычь по части исторіи, топографіи статистики, Львів, 1867. – Добромиль. Монастыръ чина св. Василія Великого и нѣсколько словъ объ отношеніяхъ города, Львів, 1867. – Лавровъ село и Монастырь въ Самборскомъ окрузѣ (Науковый Сборникъ), Львів, 1866. – Іван. Ем. Левицький, Погляд на розвій низшого і висшого шкільництва в Галичинї в рр. 1772–1800 і розвій русько-народного шкільництва в рр. 1801–1820, Львів, 1903. – Wład. Chotkowski, Historya polityczna kościoła w Galicyi za rządów Maryi Teresy, т. 2, Краків, 1909. [3] Др. Із. Шараневич. Зъ галицко-русской общественной исторіи. Древніи церкви и монастыри, фундаціи и фундаторы и древніи фамиліи священническіи (Новый Галичанинъ, 1897). – Dr. Ludwik Finkel i dr. Stan. Starzynski. Historya uniwersytetu lwowskiego, Львів, 1894. – Яків Головацький. О первôмь литературно-умственнôмъ движеніи Русинôвъ въ Галиціи со временъ Австрійского владѣнія въ той землѣ, Львів 1865. [4] Рукописні підручники сих обох учителїв переховують ся у біблїотецї грецько-католицької капітули в Перемишлї.Стаття була надрукована у 1913 р. в “Ілюстрованій Україні”.