У 1939–1940 рр. у Львівському університеті на юридичному факультеті навчався Дмитро Слюзар (1919–1945 рр.) – активний учасник національно-визвольних змагань (у 1942–1944 рр. – обласний провідник Львівщини, у 1944–1945 рр. – крайовий провідник ОУН Львівського краю). Разом з кількома іншими студентами Львівського університету у 1940–1941 рр. був учасником політичного процесу, організованого радянською владою – «Процесу 59-ти». У рамках проекту Архіву «Пам’ять Університету» пропоную розмову зі Степаном Івановичем Крегенбільдом, який довгий час досліджував життя Д. Слюзара та пам’ятає його особисто. Як краєзнавець, засновник історико-краєзнавчого музею в с. Бортники, де народився Д. Слюзар, дослідник значною мірою спричинився до поширення знань про Людину, яка поклала своє життя на вівтар нації, підкоривши його загальнонаціональній меті – боротьбі за Українську Державу.
Оповідач: Степан Крегенбільд
Інтерв’юер: Лідія Пакіш
Дата інтерв’ю: 10 серпня 2015 р.
Місце інтерв’ю: с. Бортники, Бортниківська школа
Мова інтерв’ю: українська
Розшифрування інтерв’ю: Лідія Пакіш
Редагування інтерв’ю: Лідія Пакіш
Запитання: Степане Івановичу, розкажіть, коли Ви вперше зіткнулися з діяльністю Дмитра Слюзара?
Відповідь: Про Слюзара Дмитра я знав дуже мало: де він народився,знав його як футболіста, як організатора молодої організації «Соколи» (таке, як відділ «Пласту»). Це все, що я знав (замислився). Коли я був молодий, не можна було зустрічатися, коли був старший – повмирали ті, які з ним зустрічалися. І перший, хто підняв це питання, це був Любомир Калинець з Ходорова, автор книги «Місто над ставом». Коли я прочитав його замітку в газеті – вона носила назву «Да, золотиться ім’я Твоє, Золотарю!»[1] – я почав цікавитися його діяльністю. Крім нього написав змістовну статтю Василь Писаренко – «Дмитро Слюзар – «Арпад», «Кметь», «Золотар» [2], яка підштовхнула мене до дальших наукових пошуків. Коли я більше довідався про Дмитра Слюзара, я вирішив поїхати на те місце, де він загинув. Любомир Калинець написав, що він загинув в селі Любеля. Я приїхав в це село.Ні голова сільської ради, ні люди, яких я зустрічав в селі, щось знають, щось не знають. Але я все-таки знайшов людину, яка мені допомогла, сказала, що така подія дійсно відбувалася, але не в с. Любеля, а в с. Бесіда, а це 1,5 км звідти. Я пішов пішки в с. Бесіди, там мене зразу спровадили до людини, в хаті якої Золотар провів останні години свого життя, і який був свідком його загибелі. Василь Сулик розповів мені все, що йому відомо.
Запитання: Розкажіть про ранні роки Золотаря.
Відповідь: 8 листопада 1919 року [3] в с. Бортники народився Дмитро Слюзар. Його батько Йосип Слюзар – грамотний, працював дяком у Бортниківській парафії, декілька раз обирався війтом села. Мати Євдокія Гелей– не місцева, походила з с. Гранки-Кути. Мали шестеро дітей, двоє з яких були недорозвинуті інтелектуально, але фізично здорові. Дмитро з дитинства проявив себе як розумний, талановитий парубок.
Я мав можливість спілкуватися з Приймаком Антоном, який сидів за однією партою з Слюзарем шість років і пам’ятає його дуже добре: «Дмитро був акуратним хлопцем і дуже гарно малював, вчився на відмінно». Батько зрозумів його здібності і віддав перше в Рогатинську, потім в Ходорівську гімназії, згодом вступив в Львівський університет на юридичний факультет. З того часу я добре його пам’ятаю. Золотар часто приїздив в рідне село на вихідні, кожної неділі був у бібліотеці, був активним на громадській ниві, часто влаштовував якісь виступи. Мені було тоді 9 років і змісту їх я не пам’ятаю. Але згадую його в чорному костюмі, високим на зріст, худорлявим. Таким він мені запам’ятався. Згадую, що він займався з молодими хлопцями, побудував спортивну площадку.
Запитання:Чи Дмитро Йосипович був членом ОУН?
Відповідь:До 1940 року немає ніяких даних про це. У 1943 році ДмитроСлюзар, під псевдонімами «Арпад», «Кметь», працює у Головному проводі ОУН Львівського краю. Відомо, що на Великому зборі в Карпатах Слюзар був присутній і вибраний в члени УГВР. Про це свідчить ДмитроКовп’як, який був присутній на тому з’їзді.
Запитання: Що Ви знаєте про участь Слюзара у «Процесі 59-ти»?
Відповідь: Я мав можливість бути знайомим з Орестом Булкою, якого судили з Дмитром Слюзарем і який розповів мені, що відбувалося того січневого дня. Мені відомо, що Судова колегія засудила до розстрілу 42 молодих патріотів, в тому числі 11 дівчат. Процес над 59 українцями проходив у Львові з 16 до 18 січня 1941 року в приміщенні НКВС по вул. Дзержинського. Підсудних звинуватили у належності до ОУН, в антидержавній діяльності, шпигунстві і підготовці до збройного повстання. Орест Булка зазначав, що «Процес 59-ти» був закритий і серед присутніх в залі людей не було знайомих і рідних облич.
Слюзар був арештований 6 вересня 1940 року. На слідстві тримався мужньо і достойно. Він чесно заявляв: «Я не маю комуністичних переконань, але і до організації націоналістів не належу». На цьому стояв на всіх допитах. Мужньо витримав всі тортури катів. Інколи фізичні насильства були такими, що не міг підписати навіть протоколу допиту. Коли Дмитрові надали останнє слово, він сказав: «Я не належав до ОУН, але довідавшись, хто вони є насправді, прошу вважати мене членом цієї організації». Вирок був жахливий. 41 людина засуджена до розстрілу, інші 18 – на 10-15 років ув’язнення. До смертників був зарахований і ДмитроСлюзар. Але силами університетської спільноти був позбавлений волі на 15 років. Був ув’язнений у Бердичівській тюрмі. Мені відомо те, що навіть там йому вдалося врятувати людей. Справа в тому, що тюрму розбили, в’язні почали втікати, Слюзар дав команду повернутися в казарму, бо побачив, що на ворота наведені скоростріли. Хто його послухав – ті зберегли своє життя. Але незабаром і сам Золотар зумів втекти з тюрми. Однак по дорозі з Бердичева до Львова радянські війська зуміли арештувати Дмитра. Збереглася розмова між Дмитром і командиром одного із військових підрозділів, де останній запитує Дмитра: «Звідки втікаєте?», на що Золотар відповідає: «З тюрми. Дали один рік за те, що крав бляху з колгоспу». Командир засміявся і сказав: «Ти хлопчина, на злодія не подібний» (сміється).
Запитання: Часто бачили його у рідному селі?
Відповідь: Не часто. Пригадую, коли мені було 12 років, я його побачив, коли він ішов з поїзда. Я це запам’ятав, бо мене здивувало, що молодий хлопець іде з паличкою. Я розповів батьку про побачене, ввечері батько пішов кудись. Потім розповідав, що Слюзар повернувся з тюрми, де пережив важку сторінку свого життя. Згадую, що батько говорив, що їх в тюрмі ложили один біля одного, поливали водою і били шлангами.
Потім я його побачив, коли він вже був одруженим і мав доньку Марту. Я попри їх хату гнав корови на пасовисько.Дружину Ірину Геваницьку, на відміну від Дмитра, бачив часто. В неділю 1942 року після обіду, я побачив в нього на подвір’ю невідомих людей, згодом побачив Петра Запутовича – фотографа, який йшов в напрямку їх хати, біля якої стояло 5 хлопців, і він їх сфотографував.
Осінню, 1945 року, я бачив його востаннє. Я був в 6 класі. Вчився в Ходорівській школі. Коли було мало уроків, йшов додому пішки. Того дня я їхав додому поїздом Івано-Франківськ–Львів, крутився на пероні, де було багато людей. Через якийсь час побачив, що під’їхало двігрузові машини німців. Поїзд обкружили, і я зрозумів, що це облава, зробили коридор до залізничного вокзалу, що нікуди не дінешся, а на дверях німці, стоїть есесовець в чорному мундирі з великою шапкою, в окулярах, наскільки я розбирався в званнях, майор.Я, щоб побачити, підсів ближче (сміється). Дивлюся йде ДмитроСлюзар: в правій руці гарна шкіряна, коричневого кольору сумка, на лівій – сірий плащ, сам – в темно-сірого кольору костюмі, краватка, став в довгу чергу. Дивлюся, йде Слюзар, сумку кладе біля себе, з кишені витягує документ.Німець взяв документ, подивився, віддав документ і віддав честь. А я то німців знаю, він міг віддати честь або якомусь начальнику на високому посту, або воєнному, який має звання вище його. Сів в поїзд і більше я його не бачив.
Запитання: Що Вам відомо про вбивство Золотаря?
Відповідь: В 1947 році мій батько прийшов додому і сказав, що зустрічався з Фуртасом Іваном, який був одружений на Слюзара батька сестрі і був для Слюзара зв’язковим. Повідомив батьку, що Слюзар загинув на пасовиську.
Василь Сулик розповів мені, що ввечері прибув ДмитроСлюзар з трьома людьми і в супроводі його. Потім Золотаря привели до хатиСулика, де він мав переночувати. Зранку приходила якась жінка. Він не думає, що вона видала, але хтось видав. Рано встав Золотар, поголився, помився, поснідав. Було близько 11 год. дня, було холодно, був мороз. Там так хата побудована, що позаду хати протікає річка, а застава, яка охороняла Золотаря, була з дороги. Ніхто не міг подумати, що хтось перейде річку. Хтось здав пограничній заставі, де знаходиться Слюзар, і командир останньої перевдягнув солдат в білі халати і вони по-пластунськи перейшли річку і вдерлися до хати через заднє вікно, а не спереду. Золотар відчув небезпеку, вийшов в коридор і направився в іншу кімнату. В той час за ним пролунав вистріл. Кулі пролетіли попри нього, врізалися в дерев’яні двері. Коли я дивився на ті двері, сліди від кулі збереглися по сьогоднішній день. Хату, одну кімнату від другої, розділяла перегородка – стіна, була подвійна і відстань між тими двома стінами була на мій погляд 50-80 см, так що можна було туди ввійти, але Золотар тим не скористався (показує). Він вискочив у вікно і побіг в напрямку невеличкого гаю, де була криївка, але туди не добіг. Бо на проміжку від хати до пасовиська був вбитий. То один факт, який я дослідив. Другий – що прилетів вертоліт зі Львова, вийшов генерал (він так представився, вдягнений у велику кожухову шубу) і сильно сварив командира пограничної застави: «Ти не мав права цього робити без нашого відома, і ці люди не повинні бути вбиті, їх треба було взяти живими». Я не знаю, чи вони далися б живими, але такою була сварка. Потім погрузили тіло в грузову машину і повезло в Раву-Руську, яка тоді була районним центром. Я їздив в Раву-Руську, в то місце, де була застава, звернув я увагу на пам’ятник пошуковій собаці. Я знайшов людей, які пам’ятають, що привезли тіло. Це солдати, які служили тоді в армії, сказали, що тіла вбитих у Бесіді закопали там, на подвір’ї тої застави, недалеко того пам’ятника. Коли їх закопували, був приказ, щоб Слюзара закопали в окремій ямі. Оця перипетія означає те, що КДБ його знали, слідкували і можливо в середовищі Слюзара знаходився їхній шпигун. Та вже пізніше управа не хотіла і слухати, щоб організувати розкопки його могили. Ну і після цього я ще кілька разів відвідував це місце. Однак, наскільки я знаю, розкопок так і не було проведено.
Запитання: Як у рідному селі ДмитраСлюзара вшановують його честь?
Відповідь: Вже за часів Незалежності, з 8 листопада 1993 року,Бортниківська середня школа, де вчився Дмитро, носить ім’я Золотаря, його ім’я викарбуване на пам’ятнику у рідному селі.
Зліва направо: Йосиф Баран, Михайло Кондрат, Микола Грек, Дмитро Слюзар, Богдан Прокопів.
Фото зроблене 1940 року на подвір’ї Дмитра Слюзара
Пам’ятний знак в с. Бортники, присвячений Дмитру Слюзару. Автор Степан Крегенбільд.
Портрет Дмитра Слюзара. Автор Степан Крегенбільд.
_____________________________________________________
[1] Йдеться про статтю: Калинець І. Да золотиться ім’я Твоє, «Золотарю»! // Молода Галичина. –Львів, 1992. – 13 жовтня. [2] Йдеться про статтю: Писаренко В. ДмитроСлюзар-«Арпад»-«Кметь»-«Золотар» // Відродження. – Жовква, 1999. – 13 жовтня; Див. його ж:ДмитроСлюзар-«Арпад»-«Кметь»-«Золотар» // Новий час. – Жидачів, 1999. – 6 листопада. [3] Тут – помилково. Дмитро Слюзар народився 10 жовтня 1919 р.
Лідія Пакіш – студентка 3-го курсу історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка