– Степане Арсентійовичу, як розвивалася етнологічна проблематика у Львівському університеті в радянський час й коли у Вас виникла ідея відновити в навчальній програмі історичного факультету курс «Етнографія України» – у 1988 р. чи ще до того?
В 1957 р. я вступав до аспірантури Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР. Було сім претендентів на одне місце. Мене не прийняли ніби через те, що не мав дворічного стажу роботи після закінчення університету, хоча при вступі я набрав ті ж бали, що й Яків Прилипко, який мав сім років стажу роботи. В 1959 р., після трьох років роботи у Миколаївському районі тодішньої Дрогобицької області, директор Українського державного музею етнографії та художнього промислу АН УРСР Юрій Григорович Гошко запропонував мені посаду молодшого наукового співробітника відділу етнографії цього музею. У 1963 р. мене було переведено на посаду завідувача відділу етнографії МЕХПу. В 1964 р. в ІМФЕ ім. М. Т. Рильського я захистив кандидатську дисертацію на тему «Соціалістичні перетворення в побуті робітників Прикарпаття». Так що став вважати себе етнографом.
Але в 1965 р. мене взяли на роботу лектора до Львівського обкому Компартії України, а в 1967 р. я одержав посаду керівника лекторської групи. В 1973 р. ректор Львівського університету професор Микола Григорович Максимович, який, перебуваючи в обкомі партії й очікуючи прийому у першого секретаря В. С. Куцевола, іноді заходив до мого кабінету й говорив зі мною про різні справи, запропонував мені посаду завідувача кафедри історії СРСР в університеті. Я погодився. М. Г. Максимович просив першого секретаря відпустити мене на цю посаду, й той, врешті-решт, дав свою згоду. 30 червня 1973 р. Вчена рада університету проголосувала за моє призначення завідувачем кафедри історії СРСР. На цій посаді я працював 11 років (до 1984 р.). Звичайно ж, з більшим задоволенням мені хотілося б опановувати нові етнологічні дисципліни, але таких тоді, за винятком звичайного 36-годинного курсу етнографії та історії первісного суспільства, в навчальних планах не було.
Після звільнення мене в 1984 р. з посади завідувача кафедри історії СРСР (діяло положення, що кандидат наук міг очолювати кафедру лише впродовж двох каденцій), завідувачем цієї кафедри було обрано іншого кандидата наук – доцента Костянтина Костянтиновича Кондратюка.
У 1985 р. в Київському державному університеті ім. Т. Г. Шевченка я захистив докторську дисертацію на тему «Етносоціальний розвиток і національні відносини на західноукраїнських землях за імперіалізму» за спеціальністю «історія СРСР» (захистів з етнографії в Україні тоді взагалі не було, й навіть у 1990 р. нинішні етнологи Михайло Паньків і Роман Сілецький, у яких я був першим опонентом, захищали кандидатські дисертації в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН Білоруської РСР у Мінську). В тому ж 1985 р. мене було обрано завідувачем кафедри історії Української РСР. Тоді ж у Союзі розпочався рух за так звану «перебудову», в умовах якого виникли нові можливості для вдосконалення змісту навчального процесу й на історичному факультеті Львівського університету, зокрема, для наповнення його українським народознавством. Найперше та найпростіше це можна було зробити шляхом впровадження відповідних спецкурсів з історії України, а також курсу етнографії України, інших народознавчих дисциплін. Щоб створити для цього певну нормативну основу й було запропоновано змінити назву кафедри історії Української РСР на кафедру історії та етнографії Української РСР. Оскільки в той час я був деканом історичного факультету (обіймав цю посаду впродовж 1976–1994 років), то застережень з цього приводу не було. Вже до 1988 р., якось так сталося, цю кафедру почали називати кафедрою історії та етнографії України. Під цією назвою вона діяла до 1995 р. В зв’язку з припиненням існування у Львівському університеті кафедри історії СРСР, викладачі якої автоматично опинилися у складі кафедри історії та етнографії України, остання стала й за своїми навчальними дисциплінами, й за викладацьким складом аж надто різнопрофільною. Помимо того, що до 1995 р. значно актуальнішими стали питання глибшого дослідження історії України, як давньої, так і новітньої, рівно ж у всьому навчальному процесі, в умовах державної незалежності, проблеми історії України об’єктивно стали займати більш вагоме місце.
Через це в 1995 р. її було розділено на три кафедри: кафедру новітньої історії України, яку очолив професор К. К. Кондратюк, кафедру давньої історії України та спеціальних історичних дисциплін, завідувачем якої став декан факультету доцент Роман Мар’янович Шуст, і кафедру етнології, що залишилася під моїм керівництвом.
– Чи сприяла тому, що в 1995 р. Ви обрали керівництво кафедрою етнології, Ваша робота в Державному музеї етнографії та художнього промислу АН УРСР?
Оскільки я був завідувачем кафедри історії та етнографії України до її поділу, то при ньому користувався переважним правом вибору кафедри з тих, що утворювалися. Серед усіх трьох науковців, які розглядалися як претенденти на завідування передбачуваних кафедр, окрім мене, етнографів не було, тому кафедра етнології мала дістатися мені автоматично. Адже за дипломом кандидата наук я був етнографом, тим більше, що і в МЕХПі пропрацював шість років – упродовж 1959–1965 років.
– Скажіть, будь ласка, як саме вибрали назву для нової кафедри народознавчого спрямування? Що сприяло утвердженню за новоствореною кафедрою назви «кафедра етнології»? Можливо, були думки про фігурування у назві кафедри більш вживаного й на початку 1990-х років терміна «етнографія»?
У традиціях радянської науки під терміном «етнографія» розуміли як фактологічну, так і аналітичну сторону науки про народ. І нічого меншевартісного в цьому не було. В той же час в українській національній традиції вже від початку ХХ ст. для означення цієї науки паралельно використовували обидві назви, відносячи праці переважно описового змісту до етнографічних, а переважно аналітичного – до етнологічних. Свідченням цього, наприклад, були серійні видання Наукового товариства ім. Шевченка у Львові – «Етнографічний збірник» та «Матеріали до українсько-руської етнології».
При виборі назви для новоствореної кафедри нами враховувався той факт, що у тогочасній світовій науці термін «етнологія» для означення народознавчої дисципліни вживався частіше, ніж «етнографія». Хоча багато з українських науковців і в наш час не викидають зі свого вжитку термін «етнографія» (у будь-якому разі, вони не схильні протиставляти «етнографію» та «етнологію»). Я, зокрема, вважаю, що ідея протиставлення науки етнології науці етнографії як у минулому, так і в нашому часі є штучною та неперспективною.
– Як розвивалися зв’язки кафедри етнології та Інституту народознавства в 1990-х роках, а саме – після утворення кафедри етнології? Адже саме в Інституті народознавства працювали майбутні викладачі кафедри – Роман Броніславович Сілецький та Михайло Степанович Глушко?
Певні зв’язки між Музеєм етнографії та художнього промислу були й за радянського часу. Так, працюючи в музеї, я, наприклад, водночас мав певні погодинні навантаження й на історичному факультеті, зокрема, керував дипломними роботами (подібну практику в 1959–1963 роках мав і наукових співробітник музею, кандидат історичних наук Микола Павлович Ковальський, у майбутньому – відомий український джерелознавець). До речі, я досі зберігаю альбом «Українське народне мистецтво» (том «Вбрання» 1961 р. видання), який мені подарувала випускниця 1963 р. заочної форми навчання Надія Степанівна Безугла, написанням дипломної роботи якої про народне вбрання я керував. Добре пам’ятаю, що був рецензентом дипломної роботи випускника 1962 р. заочної форми навчання Тадея Йосиповича Боярського, нинішнього директора технікуму дорожнього транспорту. В 1961/1962 навчальному році я керував дипломною роботою заочниці Майї Борисівни Серги з Дніпродзержинська. Ця робота, присвячена громадському побуту робітників, збереглася у мене до цього часу.
Для груп студентів-істориків, які досить організовано й відносно часто відвідували Музей етнографії та художнього промислу, мені й іншим співробітникам музею доводилося проводити екскурсії.
Починаючи з 1990-х років зв’язки історичного факультету, зокрема, кафедри історії та етнографії України, а пізніше – кафедри етнології з Музеєм етнографії та художнього промислу, згодом – з Інститутом народознавства НАН України стали дуже значними, в тому числі, у справі обміну кадрами. В розбудові кафедри етнології важливу роль відігравало її поповнення фаховими етнографами Інституту – кандидатом історичних наук Романом Броніславовичем Сілецьким, який у 1996 р. перейшов працювати на посаду доцента кафедри, та кандидатом історичних наук Михайлом Степановичем Глушком, що став доцентом кафедри двома роками пізніше. Обидва вони ще до переходу на роботу в університет заявили про себе як відомі дослідники народної культури українців, мали важливі друковані праці. Саме професійна кваліфікація цих науковців враховувалася деканатом і кафедрою, коли вирішувалось питання їхнього прийому на роботу в університет. Окрім того, як я уже згадував, у 1990 р. я був першим опонентом на захисті кандидатської дисертації Р. Б. Сілецьким, тому добре знав його як серйозного дослідника.
Професор Оксана Омелянівна Франко була прийнята на посаду доцента кафедри історії та етнографії України в 1990 р. Володимир Васильович Галайчук був рекомендований завідувачем кафедри Р. Б. Сілецьким, а Григорій В’ячеславович Рачковський залишений на кафедрі як випускник її аспірантури.
Довший час, уже від кінця 1980-х років, певні спецкурси кафедри читали науковці Інституту народознавства – кандидат мистецтвознавства Микола Моздир і професор Роман Кирчів, пізніше також – кандидат мистецтвознавства Людмила Герус. Так само, чимало випускників кафедри продовжили навчання в аспірантурі Інституту, а окремі стали працювати його науковими співробітниками. Це, зокрема, Олег Мазур, Уляна Мовна, Оксана Кісь, Оксана Годованська та інші.
– Як Ви бачили перспективи розвитку етнології у другій половині 1990-х років? Які були пріоритетні напрями наукових досліджень кафедри етнології на початковому етапі її існування?
На початковому етапі діяльності кафедри історії та етнографії України, а з 1995 р. – кафедри етнології дуже велика увага надавалася формуванню навчальних планів спеціальності «етнологія» та підготовці всіма викладачами відповідних лекційних курсів, а також відповідної навчальної літератури. Вже у 1992 р. навчально-методичний кабінет вищої освіти Міністерства освіти України видав підготований мною навчальний посібник «Український етнос (Виникнення та історичний розвиток)», а в 1994 р. вийшов посібник «Етнографія України» (у 2004 р. – його перевидання). У 2008 р. навчальний посібник «Методика польового етнографічного дослідження» видав професор М. С. Глушко, а я того ж року опублікував у київському видавництві «Знання» посібник «Етнічна історія України».
До початку 2000-х років викладачі кафедри повністю забезпечували читання всіх навчальних дисциплін навчального плану спеціальності «етнологія», які на даному етапі органічно введені до навчального плану спеціальності «історія» або ж спеціалізації «етнологія». Їх читають професор М. С. Глушко («Теоретична етнологія», «Методика польових етнографічних досліджень»), доктор історичних наук Р. Б. Сілецький («Етнологія України», «Етнографія слов’ян»), доцент Г. В. Рачковський («Етнологія Європи»), доцент В. В. Галайчук («Загальна етнологія»), професор О. О. Франко («Історія української етнологічної науки»). Я відповідаю за курс «Етнічна історія України». В навчальний план спеціальності «етнологія», окрім цього, входить кільканадцять актуальних спецкурсів.
Паралельно з виконанням навчальних завдань, викладачі кафедри вели значну наукову дослідницьку роботу. У 2000 р. О. О. Франко захистила докторську дисертацію «Наукова та суспільно-політична діяльність Федора Кіндратовича Вовка». У 2004 р. докторську дисертацію на тему «Генезис тваринного запрягу в Україні (Культурно-історична проблема)» захистив М. С. Глушко, а в 2012 р. – на тему «Традиційна будівельна обрядовість українців» – Р. Б. Сілецький. За наслідками роботи викладачів кафедри над дисертаціями на даний час якісний склад кафедри етнології вважається найкращим на факультеті. На ній працюють чотири доктори наук (С. А. Макарчук, О. О. Франко, М. С. Глушко та Р. Б. Сілецький) та три кандидати наук (В. В. Галайчук, Г. В. Рачковський та випускник аспірантури кафедри 2011 р. Роман Богданович Тарнавський). Кандидатські ступені мають і старші лаборанти кафедри Наталія Романівна Данилиха та Ігор Ярославович Гілевич, які також залучаються до навчального процесу.
В ключі виникнення кафедральних наукових тем у 1990-х і 2000-х роках («Етнокультурний розвиток України: історія та сучасність», «Галичина: історія і культура», «Етнічні процеси в Україні») викладачі кафедри опублікували десятки статей у періодичних наукових виданнях: «Народознавчих зошитах», «Віснику Львівського університету», «Наукових зошитах історичного факультету Львівського університету» та інших, а також у кількох тематичних збірниках наукових статей, зокрема, в таких, як «Етнічна культура українців» (2006).
Значним внеском у розвиток етнологічної науки України стали результати наукових досліджень постчорнобильського Полісся та Полісся взагалі, в яких у 1990-х роках брали дуже діяльну участь й викладачі кафедри етлології Р. Б. Сілецький, М. С. Глушко та В. В. Галайчук. Матеріали цих експедицій опубліковані у трьох випусках збірників «Полісся України» (1997, 1999, 2003), видаваних Інститутом народознавства НАН України.
– Ви згадали про навчальний посібник «Етнографія України», видання 1994 р. Чи у його підготовці Ви орієнтувалися на якісь попередній зразки подібних видань?
До видання нашого навчального посібника «Етнографія України» в українській етнографічній історіографії узагальнюючих науково-популярних чи навчальних праць було мало. Серед них – великий нарис «Етнографічні особливості українського народу» Федора Вовка, вміщений у другому томі збірника «Украинский народ в его прошлом и настоящем» (СПб., 1916), російськомовний навчальний посібник В. І. Наулка та В. В. Миронова «Культура и быт украинского народа», виданий Київським університетом у 1977 р., та посібник «Культура і побут населення України» (К., 1991, друге видання – 1993), написаний колективом авторів на чолі з Всеволодом Івановичем Наулком.
Звичайно ж, наш авторський колектив враховував тематичний спектр названих видань, їхню важливу фактологічну інформацію. Зазначу, що суттєвим недоліком нашого посібника «Етнографія України», при тому як видання 1994 р., так і 2004 р., є те, що в ньому дуже скупо узагальнено календарну обрядовість (параграфи «Народний господарський календар» у розділах «Cільськогосподарська культура» (видання 1994 р.) та «Основні сільськогосподарські заняття» (видання 2004 р.)).
– Степане Арсентійовичу, чи орієнтувалися Ви у напрямках розвитку наукової та навчальної діяльності кафедри на здобутки викладачів-етнологів, які працювали у Львівському університеті до початку Другої світової війни та в перші повоєнні роки (маються на увазі такі професори та доценти, як Адам Фішер, Ян Чекановський, Філарет Колесса)?
Науковці кафедри при дослідженні етнографії західноукраїнських земель широко послуговуються науковим доробком етнографів польського, німецького, чеського, російського походження, зокрема, Ігнація Любич-Червінського, Раймунда Фрідріха Кайндля, Казімежа Мошинського, Юзефа Обрембського, а особливо тих, які працювали у Львівському університеті (Адама Фішера, Яна Фальковського та інших). При написанні посібника «Етнографія України» було використано матеріали А. Фішера про локалізацію такого етнографічного підрайону України, як Опілля. Його аргументи про Опілля використовувала у свій час й аспірантка кафедри Оксана Миронівна Годованська. Праці Я. Фальковського та А. Фішера узагальнював у своїх публікаціях про етнографічне районування Галичини професор М. С. Глушко. Аргументи Ю. Обрембського про поліські мікрогрупи та міктоетноніми я використав у нарисі про Полісся, вміщеному в навчальному посібнику «Історико-етнографічні райони України» (Львів, 2012).
Звичайно ж, є традицією кафедри уважно вивчати наукову спадщину українських етнографів і фольклористів кінця ХІХ – прешої половини ХХ ст. (у тому числі, Івана Франка, Івана Вагилевича, Якова Головацького, Федора Вовка, Михайла Зубрицького, Володимира Шухевича, Володимира Гнатюка, Філарета Колесси, Юрія Жатковича, Антона Онищука та інших), враховувати їхній науковий доробок, особливо при дослідженні етнокультури населення західноукраїнських земель.
– Степане Арсентійовичу, чи бачите Ви наступність кафедри етнології з кафедрами, які у Львівському університеті очолювали Станіслав Цішевський, Як Чекановський, Адам Фішер, Філарет Колесса?
Формально якогось органічного зв’язку між діяльністю етнографів польського університету у Львові впродовж міжвоєнних років і відновленням етнографічних студій на історичному факультеті наприкінці 1980-х років не було. Тим більше, що у 30-х роках ХХ ст. ідеологічні засади університетських етнографів зосереджувалися на обґрунтуванні так званої польськості Галичини, чого ніколи не поділяли й не поділяють українські науковці.
– Степане Арсентійовичу, як Ви бачите перспективи розвитку етнологічної науки викладачами кафедри етнології Львівського університету? Які, на Вашу думку, головні наукові напрями етнології розвиватимуться у майбутньому?
Наша кафедра має назву «кафедра етнології», а не «етнології України». Тому вже в найближчій часовій перспективі необхідно радикально розширити тематику досліджень, у тому числі, польових поза межами України, зокрема, в інших слов’янських країнах, в Африці, Америці, в Індії і. т. ін. Й це стосується не тільки наукової роботи викладачів, але й проведення навчальних практик студентів. Проте на даному етапі це завдання видається майже фантастикою. Сподіваюся, однак, що зі зміцненням української державності, участь України у світі будуть утверджувати не лише дипломати, спортсмени та артисти, але й студенти-етнологи.
– Як Ви гадаєте, Степане Арсентійовичу, чи можна нині говорити про етнологічну наукову школу, сформовану на кафедрі етнології наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст.?
Очевидно, що з наукової точки провідним етнографічним осередком на західноукраїнських землях є Інститут народознавства НАН України, де наукова традиція була неперервною від часів НТШ (з кінця ХІХ – початку ХХ ст.), й де велися відносно чисельні дослідження і за радянського часу, коли у МЕХПі працювали Катерина Матейко, Юрій Гошко, Мустафа Козакевич, Роман Гарасимчук, Любов Суха та інші відомі дослідники. Сьогодні етнологічну науку в Інституті розвивають авторитетні вчені Роман Кирчів, Степан Павлюк, Ярослав Тарас, Оксана Сапеляк і багато інших. Враховуючи це, можна говорити хіба що про існування львівської школи етнологічної науки з осередком в Інституті народознавства НАН України, до якої можна віднести й науковців кафедри етнології.
Інтерв’юер: Роман ТарнавськийДата інтерв’ю: 24 вересня 2012 р.
Місце інтерв’ю: кафедра етнології Львівського національного університету імені Івана Франка
Розшифрування інтерв’ю: Павлина Воловецька
Редагування інтерв’ю: Роман Тарнавський