15 грудня 2011 р.
Питання:
Архівна колекція Омеляна Пріцака
Формування Наукового архіву Києво-Могилянської Академії
Учасники: Таїсія Сидорчук (Науковий архів Національного університету «Києво-Могилянська Академія), Ольга Осередчук (Архів Університету), Василь Герун (Архів Університету), Любомир Дикий (Архів Університету), Павлина Воловецька (Архів Університету), Галина Матвієнко (аспірант ЛНУ), Марія Кравченко (аспірант ЛНУ), Мирослав Височанський (ІСТ – 32с), Роман Дзвін (ІСТ – 32с), Тетяна Кава (ІСА – 51м), Христина Ковтун (ІСА – 51м), Дмитро Корбяк (ІСА – 51м), Марія Глистюк (ІСА – 51м), Мар’яна Ревенко (ІСА – 51м), Марта Ониськів (ІСА – 51м), Анастасія Микитин (ІСА – 51м), Ю. Зубов (ІСТ – 41с), А. Бучко (ІСТ – 41с), Тарнавський (ІСТ – 46с), Роман Мартинів (ІСТ – 47с), П. Шпак (ІСТ – 47с), Б. Смерека (ІСТ – 47с), Олена Циквас (ІСТ – 46с), Наталія Шередько (ІСТ – 46с), Галина Журовська (ІСТ – 43с), Маркіян Павлів (ІСТ – 24), Назарій Лоштин (ІСТ – 34с), Олег Друздєв (ІСТ – 32с), Станіслав Волощенко (ІСТ – 32с), Уляна Дребот (ІСТ – 32с), Наталія Здебська (ІСТ – 33с), Віталій Сокальський (ІСТ – 36с), Юрій Пиндзин (ІСТ – 36), Олексій Попович (ІСТ – 36с), Сергій Чорнопіщук (ІСТ – 37с), Марія Гарасимчук (ІСТ – 37с).
Стенограма засідання семінару:
Таїсія Сидорчук. Нам сьогодні відомі науковий Центральний Державний Історичний Архів, Архів Вищих Органів Влади і Управління, адміністративні архіви і т. д. Власне також є Науковий архів і в Києво-Могилянській Академії. На сьогоднішній день мені важко назвати ще один вуз в Україні, який має власне Науковий архів. Звичайно, що Києво-Могилянська Академія — це специфічний і унікальний заклад, який має величезну традицію за своїми плечима, і можливо ця традиція покликує робити цей вуз унікальні речі в сьогоденні.
В свій час, в 2001 році, не так давно, всього лише 9 років тому, Києво-Могилянська Академія вирішила створити Науковий архів. Чому? Тому, що фактично 70 % бібліотечного фонду в Києво-Могилянській Академії — це фонди подаровані нашими друзями, партнерами, прихильниками з-поза меж України. Разом з цими бібліотечними фондами часто надходили і архівні матеріали, і документи, які були складовою частиною тої чи іншої приватної бібліотеки. Спочатку архівні матеріали відкладались в сторону, консервувались і не опрацьовувались, проте, коли набралась критична маса, ми зрозуміли, що вони потребують організації і опрацювання. В адміністративний архів, який є у Києво-Могилянській академії їх не здасиш. Тоді ми і вирішили створити ще один науковий підрозділ бібліотеки — Науковий архів. Сьогодні двері Могилянки відчинені для всіх, ми раді бачити всіх і кожного. Якщо б Ви хотіли побувати в Науковому архіві Могилянки як архівісти чи просто задля цікавості — шукайте бібліотеку. Наголошую на тому, що Науковий архів в Києво-Миголянській Академії — це структурний підрозділ Наукової бібліотеки. Як я вже згадувала, близько 70 % фонду Наукового архіву Могилянки — це матеріали дарувальників, які мешкали чи мешкають поза межами України. Цей факт мав би бути прикладом для Львівського Університету, оскільки ініціатива поповнення архіву повинна виходити саме від Вас. При цьому немає значення, чи Ви ще є на студентській лаві. Я хочу Вам продемонструвати, як студент Львівського Університету 1936-1940-их років Омелян Йосипович Пріцак в студентські роки висував такі цікаві наукові ідеї і пропозиції, якими викладачі цього університету, як кажуть в Галичині, «були заскочені», тобто вони були вражені науковою сміливістю і відважністю цього студента. Мушу Вам сказати, що ідея Наукового архіву Могилянки повинна мати продовження в університетах та інших закладах. Архів Києво-Могилянської Академії є специфічним. Специфічність цього архіву полягає в тому, що тут знаходяться не лише цілісні архівні колекції дарувальників, в першу чергу діаспорників, але і унікальні матеріали і документи українських науковців, які сьогодні мешкають в Києві і працюють в Києво-Могилянській Академії. «Піонером» у цій справі, людиною яка подала такий приклад, став перший президент Києво-Могилянської академії В’ячеслав Брюховецький. Відповідно фонд №1 в науковому архіві — це фонд В’ячеслава Брюховецького. Цей фонд включає наукові праці Брюховецького, рукописи, друковані документи, машинописи, особисті документи, документи біографічного характеру, матеріали конференцій, адміністративні документи, навіть мистецькі речі, які йому дарували на презентаціях, як президенту академії. Це один з найбільших фондів особового походження в Науковому архіві. Я думаю, що це гарний приклад Вам звертатись до Ваших викладачів, до Вашої професури, до ректорату з такими пропозиціями. Чому це є важливо? Не кожен науковець, навіть історик, не кажучи вже за географів, геологів, серйозно відноситься до тих документів і матеріалів, які є сьогодні в нього, до рукописів, до інших своїх документів, до програм конференцій, вважаючи, що нічого важливого в цьому немає. Важливість цього буде визначена через 50-60 років. Ми сьогодні дякуємо багатьом людям, зокрема, тому ж Омеляну Йосиповичу Пріцаку, який зберіг ці речі. Така сама ситуація буде і через 100 років. Не дивлячись на розвиток техніки, паперові носії будуть завжди важливими. Однозначно, паперовий носій, на якому є рука людини, автограф людини, на якому є її почерк, — це щось абсолютно унікальне, тому що через цю руку відбивається внутрішній світ людини. Паперовий носій з рукописним текстом, при цьому немає значення чи це рукописна правка в машинописі, навіть, чи це вітальна листівка, чи це якась записка, — це не лише документ епохи, особистості, це документ світосприйняття і світобачення цієї епохи. Через 50 років, через 100 років за такими речами будуть пізнавати те, як ми жили, як ми думали, як ми відчували.
В Науковому архіві Могилянки є 85 фондів особового походження. В США мало не на самих початках утворення Києво-Могилянської Академії в 1992 році була утворена громадська організація, яка називається «Українсько-американська фундація: Києво-Могилянська Академія». Діячі цієї організації є лобістами Могилянки і джерелом поповненням її бібліотечного і архівного фонду через звернення до українців, американців, канадійців українського походження з пропозицією передати чи подарувати Києво-Могилянській Академії матеріали, які вони мають в себе в домівках. Особливо в тих родинах, де наступне покоління: третє, четверте, п’яте, — вже не ідентифікує себе з українською культурою, і для них ці документи вже мало що говорять. Таким чином, у нас сьогодні є надзвичайно цікаві фонди Сави Зеркаля, Ярослава Головача, Ольги і Ярослава Дужих, Ади Кулик, Віри Сельської. Архів працює лише 10 років, багато документів ще потребують упорядкування і опрацювання. Зокрема, фонди Олега Зуєвського чи Ярослава Головача — це стоси документів, тисячі паперів, які є дуже специфічними, бо ці люди не були архівістами і по-різному формували документи, виходячи зі своїх особистісних інтересів і зацікавлень. Для нас, повторюю, це унікальні речі, унікальний науковий, джерелознавчий матеріал, матеріал до історії української громади, української діаспори, зокрема, на Американському континенті.
Є така традиція, що викладачі Могилянки, декани, проректори, чи просто співробітники дарують нам свої документи, з яких потім утворюються фонди особового походження. При нашій популяризації самої ідеї Києво-Могилянської академії, при нашій ініціативі і популяризації ідеї створення архіву уже сьогодні з тих матеріалів, які передаються нашими викладачами, і створюється Науковий архів Києво-Могилянської Академії. Таким чином і колекція Омеляна Йосиповича Пріцака потрапила до нашого архіву. Я Вас закликаю звертатись до своїх викладачів-істориків, філологів… Навіть якщо Вам відомо, що в когось знайомого, в Вашого сусіда є якась цікава збірка, яка нікому вже не потрібна, дуже коректно, делікатно наполягайте на тому, щоб її зберегти.
Мушу сказати, що колекція Омеляна Йосиповича Пріцака на сьогоднішній день в кількісному вимірі є найбільшою колекцією. В якісному вимірі це однозначно унікальна колекція надзвичайно цінних матеріалів. Вона відображає величезний, унікальний діапазон зацікавлень Пріцака, контакти цієї людини з багатьма науковцями всього світу. Я вважаю, що Омелян Йосипович Пріцак був одним з останніх українських науковців і вчених ХХ століття, які належали до когорти універсальних вчених. Ми знаємо Пріцака в першу чергу як сходознавця, як історика України, як лінгвіста, як філолога, джерелознавця, бібліографа. Такий величезний спектр його наукових інтересів сьогодні потребує від людей, які опрацьовують його архів, знання мов, ерудиції. Я відразу закликаю Вас до вивчення мов західних, східних, південних, немає значення. Омелян Йосипович Пріцак у своїй науковій роботі послуговувався більш як 60 мовами. Він все життя вчив мови, і його архів є тому підтвердженням. Це тисячі списаних зошитів, клаптиків паперу, листівок, конвертів, якихось чеків. Де б він не знаходився, на конференції чи в транспорті, він постійно навчався. Пріцак писав свої статті українською, російською, німецькою і польською мовами, згодом також англійською. Одна справа — послуговуватись мовою в побуті, інша справа — послуговуватися в науковій роботі. Пріцак знав дуже багато неіснуючих сьогодні, т. зв. «мертвих мов»: староалтайську, кіпчацьку, половецька, старополовецька і ін. Він вивчав всі мови для того, щоб досліджувати і вивчати джерела. При опрацюванні цих матеріалів виникла проблема методологічного характеру. Спочатку я інколи не могла зрозуміти, що це таке, що за документ, оскільки часто ніде не вказано, який це рік, що саме він вивчав. Згодом я навчилась розпізнавати, чи це кулькова ручка, чи це зелене чи чорне чорнило, чи це папір, якому він надавав перевагу. Одна справа — матеріали бібліографічно-особового характеру, друга справа — наукові праці, зовсім інша — хаотичні записи при вивченні мов. Це прикметна риса цієї унікальної людини.
Таке враження що О. Пріцак ніколи не відпочивав. Він був надзвичайно інтелектуальною, елегантною людиною. Він з повагою ставився до всіх людей, немає значення, чи це був науковець, чи ні. Я подивовуюсь тому, як в цієї людині суміщалось багатоманіття сприйняття життя і разом з тим робота суто кабінетного науковця. Олемян Йосипович був вченим, відкритим для всього світу. Я намагаюсь подати образ живої реальної людини, не вченого, який сидить серед архівних документів і забув що існує весь світ. Ні! Це людина яка жила повноцінним життям, людина, в якої є унікальна колекція платівок і лібрето оперних спектаклів, людина, яка чудово зналась на музиці але не мала музичної освіти.
Перед Вами одне з приміщень Києво-Могилянської Академії — меморіальний кабінет-бібліотека Омеляна Йосиповича Пріцака. Вся його наукова спадщина була перевезена до Могилянки. Можна лише уявити, чого коштувало Могилянці в теперішніх умовах, в 2007 році, перевезти ці матеріали. Не так легко з США перевезти стелажі, меблі, навіть оцей килим, який Ви бачите. У О. Пріцака є ціла колекція східних килимів, які він збирав як науковець. Все це було перевезено з його будинку в Гарварді для того, щоб відтворити його ауру, взагалі його, як науковця. Сьогодні це все зберігається в Києво-Могилянській Академії в п’яти приміщеннях, які були спеціально обладнані.
Це портрет Пріцака роботи сучасної художниці, написаний на замовлення його родичів. Омелян Йосипович зображений вже в останні роки життя. На портреті він з книжкою і з метеликом. Скільки часу я його пам’ятаю, починаючи з 90-х років, він завжди був з метеликом. Він приходив на засідання Академії Наук і обов’язково був з метеликом, він приходив читати лекції в університет Шевченка з історіософії і також був з метеликом. Ця унікальна посмішка, хода і таке притаманне лише йому слово «очевидно»… Він завжди любив запитувати, особливо коли до нього приходили молоді науковці: «… А що Ви вже спродукували?».
На прикладі колекції Пріцака я показую Вам, чим багатий архів Могилянки. Я б хотіла щоб не однією такою колекцією був багатий Науковий архів Львівського університету. Звичайно, сьогодні в світі знають про Львівський Університет, але зовсім інша справа, коли у науковців є прагнення їхати до Львівського Університету, бо там знаходиться певна колекція чи певні фонди. Деякий час ми з чоловіком працювали в університеті в Хоккайдо. Один з професорів цього університету, проводячи екскурсію, показав нам бібліотеку Троцького. Це в основному вся російськомовна бібліотека, рідко трапляються документи англійського чи німецького походження. Японці купили бібліотеку Льва Троцького, витративши на це великі кошти. Як вони нам розповідали, були і інші претенденти купити цю бібліотеку, але японці запропонували ту ціну, яка влаштувала нащадків Троцького. Це також і архів Джорджа Вернадського. Я ставлю собі питання: «Чому цього архіву немає в Україні?». Його архів повинен був би зберігатись в Україні, як архів сина Володимира Вернадського. Саме тому архів Омеляна Йосиповича Пріцака є прикрасою Наукового архіву Могилянки.
Омелян Пріцак народився в Луках біля Самбора, навчався в гімназії, закінчив сходознавчі студії Львівського Університету, навчався історії в І. Крип’якевича в НТШ. Формування його як історика і як сходознавця відбувалось двома паралельними напрямками. На запрошення Агатангела Кримського Пріцак поїхав до Києва вступати в аспірантуру Інституту мовознавства. Хлопець, який закінчив Львівський Університет, сходознавець, який отримав класичну освіту, людина з знаннями польської, німецької і декількох східних мов був мобілізований до лав Червоної армії! Про враження Пріцака від служби в арміїі свідчать його листи. Пріцак пише, що в одній кімнаті жили 100 чоловік, половина з який т. зв. «урки». Єдиною втіхою Пріцака було те, що з ним в одній кімнати жили башкирець, татарин і казах з Алмати, в яких він навчався казахської і татарської мов. Він пише, що в шостій годині нас піднімали, і ми мусили бігти по всій Уфі лише в спідній білизні, бо, як нам казав «командир», «надо закаляться». Починається війна, і він бере участь у бойових діях, проте в перші місяці війни потрапляє в полон. Йому вдалось втекти з полону. Він подався до Києва шукати Кримського, проте Кримський на цей час вже загинув. Пріцак познайомився з Наталією Полонською-Василенко, яка передала йому частину архіву Кримського. Згодом він поїхав до Львова, тут співпрацював з Крип’якевичем. Через певний час Пріцак вирішив зайнятись сходознавством, поїхав до Берліну, навчався в Берлінському університеті сходознавчих студій до 1943 року. Далі був Гьоттенгемський університет. Пріцак захистив дисертацію з історії Караханідів в 1948 році і став доктором, професором Гамбурзького університету в 1953 році. Він, українець за походженням, створив в Німеччині Урало-Алтайш Gessellschaft, міжнародну наукову організацію. Науковий збірник цієї організації існує по сьогодні. Пріцак започаткував наукову міжнародну конференцію, присвячену урало-алтайським народам, культурам і цивілізаціям, яка періодично збирається вже після його смерті. Після того його, як відомого і визнаного у світі тюрколога, професора Гарвардського університету, запросили в Гамбурзький університет очолити кафедру тюркології. Він очолив кафедру тюркології на початку 1960-х років. Пріцака бентежила історія України і Україна, бо сходознавство він вивчав лише для того, щоб зрозуміти що таке історія України. Якщо в історії Грушевського використані західні латинські і частково візантійські джерела, а також давньоруські, то східні — це неоране поле, і потрібно бути сходознавцем для того, щоб досліджувати історію України. Це і його спонукало до вивчення сходознавства. Вже будучи відомим тюркологом, Пріцак покинув тюркологію, фактично відмовившись від посади. Він створив Український науковий інститут Гарвардського університету, який діє по сьогоднішній день. Для того щоб створити такий науковий інститут потрібна була потужна фінансова основа. Українське студентство на той час вже зібрало певні кошти для відкриття цього інституту. Пріцак, вже будучи професором, поміж лекціями і заняттями їздив по всіх українських громадах і агітував українців здавати кошти на відкриття Українського наукового інституту. У цьому інституті повинна була навчатись українська молодь, а також американці, які б мали змогу вивчати історію України, її літературу, мову і т. д.
Бібліотека Пріцака — це величезна сходознавча скарбниця. Другої такої в Україні немає. Він її збирав з 1943 року, від часу перебування у Берліні, і до останніх років життя. Йому, як авторитетному вченому, кожен науковець, шанований чи початківець, надіслав якусь свою працю з дарчими написами. Враховуючи, що в Україні після війни, особливо у 1950-1970-их роках, бібліотеки не поповнювались виданнями, що виходили на Заході чи в східних державах, Японії чи Кореї, зокрема, його колекція на сьогоднішній день є унікальною для сходознавців. Колекція нараховує більше 20-ти тисяч томів. Ознайомитись з бібліотекою Омеляна Йосиповича можна на сайті Києво-Могилянської Академії.
А ось перед Вами приміщення, де знаходиться архівна колекція. Коробки, які Ви бачите, це спеціальні бокси, які замовляв сам Омелян Йосипович для своєї архівної колекції. Серед цього різноманіття документів я нарахувала понад 6 тис. копій статей різних дослідників з дарчим підписом. Тематика статей неймовірно широка. Мабуть кожен може знайти щось відповідно до своїх наукових вподобань. Унікальність цієї збірки в тому, що збірки такої широкої тематики в одному місці більше немає. Сьогодні архівна колекція перебуває в стадії опрацювання. Ми сподіваємось, що в 2012 році ми завершемо опрацювання цієї колекції, і вона буде в відкритому доступі для науковців, дослідників і студентів.
Особливість роботи Наукового архіву Києво-Могилянської Академії полягає в тому, що колекції, які до нас приходять, ми не розформовуємо. Закон цілісності колекції зберігається, не дивлячись на те, чи це архівні матеріали, це бібліотечні матеріали, чи музейні експонати: мистецькі речі, витвори декоративно-прикладного живопису, мистецтва і т. д. Ми свідомо зберігаємо цілісність колекції не дивлячись на те, що деякі дарувальники ставлять перед нами таку вимогу, деякі ні. Для прикладу, до складу колекції О. Пріцака поряд з іншими музейними експонатами входять дві мідні турецькі стільниці з унікальними написами 17-18 століття, які ще чекають дослідників. У нашому меморіальному кабінеті мистецькі речі виокремлені в окремий фонд. Їх є найменше — 300 одиниць. Ми їх будемо описувати пізніше за музейними правилами.
Ось перед Вами Омелян Йосипович стоїть в вишиванці, на звороті документу напис — «Українська сходознавча зустріч. Львів 12 грудня 1943 рік». Поряд з О. Пріцаком майбутні відомі науковці: Євген Завалицький, який уже був доцентом і доктором наук, один з перших українців сходознавців, Василь Дніпровський, Михайло Гриньовський.
Управління у справах мистецтва при РНК УРСР, Софійський музей, квиток на вхід до музею, ціна 75 копійок. Таких квитків є декілька: 2 квитки до Софійського музею, 2 квитки до Антирелігійного українського музею. Це вхідні квитки 1940 року. Я телефонувала до Києво-Печерської Лаври (там знаходився антирелігійний музей в 1940 році), запитувала: «Чи є у Вашій колекції зразок квитка 1940 року?». Так само телефонувала пані Ковальській, генеральному директору музею «Софія Київська». На сьогоднішній день це вже надзвичайно цікавий музейний експонат. Уявляєте собі, 1940 рік, Пріцак відкривав для себе Київ, навчаючись у Кримського… Далі була Уфа, полон, війна. Після полону декілька місяців Пріцак працював в «Українському слові» разом з Оленою Телігою, Іваном Рогачем. І лише тому, що він в січні приїхав до Львова, не потрапив в табори і залишився живий. Зі Львова в 1943 році він переїхав в Прагу, згодом в Відень, Вроцлав. Бомбардування Берліну, потім Гьоттінген, Гамбург, Гарвард, Уелс, Вашингтон. В Омеляна Йосиповича є сім’я, дружина, донька, він займається науковими справами, організовує товариства, журнали, захищає дисертації, пише книжки, їздить по архівах. І при цьому він зберігає всі свої документи. Лише через 60 років це потрапляє в Україну. У складі колекції є дуже цікаві проїзні квитки, є унікальний комплекс документів, пов’язаних з його навчанням, є близько двадцяти документів його як студента Львівського Університету: залікові книжки, студентські квитки, атестати Львівського Університету польського часу, Львівського Університету радянського часу 1940 року тощо. До речі, це його залікова книжка і його студентський квиток Львівського Університету, підписаний ректором університету Михайлом Марченком, дідом відомого дисидента Валерія Марченка. Для Пріцака надзвичайне значення мало писемне джерело. Він навіть скептично відносився до археології, не довіряв їй. Ще за життя Пріцак планував видати працю «Походження Русі», лише 2 томи якої на сьогодні побачили світ зі запланованих шести. Перший том «Походження Русі» виданий українською і англійською мовами, другий виданий українською мовою в Україні. Є матеріали до 3, 4, 5 і 6 томів. Третій том, до речі, побудований на східних джерелах.
Омелян Йосипович кожну свою статтю писав рукою, хоча у нього і були секретарки, був комп’ютер. До речі, ми маємо його комп’ютер та його друкарські машинки. Кожний машинописний текст є виправлений його рукою від першої до останньої сторінки, другий і третій варінт цього тексту також з його правками. Це безліч версій одного і того самого документу, статті, де присутня рука цього вченого. Грунтовність цієї людини, уважність до писаного тексту гідна подиву і повинна заставити Вас, молодих дослідників, архівістів, розуміти важливість писемного джерела. В кожній науковій праці є не лише науковець, а є людина, її власні інтереси, її інтерпретація факту, бачення події, її аналіз, співставлення якихось речей.
«Вітаємо Вельмишановне Торнадо» — це Омеляна Йосиповича вітали з якимось ювілеєм. Його називали «торнадо», бо він ставив чітку мету, ішов до неї, добивався її. Вам відомий підручник Ореста Субтельного. Це один з перших його студентів-аспірантів.
Не бійтеся ставити собі мету, високу мету… Омелян Йосипович цього не боявся. Він не боявся ставити перед собою завдання з розмахом, хоча розумів, що багато з цього реалізувати не зможе.
При опрацюванні архіву Пріцака виникає проблема правильної хронологічної, персональної, видової, типологічної атрибуції, ідентифікації і систематизації документів. Документи особового походження є унікальними, вони відображають особистість людини, вимагають в кожному окремому випадку почути цю людину і її відчути. Для чого ми всі архіви зберігаємо і їх описуємо, — спитаєте Ви. Для того, щоб на цих архівах вчились наступні покоління. Для того, щоб найбільш оптимально систематизувати документи. Спочатку потрібно відчути людину, з документами якої Ви працюєте. Лише тоді можна створювати схему систематизації особового архіву. Згодом на цю схему систематизації нанизуєте всі документи, і вони лягають як пазли в дитячих іграх. Часом не знаю, де цей документ покласти, не можу знайти йому місце, часом навіть місяцями, а потім раптом я приходжу і розумію, де він повинен бути. Критична маса обдумування однозначно приводить до якогось рішення.
Ось до Вашої уваги візитівка Івана Андрійовича Рогача. І. Рогач — це один з видавців «Українського слова», який також загинув в Бабиному Яру з Оленою Телігою. Київ 1941 рік… Чи знали б ми, що Омелян Йосипович працював у видавництві «Українського слова», бо він ніколи ніде про це не писав. За такими документами вибудовується біографія людини.
Хочу запросити Вас до архіву Києво-Могилянської Академії, ми раді всіх бачити. З великим задоволенням поділимось, проконсультуємо, розповімо, покажемо те, що вміємо і знаємо. Така взаємна співпраця архівістів буде корисною, оскільки нам разом робити одну справу, разом зберігати надбання.
— Коли ми були в архіві, оглядали документи О. Пріцака, пані Таїсія нам показала залікову і студентський квиток 1949 року. Я була здивована, бо в нашому архіві його немає, в обласному архіві таких документів також немає. Ми ще зустрічали такі документи лише в архіві Служби Безпеки, що вилучались в студентів, які в той час арештовувались НКВД. Тому, важливість і вартість цих документів є неоцінненною. Зустріч з пані Таїсією є невипадковою, оскільки наш архів останніх кілька місяців також працює над ініціативним комплектуванням. Ми будемо другі після Могилянки, і, маю надію, що за кілька років ми будемо не гірші в цьому напрямку. До нас були передані матеріали нашого професора Степана Макарчука, були передані матеріали Нони Копистянської, до нас також передала свої документи відома громадська діячка Ірина Калинець. Це документи, з якими ми будемо працювати, і студенти-архівісти матимуть можливість з ними працювати не лише як дослідники, але і як упорядники.
— Ви виконуєте дуже багато напрямів роботи при дослідженні фонду О. Пріцака. Скільки працівників нараховує Ваш архів? Хто за яким напрямком закріплений? Чи ви приймаєте на роботу і кого?
— Я почала працювати з архівом О. Пріцака пів року тому. На сьогоднішній день в Науковому архіві нас працює двоє: я і колишня випускниця Могилянки. Я працювала в музеї, викладачем в консерваторїї. Хочу сказати, що кожна робота, бібліотечна чи музейна, має свою специфіку. Першого кращого, навіть найкращого науковця чи архівіста, не варто приймати на роботу до того, як переконаєшся, що для нього робота в архіві — це щось світле. Ми прискіпливо відносимось до підбору персоналу. Це проблема багатьох архівів, не лише Могилянки. Двом чи трьом людям з такими фондами справитись важко. Мені говорили що на опрацювання цього архіву потрібно витратити мінімум 10 років. Але сьогодні можу сказати, що в 2012 році ми відкриємо цей архів для відвідувачів. Робота колосальна, унікальна, цікава. Архівісти мають мінімум зарплати. Я — кандидат наук, науковий співробітник, знаю безліч мов: іврит, японську, не кажучи вже про європейські мови. Києво-Могилянська Академія дає можливість подавати на гранди. Зокрема, для опису архіву Пріцака ми подали на гранд Міжнародного фонду відродження. Ми отримали цей гранд. Ми купили комп’ютер, багатофункціональний пристрій, папки, коробки для цього архіву. Є можливість оплатити працю арабісту. Шукайте, головне шукайте і не зупиняйтесь.
— Ще одне питання стосується архівної освіти. Раніше архівіст був синонімом ерудита, пізніше виникла потреба в архівісті, як в чиновнику. Один з моїх викладачів говорив, що в наш час потрібен архівіст-програміст. Яке Ваше бачення сучасного архівіста, і на що потрібно робити акценти, щоб цей архівіст міг працювати в науковому архіві?
— Професіонал, закоханий в свою роботу. Інструментарій — мови, знання, техніка. Техніка рухається, кидає нам виклики, ми повинні володіти нею. Техніка — лише інструмент в руках. Архівісти повинні цим володіти, мови також потрібно знати. Загалом, архівіст повинен бути високоосвіченою людиною. Я вважаю, що архівіст — це дуже ерудована людина, це дійсно еліта серед науковців, істориків.
— Приклад Києво-Могилянської академії показує не лише приклад ідеї університету, а показує також і приклад ідеї архіву університету. О. Пріцак планував на основі своєї архівної, бібліотечної колекції зробити цілий інститут сходознавчих досліджень в Україні. Чи є такі плани в контексті розвитку цієї ідеї в Києво-Могилянській академії? До кого з працівників Києво-Могилянської академії чи громадських діячів, діячів науки Ви зараз звертаєтесь? Чи погоджуються вони передати Вам документи і поповнити цінні архівні фонди Києво-Могилянської Академії?
— Коли Омелян Йосипович приїхав на початку 1990-х років в Україну, він хотів весь свій архів передати Інституту сходознавства імені Агатангела Кримського, який він заснував в 1991 році. Але згодом він зайнявся викладацькою, науковою роботою і не мав можливості організувати перевезення документів. Це затягувалось на певний час. Далі він звернувся до бібліотеки ім. Вернадського з проханням прийняти цей архів і упорядкувати його. У бібліотеці ім. Вернадського вагались. Далі Пріцак звернувся до Інституту української археографії і джерелознавства. Вже після його смерті його вдова передала цей архів до Києво-Могилянської Академії. Лобіювала цей процес громадська організація Києво-Могилянської Академії в США. Таким чином архів Омеляна Йосиповича опинився у нас. Проте, він планував, що його бібліотека і архів мають бути організаційною структурою Інституту сходознавства. В Могилянці була презентована сертифікатна програма Кримо-татарських студій, є сертифікатна програма з іудаїки. Ми плануємо об’єднати ці окремі програми з різних напрямків сходознавства. Ми також плануємо створити сходознавчий факультет, кафедру. Все впирається в фінансування, відкриття ставок.
Ми зробили приціл на ті архіви і матеріали, які знаходяться за кордоном. Наприклад, Архів УВУ (Українського Вільного університету). Це унікальний архів Дорошенка, Олянченко, Князєва, Наталії Полонської-Василенко, це унікальна бібліотека. Цей архів і ця бібліотека не виконують своїх функцій. Є Східно-європейський інститут ім. В’ячеслава Липинського в Філадельфії. Він також не працює, а там є унікальні речі. Мені розповідав син патріарха Володимира Романюка, що архів Огієнка знаходиться в підвалах однієї з церков в Канаді. Ці документи там нікому не потрібні. Ми ставимо собі за мету повернути і зберегти те, що є в критичній ситуації, нефункціональності і занепаді.
— Ви говорили про переданий Омеляну Пріцаку архів Агатангела Кримського. Чи були цим істориком знайдені ще якісь приватні колекції істориків, дослідників, цікавих людей?
— Олемян Йосипович звернувся до Наталії Полонської Василенко. Вона з Німеччини прислала йому рукописи свого чоловіка, свої рукописи, свої статті, фотографії. Таким чином, у нього сформувався комплекс документів Наталії Полонської-Василенко. О. Пріцак досліджує архів Борщака. На 1981 рік архівом І. Борщака опікувався Аркадій Жуковський. Ми сьогодні маємо 1/3 цього архіву, а 2/3 знаходяться у Франції. Маса джерел є ще неопрацьованою, вона чекає дослідників. Це дає можливість дослідникам відкрити ті джерела, які потенційно можуть знаходитись за кордоном.
