Український Університет у Львові (1920–1925)
(Із споминів колишнього студента [1])
В яких умовах утворилися у Львові нелегальні Українські Високі Школи в рр. 1920–1925?
Після закінчення Першої світової війни та українсько-польської війни до Львова прибуло чимало колишніх військовослужбовців, які раніше були студентами Львівського університету або Політехнічного інституту, але війна перервала їх навчання. Були й такі, які тільки що закінчили середню школу, але не встигли ще стати студентами. Переважно це були люди, народжені в 1890–1898 рр. Вони сподівалися, що тепер, у мирних умовах зможуть спокійно вчитись у цих навчальних закладах. Однак умови тут дуже змінилися. Довоєнний львівський двомовний університет став чисто польським. Українських професорів і доцентів позбавлено права навчання, а кандидатам для поступлення в ці навчальні заклади було сказано, що для них немає місця: «Щоб мати право вчитися у польському університеті, треба було виграти війну!»
Що ж повинні були робити українці, які хотіли здобути вищу освіту?
«Збудуємо власні високі школи!» – Це був сміливий, можна сказати, божевільний порив. Без жодних засобів, без матеріальної бази виникли у Львові Українські Високі Школи (УВШ) – університет з чотирма факультетами й Висока технічна школа. Вони існували з 1920 по 1925 рік. Автор цієї статті був студентом медичного факультету Українського університету тільки в останньому році його існування, тобто в рр. 1924/25. Про попередні роки відомо йому тільки з преси та з розповідей старших товаришів.
Почалося із створення «університетських курсів» на базі легального «Товариства наукових викладів імені Петра Могили», але вже в 1920/21 р. ці «курси» прийняли вигляд університету. Студентів прибувало щораз більше. Якщо на початок було їх біля п’ятисот, то вже в наступному році кількість студентів перевищила півтори тисячі. Утворились чотири факультети, а саме: теологічний (базою якого була Духовна греко-католицька семінарія у Львові), філософський з двома відділами – історико-філологічним і математично-природничим, юридичний (правничий) і медичний. В 1923 році університет мав уже 58 кафедр.
Професорсько-викладацький склад університету
На історико-філологічному відділі філософського ф-ту викладали: д-р Степан Балей (1885–1952), психолог, згодом професор Варшавського ун-ту, автор багатьох праць з психології, зокрема психології творчості Т. Шевченка, автор першого українською мовою підручника «Нарис психології» (1922); проф. Михайло Возняк (1881–1954), історик літератури, згодом академік АН УРСР, професор Львівського держ. ун-ту ім. Івана Франка; доцент Антін Ґенсьорський (1889–1970), мовознавець, колишній учень Шахматова, автор ряду досліджень про Галицько-Волинський літопис; д-р Ярослав Гординський (1882–1939), дійсний член НТШ, автор багатьох наук[ових] праць з літератури; д-р Спиридон Кархут (1869–1931), декан філософського ф-ту, автор підручника старослов’янської мови; проф. д-р Філарет Колесса (1871–1947), етнограф, дослідник української народної творчості, дійсний член НТІІІ, згодом академік АН УРСР; проф. д-р Мирон Кордуба (1876–1947), історик, декан філософського ф-ту, згодом професор Варшавського та Львівського університетів, автор багатьох історичних та географо-статистичних праць; проф. д-р Іван Крип’якевич (1886–1967), історик, академік АН УРСР; проф. д-р Іларіон Свєнціцькпй (1876–1956), мовознавець та мистецтвознавець, згодом професор Львівського держуніверситету ім. І. Франка, директор відділу Інституту мовознавства; проф. д-р Кирило Студинський (1868–1941), літературознавець, до 1918 року професор Львівського університету, згодом академік АН УРСР, професор і проректор Львівського державного університету ім. І. Франка; д-р Омелян Терлецькнй (1873–1958), історик, дійсний член НТШ, згодом доцент Львівського державного університету ім. І. Франка; Михайло Тершаковець (1883–1978), дійсний член НТШ, автор багатьох розвідок з української літератури; професор д-р Василь Щурат (1871–1948), перший ректор Українського університету, літературознавець, дійсний член НТШ, згодом академік АН УРСР, поет і перекладач; д-р Яким Ярема (1884–1964), літературознавець, згодом доцент Львівського державного університету ім. І. Франка.
На природничо-математичному відділі філос[офського] ф-ту працювали: проф. д-р Зарицький Мирон (1889–1961), математик, дійсний член НТШ, згодом професор Львівського держ. університету ім. І. Франка; Кучер Володимир (1885–1959), фізик, автор багатьох праць, зокрема підручника фізики, згодом проф. Львівського торгово-економічного інституту; д-р Левицькнй Володимир (1872–1956), професор, математик, дійсний член НТШ, автор багатьох праць з математики, фізики й астрономії, згодом професор Львівського державного університету ім. І. Франка; Мельник Микола (1875–1954), ботанік, автор номенклатурного словника вищих рослин та підручників для середньої школи; д-р Раковський Іван (1874–1949), біолог, дійсний член НТШ, автор праць з антропології та зоології; д-р Сітницький Іван (1881–1947), математик, автор підручників для середньої школи; Чайковський Микола (1887–1970), професор, математик, дійсний член НТШ, автор «Курсу алгебри» та ін. наукових праць, згодом професор Львівського державного університету ім. І. Франка.
На медичному факультеті викладали: д-р Вахнянин [Мирон] (роки нар. і см. невідомі), автор наукових праць з галузі медицини; д-р Кузьмович Володимир (1886–1943?), фізик; проф. д-р Куровець Іван (1863–1931), автор наукових праць з обсягу медицини, директор Української народної лічниці у Львові; д-р Музика Максим (1889–1972), бактеріолог, дійсний член НТШ, згодом зав. кафедрою Львівського державного медінституту; професор д-р Панчишин Мар’ян (1882–1943), декан медичного ф-ту, згодом ректор Українського університету, дійсний член НТШ, автор багатьох праць українською, німецькою та польською мовами.
Викладачами юридичного факультету були: д-р Вергановський Володимир (1875–1946), доцент, дійсний член НТШ; професор д-р Давидяк Євген (1879–1962), професор карного права, останній ректор Українського ун-ту, згодом доцент Львівського державного університету ім. І. Франка; д-р Ковшевич Роман (1873–1931), історик права, дійсний член НТШ, згодом професор Богословської Академії у Львові; д-р Левицький Максим, декан юридичного факультету Українського університету; професор д-р Охримович Володимир (1870–1931), дійсний член НТШ, автор ряду праць з етнології, викладав політекономію; проф. д-р Чубатий Микола (1889–1975), історик права, згодом професор Львівської Богословської Академії.
На теологічному факультеті викладали такі професори й доценти: Галущинський Тит, Дзерович Юліан, Дорожинський Діонисій, Кархут Спиридон, Костельник Гавриїл, Лаба Василь, Лєвицький Ярослав, Маркевич Йосафат, Садовський Домет, Сліпий Йосиф.
Можливо, що список не зовсім точний. Не маючи матеріалів, прізвища деяких професорів і викладачів могли бути помилково пропущені. Немає також даних про те, як довго хто працював. Деякі, як наприклад д-р Панчишин, д-р Музика, д-р Давидяк працювали від перших днів існування університету аж до його ліквідації, а дехто тільки на протязі певного часу.
Де і як відбувалися заняття Українського Університету
Український університет не мав жодного свого приміщення. Один тільки теологічний факультет мав приміщення в будинку Духовної семінарії на вул. Коперника, 36.
Інші факультети мандрували по всьому місту. Найчастіше використовувались такі приміщення: Український «Академічний дім» (вул. Супінського, тепер Коцюбинського, 21); Будинок Наукового Т-ва імені Шевченка (вул. Чарнецького, тепер Радянська [2], 24); Бібліотека НТШ, там само; Товариство «Просвіта», Ринок, 10; Домівка «Пласту», вул. Домініканська, 11; Комплекс будинків при соборі св. Юра, площа св. Юра; Хімічна лабораторія НТШ, вул. Чарнецького (Радянська), 24; Будинок «Рідної Школи», вул. Мохнацького (Драгоманова), 12; Український Національний музей (тепер Музей українського мистецтва [3]), вул. Драгоманова, 42; Домівка «Медичної громади», вул. св. Марка [4], 20; Приватні помешкання професорів.
Не було постійного розкладу занять. Студенти не знали наперед, які лекції і де будуть відбуватися. Про це повідомляли зв’язкові факультетів і груп, переважно в часі обіду в студентській їдальні в Академічному домі, де тоді збиралися майже всі студенти (крім теологів).
Поліція через деякий час уже знала всі адреси, де можна застати студентів «тайного» університету. Найбільш небезпечним був Академічний дім, бо знаходився під постійним наглядом поліції. Там раз-у-раз відбувалися обшуки й перевірка документів студентів.
Студенти-медики збиралися, переважно, в помешканні професора М. Панчишина, що жив тоді на вул. Гловінського (тепер Чернігівській), 2, займаючи весь четвертий поверх. Студенти приходили на лекцію вже о 6-їй годині ранку і слухали лекцію до 8-ої години, коли починався прийом хворих.
Лекції з хімії відбувалися у помешканні д-ра М. Музики на вул. Чарнецького (Радянській), 26, а лабораторні вправи – в лабораторії НТШ, там само, № 24.
Біля Успенської церкви був комплекс будинків колишньої Ставропігії, де на лекції студенти збирались іноді в помешканні священика Василева. Недалеко звідси, на вул. Підвальній, була адвокатська контора проф. д-ра В. Охримовича, де він читав лекції з політекономії.
Професор д-р В. Щурат викладав, переважно, в приміщенні Національного музею (Драгоманова, 42). Там же читав лекції проф. д-р Іларіон Свєнціцький.
Студенти йшли на заняття поодинці або по двоє, щоб не звертати на себе уваги. Так само й розходились. Перед будинком, де відбувалася лекція, хтось залишався на сторожі, щоб своєчасно попередити про надходження поліції. Добре це було організовано на лекціях проф. Панчишина. Вартовий давав умовлений сигнал (дзвінком від брами) і, поки поліція виходила на четвертий поверх, був час одному студентові роздягтись і зайти в кабінет лікаря, а іншим поховати препарати й конспекти та прийняти вигляд хворих, які чекають прийому. Наскоки поліції описані з документальною точністю в повісті «Дурні діти» [5] (1926). Доктор Мулич, який читає лекцію з фізики, – це проф. В. Кузьмович, а під прізвищем д-ра Равлицького, що викладає першокурсникам анатомію, захований професор д-р Панчишин. Оскільки названа повість тепер майже недоступна рідкість, вважаю доцільним подати тут відповідні уривки, що ілюструють заняття студентів-медиків у 1924 році:
«Ранком о 7 годині Ігор поменшими вуличками пробирався до площі св. Юра; там десь, у лабіринті святоюрських будинків, мав відбутися виклад з фізики. В сінях стояв один старший студент і вказував дорогу. Довгими коридорами, звертаючи то сюди, то туди, дістався до кімнати, призначеної на лекцію. Тут було вже до двадцяти студентів і студенток. Невдовзі зійшлося ще стільки. Було і кілька медиків з вищих курсів, а всі інші – це перший рік, студенти, що вперше мали бути на університетському викладі. Кожен наготував собі олівець та записник, щоб не пропустити жодного слова професора. Настрій якийсь незвичайний, трохи тривожний. У кожного думка: прийде поліція, чи не прийде? Найбільше цим зацікавлені ті, що досі ще не мельдовані (не прописані) у Львові…
Відкриваються двері з суміжної кімнати. Серця здригнулись:
– Хто? Поліція?
Входить професор Мулич. Легше відітхнули. Високий, гарно збудований, молодий ще професор підходить до стола, вітаючись із студентами, що встали при його вході.
– О, то вас багато зібралось, панове, – говорить, оглядаючи аудиторію. Усе перший курс? Ну, добре…
Професор заявляє, що фізику викладатиме двічі на тиждень. Просить уважно слухати і вдома повторяти, бо вчитись не буде легко: приладів нема, експериментів годі буде робити, теоретично треба буде вивчати те, чого інші, і щасливіші мають змогу вчитися на досвідах. Приступає до самої речі, дає визначення фізики, пояснює її завдання…
З тріскотом відчиняються двері.
– В імєню устави проше сє нє рушаць! – кричить з порога комісар поліції. А лице в нього таке налякане, смішне, що студенти починають уголос реготатись. Збентежений комісар повертається в коридор, за секунду приводить із собою кількох «постерункових» зі штиками на гвинтівках і кількох агентів. Поліцейським наказує стати при дверях, «нікого не пущаць», агенти перевіряють документи. Комісар звертається до професора:
Оглядає легітимацію:
– Як се пан назива?
– Там написано.
– Пан викладал?
– Так, викладав.
– Цо пан викладал?
– Фізику.
Мулич, не збентежений нітрохи поліцейським візитом, відповідає таким самим спокійним, зрівноваженим тоном, як хвилину тому викладав. Студенти за його прикладом ведуть себе так само. Леґітимування та списування всіх студентів триває досить довго, майже дві години. Студентам, що не встигли поховати свої конспекти, відібрали їх, а під кінець казали всім розійтись. Два студенти не мали мельдункових листків, і їх ведуть до дирекції поліції. Інші юрбою йдуть за ними, шуткуючи голосно з комісара, агентів, поліцаїв. Люди здивовано зглядаються на такий дивовижний похід, не знаючи, що це значить. Аж якийсь батярчук здогадався:
– Не вєцє? Та то україньскі університет ідзє!
Затриманих студентів незабаром відпустили, а в харчівні цього дня говорили тільки про те, що медики в цьому році зробили початок.» (стор. 50-52).
«У мешканні доктора Равлицького зібрались студенти першого семестру медицини. Посередині кімнати стіл, на якому розібраний скелет, довкола попід стіни сидять студенти, кому місця не стало, стоїть позаду. Професор з кісткою в руці підходить до кожного, показує, пояснює:
– Ось «спіна ісхіадіка», отут – «туберкулюм обтураторіум»…
Нараз: дзень-дзень, дзень – умовний дзвінок – поліція йде!
Кілька студентів миттю кидаються до стола, збирають розкидані кості, виносять до другої кімнати, професор виходить теж, за ним два студенти. У кабінеті вони роздягаються, професор їх обстежує. Усі інші – це хворі, що прийшли шукати поради в доктора Равлицького.
Відчиняються двері, входить комісар, декілька агентів, десяток поліціянтів. На «хворих» це не робить ніякого враження. Щонайбільше зі здивуванням поглядають на прибулих «гостей».
– Цо пановє тутай робйов?
– До доктора, хворі.
– Так? Хожи? Ну, зобачими… Проше собє пшиготоваць лєґітимациє!
Студенти виймають легітимації, по одному підходять до стола, де тільки що лежали кістки, а тепер «урядує» пан комісар. Дивується тільки:
– Вшисци хожи, і вшисци студенці медицини?
– А хіба студент медицини не може бути хворий?
На порозі з’являється доктор Равлицький:
– Прошу, хто далі? – нараз робить здивовану міну, немов тільки тепер спостеріг наявність поліції:
– Чому маю приписати честь бачити в себе пана комісара?
– Пан доктор пшебачи, я тилько на хвілєчке, муше вилєґітимоваць тих панув. А може пан доктор повє, кто сов ці пановє?
– Як це хто? Мої пацієнти. А ви, пане комісарю, якщо маєте яке діло до мене, чи до цих панів, то ваш обов’язок перш за все мене про це повідомити. У моїй хаті тільки я маю право розпоряджатися, це право застережене конституцією, а ви топчете закони польської конституції.
– Пане доктоже, я бардзо пшепрашам, я мам полєценє…
– Якщо маєте «полєценє», то треба мені про це сказати, а не робити безправства!
– Ну, ну, пане доктоже, нєх мє пан тилє не учи, я сам вєм, цо робє.
– Ще раз повторяю, що це порушення конституції. Я зараз подзвоню президентові держави!
– Добже, добже, але я напшуд муше доконьчиць.
Студентів позаписували й звеліли розійтись…
Від того дня напосілися. Не було майже ні одної лекції, якої б поліція не розігнала. Студенти кінець кінцем вирішили спротивитися поліції й не розходитись: яке ж право має поліція розганяти хворих від лікаря?
Але поліція і тоді собі порадила: кожного студента взяли попід руки по два поліцаї і так вели через усе місто до комісаріату. Варто було побачити такий похід! Люди збігалися з усіх усюдів та дивились на невидану «процесію»: студентів було більш як сорок, а кожного зокрема ведуть під руки два поліцаї. Іншого, що більш «хворий», ще й третій ззаду підпихає. Студентів перетримали в комісаріаті цілий день, з кожним окремо писали протокол і, нарешті, всіх відпустили. Доктора Равлицького оштрафували двомастами злотих, бо деякі студенти необережно підписали протокол, що в доктора Равлицького були на університетській лекції з анатомії» (стор. 61-63).
Саме на медичному факультеті були найбільші труднощі, бо потрібні були лабораторії, а в першу чергу просекторія і трупи. Ще відносно легко було здобувати кістки для вивчення остеології, але вже з міологією було не так просто. Доводилось купувати окремі препарати в лаборантів і обслуговуючого персоналу медичного факультету державного університету. Інколи пощастило навіть дістати якусь більшу частину тіла, до роботи над якою допускались тільки студенти вищих семестрів. Клінікою нашого медичного факультету була українська «Народна лічниця» на вулиці Петра Скарги (тепер Пирогова [6]), де відбувалися деякі лекції для студентів старших курсів.
Організація академічного року. Квестура
Академічний рік поділявся на два семестри – зимовий і літній. Зимовий починався з 1.Х. і закінчувався 1.III. Літній семестр починався з квітня.
Організація акад[емічного] року, оформлення студентських документів, зокрема «індексів» (залікових книжок), збирання «вписового і плати за навчання належало до квестури університету. Квестором був студент філос[офського] факультету Іван Полюга.
В 1921 році організувалась також українська Вища політехнічна школа з факультетами машиновим, лісовим і загальнотехнічним. Ректором був інженер В. Лучків до 1925 року. Про неї не маю матеріалів, не знаю прізвищ викладачів. Студенти Вищої технічної школи були членами студентського товариства «Основа», яке юридично існувало ще до війни. Це товариство польська влада закрила в 1923 році, мотивуючи своє рішення тим, що «ніхто з членів не є студентом політехніки» (розуміється, польської, державної).
Кошти на утримання Українських Високих Шкіл у Львові
Оплати за впис та навчання в УВШ були мінімальні, причому значна кількість студентів одержувала звільнення від них. Кошти на утримання Університету і Вищої технічної школи давало українське суспільство Галичини. Взагалі треба сказати, що галицьке суспільство («громадянство», як тоді говорили) було вкрай завантажене всілякого роду добровільними «національними податками». Повсякчас відбувалися збірки на «Рідну Школу», на «Просвіту», на інвалідів, на політичних в’язнів, на будову українського театру, на побудову пам’ятника Іванові Франкові і т. п. До цього прибуло ще оподаткування та збірки на Українські Високі Школи. Збір коштів організували самі студенти, об’єднані в своїх організаціях.
Переслідування УВШ і українського студентства владою
Хвиля чорної реакції заливала українське студентське життя з його поривами до культурного й освітнього поступу.
Гоніння на Український університет почалося, приблизно, від 21. IX.1921, коли поліція викликала на переслухання ректора, голову Наукового Товариства ім. Шевченка, д-ра Василя Щурата. Після припинення адміністрацією діяльності «Української Академічної Помочі» та «Академічної Громади» українське студентство, позбавлене своїх легальних організацій, було приневолене повністю піти в підпілля. У вересні 1921 заарештовано 16 студентів, пізніше не було дня, щоб не відбувалися нові арештування. Між уголовними злочинцями в тюрмах на вулицях Яховича й Баторого сиділи українські студенти і студентки. Голова «Академічної Помочі» М. Матчак почав голодівку як протест проти негідної поведінки з ним польської поліції. Безупинно велися обшуки в українських установах, в помешканнях осіб, запідозрених у діяльності на користь УВШ. 7 жовтня 1921 заарештовано ректора Українського університету Василя Щурата, а також радника Кивелюка й проф. М. Галущинського.
В той же час польські студенти проводили шумні збіговища, на яких приймали резолюції знищити український університет, вимагати від поліції більш активної діяльності, а до державного університету приймати тільки ренеґатів-угодовців.
В 1923/24 р., а також в 1924/25 році переслідування Українських Високих Шкіл значно посилилось. Поліція була добре інформована про час і місце лекцій, так що майже ні одна лекція не могла дійти спокійно до кінця. Студентів затримували, одних на кілька годин, інших на кілька днів, декого на довше, але головне, що державна влада вирішила вбити Українські Високі Школи, позбавивши їх професорсько-викладацького складу. Найлегше було справитися з професорами, які займали посади в державній службі переважно як учителі гімназій. Їм загрожено негайним звільненням з посади і позбавленням права до пенсії, якщо не кинуть викладання в нелегальних українських школах. Ці люди, а було їх чимало, не мали іншого виходу, як скоритись. Українські Високі Школи не були спроможні дати їм матеріальне забезпечення. Більшість викладачів УВШ не одержувала за свою працю жодної зарплати, вважаючи свою участь у творенні цих вогнищ науки й культури патріотично-громадянським обов’язком. Втрата державної посади була б засудом смерті для них і для їх родин.
Залишалися люди т. зв. вільних професій, люди, незалежні матеріально від державної влади, – лікарі, адвокати, деякі інженери. Звільненням з роботи їх не залякати, тому супроти них вжито інших заходів: За кожну виявлену поліцією лекцію їх штрафували, причому висота штрафу постійно зростала: 100-200-500 злотих і т. д. Мало було таких, що довго могли це витримати. До винятків належала така багата людина, як д-р Панчишин, який платив штрафи і продовжував викладати. Інші не видержували і під різними претекстами [7] залишали працю в УВШ.
Лекцій ставало щораз менше. На початку 1925 року бувало нераз, що кілька днів підряд не було жодного заняття. На медичному факультеті дійшло до того, що залишились тільки лекції з анатомії проф. Панчишина і з хімії – д-ра Музики.
У таких умовах і кількість студентів катастрофічно меншала. Студенти роз’їздилися по домах, бо не було смислу сидіти даремно у Львові. У другому, літньому семестрі 1924/25 р. вже видно було, що дні Українських Високих Шкіл полічені.
У той же час зростала кількість студентів-українців у польському державному університеті. Бойкот ставав недоцільним, бо «хрунів» було вже більше, як студентів українського університету.
Ті, що залишились вірними Українським Високим Школам, боляче переживали їх упадок. Вони гарячково шукали виходу з безвихідного положення. Ось як змальований цей період у цитованій уже повісті:
«Рятувати університет! Не допустити за всяку ціну до капітуляції! З честю вийти з важкого становища!» – це було турботою кожного студента. І кожен зокрема мав свій «ґеніальний» план рятування ситуації, кожному здавалося, що тільки його думка правильна, а хто з ним не погоджується – зрадник, що свідомо прямує до знищення українського університету. Партії і фракції вели запеклу війну між собою. Безперервно велися засідання, збори, наради, де кожен виступав за свою єдиноправильну думку проти десятків інших єдиноправильних думок.
Найбільш конкретно ставили справу комуністи: вони пропонували реорганізувати університет на зразок радянських вузів, орієнтуватися на Радянську Україну, а тоді, казали, і матеріально університет буде як слід забезпечений, і на зарплату викладачам будуть гроші.
Серед націоналістів, особливо тих крайніх, що називали себе фашистами, з’явилося зразу кілька «Муссоліні», які скликали до себе студентів на довірочні наради, на яких говорили, що причиною занепаду університету є комуністи, які мають завдання з Харкова знищити Український університет, деморалізувати молодь… Ті самі «фашисти» виступили й проти Крайової студентської ради. Збори, дискусії без кінця, море слів і на тому кінець». («Дурні діти», стор. 81-83).
Українські політичні партії, зокрема парламентарна репрезентація (тобто посли до Варшавського сейму та сенату) ставили не раз питання про створення Українського університету у Львові. Точні дані про це можна знайти у львівській пресі 20-х років.
4.VII.1924 р. відбулася довірочна нарада в справі Українських Високих Шкіл у Львові. Участь узяли представники всіх політичних партій і всіх культурно-освітніх та наукових установ. Нарада виявила однозгідність думки про конечність утримання та зміцнення розвитку наших Високих Шкіл. (Газета «Наш прапор», 1924, № 72). А проте польський уряд, як і польське шовіністичне суспільство вирішили будь-що знищити вогнище української науки й культури. Польська преса невпинно закликала до більш активного переслідування українських університетських лекцій і українських студентів, яких обвинувачувано в протидержавній діяльності («Протидержавним» вважався сам факт існування УВШ!).
Єдиним винятком у польському суспільстві, єдиною людиною, яка об’єктивно висловилася за рівноправність українців, за їх право до розвитку власної науки й культури, був професор Варшавського університету Ян Бодуен де Куртене (1845–1929), видатний мовознавець, учений зі світовим ім’ям. Був членом Наукового товариства ім. Шевченка і в 1925 році помістив у «Записках НТШ» статтю «Декілька загальних спостережень про об’єктивну і суб’єктивну окремішність України під мовним, племінним, національним і державним оглядом» («Записки НТШ», 1925, Т. 143, стор. 1-19). У цій статті він повністю підтримав вимогу українців мати у Львові свій український університет. Це був голос благородної й розумної людини, але, на жаль, він не вплинув на представників тодішнього уряду.
Кінець Українських Високих Шкіл у Львові
Остання хвиля арештів серед українських студентів прокотилась у травні 1925 року. Заарештовано кільканадцять найбільш активних студентів. У той же час відбувся у Львові останній Крайовий з’їзд нашого студентства, точніше його недобитків, на якому прийнято постанову припинити діяльність Українських Високих Шкіл у Львові. Це була дуже велика й болюча поразка. У нерівній боротьбі загинула створена в таких важких умовах наша «Альма Матер».
Юліан Редько, студент мед(ичного) факультету Укр(аїнського) Університету в 1924/25 р.
[1] Друкується за авторським машинописом. В журналі «Жовтень» (1988, № 5) під назвою «Підпільний університет» (у співавторстві з М. Буцком) матеріали публікувались із скороченням, а також у самвидавчому альманасі «Євшан-зілля» (1992) під назвою «Українські Високі Школи». – [Тетяна Кульчицька]
[2] Зараз вул. Винниченка. – [Т. К.].
[3] Зараз відновлено первісну назву. – [Т. К.].
[4] Зараз вул. О. Кобилянської. – [Т. K.]
[5] Повість Ю. Редька «Дурні діти» опублікована під псевдонімом Ю. Р. Крук- Мазепинець (Львів-Київ [Відень-Берлін], 1926. – 144 с.). Тут і далі посилання на це видання. – [Т. К.].
[6] Сьогодні вул. О. Озаркевича. – [Т. K.]
[7] Приводами. – [Т. К ].
На фото: Сенат Українського таємного університету у Львові, 1921 р. Сидять: Мирон Кордуба, Мар’ян Панчишин, Василь Щурат, Іван Куровець, Максим Левицький; стоять: Іван Раковський, Володимир Вергановський, Роман Ковшевич, Максим Музика, Мирон Вахнянин.
Опубліковано: Юліан Редько (1905–1993): Статті. Спогади. Матеріали / Упоряд. Т. Кульчицька; Наук. ред. О. Луцький; НАН України. ЛНБ ім. В. Стефаника. – Львів, 2006.
Передрук на сайті Архіву Львівського Університету зроблено з дозволу видавців та упорядника.
Див. також: