«Проблемні архіви» вперше стали предметом суспільного обговорення у 1991 році в контексті напруженої дискусії про події національного минулого Франції періоду Другої світової війни. Сама тема «проблемних архівів» набула актуальності завдяки постійній демонстрації з боку парламенту і уряду Франції небажання взяти на себе відповідальність за вироблення загальної архівної політики. На нашу думку, саме тут і криється справжня причина кризи французької архівістики. Вихід з неї може бути знайдений тільки на шляху енергійної і амбітної політики, яка втілюється в життя конкретним політичним діячем у співпраці з працівниками архівів, на яких нарешті буде покладене завдання, відповідне їх професійній компетенції.
Сам аналіз цієї теми свідчить, що проблеми, пов’язані з такими архівами, проблеми, з одного боку, конкретні, а з іншого такі, які стосуються суспільства в цілому, можуть бути зняті з порядку денного тільки за допомогою політичних рішень. Дійсно, «проблемні архіви» найбільш наочно демонструють притаманний архівам в цілому політичний вимір, і, тим самим, свідчать про необхідність розробки відповідних адміністративних заходів в рамках загальної культурної політики.
«Проблемні архіви» і архівна політика
Принципи обмеження доступу вироблялися поступово в ході розвитку архівного законодавства, який здійснювався протягом усього XX століття у двох взаємозалежних напрямках. У той час як декрет від 12 січня 1898 року визначив деякі загальні положення і встановив єдиний п’ятдесятирічний термін, після закінчення якого всі документи попадали у вільне користування, різні міністерські постанови, навпаки, були спрямовані на те, щоб виділити найбільш «конфіденційні» архіви в особливу категорію і встановити більш тривалі терміни обмеження їх використання [2]. Як наслідок, у Законі про архіви від 3 січня 1979 року (параграф 5 статті 7) було визначено, що «вільне використання архівних документів, що містять відомості особистого характеру або створюють загрозу державній безпеці, дозволяється після закінчення шістдесяти років з моменту їх передачі на зберігання. Перелік цих документів затверджено постановою Державної ради». При цьому в законі були все ж передбачені деякі обмеження: по-перше, обов’язковий контроль з боку вищого адміністративного судді, по-друге, перевірка змісту документів для віднесення їх до даної категорії і, нарешті, можливість відступу від цього правила – за індивідуальною заявою або відповідно до адміністративного рішення про переведення фонду або документа, який більше не становить, з точки зору відповідної інстанції, «загрози для особистого життя або державної безпеки», в іншу категорію. Однак можливість зняття деяких типів обмежень (які є менш спірними, оскільки належать до чітко визначених типів фондів), так само як і весь комплекс положень, спрямованих на забезпечення ліберального характеру архівного законодавства, були, по суті, дезавуйовані адміністративною практикою, яка ґрунтувалася, в свою чергу, на декретах про застосування закону від 3 грудня 1979-го і 1 грудня 1980 років. Ці постанови істотним чином обмежили ліберальний дух законодавства, порушивши при цьому згаданий вище параграф 5 статті 7. Сам факт їх появи з усією очевидністю продемонстрував, що, з точки зору держави, «проблемні архіви» дійсно існують і вимагають, щоб на їх використання були офіційно накладені максимально жорсткі обмеження, незважаючи на невідповідність останніх принципам громадянських свобод і парламентського суверенітету. Таким чином, сама категорія «проблемних», тобто закритих, архівів, прихованих на максимально довгий термін від цікавих поглядів, була створена законодавчими актами та практикою їх застосування.
Дані законодавчі норми, звичайно, ускладнюють роботу дослідників, і навіть не тому, що заяви щодо права праці із закритими фондами часто не задовольняються [3]. Предметом зловживання стала сама можливість подання таких заяв, а також використання поняття «приватне життя» в тих випадках, де воно не повинно було б застосовуватися, наприклад, у сфері суспільної державної діяльності, і в першу чергу при неправомірному використанні угод про передачу державі архівів тих політиків, які раніше займали офіційні посади [4]. Починаючи з 1997 року, прем’єр-міністр Ліонель Жоспен, який вирішив боротися з подібного роду порушеннями, ініціював цілий ряд нормативних актів, що публікувалися в Journal Officiel [5]. Не зважаючи на те, що всі ці постанови стосувалися конкретних фондів, які відносяться до певних історичних періодів або подій, вони все ж могли претендувати і на більш широке застосування – по відношенню до сучасних архівів в цілому. Інші законодавчі акти, і, зокрема, Закон про права громадян щодо адміністративних структур від 12 квітня 2000 року [6], також мали на меті полегшити доступ дослідників та інших користувачів до громадських документів. Фонди сучасної документації, доступ до яких обмежений, являють яскравий приклад так званих «проблемних архівів», що функціонують у режимі секретності і заборон. Закон 1979 року затвердив перелік та характеристику тих фондів, більшість з яких належить до сфери політики у найбільш широкому її розумінні. Внаслідок приписуваних цим фондам реальних або уявних проблем щодо доступу весь комплекс політичних архівів новітньої історії потрапив у скандальну категорію «проблемних», яка стала предметом бурхливої полеміки [7].
Насправді утворенню даної категорії сприяли не тільки закон і практика його застосування, але також і ряд численних і з кожним разом все більш жвавих дискусій. Не вдаючись до деталей, видається все ж необхідним зупинитися на події, яка стала їх відправною точкою, – виявленні у вересні 1991 року в фонді державного Комітету у справах ветеранів (Валь-де-Фонтене) ряду документів, що відносяться до Другої світової війни, які відомі як «Єврейське справа». Їх першовідкривачем став адвокат і історик Серж Кларсфельд. Він повідомив владі про важливість цієї документації, забутої або навіть навмисно прихованої для того, щоб унеможливити її використання, як доказ злочинної участі французької адміністрації у винищенні євреїв [8]. Оскільки ніякої офіційної реакції не було, Серж Кларсфельд привернув увагу громадськості до загальної архівної політики, яка стосувалася матеріалів цього історичного періоду. Почалася дискусія, втручання в яку влади було неактивним та неефективним. А в 1994 році історик Соня Комб, зберігач у Бібліотеці сучасної міжнародної документації і фахівець з країн колишнього радянського блоку, опублікувала полемічне есе «Заборонені архіви» з підзаголовком «Що лякає французів у новітній історії?».
Уряд Едуара Балладюра відреагував на цю найвищою мірою напружену ситуацію в архівній справі, доручивши розібратися в ній Гі Бребану – юристу, президенту почесної секції Державної ради і, крім усього іншого, синові одного з найбільш впливових у свій час директорів Архівів Франції. Фонди сучасної документації становили центральний пункт звернення прем’єр-міністра, в якому говорилося про нові вимоги до комплектування і зберігання документів в архівах новітнього періоду французької історії. В першу чергу, Едуар Балладюр вимагав, щоб «режим обмеженого доступу, який накладено на деякі категорії архівних документів, був переглянутий», і наголошував на необхідності «обговорення порядку використання архівів політичних діячів, особливо тих, хто займав державні посади, для вироблення більш чітких критеріїв розрізнення громадських та приватних архівів» [9]. Гі Бребан знехтував даними рекомендаціями, вирішивши розширити межі дорученого йому дослідження, включивши в нього аналіз ситуації у французькій архівній справі в цілому. Висновки підготовленого Бребаном звіту свідчать про критичний стан у французьких архівах.
Зайнявши посаду прем’єр-міністра в 1996 році, Ліонель Жоспен з очевидним для всіх ентузіазмом включився у пошук виходу з кризи. Однак і він обмежив поле своєї діяльності виключно архівами сучасної документації. Реформа архівного законодавства, яка стала необхідна у зв’язку зі значними розбіжностями між законом 1979 року і підзаконними актами про його застосування, з одного боку, і завдяки активізації громадської полеміки про архівну політику у Франції, з іншого, декларувалася багаторазово, але так і не була здійснена. Замість неї пропонувалися окремі заходи – наприклад, скорочення терміну обмеження доступу, як в проекті Закону «Про інформаційне суспільство», який був представлений у Раді міністрів 13 червня 2001 року. Крім того, 5 листопада 2001 року на відкритті засідання Соціально-економічної ради Франції, присвяченої темі «Французи і їхні архіви», Ліонель Жоспен висловився за будівництво нового центру при Національному архіві, призначеного для зберігання документів, що охоплюють період з 1790 року до теперішнього часу. Таким чином, він (як і президент Ширак у своєму зверненні на закритті тієї ж конференції) підтримав позицію асоціації «Національному архіву – новий архівний центр», яка боролася за відкриття такого центру сучасної документації та його розміщення у Парижі. Все ж Ліонель Жоспен нагадав, що цей проект буде реалізовано в рамках «реорганізованої мережі національних архівів», і оголосив про створення міжміністерського архівного комітету, підкресливши необхідність нормалізації процесу комплектування архівів державних установ (це відзначалося й у постанові Жоспена від 2 листопада 2001 року, яка стосувалася управління архівами державних служб і установ). Тим самим, він продемонстрував, що подолання кризи, яка склалася, може бути досягнуте за рахунок зміни загального становища французьких архівів, а не тільки шляхом вирішення питання про доступ до архівів новітньої документації.
Незважаючи на це, політика, яку в підсумку слідом за його попередниками став проводити Ліонель Жоспен, так само намагалася уникати вирішення питань, поставлених у ході дискусії про «проблемні архіви». Хоча багато його заходів досі зберігають свою актуальність, в цілому вони були, безумовно, недостатні, оскільки стали реакцією на неосмислений належним чином стан справ. «Проблемні архіви» не є якоюсь самостійною, ізольованою проблемою. Сама їх проблемність обумовлена найглибшим застоєм у архівній галузі Франції. Подолання усіх існуючих труднощів неминуче передбачає здійснення цілісної політики в загальному масштабі французьких архівів з урахуванням їх ролі та значення.
Така політика не тільки сприяла б подоланню стагнації в архівній галузі. Вона змогла б нарешті відповідати тій важливій функції, яку виконують французькі архіви, – представляти політику у демократичний спосіб. Небажання влади помічати даний аспект є основною причиною кризи архівної сфери, яка свідчить не лише про повну нездатність держави, уряду і парламенту подолати її, але також і про неефективність діяльності інтелектуалів (адже політичний та демократичний вимір архівів ігнорується як пресою, так і всіма іншими засобами масової інформації).
Факт занадто поспішної проблематизації теми сучасних архівів в публічному дискурсі, як і все викладене вище, дозволяє зробити попередні висновки. Архіви сучасної документації, існування яких визначається особливими положеннями законодавства, зазвичай характеризуються підвищеним рівнем конфліктності. Прагнення реформувати виключно сферу «проблемних архівів» виправдовувалося в контексті прийняття юридичних і законодавчих заходів, спрямованих на дроблення, деуніфікацію архівного права, та інституційних кроків, що ведуть до децентралізації усієї архівної мережі. Провал цієї стратегії є очевидним як у випадку з самими «проблемними архівами», які продовжують являти собою проблему, так і у випадку французьких архівів загалом. І в тій мірі, в якій ми називаємо політикою те, що може бути зрозуміле як взаємодія держави, суспільства і уряду, – початок епохи справжньої архівної політики означає формулювання проблеми архівів у центрі суспільної рефлексії, як того вимагав в кінці 1990-х років (нині колишній) директор Архівів Франції Філіпп Белаваль, а також перетворення їх в пріоритетний об’єкт державної та урядової уваги.
У моменти критичного переосмислення тих чи інших аспектів національної пам’яті влада неодноразово зверталася по допомогу до архівістів та істориків. Так сталося і в червні 2000 року [10], коли громадянський конфлікт, який почався в Алжирі, по-новому поставив питання про застосування тортур французами в період війни за незалежність. Як істориків, нас, безумовно, повинна тішити власна затребуваність, а також демонстроване владою прагнення надавати підтримку об’єктивним дослідженням національного минулого. Однак, щоб такі дослідження проводилися успішно, недостатньо забезпечити доступ до необхідної документації (яка вимагає від дослідника найбільш делікатного й уважного ставлення). Необхідно, щоб адекватна і послідовна політика відкривала перед архівами та їх співробітниками нові перспективи, створювала спільне поле діяльності, а також надавала необхідні кошти. Адже протягом усього XX століття для Франції була характерною майже повна відсутність суспільного інтересу до архівів [11]. Таке нехтування перетворюється в справжню політичну проблему, коли держава пред’являє до архівів та істориків високі вимоги, не приймаючи при цьому ніяких необхідних рішень і не проводячи ніяких обов’язкових реформ [12].
Архіви поза межами культурної політики
Неважко помітити, що з 1991 року у Франції повністю відсутня архівна політика. Її місце займають окремі ініціативи та рішення, які, здебільшого, не опираються на серйозну рефлексію про завдання та сутність архівної справи. Якщо брати до уваги довідкове видання Livre Blanc за 1971 рік, то такий стан спостерігається протягом ось уже двох десятиліть, результатом чого стала певна інерція, яка лише інколи переривалася такими подіями, як поява закону про архіви, децентралізація або відкриття нових центрів при Національному архіві. Крім того, після невдачі з призначенням на посаду директора Архівів Франції в 1981 році «свого» кандидата Міністерство культури, мабуть, взагалі втратило до архівів будь-який інтерес.
Чи принесли 1990-ті роки радикальні зміни? 28 травня 1996 Гі Бребан подав вищезгаданий звіт Алену Жюппе. Відзначивши існування кризи в архівній справі, він сформулював також ряд рекомендованих заходів, покликаних повернути архівам відповідне їм місце в суспільстві. Він наполягав на необхідності реформи архівного законодавства та зміцнення інституційних основ, щоб зупинити процес децентралізації і протидіяти осіданню громадської документації у відомчих архівах адміністративних органів, а також запропоновував цілісний погляд на значення архівів для всіх рівнів державної влади і політики. Зроблені ним висновки були абсолютно справедливі перш за все тому, що його аналіз проблеми архівів, по суті, був саме політичним. Однак цей звіт не отримав жодного застосування. У той момент уряд Алена Жюппе планував в рамках державної реформи взагалі скасувати посаду директора Архівів Франції. Ініційований наступником Жана Фав’є на посаді глави Архівів Франції і затверджений 20 вересня 1994 проект створення Центру документації П’ятої республіки, який, хоча і був далекий від досконалості, все ж міг би стати першим кроком на шляху вирішення проблеми розпорошення фондів між архівами Міністерства оборони, Міністерства закордонних справ і Архівів Франції (вже не кажучи про інші інстанції) [13], в результаті не отримав підтримки.
Активність кабінету Ліонеля Жоспена дала надію, що для архівів Франції почалася нова епоха. Постанова про вільний доступ до архівів періоду Другої світової війни від 2 жовтня 1997 року, опублікована у час, коли відбувався суд над Морісом Папоном [14], здавалося, свідчила про новий напрям розвитку. Тодішній міністр культури Катрін Тротман призначила на посаду глави Архівів Франції Філіппа Белаваля, випускника Вищої адміністративної школи, державного радника, колишнього директора Паризької опери та Національної бібліотеки Франції, який добре зарекомендував себе в якості керівника великих культурних установ. Через три місяці після свого призначення він склав новий звіт про загальний стан національних архівів, підкресливши, що їх оновлення є для країни «справою першої необхідності». Архівна криза не здавалася більше настільки фатальною.
Мова знову йшла про те, якою ініціативною, послідовною і такою, що опирається на конкретні матеріальні ресурси, могла б бути архівна політика. Перефразовуючи знаменитий принцип, що виражає модернізаційну функцію держави, можна сказати, що, на думку Філіпа Белаваля, така політика є «життєвою необхідністю» для французьких архівів [15]. Характерною рисою цього звіту, яка і відрізняла його від всіх інших, було те, що його автором був провідний функціонер, наділений реальними повноваженнями в галузі. Однак і його зусилля виявилися марними, оскільки ні уряд, ні два міністри культури, в період між липнем 1998-го і квітнем 2002 року, так і не зважилися підтримати ініціативу директора Архівів Франції (обмежившись лише усними заявами про необхідність проведення законодавчої реформи або будівництва центру сучасної документації при Національному архіві, чого вимагав у своєму звіті Філіпп Белаваль). Через два роки після того, як був написаний цей звіт, сам Белаваль попросив перевести його на колишнє місце роботи. На його місце в січні 2001 року була призначена державний радник Мартін де Буасдефр. Їй дісталася в спадок ситуація, ускладнена ще й тим, що байдужість влади до проблеми архівів, здавалося, була абсолютною. Незважаючи на численні обіцянки, жодне з починань, над якими працював Філіпп Белаваль, не зрушило з місця. Законопроекти так і залишалися на папері, а будівництво нового центру постійно відкладалося. Опублікована у газеті «Монд» велика стаття [16] також не принесла ніяких змін. Такий стан показував безвідповідальність уряду в цьому питанні, сприяв зменшенню довіри до керівництва Архівів Франції.
У цей момент архівісти, підтримані відомими істориками, об’єдналися і створили асоціацію, яка стала боротися за створення нового центру сучасної документації, про необхідність якого писав ще Філіпп Белаваль. Щоправда, на відміну від нього, члени асоціації вважали, що вже саме створення такого центру сприятиме остаточному подоланню кризи. Це було відзначено в петиції, під якою поставили підписи більше двох тисяч архівістів та користувачів. Такий недалекоглядний підхід, що ігнорує необхідність критичного переосмислення причин кризи та оминає мовчанням відсутність урядової архівної політики та правової бази, тим не менш, приніс свої плоди, оскільки дозволив сформувати навколо архівів громадський рух. Ініціатива була підхоплена журналом «Деба», який подав тематичну добірку матеріалів, куди увійшла і важлива стаття колишнього директора Філіппа Белаваля, у якій він знову наполягав на необхідності політичного вирішення проблеми архівів. Асоціація організувала 5 листопада 2001 року засідання Соціально-економічної ради Франції на тему «Французи і їхні архіви». Організаторам вдалося переконати взяти в ній участь багатьох політичних діячів, а поява на ній прем’єр-міністра у супроводі міністра культури знову оживило колишні надії. Вперше за останні двадцять років глава кабінету приймав безпосередню участь у вирішенні проблеми архівів.
У своєму зверненні Ліонель Жоспен говорив про зобов’язання уряду щодо архівів – «загального надбання усіх громадян». Він запевнив, що «це надбання стане предметом сучасної, довготривалої політики уряду» [17]. Він також зупинився і на вже існуючих і на запланованих заходах і проектах, які повинні були засвідчити серйозні наміри держави щодо архівів. Прем’єр-міністр підкреслив важливість проекту Закону «Про інформаційне суспільство», зокрема положень статті М, яка встановлювала більш короткий термін обмежень доступу до архівних документів. Іншим важливим пунктом у виступі Жоспена стала його беззастережна підтримка проекту нового архівного центру для Національного архіву, контроль над яким було доручено директору Архівів Франції Мартін де Буасдефр, яка тоді ж була призначена генеральним секретарем Міжвідомчого комітету у справах архівів. Створення цієї структури, про яку було офіційно оголошено 5 листопада, являло собою найбільш важливий аспект діяльності уряду в цій області. Вперше у своїй історії архівна галузь повинна була координуватися міністерствами під безпосереднім контролем прем’єр-міністра, голови уряду і державних адміністративних органів.
Створення Міжвідомчого комітету було важливим ще й тому, що воно дозволяло подолати одразу три структурні недоліки у функціонуванні французьких архівів: прогалини в комплектуванні (особливо це стосується політичних, і в тому числі міністерських, архівів), децентралізацію національної архівної мережі, обумовлену незалежним становищем архівів різних міністерств та інших багаточисленних державних установ [18], і, нарешті, відсутність скоординованої архівної політики, яка в кращому випадку зводилася до окремих, нечисленних і короткотермінових заходів [19] або до окремих нормативних актів, як-от дозволів на виключне право користуватися закритими фондами, які видавалися на власний розсуд міністерствами і відомствами.
Комітет був створений розпорядженням прем’єр-міністра від 23 січня 2002 року, у якому були також зафіксовані його функції та склад. «Комітет визначає загальні напрямки державної політики у справі комплектування, зберігання, використання та оцінювання архівних документів.
Йому доручена координація діяльності відповідних відділів міністерств в даній галузі», – зазначається в першій статті, що вказує на амбітний характер цього документа, оскільки мова там йшла не тільки про реальну участю уряду в управлінні архівною галуззю, але також і про намір здійснювати певну політику щодо науки. Проте вирішальною для проведення зазначеної реформи надалі стала та обставина, що до складу цієї організації не увійшли ані Міністерство національної освіти, ані Міністерство досліджень. Таким чином, дві найбільш важливі для здійснення архівної політики установи були усунені від участі в діяльності цього урядового органу. Результатом цього стала, зокрема, відмова від принципу проведення «наукової» політики, оскільки саме ці міністерства розвивали мережу центрів зберігання громадської документації і володіли необхідними інтелектуальними ресурсами для здійснення «оцінювання» архівних матеріалів. Чому склалася така ситуація, коли вищезгадані міністерства, що налічують серед своїх співробітників найбільшу кількість користувачів архівів [20], не змогли взяти участі в проекті, так і залишилося незрозумілим. Хоча, очевидно, що відповідальність за це несуть прем’єр-міністр, його служби і Міністерство культури, яке найбільше було зацікавлене в тому, щоб саме ці два міністерства не були допущені до роботи у Комітеті, а також дирекція Архівів Франції, яка не привернула до цього факту належної суспільної уваги [21].
Ефект, який спричинив виступ прем’єр-міністра, здавався ще більш відчутним у зв’язку з рішенням не збирати Міжвідомчий комітет у січні 2002 року – як це було передбачено у виступі 5 листопада 2001 року – і відкласти обговорення проекту Закону «Про інформаційне суспільство» [22]. Крім того, відкриття нового Центру сучасної документації, який передбачалося створити, за словами Ліонеля Жоспена, «в рамках реорганізованої мережі Національного архіву», тим самим, відкладалося на тривалий термін, оскільки основна інстанція, відповідальна за розробку і здійснення цього проекту, – Міжвідомчий комітет – так і не приступила до роботи. 4 квітня 2002 року Міністерство культури з очевидною поспішністю, оскільки це відбувалося напередодні виборів, оприлюднило комюніке під назвою «Важливі рішення в архівній галузі», де повідомлялося про п’ять можливих місць розташування майбутнього Центру [23]. З цього часу і аж до 29 жовтня 2002 року, коли були опубліковані перші розпорядження нового міністра культури, що стосувалися «стратегічних планів в галузі нерухомості» [24], реалізація проекту ні на крок не просунулася.
Другий міністр культури уряду Ліонеля Жоспена в цілому не виявляла особливого інтересу до архівів, чого не можна сказати про інші питання, які входили в її компетенцію. Безумовно, висловлювання прем’єр-міністра, що стосувалися галузі архівної політики, залишали їй дуже незначну свободу для маневру. Вона була змушена давати обіцянки, які була не в силі виконати, – наприклад, про кардинальну реформу законодавства, постійно декларовану, але так і не реалізовану. Питання про підпорядкування архівів тому чи іншому відомству мало бути поставлене, перш за все, у зв’язку з тим, що відбувалася маргіналізація Архівів Франції як адміністративної та наукової інституції, відповідальної за збереження національного архівного надбання.
Шанс, який з’явився після 5 листопада 2001 року, не був використаний керівництвом Архівів Франції – хоча у нього і були, принаймні, на папері, всі можливості подати зсередини самої інституції новий імпульс для ефективної архівної політики. Мартін де Буасдефр, принаймні, двічі [25] відхиляла критику, висловлювану з приводу недостатньої участі громадськості в проблемах галузі, і категорично відмовлялася визнати, що французька архівна галузь, доля якої багато в чому залежала і від неї особисто, переживає кризу. З її точки зору, беззаперечне задоволення повинен був викликати вже той факт, що окремим дослідникам були дані дозволи на роботу з закритими фондами, а також істотна реорганізація дирекції Архівів, яка стала можлива завдяки постанові Міністерства культури від 25 березня 2002 року.
Дійсно, система видачі індивідуальних дозволів в цілому функціонує досить добре, терміни розгляду заяв також стали останнім часом цілком прийнятними (не останню роль у цьому відіграли постанови прем’єр-міністра 1997 і 2001 років). Давно очікувана реорганізація дирекції Архівів Франції також стала важливим етапом, в першу чергу завдяки можливості здійснювати більш ефективну кадрову політику. Однак всі ці починання зможуть знайти реальну силу і стати частиною справжньої архівної політики у Франції тільки за умови, що їх втілення в життя буде забезпечене не тільки політичним рішенням, але також зусиллями суспільства та адміністративних структур. Архіви повинні стати пріоритетним напрямком діяльності уряду, а міркування про їх нібито процвітання необхідно відкинути. Керівництву Архівів Франції слід не прагнути прикрашати дійсність, а керуватися у своїй діяльності висновками Гі Бребана і Філіппа Белаваля – про масштаб існуючих труднощів і необхідність радикальних рішень [26]. Тільки за цієї умови адміністративні структури зможуть знайти наразі відсутню інтелектуальну підтримку [27]. Владі, депутатам парламенту, прем’єр-міністру, міністрам і главі держави – їм усім необхідно усвідомити глибину нинішньої кризи. Вона стосується не лише національної історичної спадщини, історії і історичного знання, не лиши архівів, але і найбільш важливого інструменту наукового дослідження і запоруки національного процвітання. Криза архіву – криза політики, держави і демократії, бо під загрозою стоїть здатність нинішньої Республіки гідно оцінити те, настільки велике бажання багатьох поколінь зберегти у віках свідчення надій і страждань народу, роблячи на їх основі історичні та моральні висновки для творення майбутнього.
Висновок
До подібних усвідомлення, відповідальності, ініціативності нам і сьогодні ще дуже далеко. Незважаючи на задоволення, висловлене керівниками політичних та адміністративних структур, стан архівів у Франції викликає надзвичайне занепокоєння. Інтерес до проблеми архівів, який виявив Ліонель Жоспен, породив спочатку великі надії. Однак той факт, що жоден з важливих політичних заходів (на кшталт, створення Міжвідомчого комітету або реформи законодавства) не був, хоча б у мінімальному масштабі, втілений у життя, змушує відчувати серйозні сумніви у щирості всіх цих обіцянок і можливостях ефективної реалізації прийнятих рішень на практиці. Виняток, щоправда, становлять видані з ініціативи прем’єра постанови – про архівні фонди 1940–1945 років (2 жовтня 1997 року), про фонди, пов’язані з війною в Алжирі (13 квітня 2001 року), про управління архівами державних установ (2 листопада 2001 року), які принесли реальну користь. На думку присутніх на семінарі в Центрі європейської історії XX століття архівістів, останній документ сприяв тому, що в квітні і травні 2002 року відповідні фонди стали комплектуватися у більш повному обсязі, ніж при попередньому уряді [28].
Тим не менш, глобальні стратегічні рішення так і не були прийняті, і, більш того, – в 2002 році архівна сфера знову пережила велику кризу. Найбільше занепокоєння викликає постійне невиконання даних раніше обіцянок. З трьох проектів, про які міркував прем’єр-міністр у листопаді 2001 року, жоден так і не наблизився до завершення. Не буде перебільшенням сказати, що ситуація тільки погіршилася.
Історія Центру сучасної документації – це історія обіцянок і нереалізованих ідей, починаючи з провалу діяльності міжвідомчого архівного центру (1978 рік) і закінчуючи невдалим проектом створення Палацу пам’яті П’ятої республіки. Ця небеззаперечна ідея неодноразово піддавалася критиці, але в кінці 1990-х років характеризувалася тим, що це був ретельно продуманий проект, автори якого були готові відстоювати його право на існування. Асоціація «Національному архіву – новий архівний центр» випустила нову петицію із закликом до якнайшвидшого прийняття рішення на користь будівництва центру в Парижі [29]. Напередодні засідання «круглого столу», організованого цією асоціацією 7 листопада 2002 року, повідомлялося, що «місце розташування центру досі не визначено». Йшлося також про занепокоєння щодо погіршення умов роботи в Історичному центрі Національного архіву в Парижі [30]. Ця абсурдна ситуація стала також предметом жвавої дискусії під час урочистого засідання Асоціації користувачів Національного архіву, яке проходило 14 січня 2003 року. Очевидно, що майбутнє нового Центру сучасної документації безпосереднім чином залежить від радикального реформування Історичного центру Національного архіву.
Все більше занепокоєння викликають сьогоднішні децентралізація і дроблення французької архівної мережі (головною установою якої є Національний архів), так само, як і спостережувана тенденція до розпорошення національного архівного фонду по різних відомствах. Причина цих процесів криється насамперед у байдужості влади та бездіяльності адміністративних інституцій у ситуації, коли все більша кількість міністерств і різних державних установ прагнуть привласнити собі (або зберегти) право розпоряджатися архівами, утвореними в процесі їх діяльності. Ніякого реального прогресу в справі створення єдиної, об’єднаної, добре структурованої і керованої міжвідомчої архівної мережі так і не було досягнуто. Властиві міністерствам сепаратистські тенденції останнім часом тільки посилилися.
Мабуть, єдиною розрадою у нинішній ситуації застою (серйозність якої, здається, ніхто або майже ніхто не усвідомлює) може бути діяльність окремих динамічних, в хорошому сенсі амбітних і захоплених своєю роботою колективів департаментських і муніципальних архівів [31], високий рівень наукової роботи деяких національних центрів (таких як Архівний центр праці в Рубе, Архівний центр заморських територій в Екс-ан-Провансе) і, нарешті, той помітний внесок у пожвавлення архівної політики, який був привнесений рукописними відділами бібліотек, які мають багаті (приватні) архівні фонди [32].
Архівне законодавство завжди характеризувалося невпорядкованістю і плутаниною, що приводять інколи до появи таких суперечливих для закону правових документів, як декрети про застосування Закону «Про архіви» або тексти угод про передачу архівів державних діячів. Багаторазово обіцяна законодавча реформа навіть не починалася. Більше того, рішення Державної ради від 18 жовтня 2002 року викликало у всіх тих, хто цікавиться аналізом законодавчих та правових документів, що стосуються архівної справи, велике занепокоєння. Дане засідання мало серйозні наслідки, оскільки Державна рада, відштовхуючись від того, що питання статусу архівів не відноситься до її компетенції, де-факто підтвердила особливе правове становище архівів Конституційної ради, що не підлягають загальним, встановленим законодавством, нормам. Рішенням від 18 жовтня було відхилено заяву приватної особи, в якій ставилася під сумнів законність статуту Конституційної ради, прийнятого нею 27 червня 2001, і зокрема його положень, що відносяться до внутрішніх архівів, що суперечать існуючому Закону «Про архіви» 1979 року. У рішенні Державної ради говорилося, що «відповідні положення статуту були прийняті з метою встановити особливий режим доступу до архівів, створених в процесі діяльності Ради, що є невід’ємною умовою виконання Радою її функцій, визначених Конституцією, і не може розглядатися в якості адміністративного акта, що підлягає компетенції іншого адміністративного органу».
Нам залишається лише дивуватися (якщо не сказати – обурюватися) як тому факту, що 27 червня 2001 року даний статут взагалі був затверджений Конституційною радою, так і самому рішенню Державної ради, яке узаконило цей документ. Очевидно, суддя просто не захотів псувати добрих відносин зі своїм могутнім сусідом по Пале-Рояль [33]. Дане рішення, однак, загрожує серйозними наслідками, оскільки підтверджує право будь-якого державного органу не просто залишати в себе власні архіви, але і в деякому сенсі «приватизувати» їх, як це вже зробила зі своїми архівами префектура поліції, не рахуючись з Законом 1979 року [34]. Таким чином, до інституційної та матеріальної роздробленості додається правова та юридична децентралізація, що не може негативно не вплинути на майбутнє французького національного архівного фонду. Наскільки нам відомо, дирекція Архівів Франції не робила жодного кроку, щоб перешкодити ухваленню даного рішення. І це при тому, що воно може мати значний вплив як на становище французьких архівів, так і на суспільний імідж держави, засвідчуючи справжнє ставлення влади до її першочергових обов’язків. Правомірність публічного обговорення проблем архівної галузі відтепер не може ставитися під сумнів. Уряду слід виступити ініціатором подібної дискусії, не намагаючись при цьому звести її до розмови про ті чи інші технічні аспекти, як це дуже часто відбувалося в минулому.
Суворий вирок, винесений нами архівній політиці 1990-х років, знаходить підтвердження в тих позитивних результатах, які були досягнуті на рівні департаментів, а також на регіональному та муніципальному рівнях внаслідок розумної, незалежної, рішучої політики місцевого керівництва. Певні досягнення у справі оцінки приватних фондів і осмисленні теми усних архівів можуть все ж бути визнані як заслуга загальнофранцузької архівної політики. Все ж відзначимо, що факт існування численних і різноманітних проектів і починань поза межами основних національних архівних інституцій (тобто Архівів Франції, міністерств і центральних державних установ, які мають або офіційно, або фактично незалежні архіви) пояснюється насамперед відсутністю або слабкістю загальної архівної політики. Особливо показовим у цьому сенсі є приклад Інституту історії сучасної видавничої справи [35].
Сьогодні існування архівів визначається виключно їх значенням як об’єктів нерухомості або ставки в інституційній боротьбі. Що стосується законодавчого аспекту, то 13 червня 2002 року Мартін де Буасдефр у своєму заключному слові повідомила, що новий кабінет міністрів звернувся до дирекції Архівів Франції з проханням розпочати роботу над підготовкою реформи архівного законодавства 1979 року. Залишаючись периферійним питанням у розробленій міністерством «стратегії в області нерухомості», архіви взагалі не є, мабуть, центральним об’єктом культурної політики – у будь-якому разі, в тому вигляді, як вона представлена на офіційному сайті Міністерства культури [36]. Підкреслимо, що нашою метою в даному випадку є не звинуватити ту чи іншу посадову особу, а лише привернути увагу до загальної байдужості влади та уряду до архівної справи. Звичайно, відповідальність лежить в першу чергу на керівництві Архівів Франції та Міністерстві культури, але також і на інших міністерствах і державних установах, що використовують сьогодні труднощі архівної справи для того, щоб обходити закон у своїх інтересах, на прем’єр-міністрі, що володіє реальною владою над урядом і міністерствами. Нарешті – на самому президенті Республіки, який призначає прем’єр-міністра і зобов’язаний вимагати від свого уряду проведення активної культурної політики, що відповідає інтересам нації, вимогам модернізації суспільного життя і його власними зобов’язаннями сприяти інтелектуальному процвітанню країни. У промові на закритті конференції 5 листопада 2001 року Жак Ширак говорив про архіви як про пріоритетний напрям національної політики [37]. Якщо сьогодні словам судилося бути лише ширмою для невиконаних обіцянок, то що очікує французьку демократію завтра? Архіви покликані нагадувати владі, громадській думці про небезпеку, яка загрожує демократії. Чи не тому їх і не хочуть помічати?
Крім гострої нестачі коштів, персоналу та нових проектів, архівна сфера страждає від повної байдужості влади і відсутності культурної політики. Ця ситуація не дозволяє архівістам виконувати функції, покладені ними на себе ще з часів створення Національного архіву та мережі архівів в департаментах. Політичний вимір архівістики проявився повною мірою вже в XIX столітті. Сьогодні він ігнорується представниками нації та керівниками Республіки, незважаючи на те, що більшість з них вірить в першорядну роль історії, як галузі знання і освіти, яка конструюється істориками в процесі творення національної пам’яті. Мова, однак, йде не тільки про інтереси архівістів. Залишаючи архівний фонд – маргінальну і неблагополучну нині інституцію – напризволяще, політики тим самим висловлюють певне розуміння держави, суспільства та історії. Оскільки архівний фонд та державні архівні установи репрезентують демократичні цінності, будь-яка пов’язана з ними діяльність є символічною і політичною за своєю суттю [38].
Відмова кабінетів міністрів і законодавчих органів, які часто змінюються після 1991 року, від проведення всеосяжної архівної політики призвела до значного поглиблення кризи в галузі, яка набула сьогодні загрозливих масштабів. Саме в цьому контексті відбулася актуалізація конкретного питання про «проблемні архіви». Спроби його вирішення шляхом приватних або технічних заходів служили лише ширмою для прикриття справжнього стану справ у французькій архівній сфері. Сьогодні ми маємо справу з наслідками даної тактики. «Проблемні архіви» продовжують такими залишатися, а поставлені ними питання все так само далекі від свого розв’язання, загальна архівна криза продовжує поглиблюватися, і шляхи виходу з неї, очевидно, ніхто не шукає. Масштаби кризи ігноруються, саме її існування заперечується, і ця сліпота, напевно, досягла сьогодні апогею. До тих пір, поки французькі архіви не стануть об’єктом активного громадського інтересу і пріоритетним напрямком адміністративної та інтелектуальної політики, поки суспільство не буде володіти достовірною та повною інформацією про все, що пов’язано з архівної сферою, поки, нарешті, остання не приверне до себе об’єднаних зусиль зберігачів та дослідників, вихід з кризи не може бути знайдений, а це означає, що справжня й серйозна робота архівістів та істориків з будь-якими – секретними чи ні, «проблемними» чи ні – архівами ризикує стати просто неможливою.
[1] Скорочений переклад [російською мовою] зроблений за виданням: Archives secrètes, secrets d’archives? – L’historien et l’archiviste face aux archives sensibles / Ed. par Sébastien Laurent. Paris: CNRS éditions, 2003. P. 21-56. – ред. «НЛО». [2] Ці висновки зроблені нами на основі вивчення архівного законодавства в рамках семінару Жан-Жака Бекера в Університеті Париж-X–Нантер. Вони були опубліковані в розділі «Таємниці, архіви і політика» в: Matériaux pour l’histoire de notre temps. Avril–juin 2000. № 58. P. 9-27. [3] Дирекція Архівів Франції (Les Archives de France) невпинно підкреслює, що індивідуальні заяви задовольняються регулярно і в надзвичайно великій кількості. Про це постійно нагадують кабінети міністрів, які з 1995 року змінюють один одного, відзначаючи також, що значна кількість документів була розсекречена відповідно до рішення установ, які передали їх до державного архівного фонду. [4] Форма угод щодо передачі архівів політичних діячів, які укладаються ними з адміністрацією архівів, дозволяє знайти рішення для деяких делікатних ситуацій, однак їх положення не завжди виявляються відповідними законодавству. Крім того, тим самим може здійснюватися незаконна приватизація державних архівів. Практика укладання таких угод була піддана гострій критиці Гі Бребана на засіданні Соціально-економічної ради 5 листопада 2001 року, і це є ще одним свідченням необхідності реформи архівного законодавства: «Що стосується архівів політичних діячів, в першу чергу – відомих і впливових, їх передача до державного архівного фонду оформлюється з використанням угод різного типу, які часто не відповідають закону 1979 року і, в усякому разі, не спираються на законні підстави. Для правової держави така ситуація, безумовно, є неприйнятною» (Les Français et leurs archives: Аctes du colloque au Con-seil économique et social, 5 novembre 2001. Paris: Fayard, 2002. Р. 60). [5] Починаючи з постанови прем’єр-міністра від 2 жовтня 1997 року, яка стосується доступу до фондів, що охоплює 1940–1945 роки (в той же час, положення можуть претендувати і на більш широке застосування). [6] У статтю Закону від 17 липня 1978 року «Про використання адміністративних документів» були внесені поправки завдяки Законам від 11 липня 1979 року і від 12 квітня 2000 року («Про права громадян щодо адміністративних структур»). Ці тексти доповнюються положеннями Закону від 6 січня 1978 року («Про інформаційні носії і громадянські свободи»). [7] Зокрема, щодо процедури видачі дозволів. [8] Експертиза, проведена групою істориків, надалі показала, що склад документів, виявлених у Валь-де-Фонтене, не вичерпується справою про арешти і депортації євреїв з департаменту Сена (Le «Fichier juif». Rapport de la commission présidée par RenéRémond au Premier ministre. Paris: Pion, 1996. Р. 233). [9] Див.: Braibant Guy. Les Archives en France. Rapport au Premier ministre. Paris: La Documentation française, 1996. [10] Пор. дискусію істориків і політиків у травні і червні 2001 року. [11] Наведемо в цьому відношенні слова Франсуа Жюстініані (зберігача у архіві Міністерства внутрішніх справ): «У представленому бюджет на 2003 рік був забутий один аспект діяльності Міністерства культури – архівна справа. […] Карикатурні уявлення про нашу професію (пил, таємниці), незнання сучасних методів роботи архівістів (які займаються не тільки зберіганням старовинних документів, але також і комплектуванням сучасних архівів на носіях різних типів) і незначні бюджетні асигнування, що виділяються Міністерством культури, безсумнівно, тільки сприяють тому, що архівістика продовжує залишатися в тіні […]» (Les archives et les archi-vistes // Le Monde [«Lettre»]. 2002. 10 octobre). [12] Відношення прем’єр-міністра до «проблемних архівів» війни в Алжирі ніколи не відрізнялося особливою відкритістю. Не лише заходи, покликані полегшити доступ істориків до цих фондів, так і не були передбачені планом модернізації національної архівної мережі (лише за цієї умови можна було б сподіватися на реальну зміну режиму доступу), а й ініціатива міністра культури Катрін Тротман, яка вирішила в жовтні 1997 року відреагувати на суспільні дебати про маніфестацію 17 жовтня 1961 року, не була підтримана Ліонелем Жоспеном. «Я прийняла рішення оголосити про відкриття фондів, що відносяться до драматичних подій 17 жовтня 1961 року, коли була розігнана маніфестація алжирських робітників. Декількома годинами пізніше моя участь в урочистому відкритті Книжкового ярмарку у Франкфурті була перервано пам’ятним дзвінком Ліонеля Жоспена, який дізнався про мій вчинок» (Trautmann Catherine. Sans détour. Paris: Éditions du Seuil, 2002. Р. 56—57). Жертвою гніву прем’єр-міністра став директор його кабінету, який через деякий час був звільнений. [13] Про проблему децентралізації архівної мережі див.: Braibant Guy. Les Archives en France. P. 85 f. [14] Високопоставлений функціонер режиму Віші, Моріс Папон був засуджений в 1998 році до 10 років ув’язнення за злочини проти людяності, скоєні ним під час Другої світової війни. – Прим. перек. «НЛО». [15] Мається на увазі відомий вислів Ш. де Голля («ardente obligation du Plan»), який говорив, що «план (державне планування) є життєвою необхідністю» для модернізації французької економіки. – Прим. перек. «НЛО». [16] Roux Emmanuel de. La rénovation des Archives nationales n’a toujours pas commencé// Le Monde. 2000. 3 mars. [17] Промова прем’єр-міністра Ліонеля Жоспена на конференції «Французи і їхні архіви». Соціально-економічна рада, 5 листопада 2001 року (Les Français et leurs archives. Р. 19). [18] Під час дискусії після першого засідання семінару викладач Жан-Марк Делоне, член Асоціації викладачів історії та географії, з обуренням наголосив на привілейованому становищі Міністерства економіки та фінансів, яке має в своєму розпорядженні власний Центр фінансово-економічних архівів у Савіньї-ле-Тампль. Таких прикладів можна було б навести чимало. Див., зокрема: Braibant Guy. Archives en France. [19] Не можна, втім, сказати, що вони не принесли зовсім ніякої користі – досить згадати хоча б про відкриття в 1993 році Архівного центру праці в Рубе. [20] Нагадаємо, що аж до 9 жовтня 1959 року, коли було сформовано перший уряд П’ятої республіки, а управління архівами передано Міністерству культури (Андре Мальро), Архіви Франції та Національний архів відносилися до відомства Міністерства освіти. [21] У ході дискусії після першого засідання семінару нам було зазначено, що дослідники зовсім не зобов’язані виявляти такий пильний інтерес до правових і законодавчих документів. Ми ж, навпаки, впевнені, що тільки уважне вивчення їх поряд з іншими елементами архівної політики може привести нас до розуміння такої непростої, а інколи і конфліктної теми, якою є архівна справа у Франції. У будь-якому випадку, адміністративні та юридичні документи є необхідним джерелом будь-якого історичного дослідження, а для досліджень з новітньої історії часто є основним. Той факт, що в даному випадку звернення до законодавчих документів оцінюється як непотрібне, тільки зайвий раз свідчить про відсутність у французькому суспільстві інтересу до проблеми архівів та брак знань про галузь. [22] Vallaeys Béatrice, Noce Vincent. L’État a un devoir scientifique et moral (інтерв’ю з Катрін Таска) // Libération. 2001. 26 novembre. [23] Міністерство культури, «Важливі рішення в архівній галузі», 4 квітня 2002 року. Текст розміщений на офіційному сайті Міністерства культури: www.culture.gouv.fr/ actualites/communiq/tasca2002/archives. [24] Див. нижче. [25] 19 березня 2002 року на засіданні «круглого столу» в Історичному центрі Національного архіву, присвяченому презентації опису президентського архіву Венсана Оріоля, і 13 червня 2002 року в Центрі історії XX століття на закритті семінару, в рамках якого було прочитано доповідь. [26] Це повинно відбитися, в першу чергу, на інформаційній політиці щодо читачів і суспільства. Керівництво Архівів Франції надає надзвичайно мало інформації, хоча Філіп Белаваль, так само, як і Ален Ерланд-Брандебург, наполягали на необхідності іншої ситуації. Ерланд-Брандебург створив, зокрема, непоганий інформаційний ресурс «Бюлетень Архівів Франції», видання якого було продовжено його наступниками. У дев’ятнадцятому номері (грудень 2000 року) було опубліковано прощальне звернення Філіпа Белаваля. Про інформаційний вакуум, незрозумілий для багатьох французьких і закордонних істориків, які приречені на самостійні і часто безуспішні пошуки інформації, йдеться і в «Відкритому листі архівістів» Асоціації архівістів Франції. У цьому контексті можна лише вітати ініціативу директора Історичного центру при Національному архіві (CHAN), яка направила всім читачам Центру довгий лист з описом труднощів, пережитих її центром. Оскільки «Центр буде відкритий для читачів не раніше початку 2005 року», дирекція повідомляє цим листом, що «аж до закінчення робіт у будинку Роган, яке заплановане на кінець 2003 р., видача документів буде здійснюватися в залі Лабруса в будівлі Національної бібліотеки на вулиці Рішельє. Надалі читальний зал буде у приміщенні Історичного центру при Національному архіві, зокрема, у будівлі Субіз, де ми постараємося забезпечити достатню кількість читальних місць і максимально скоротити термін виконання вимог». [27] На семінарі, організованому Школою вищих соціальних досліджень і Центром європейської історії XX століття («Архіви соціальних наук і наука про архіви»), глава Генеральної інспекції Архівів Франції Жерар Ерміс згадав про два проекти: «збереження архівів» за моделлю проекту «збереження історичної спадщини» і «авторитет архівів» за моделлю Вищої ради аудіовізуальних архівів. Історики могли б взяти найактивнішу участь у цих проектах, оскільки їх цілі цілком відповідають прагненню до модернізації архівів у Франції шляхом створення інтелектуального, наукового і професійного громадського руху. Архіви і архівісти виконують найважливіші наукові функції, як про це свідчить, зокрема, підготовлена останнім часом серія надзвичайно вдалих архівних описів. Однак цілий ряд ознак – таких, як відсутність наукової редакції публікацій Архівів Франції і слабкість зв’язків керівництва архівів з основними університетами і дослідницькими центрами (деякий прогрес в цьому напрямку намітився, втім, починаючи з 2000 року), – показує, що діяльність у цій галузі так і не стала для влади пріоритетною, незважаючи на всі обіцянки. [28] Це особливо підкреслив у своєму виступі в дискусії, зокрема, Франсуа Жюстініані. [29] Петиція про відновлення проекту «Національному архіву – новий архівний центр», вересень 2002 року. Цей текст, під заголовком «Архівний центр в центрі Парижа», ратує за відкриття нового центру в районі Берсі (це місце входило в число запропонованих Міністерством культури в комюніке від 4 квітня 2002 року). Асоціація відзначає, що «будівництво центру на цій території відкриває найширші можливості. Реалізація цього проекту дозволить дійсно полегшити доступ французьких громадян і іноземних дослідників до Національного архіву, який, у свою чергу, зможе зберегти статус дослідницького та культурного центру, а також продовжити збір та зберігання сучасної документації, яка сьогодні є лише продуктом адміністративної діяльності, а завтра стане важливим історичним джерелом. … Це шанс для Парижа, шанс для всієї Франції» (christiane.demeulenaere@culture.gouv.fr или www.membres. lycos.fr/citearchives). [30] «Труднощі, які довгий час переживав Національний архів, тільки збільшуються внаслідок різного роду порушень встановленого порядку роботи, найбільш помітним з яких стало закриття аж до 2005 р. читальних залів Центру прийому і досліджень (CARAN) і переміщення пункту видачі архівних матеріалів за межі історичної будівлі Архіву». Взаємодія між керівництвом Архівів Франції та Національного архіву для вирішення цієї проблеми практично відсутня. Відомості про стан будівлі Центру прийому і досліджень були надані CFDT Archives (cfdt.archives@culture. gouv.fr, інформація від 3 квітня 2002 року). [31] Наприклад, архів департаменту Альпи – Верхній Прованс (м. Дінь) або муніципальний архів м. Ліона. [32] Наприклад, Бібліотека сучасної міжнародної документації (Bibliothèque de documentation internationale contemporaine (BDIC)), Національна бібліотека Франції (Відділ рукописів), Бібліотека Вищої нормальної школи (Париж), Центр Раймона Арона (Вища школа соціальних досліджень), бібліотека Межане (Центр книги в Екс-ан-Провансе). [33] Колишній королівський палац, резиденція Державної ради (верхньої законодавчої палати) і Конституційної ради Французької Республіки. – Прим. перек. «НЛО». [34] Див.: Braibant Guy. Les Archives en France. Р. 86. [35] Так, Колеж де Франс передав в 2002 році свої цінні фонди в Інститут історії сучасної видавничої справи. [36] Див. розділ «Politique culturelle» на сайті: www.culture. gouv.fr (consultation, 30 octobre 2002). [37] «… Архіви складають найважливіший елемент нашої національної ідентичності. Вони демонструють, як поступово складалася французька нація, як формувалися її відносини з іншими народами та спільнотами, які настільки збагатили її. Вони відображають еволюцію громадської свідомості, історію завоювання громадянських свобод і успіхів демократії. Вони – свідки довгого шляху до Республіки. Для всіх французів, для людей усього світу, які вірять в ідеали, синонімом яких є Франція, архіви представляють унікальний у своєму роді скарб. Вони є вираженням історії та пам’яті великої нації… І тому збір, зберігання та оцінка архівних матеріалів є фундаментальним обов’язком держави. У контексті істотних змін в архівній галузі, які відбуваються в останні двадцять років, саме державі належить провідна роль в активізації архівної політики в нашій країні. Багато чого вже було зроблено в минулому, зокрема в тому, що стосується плідної співпраці держави і територіальних об’єднань, і ці досягнення необхідно підтримувати і розвивати. У будь-якому випадку, держава зобов’язана в повній мірі виконувати покладені на неї обов’язки» (Message du président de la République Jac-ques Chirac // Les Français et leurs archives. P. 162-163). [38] Див. статтю: Archives nationales // Dictionnaire critique de la République / Ed. Par Vincent Duclert et Christophe Prochasson. Paris: Flammarion, 2002. P. 640-646.Переклад статті зроблено за російськомовним варіантом (переклад з французької мови М. Черних). Стаття була опублікована у журналі “Новое литературное обозрение” (2005, № 74).