У ці скорботні дні, аби вшанувати пам’ять відомої поетеси, письменниці, громадського діяча та науковця, Архів Університету підготував добірку з інтерв’ю «ідеальної галичанки». Така добірка започаткує рубрику, присвячену життю та діяльності проф. Ірини Калинець із публікацій та передруку її праць та архівних матеріалів, які знаходяться на зберігання в університетському архіві, а також зібраних документів, зокрема, і в інших архівних установах.
Ірина Калинець, студентка філологічного факультету Львівського Університету,
фото 1963 р. (Архів Університету)
«Народилася я у Львові, у робітничій українській христянській родині. Спогади з часів дитинства у мене сумні. Тому що всі ми жили під страхом вивозу. Людей вивозили за будь-що. А насамперед за те, що ти українець.
Коли я вчилася у першому класі середньої школи № 87, нас було 56 учениць. У другому класі залишилось біля двадцяти п’яти. Всі решта були вивезені. Найбільше запам’яталось мені, як шукали ми маминого двоюрідного брата по тюрмах. Його вивезли лише за те, що він був господар. Незабаром його реабілітували. Та сталося це, на жаль, вже після того, як він помер.
Запам’яталася школа, де все було поставлене в рамки атеїстичного виховання: дитину, яка йшла до церкви, страшенно ганьбили. Пам’ятаю зруйновані стрілецькі могили, на які я ходила ще з дитинства. Все це поступово відкладалося в пам’яті і формувало нетерпимість до фальші, до тої дволикості, в якій ми змушені були жити.
Політик не може в умовах такої страшної системи поставити ті принципові питання, які сказали б, що саме та чи інша зміна нас врятує. Він це може зробити тільки в умовах демократизації і гласності. В умовах імперського насильства зробити це було, практично, неможливо. А що Україна так часто перебувала під пресом імперського насильства, то про ці речі говорили поети. Можна сказати, що ми навчилися думати політично через поезію. Вірші стали засобом виявлення тих почуттів, того розуміння, що є свобода.
Відпрацювавши після закінчення школи два роки молодшою лаборанткою в Інституті переливання крові, я поступила в університет, на філологічний факультет. Закінчила вуз у 1964 році.
А вже в 1965-му були заарештовані мої найближчі друзі. Я залишилась на волі лише тому, що в мене народилася донечка. Не минула наша сім’я, однак, в 1972 році – 12 січня мене було заарештовано. Свідками проти мене були виставлені мої вірші і участь у Комітеті захисту прав людини. То були тотальні арешти по Україні, про них уже говорив у інтерв’ю «Ленінській молоді» В’ячеслав Чорновіл. Через півроку був заарештований мій чоловік Ігор Калинець, поет. Обоє ми дістали по шість років таборів суворого режиму, і по три роки заслання. Я відбувала термін у Мордовському політичному жіночому таборі. Там були представниці різних націй. Були у таборі віруючі православні бабусі. Вони в своїх поглядах, хай і наївних, але мало в чому розбігалися з тою оцінкою, яку дають нинішні психологи. Деякі з цих бабусь сиділи вже третій десяток літ. Багато з них були зовсім неграмотні. І ось ми, греко-католики з України, знаходили з ними повне вирозуміння, християнську любов. І ніколи між нами не було сутичок, яка віра чи яке релігія краща. Це говорить про те, що найбільшим ідеалом для справді релігійної людини є любов до ближнього.
Заслання ми вже відбували обоє з Ігорем на Забайкаллі.
Всі ці роки, аж до перших подихів перебудови, я була зайнята науковою працею про історію Київської Русі. Вона видана на Заході. Мені шкода, що не на Україні.
З літа 1987 року ми влилися в активне політичне життя. Були переконані, чим більше буде в нашому місті культурних, політичних, наукових організацій, тим швидше наступить оновлення суспільства. Почав виходити «Український вісник», альманах «Євшан-зілля». Я стала ініціатором створення Асоціації незалежної творчої української інтелігенції. Вона існує з початку 1988 року. Та, на жаль, Спілка письменників УРСР відмовляється визнати Асоціацію, яка, як на мене, теж має право на існування.Разом з Товариством Лева ми організували перші мітинги. Мітинг на могилі Богдана-Ігоря Антонича, мітинг біля пам’ятним Степану Тудору. А вже згодом пішла хвиля політичних мітингів».
«Ленінська молодь», 10 лютого 1990 р.
Фото опубліковане у газеті «Експрес» 23 грудня 2000 р.
«Пані Ірино, якщо повернутися у Ваше дитинство, юні роки… Що в цей період формувало Вас?»
«У дитинстві я аж ніяк не була слухняною – противний характер, а це не вкладалося у критерії батьків, особливо матері, котра мала своєрідне бачення, якою має бути дівчинка у добропорядній галицькій сім’ї. Я ж бо робила майже все наперекір. Наприклад, матері хотілося, щоб я навчалася музики, а я хотіла читати. І замість нот на пюпітр ставила книжку. Тарабаню по клавішах щось несусвітне і гортаю сторінки книжки. Якось мати застала мене за таким заняттям. Ох-хо-хо, що то було… Тоді я вдалася до іншого способу – читати ночами під ковдрою, щоб світло не пробивалося. Душно, нестерпно, але якось не дійшло до пожежі.
«А якою Ви були у школі?»
«Десь у восьмому класі зіткнулися ми з неабиякою, як на ті часи, подією: вчителька почала виставляти явно завищені оцінки нашій однокласниці. Простежили, з’ясували, знайшли виправлений рукою вчительки твір, організували всім класом збори… Без класного керівника. Результат: мені виставили за чверть поведінку «чотири», що дорівнювало двійці. Та це миттєвості.
Над буденними дитячими спогадами превалюють інші, нині незбагненні для юного покоління: приглушений шепіт батьків: «Забрали… вивезли»… Ночами – прислухання до гуркоту машин: де зупиниться, по кого?… Одяг, на всяк випадок, акуратно складений на стільці, щоб усе під рукою, коли прийдуть вивозити. Або п’яний стукіт у двері чобітьми: «Вот, квартіра двокомнатная… Падходіт. Ванная, туалет єсть? На общєм балконе? Нє падходіт. Паіщєм єщьо». Нічний арешт матері, яка пішла на нічне слідство (таку практику ввели енкаведисти, щоб уночі, коли людина стомлена) з кількамісячним братиком (потім помер) на руках.
Перший несвідомий урок, як вести себе на енкаведистському слідстві: мати категорично заперечила всі звинувачення. Сибір нас оминув, та не оминув він багатьох моїх однокласниць – із 52 учениць першого класу 87-ї СШ у другому класі залишилася половина. Особливо запам’яталася одна дівчинка – провчилася з нами заледве перші кілька днів: вона носила хрестик, і вчителька змушувала її зняти його. Дівчинка затулила хрестик рукою… Через кілька днів не прийшла до школи – вивезли з усією родиною.
А ще листи – однокласниця писала з каторги: померли бабуся, дідусь, мати, батько… Далі листів не було. І шкільне (потім) подвір’я – тоді на ньому сиділи, скулившись над сірими клуночками, самі як клуночки, люди, сотні людей під дощем, снігом. Етапи на Сибір.
А ще – воєнні роки. Здавалося б, що може запам’ятати чотири-п’яти-річна дитина? Однак і бомбардування, і висиджування по підвалах, тихо, «щоб бомба не почула». А десь по війні мама нарешті взяла мене зі собою на стрих розвішувати білизну. Що таке стрих? Чому туди не можна було дітям ходити?
На загадковому стриху між балок знаходжу книжку з дивними буквами, настільки дивними, що цього відчуття не позбулася донині. Мати побачила: «Це Божа книжка, йди до божниці (синагоги), там віддаси»… Синагога поруч, через вулицю. Гурт людей у чорному, один – сумний з білим, як папір, обличчям, високий-високий. Так мені видалося тоді, бо був він страшно худий. Я тицьнула йому книжку і кинулася втікати, не слухаючи слів вдячності. Там тихий плач жебонів. Отож, виявляється, на горищі у час війни ховалися євреї, а, тікаючи від облави, забули Біблію, друковану івритом. Минуло майже шістдесят років відтоді – і три роки тому дуже схожу, так само у чорній обкладинці, на тонкому папері Біблію (Старий Завіт), написану івритом, я придбала біля університету.
А ще – майже родинна трагедія: під час екскурсії до лісу на міні підірвався товариш дитячих років, школяр Ромчик Брикайло. На екскурсії мене вже не відпускали. Та роки страху не виховали страху. Радше, навпаки – нетерпимість до насильства.
«Поступ», 27-28 травня 2006 р.
«Коли Ви у студентські роки почали боротьбу, яким був початок-це було осяяння, переосмислення суті речей, вплив товариства?»
«Ми виросли в тому. Нічого не приходило ззовні. Ідучи до школи, я проходила попри ту площу, де під дощем і снігом сиділи на клуночках люди, яких вивозили на Сибір. У класі з 50 учнів лишилося 25. Решта – вивезені. Ніякого осяяння не було. Ми жили під знаком вивозу тільки за те, що українці. Вже змалку відчували, що над нами висить зашморг, що ми сковані, зненавиджені – і ми нічого нового собі не відкривали, ми знали. Всі чекали, коли нарешті здохне Сталін, всі чекали швидшої зміни. Коли прийшов ліберальний Хрущов, так само чекали зміни. Став набагато гірший Брежнєв – але ми далі чекали. Може, в тому є великий сенс – в інтуїтивному розумінні необхідності змін. І це не було голослівне чекання. У нас було гарне товариство, ми багато між собою говорили. Як світлий промінь – людина, яка знайшла шпаринку, – В’ячеслав Чорновіл. Він зрозумів, що треба щось робити, видавати «Вісник», щось писати, працювати. Я думаю, що саме та сторона його праці ще буде належно оцінена».
«Поступ», 5-6 грудня 2000 р.
«П. Ірино, під якими враженнями найчастіше писалися Ваші вірші?»
«Тепер вірші не пишу. Всі мої збірки – це переважно поезія шкільних, студентських і табірних років. Знаєте, у молодості вірші пишуться під будь-яким враженням. Молоді люди завжди імпульсивніші, завжди намагаються викласти на папір свої емоції. Та поетом у нашій родині є Ігор, я собі так, бавилася. Деякі художні твори, зокрема казки для дітей, я тепер доопрацювала. Але загалом цілком перейшла в науку. Мені хотілося б щось таке писати, але не маю часу. Наука виявилася не меншою казкою і загадкою».
«Що змусило Вас стати в ряди дисидентів тоді, у совєтські часи, і що не дає спокою дотепер?»
«Нині мені той час здається дивним і водночас сповненим сенсу. Всі ми знали, проти чого боремося. Ворог був конкретний, який топтав те, що є духовністю нації, її самобуттям. Сьогодні я, на жаль, не можу аж так розмежовувати. Та в сучасному світі далі залишаюся дисиденткою… Важко сказати, чи це був виступ. Про це можна говорити, коли беруть зброю у руки. Ми ж просто так думали і так говорили. А чому не боялися? Очевидно, не маємо тих гальмівних інстинктів: страху, покори, підлабузництва, угодовства. Не дано нам цих рис характеру. Хоча тіньова сторона, звичайно, існує, як і в будь-якої людини, і вона не дуже приємна».
«За вільну Україну», 10-11 січня 2003 р.
«Чим ви рятувалися, коли вам було дуже важко?»
«Коли було важко? Молодше покоління вважає, що важко було тоді, коли я була в таборі. Однак, це не так. Тому що там було присутнє відчуття певної мети. Ми жили без образи на суспільство чи ситуацію, через яку кожен з нас потрапив до табору.
Адже це зрозуміло – в тоталітарному устрої, якщо ти хочеш говорити те, що думаєш, поступати так, як вважаєш за потрібне, «дорога у світле майбутнє» завершується ув’язненням. Але й у тім був свій резон: там, у політичних таборах не було вже ні страху, ні звиклої для умов «великої зони» обережності – ми говорили все, що хотіли, не боялися ні підслуховування, ні доносів, врешті, говорили правду в очі табірному начальству, й на загал чулися набагато вільнішим, ніж на т. зв. волі. Недарма ж бо казали «велика зона» – весь СРСР, «мала зона» – табори.
Упевнена, що моїм рідним, які залишились удома, було набагато важче. Батькові, мамі, неповнолітній дочці, вона тільки пішла в перший клас. А коли я повернулася, вона вже школу закінчувала.
Правда, в час заслання я мала можливість відвідати рідних. Через шість років, 1978 року. Летіла літаком, нікого не повідомивши. Вийшла в місто ввечері, було тихо й спокійно. Львів був освітленим, чистим та прибраним. Ішла пішки, на Ратушевій площі уявилося – з охайних брам виходять поважні міщани, місто ще спить, але вже чути тихий шепіт – готуються вивезти товари на продаж ремісники…».
«День», 23 червня 2006 р.
Фото опубліковане у газеті «За вільну Україну» 3 листопада 2000 р.
«Що тепер надихає і Вас, і пана Ігоря на написання казок?»
«Перша казка появилася ще перед моїм арештом. Тоді мене дуже часто звільняли з роботи – я працювала в школі. Єдине, на що я мала право, – це заміняти когось із вчителів. Рік-два пригріюся в школі, тут же ж викликали директорів в обком і питали: «А чому це вона в тебе працює?». Наприклад, працювала я в 63-й школі. А директором там тоді був Петро Яцина. Він, бідолаха, чимало пережив, бо кожного разу його викликали. Ну, уявіть собі, неподалік працював В’ячеслав Чорновіл, він бував у тій школі. Це був час, коли із діаспори багато хто приїжджав, вони приходили до школи. А вона бідненька, убога, владі не дуже хотілося, щоб хтось бачив, якою насправді є українська школа. Ну, а крім того, звичайно, сама моя позиція не подобалася.
Але контакти з дітьми я мала – і з молодшими, і зі старшими довелося працювати, з приємністю згадую про це. І власне тоді я спробувала писати казки. Але потім мене заарештували. І уже в таборі я знову повернулася до них. Там я написала казку про Олеоля. Історія її написання – дуже містична. Мене посадили до карцеру. У карцері були нари, які закривають від п’ятої ранку до десятої вечора – лежати нема де. І ти цілий день ходиш по цій куценькій камері. Газети нема, жодної книжки немає. Для мене, яка не могла більше як десять хвилин навіть поїзда чекати, там чекати два тижні (а одного разу я була в карцері три тижні) – було трагедією.
Коли ми разом з Надійкою Світличною перебували в карцері, я складала вірші, а Надійка запам’ятовувала їх – бо ніде було записати. Або я читала напам’ять вірші Тувіма польською мовою, Надійка перекладала їх українською, а я запам’ятовувала переклад. А коли в карцері сам, що ж його робити? І ось я себе настроїла на постать Андерсена, бо в дитинстві страшно любила його казки. Я подумала: якщо безсмертя є, то, може, мені Андерсен щось би підказав?
І ось мені навіялася така казка – про Олеоля. Про хлопчика, який живе на Місяці і носить на Землю сни дітям. І коли я вже приїхала у велику зону і своїм товаришкам розповідаю цю казку, раптом Наташа, зовсім молода дівчина з Уралу, й каже: «Чекай, чекай, у мене тут є книжка про Андерсена». Я відкриваю їм бачу – Олеоль, виявляється, це датський волок снів».
«Високий Замок», 6 грудня 2000 р.