“Руська література у львівському університеті”

Руська литература на львівськімъ университеті

Русь, 1867 р.

Одъ 1848 ажъ до 1867 року, отже чи не цілихъ девятьнадцять літъ гостить признана и заведена наука руськоі литератури на львівськімъ университеті, девятьнадцять літъ п. Головацький трудолюбний и многонадійний колись мужъ для галиць­коі Руси, вислідователь и учитель народного руського язика въ молодшихъ літахъ, стоявъ на поприщи для Руси цілоі такъ важкімь и далеко сягающімъ, девятьнадцять літь нашу молодіжъ учивъ; а ми нині зъ горемъ и жалёмъ бачимо, що тихъ, для иншихъ народівъ такъ многозначнихъ, девятьнадцять літъ учи­тельства руськоі литератури перейшли безъ всякого овочу и хісна для насъ и суть для насъ неповоротними! За девятьнадцять літъ науки того прославленого мужа, не виучився и одинъ зъ молодшихъ на стільки, щоби на лучай опорожнення тоіжъ катедри було єі кимъ заступати. Кількохъ людей, которі дечого въ руській литературі зъуміли, сами училися, або слухали въ Відни; у Львові и одинъ не ви­нісъ хочби и половичне знаннє.

Зъ тоі то причини стали всі, коли Головацького відсунено, глядати чоловіка, для діла того роботающого и ділови тому, самому лише відданого, и на сего и на того мізку­вали; та щожъ, намъ високопоставлені мужі, которі, хочби о всімъ, то о руській литературі певно найменше, мають поняттє, забігли дорогу.

Именовано не питавши, (не насъ, але нікого такій; хочби объ тімъ и годилося було цілу Русь справедливо спитати) не увідавши, на заступника катедри, котора въ нинішній добі не лише для розвою руськоі народноі литератури, але и въ политичнімъ погляді такъ далеко сягающі наслідки мати мусить, доктора философиі и учителя филологиі класичноі въ руській гимназиі: пана Емилияна Огоновського.

Немавши впередже ніколи догідного лучаю, п. Огоновського, що до ёго віри и прямовання, яко Русина, близше пізнати, хоча й чули всякі, собі часто противні, про нёго толки; було конечностею намъ послухати, що и якъ говорити буде самъ заступникъ катедри о университетськоі.

Въ суботу минувшу зібралося слухачівъ на стільки, що неставало й місця въ призна­ченій сали: доказъ явний, якъ то сама молодіжъ, котора впередже на виклади руські и непоказовалася, чує потребу иншого прямовання тоі катедри, заступающоі для насъ майже все руське на университеті. Зібрані цікавостею, одні и другі надіючися, лише оддихали.

Яку-жъ ціху мала отже, и яке вдоволеннє розляла промова вступна новоименованого заступника?

Головний хідъ вступного слова бувъ менше більше такого закрою: «Тронувши о тяжку задачу, бути учителемъ руськоі лите­ратури на университеті въ часі тімь, де язи­кові и правописні спори ведуться, думає п. Огоновскький, що ми повинні опертися на науку стариннихъ ділъ и слідити розвій язика нашого по нині. Зъ тоі завязки переходить вінъ, що на підставі язикового уміння ми за­дачу маємо, литературу народню розвивати.

На народню литературу звернувши легко и безъ всякоі горячости, споминає за туюжъ на Украіні зъ єі перетвореннємъ за Шевченка, нагадує, що не знавши украінськихъ ділъ, од­рубно робила Галичина, именно зачавъ М. Шашкевичъ; однако послідні часи сходинъ литературнихъ зъ Украіною зовсімъ понимає.

Поминувши такъ одинъ порігъ, зверта­ється знова до Украіни, виказує що таяжъ дальше відъ Галичини поступила и промавляє, що конечностею єсть Галичанамъ Украіну до­ганяти. Якъ, чи разомъ зъ Украіною, чи осібно йти, не каже и кінчить програмою по­давань.» – По міжъ тими головними затиками вплітає млаво спомини коротенькі за бл. п. дра. Осадцу и єго граматику, яко красний материялъ до будущихъ робітъ граматикальнихъ; зъ більшимъ однако знаннємъ и подробностею наводить приміромъ латинську и грецьку литературу, наче на те лише, аби о своімъ много не сказати. О язиці самімъ литературнімъ и правописи, помимо, що въ самімъ початку бачливость слухачівъ самъ на те звертає, и словечкомъ близше не згадує. Ціла промова хотя не єсть не консеквентно держана; однакожъ не переведена такъ, якъ єі початокъ надіятися обіцявъ, и єсть просто сказавши, ізда міжъ двома берегами, зъ плохо закритою увагою, на которий зъ нихъ не попасти.

Вступне слово те, яко исповідь руського учителя вступаючого нині на университетъ, не могло очевидно загально ні москвичівъ кількохъ тамъ бувшихъ, ні щирихъ народовцівъ, задоволити и лишило на оба боки однаке вдоволлє и однакі надіі.

Якъ зъ одноі сторони приговоръ: «Моі Панове» не по нутру станувъ москвичамъ; такъ, хотя п. Огоновський старався очевидно показатися яко чистий Русинъ, не припали и не припадуть до вподоби народовцямъ закін­чення часовихъ на тверде Л, отъ якъ: булъ, которе одно слово стаєтьса дивовиже – божъ воно або былъ або бувъ, а ніколи булъ бути не може. Воно ніби таки собі «ехtrа-галицьке».

Не поставлений на те даевникъ политичний, заходити въ язикові розправи, то-жъ тоті и кому иншому до того покликаному лишаємо; але натомість нашою задачею, заступати вірно поставлений пропоръ нашого народного прямовання. Въ ділі тому отже ми скажемо наше слово такъ за, якъ и для п. Огоновського.

Нерішенность тогожъ п. дра не приведе ні єго до заміренноі ціли, ні придбає загаль­ного, якого небудь хісна для духового розвою Руси – єго самого поставить вона на місце незнатности; а Русь, коли тая на университетъ опиратися схоче, заведе у нетечу, де все устає життє и поступованнє. Середноі дороги у насъ уже не має: або ділъ народний, сто­ящий на тій земли и въ тій державі, де живе; або ділъ москвичівъ, которий своє спасеннє и будущу долю въ Москві бачить.

По одній стороні – по народній – Кулішова правопись, однаке прямованнє зъ Украіною; по другій стороні – московскій – етимология и «русскоє убhжденіе» и дорога въ Москву. Хто боітся може и сёго и того, нехай не кладе палцівъ поміжъ дверми; бо притиснуть, до гіркого болю.

Не думаємо ми, що п. дръ Огоновський захоче відограти ролю сумну передпосліднихъ літъ п. Головацького, которий того дослужився, що, ледва два місяці минуло, якъ ёго не має, а вже й ворона за нёго, окрімъ одного ёго органа, не крякне; ми вірити єще хочемо, що хочъ п. Огоновському де-що підкидують, сей учитель стане, рішущо по стороні народовцівъ и піднесе тимъ упалу охоту и духа молодежи, – що п. Огоновський опреть­ся, що до народноі литератури, на великихъ земляківъ нашихъ Украінцівъ и не буде кертичними ходами нашихъ галицькихъ просвітителівъ ходити. Ми сами звова симъ прилю­дно обявляємо, що всякий, не зъ громадою народною обнимаючою цілий свічний світъ пятьнадцять-милионового руського народа, замірений хідъ, лише ворогованнємъ и прямованнємъ у намъ противні табори уважати мусимо и будемо.

Єще разъ пригадуємо, що у насъ уже середноі дороги не має; а той, що по приповідці народній: «одъ одного берега одставъ, а до другого не доставъ», борше втопиться, ніжъ ёму те єще нині віриться.