Спомини – то річ вельми відповідальна, що проходить крізь серце й мозок. Це наче окремі спалахи пам’яті, які, одначе, викристалізовуються в певну цілісність.

Мої спогади про ректора Є. Лазаренка – це спогади рядової студентки, дуже далекої від керівництва.

У середині 50-х років в університеті не було так багато студентів, як тепер. А ми, студенти початку п’ятдесятих… З погляду сьогодення дивлюсь на нас… Обпалених війною, застрашених вивезеннями й арештами, звиклих до всього. Правда, англійський відділ був дуже спеціальний. Відділ міських, головно, дітей, з малою кількістю «местных девочек». У нашій уяві англійська мова, англійська література – то було щось дуже особливе, далеке від нашого рідного. Такі були ми, але ж ідеться не про нас, а про нового ректора університету.

Спершу якось мало цікавило нас, що в університеті – новий ректор. А тоді просочилася дуже цікава інформація: виявляється, новий ректор постійно розмовляє українською мовою, навіть удома, як стверджує секретарка, бо ж чує його розмови по телефону. Оце вже нас дуже зацікавило: невже ректор, велика, вчена людина, – такий же, як і ми?!

А одного разу трапилася така цікава розмова. Була так звана жовтнева демонстрація, і ми безнадійно довго стояли на вул. Краківській. Отут і наткнулися на ректора. Зав’язалася розмова. Коли довідався Євген Костянтинович, що ми – студенти відділу англійської філології, та й до того ж п’ятикурсники, став розпитувати про теми наших дипломних робіт. Наш однокурсник грузин Тіберій Гогоберідзе сказав, що пише дипломну про Байронів цикл «Гебрейські мелодії», і почув від ректора-геолога ось яке запитання: «А Ви не пробували провести певні паралелі між романтизмом Байрона і поезією Ніколоза Бараташвілі? Чого тільки вартує його поезія «Блакитний колір!». Мене ж ректор-геолог запитав: «Отже, пишете про народність поезії Роберта Бернса. Гадаю, з Франковими перекладами знайомі?» Та ні, не читала я тоді Франкових перекладів (тільки що опубліковано поетів 20-томник), а наш грузинський колега ледь чи знав про творчість Ніколоза Бараташвілі. Минуло чимало років, доки я повністю усвідомила зміст сказаного Ректором, його прагнення і розуміння необхідності впроваджувати українську культуру в світовий обшир, його ерудицію. Але й тоді зустріч, коротка зустріч справила на нас неза-бутнє враження.

А оце виринає інший спогад, уже з початку 60-х років. У київській філармонії закінчився концерт оркестру з Нью-Джерсі. Наші музиканти намагаються спілкуватися з американськими колегами, однак перешкоджає фатальний мовний бар’єр. На прохання знайомого віолончеліста (я тоді вже викладала англійську мову у Львівській консерваторії) починаю перекладати – до речі, вперше у житті. Мені надзвичайно цікаво, я повністю віддана міжмовному спілкуванню… І раптом зауважую поруч себе ректора Євгена Костянтиновича… Стає мені якось не по собі, адже ніхто не доручав мені перекладати, а спілкуватися з іноземцями не дозволяли (це ж не сьогоднішня психологія, а тодішня). Підходжу до Євгена Костянтиновича, а він, на моє здивування, вітає мене з гарним перекладом. Згодом проф. Б. Задорожний казав мені, що навіть на вченій раді університету ректор згадував оцю зустріч зі мною на підтвердження високого фахового рівня випускників англійської філології.

Згодом було ще немало зустрічей з Ректором Франкового університету. Часто були це не особисті зустрічі: Євген Костянтинович систематично відвідував українські національні святкування, що відбувалися в концертному залі Львівської філармонії. Обличчя Ректора жваво відображало все, що відбувалося в Його благородній душі. Незабутні моменти: публіка (а то була особлива львівська публіка, такої вже немає!) вітає С. Людкевича («львівського характерника з когорти безсмертних») після виконання його кантати-симфонії «Кавказ» чи кантати «Заповіт»; перші післягулагівські фортепіанні виступи В. Барвінського… Усіх цих подій не злічити. Євген Костянтинович – завжди на балконі залу, до краю захоплений і схвильований…

Були й короткі зустрічі в Києві. Євген Костянтинович завжди знаходив час зупинитись, розпитати про наукові справи, підбадьорити. А це важило так багато! Минули десятиріччя, а спогади заставляють серце частіше битися, роблять і тепер життя цікавішим.

Передруковано з: Євген Лазаренко – видатна постать ХХ століття / [автори доповідей і упоряд. О. Матковський, П. Білоніжка, В. Павлишин; відп. ред. І. Вакарчук]. – Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2012.