14 березня 2012 р.

Учасники: Гуркіна Світлана (науковий співробітник Інституту Історії Церкви УКУ), Шуст Роман (декан історичного факультету ЛНУ ім. І. Франка), Осередчук Ольга (завідувач Архіву Університетету), Дудяк Олег (викладач ЛНУ ім. І. Франка), Дух Олег (викладач ЛНУ ім. І. Франка), Ільків-Свидницький Микола (викладач ЛНУ ім. І. Франка), Герун Василь (архіваріус Архіву Університету), Мельник Мирослава (архіваріус Архіву Університету), Воловецька Павлина (архіваріус Архіву Університету), Ковтун Христина (архіваріус Архіву Університету), Степовий Юрій (науковий співробітник музею «Територія терору»), о. Олег Грім (монастир св. Онуфрія), Кравченко Марія (аспірантка ЛНУ ім. І. Франка), Боришко Володимир (студент групи ІСТ-27), Клюкін Віталій (студент групи ІСТ-27), Лучечко Іван (студент групи ІСТ-27), Баран Володимир (студент групи ІСТ-25), Дриль Юлія (студентка групи ІСТ-25), Лазурко Ольга (студентка групи ІСТ-25), Дзюба Христина (студентка групи ІСТ-25), Федорів Софія (студентка групи ІСТ-25), Стаськевич Ігор (студент групи ІСТ-36), Дністрян Леся (студентка групи ІСТ -25), Шендюх Петро (студент групи ІСТ-26), Курій Назар (студент групи ІСТ-26), Іванкевич Христина (студентка групи ІСТ-27), Андрейко Мар’яна (студентка групи ІСТ-26), Ясінська Віта (студентка групи ІСТ-27), Стасів Олена (студентка групи ІСТ-25), Сиса Богдан (студент групи ІСТ-25), Лакома Марія (студентка групи ІСТ-25), Марків Марія (студентка групи ІСТ-25), Гаврилишин Тетяна (студентка групи ІСТ-27), Перегінець Катерина (студентка групи ІСТ-27), Гавриляк Олена (студентка групи ІСТ-27), Довгань Соломія (студентка групи ІСТ-27), Табінська Ірина (студентка групи ІСТ-27), Калинець Олег (студент групи ІСТ-25), Огородник Вікторія (студентка групи ІСТ-25), Івашутіна Катерина (студентка групи ІСТ-25), Юрків Максим (студент групи ІСТ-27), Черник Юлія (студентка групи ІСТ-27), Худзік Марта (студентка групи ІСТ-27), Пілінкевич Ірина (студентка групи ІСТ-26), Дудич Тарас (студент групи ІСТ-26), Вітрів Микола (студент групи ІСТ-26), Поддубицький Юрій (студент групи ІСТ-26), Гулько Ольга (студентка групи ІСТ-24), Бей Назар (студент групи ІСТ-26), Курташ Володимир (студент групи ІСТ-26), Вінярчик Наталя (студентка групи ІСТ-26), Білозір Юлія (студентка групи ІСТ-27), Полухіна Вікторія (студентка групи ІСТ-27), Дуридівка Дмитро (студент групи ІСТ-26), Наказнюк Тарас (студент групи ІСТ-26), Довгаль Юрій (студент групи ІСТ-26), Жолондик А. (ІСТ-25), Ромащенко Тарас (студент групи ІСТ-27), Чорнопіщук Сергій (студент групи ІСТ-37), Мартинюк Тарас (студент групи ІСТ-25), Здебська Наталія (студентка групи ІСТ-33), Перевізник Юлія (студентка групи ІСТ-35), Греділь Олена (студентка групи ІСТ-25), Мілян Назар (студент групи ІСТ-25), Лоштин Назарій (студент групи ІСТ-34), Сметанська Олена (студентка групи ІСТ-25), Пасічняк Андрій (студент групи ІСТ-25), Назар Андрій (студент групи ІСТ-27), Логазяк Ігор (студент групи ІСТ-25), Хомич Петро (студент групи ІСТ-25), Петрів Роман (студент групи ІСТ-25), Матисякевич Зеновій (студент групи ІСТ-27), Потічний Володимир (студент групи ІСТ-25), Князь Юрій (студент групи ІСТ-27), Огоновська Діана (студентка групи ІСТ-26), Дмитрук Роксолана (студентка гурии ІСТ-26), Лозовська Ореста (студентка групи ІСТ-26), Савицька Лілія (студентка групи ІСТ-26), Гаранько Ірина (студентка групи ІСТ-26), Богута Олена (студентка групи ІСТ-26), Пасечник Оксана (студентка групи ІСТ-26), Рой Ольга (студентка групи ІСА-51с), Алексійчук Аліна (студентка групи ІСА-51с), Огоновський Олег (студент групи ІСА-51с), Гадада Олег (студент групи ІСА-51с), Яроцький Володимир (студент ІСТ-27), Воробець Роман (студент групи ІСТ-27), Козак Микола (студент групи ІСТ-27), Фацинець Іван (студент групи ІСТ-27), Івасик Богдан (студент групи ІСТ-27), Кучеренко Ігор (студент групи ІСТ-27), Павлів Маркіян (судент групи ІСТ-24), Кінаш Людмила (студентка групи ІСТ-25), Янцур Леся (студентка групи ІСТ-25), Шмігель Ігор (студент групи ІСТ-26), Шкарвін Степан (студент групи ІСТ-26).

Стенограма засідання семінару:

Світлана Гуркіна. Хочу подякувати організаторам архівного семінару за запрошення і за можливість поділитися з Вами напрацюваннями Інституту Історії Церкви, а також почути від Вас запитання, які можуть наштовхнути нас на нові напрямки роботи. Хочеться вибачитись за те, що буду мало розповідати про архівні справи, бо, на жаль, я не є архівістом, а є більше користувачем архіву, але як користувач зможу Вам пояснити певні речі.

Цей архівний проект є частиною основного проекту усної історії, з якого, власне, і почався Інститут Історії Церкви. Почалось все з того, що в 1992 році в Україну приїхав випускник докторату Гарвардського університету Борис Гудзяк, який мав конкретну мету і конкретний план. Україна тільки-но стала незалежною і тільки-но вийшла з підпілля Українська Греко-Католицька Церква. Постало питання: як жила та церква стільки років, починаючи від її ліквідації на офіційному рівні в 1946 році? Що відбувалось в цей період? Звичайно, Ви можете сказати, що необхідно піти в обласний архів або архів СБУ. Там описано те, що відбувалось з церквою у цей час. Але це лише одна, офіційна сторона підпільного церковного життя. Тому, ще юний хлопець Борис Гудзяк поставив собі за мету довідатись, яким насправді було життя церкви у підпіллі в цей період, і чи можемо говорити, що це була справді церква. Для цього він вирішив застосувати методику усної історії як один із методів більше довідатись про тих, чиї голоси не було чути. На Заході це був досить добре опрацьований метод, який почав поширюватися з другої половини ХХ століття у Великобританії, США. Майже в кожній західній країні виникали такі проекти – як на державному рівні, так і на рівні приватному, коли люди самостійно збирали історію вулиці, історію містечка. Власне, Борис Гудзяк сам розпочав збирати перші інтерв’ю після того, як йому вдалось розпитати кількох людей (людей, які могли щось розповісти, йому зазвичай рекомендували). За допомогою Інституту історичних досліджень були розроблені питальники, які стосувалися семи категорій людей, опитування яких могли розкрити картину існування церкви у підпіллі. В записниках містилось 150 питань, які були розбиті на сім блоків. Перший блок стосувався особистих даних, молодості, світогляду тощо. Якщо, до прикладу, опитували старших людей, то інтерв’юерів найбільше цікавив період до кінця Другої світової війни. Наступний блок – це питання про репресії і ув’язнення, ще наступний – період заслання. П’ятий блок – життя в підпіллі, тобто як люди це переживали, що робили, як спілкувались, чи знали священників, монахів і т. д. Шостий блок – це період виходу з підпілля. Сьомий блок – «Світоглядний типаж» – є найбільш філософсько-богословським. Він, для прикладу, містить такі питання: «Як на Вашу думку християнин повинен охороняти несповідні, Богом дані права. Такі питання створювались для того, щоб люди могли переосмислити те, що щойно розповіли. Інтерв’ю на основі запитників були сформовані у два фонди. Перший фонд – фонд персоналій, який становить основу архіву усної історії Інституту Історії Церкви. Це майже 99 %. Якщо говорити конкретно, з 1992 році і до сьогодні було сформовано 1921 особову справу.Це означає, що справа заводиться на конкретну особу, про яку найбільше розповідається в інтерв’ю. Це може бути або сам оповідач, або особа, про яку він найбільше розповідає. Крім фонду персоналіїв є також фонд тематичних архівів. Тут розроблено перелік тем, і до цих тем кожен підбирає тематичне інтерв’ю. Цих тематичних інтерв’ю не є багато. Це всього-на-всього 37 справ, але вони справді розкривають конкретні теми. Ви спитаєте, які хронологічні межі архіву? Хронологічні межі, про які йдеться в інтерв’ю, охоплюють, як правило ХХ століття, тобто найстарші оповідачі – це кінець ХІХ століття, 1895-1899 роки, наймолодші оповідачі – це 70-ті роки ХХ століття. Це третє покоління людей, які були народжені за часів радянської влади і мали дуже опосередкований зв’язок з подіями, про які йдеться. Окрім інтерв’ю, людей, яких опитували, просили поділитись фотографіями з того періоду, збереженими документами. Наприклад, священики, які були висвячені до 1946 року (а в архіві Інституту Історії Церкви зберігається близько сорока інтерв’ю з такими священиками), ще зберігали грамоти про їх висвячення, табелі з навчання, про закінчення гімназій та інші документи, різноманітні фотографії. Якщо Вас цікавить період ХХ століття, зокрема, міжвоєнний період, то певну інформацію Ви звичайно зможете знайти. Крім того, фотографії надходили цілими колекціями, часом люди дарували цілі альбоми. Ці фото оформлялись окремо як фото-колекція. Вони описувались, опис вносився в комп’ютер, і був розроблений паперовий каталог. Майже вся інформація дублювалась в паперовому і електронному варіантах. Окрім того, в архіві існує окремий аудіо-фонд. Це аудіо-касети. Оскільки якість плівки не є довготривалою, вони були переведені в аудіо-формати, почищені і переписані на жорсткі диски. Якщо Ви захочете користуватись нашим архівом, Вам видадуть роздрук інтерв’ю, а також, за Вашим бажанням, аудіо-варіант, оскільки не все, що людина говорить, записується в транскрибованому вигляді на папері.

З переведеними в тест інтерв’ю працюють редактори. Таке інтерв’ю проходить дві редакції. Друга редакція вважається остаточною. Саме з другою редакцією працюють наші науковці та студенти. Для них спеціально ще в 1999 році Львівською богословською академією започатковано науковий семінар на четвертому курсі навчання – «Жива історія: підпілля УГКЦ». Саме так і називається основний проект. Студенти мали можливість ознайомитися з методологією усної історії, відшукати свідків тих подій і взяти своє власне інтерв’ю. Всі ці інтерв’ю є заархівовані і зберігаються в Інституті Історії Церкви. Крім того, нашим архівом користуються науковці, історики, дослідники, богослови. Певні результати вже можна спостерігати, певні матеріали навіть вийшли друком. Крім згаданого вище наукового семінару, досвідом на основі методології, яка була опрацьована в Інституті Історії Церкви з допомогою Інституту історичних досліджень, скористалися також монаші чини і згромадження, які започатковували свої власні збірки усних інтерв’ю. Вони мають їх вже досить добре упорядкованими. Мова йде про отців-студитів, які в Уневі мають свій архів усної історії. Крім того, вони пішли далі і почали робити різноманітні відео-проекти. Зокрема, брат Іреней Волошин, який був слухачем цього наукового семінару, з власної ініціативи започаткував збір інформації у форматі відео. Сто відео-інтерв’ю з найстарішими учасниками підпілля також було зроблено Інститутом Історії Церкви. Вони були зроблені на професійній плівці і також зберігаються в Інституті Історії Церкви.

Що стосується географічним меж, оскільки ми говоримо про УГКЦ у підпіллі, то і територія відповідає приблизно тим межам, де знаходилась Галицька митрополія до її ліквідації, а також Мукачівська єпархія. Тобто це Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Закарпатська області. Крім того, окремі інтерв’ю взяті з-поза меж цього регіону. Наприклад, інтерв’ю збирались також і в Рівненській, Донецькій областях, там, де є переселенці з наших теренів. Так само були взяті кілька інтерв’ю в Караганді. Там було заслано багато греко-католиків, і не всі з них повернулись. Багато-хто там залишився. Інтерв’ю брались також в Омську, оскільки туди також відправляли у виправно-трудові табори. Є кілька інтерв’ю з Польщі, переважно з Перемишля, і з території Румунії, зокрема, з місцевості Рона-де-Сус. Це повіт Марамуреш, де так само були греко-католики. Як Вам відомо, Греко-Католицька Церква в Румунії також була ліквідована. 5 інтрев’ю є з території США. Це вже більше тематичні інтерв’ю про життя греко-католиків в повоєнний період. Це переважно територія Бостону, Вашингтону, Чикаго, з тих територій, де були найбільші осередки греко-католиків.

Матеріали Інституту Історії Церкви були використані, коли відбувався беатифікаційний процес в 2000 – 2001 році. Під час візиту Папи Івана Павла ІІ було беатифіковано 27 новомучеників. Невелику часточку у проголошення новомучеників внесли усно-історичні свідчення.

Що стосується музею, то, варто зазначити, що люди, у яких беремо інтерв’ю, дарують також речі: від церковних риз до образочків, які буди дорогоцінними в той період, коли було заборонене поширення релігійної літератури. Ці музейні речі є каталогізовані. Зараз їх є більше тисячі експонатів, на основі яких було створено дві невеличкі експозиції. Одна представлена в кімнаті-музеї Йосипа Сліпого, друга представлена в семінарській кімнаті ім. Ірини Шипули. Ця експозиція була створена ще до приїзду в Україну Папи Римського Івана Павла ІІ. Експозиції є стаціонарними. В майбутньому, коли будуть збудовані корпуси Українського Католицького Університету на вулиці Стрийській, планується виділити ціле приміщення під музей, де будуть експоновані ці речі. Крім того, матеріали з фото-архіву, а також колекції використовуються у різних науково-популярних виставках. Вже два роки мандрує територією Галичини виставка, присвячена двадцятиліттю виходу УГКЦ з підпілля «Крізь терни катакомб до світла воскресіння». Виставка представлена на двадцяти банерах. там коротко представлено аспекти з історії Греко-Католицької Церкви в фотографіях та документах.

Ольга Осередчук. Ми знаємо, що на основі архівних матеріалів Інститут Історії Церкви проводить багато наукових досліджень. Чи могли б Ви нам про них розповісти?

Світлана Гуркіна. Наукові дослідження стосуються повоєнного періоду, а також теми «Катакомбна церква». Серед цих досліджень хочу виділити книгу Наталії Шліхти, викладача Києво-Могилянської Академії, про Православну Церкву в Галичині в 1960-70-ті роки. Автор опрацьовувала інтерв’ю з «возз’єднаними» священиками – тими, які перейшли під православну юрисдикцію в 1946-1947 роках. І, зокрема, досліджувала те, як саме вони сприймали те, що з ними відбувалось вже як з православними священиками. Н. Шліхта у своїй публікації піднімала питання становища західноукраїнських єпархій в складі екзархату УПЦ, зокрема, як вплинуло включення цих єпархій в склад екзархату, і чи відбулася русифікації чи навпаки українізація екзархату.

Загалом тематика наукових досліджень є дуже різною: тема сесійних семінарів (як відбувалось релігійне навчання), тема конспірації в цей період тощо. Ми завжди готові співпрацювати з студентами, які цікавляться цими темами. Є створений детальний каталог планів інтерв’ю. Він навіть розбитий на основні тематики. Серед них – «Роль мирян в житті підпільної церкви», «Пристосування – опір» (наскільки ця церква була закритою), «Стосунки з радянської владою» (як це сприймалось людьми, чи були вони на маргінесі, чи вважали себе радянськими людьми?). Цікаво простежити паралелі між різними поколіннями греко-католицьких священників у підпіллі, адже за час підпілля виросло три покоління греко-католиків. Як я вже згадувала, граничний вік наймолодших, кого опитували, близько сорока років.

Ольга Осередчук. Ви розповідали, що проект побудований на зборі інтерв’ю. Нам відомо, що багато матеріалів до історії церкви знаходяться в архівах СБУ та МВС. Чи звертались Ви до них, аби вони Вам надавали подібні матеріали? Якщо не звертались то чи плануєте, можливо, звертатись?

Світлана Гуркіна. Ви праві, що дуже багато матеріалів є в державних архівах. Частково ми працювали в галузевому архіві СБУ у Києві. Зокрема, були опрацьовані справи заарештованих ієрархів і справи каноніків: отця Олександра Ковальського, особистого секретаря митрополита Андрея Шептицького, справа Йосипа Сліпого, Володимира Грицая та ін. Частково були опрацьовані матеріали архіву СБУ у місті Львові. Маємо на меті і надалі опрацьовувати ці матеріали. На жаль, вам відома політика: ці матеріали можна лише переписувати. Тому мусимо обходитись тим, що нам вдається опрацювати. Мій колега, отець Тарас Бублик, працює над питанням про легалізацію церкви, виходу її з підпілля. Це період 1986 року, коли почалась перебудова. Звичайно, він опрацьовує матеріали з архіву КДБ, партійних архів, документи обласного архіву, а також усні історичні свідчення. Матеріали усної історії є дуже суб’єктивними, і цінність їх полягає в тому, що при великій кількості цих матеріалів можна бачити певні тенденції в тому, про що люди говорять, а що вони замовчують. Як показує практика, люди не про все говорять, є багато такого, про що вони Вам не розкажуть. Були такі випадки, коли інтерв’юери просили розповісти про те, як відбувався арешт, про побут людини в тюрмі. Психологічний момент також існує, і потрібно пам’ятати, що інтерв’ю – це не лише відповіді на шаблонні 150 запитань, це розмова двох людей, і те, наскільки людина Вам відкриється, залежить від того, наскільки вона Вам довіряє. Були також такі випадки, що люди були дуже відомі в часи підпілля, але коли до них звертались з проханням розповісти про це, вони відмовлялись давати інтерв’ю, кажучи, що не пам’ятають нічого з тих часів. Люди не хотіли розповідати, можливо, через страх. Адже дехто ще й досі боїться розповідати про минуле, є болючі теми, про які люди просто відмовляються говорити. Наприклад, якщо людині відомо про те, хто був зрадником, то про це також відмовлялись говорити, оскільки родичі цієї людини ще живуть і т. д. Дехто погоджується розповідати за умови, коли інтерв’юер виключить мікрофон, і розмова залишається поза записом. Був випадок, коли інтерв’ю брали в старенького священика, чиї діти не знали про те, що він розповів. Через деякий час вони подзвонили в Інститут і сказали що інтерв’ю відбулось без їхнього дозволу. Таким чином, інтерв’ю виявилось закритим. Багато-хто з людей звертається до нас з проханням зробити копії з інтерв’ю, які давали їхні старші родичі. Адже люди померли, а їхній голос все ще зберігається.

Незважаючи на загальну академічну мету, створення цього проекту у 1992 році мало дві мети. Одна мета була, власне, академічна – зібрати весь масив інтерв’ю і супровідного матеріалу до них, інша мета – постуральна. Адже багато старших священників не були забезпечені в матеріальному плані, і була можливість звертатись до організацій, які могли допомогти таким потребуючим людям. Ви знаєте, що в церкві немає пенсійного фонду, а тому шукались кошти, щоб допомогти стареньким людям, які не мають особливої підтримки з боку родичів. Крім того, кожній людині, яка дала інтерв’ю, завжди надсилалась подяка, і ми старались підтримувати з нею зв’язок. Якщо були якісь зустрічі, ми старались їх запрошувати. Постуральна мета передбачала підтримку зв’язку з цими людьми, залучення їх в подальші проекти і дослідження, семінари за участі і студентів, і працівників, а також свідків тих подій.

Назарій Лоштин. Діяльність такого проекту потребує значних коштів. Хто фінансує цей проект?

Світлана Гуркіна. Справді, це дуже затратний проект. Церква цей проект не підтримувала фінансово. Кошти знаходились через спонсорів. О. Борис Гудзяк сам з діаспорного середовища. Він старався знаходити спонсорів, які б допомогли. На сьогоднішній день проект є закритий. Минуло більше десяти років з часу легалізації, змінились політичні обставини, люди, які могли щось нам розповісти, вже померли. Тому інтерв’ю вже не проводяться. Стадія наповнення архіву завершена. Тепер ці інтерв’ю опрацьовуються. Архів був повністю інвентаризований. Була також поставлена мета, яка передбачала перевести ті матеріали, що в нас є, в комп’ютерну базу даних. Поступово це проводиться. Зараз є певні технічні проблеми. Оскільки техніка є ненадійна, то, відповідно, постає потреба зберігати і в паперовому варіанті.

Роман Шуст. Новозаснований Інститут Історії Церкви розпочинав свою діяльність завдяки, зокрема, приватній стипендії о. Бориса Гудзяка. Він отримував від університету кошти на свої дослідження, і, власне, ці гроші вкладав у проект. Мене цікавить таке питання: скільки всього Вами зібрано інтерв’ю?

Світлана Гуркіна. Нами зібрано близько двох тисяч інтерв’ю.

Роман Шуст.Це лише священики чи й світські люди також?

Світлана Гуркіна. Це священики, монахи, монахині, світські люди. Переважна більшість інтерв’ю дана світськими людьми. Є кілька інтерв’ю з єпископами, наприклад, з єпископом Филимоном (Курчабою), єпископом Павлом Василиком.

Роман Шуст. Якщо при висвяченні в 1945 році священик мав, скажімо 20 років, то сьогодні він мав би мати 90 років…

Світлана Гуркіна. Залишився один-єдиний священик з того, як ми його називаємо, «легального» періоду. Тобто він висвячений ще до 1946 року.

Роман Шуст. На жаль, в проекті Інституту Історії Церкви не задіяна офіційна церква. Якщо б це було поставлене на загально-церковну політику, то варто було б збирати такі свідчення в кожній парафії. Можливо, це був би «сумбурний» масив матеріалів але, на мою думку, більш показовий. Тому що зараз це майже не можливо зробити.

Чи є свідчення з території так званого Закерзоння? Наприклад, про діяльність Греко-Католицької Церкви на території нинішньої Польщі? Цікаве також питання про життя Православної Церкви, або навіть про життя тих священиків, які перейшли до Московського патріархату після 1946 року. Обрядовий рух, який був спрямований на ліквідацію католицьких особливостей церкви, почався в 60-х роках, а до 60-х років Православна Церква на Західній Україні розвивалась в традиційному напрямку. Це дуже цікаве питання. Також, наскільки я знаю, у священиків Православної Церкви життя не було таким «райським», матеріальне становище їх було краще, ніж священиків греко-католиків, але в моральному плані вони були під пресингом влади. Дуже цікаве питання контактів з Римо-Католицькою Церквою. Дуже шкода, що керівництво церкви не приділяє цьому належної уваги, зокрема, в матеріальному плані, бо це затратний проект, який потребує не лише збору але й розшифрування і зберігання матеріалів. Загалом, я б хотів подякувати Інституту Історії Церкви за колосальну роботу, і заохочую наших студентів, тих, хто має якісь зацікавлення, щоб вони, по-перше, користались з цього архіву, а, по-друге, закликаю Вас збирати свідчення. І ще одне питання: чи Ви збирали оригінальні документальні матеріали?

Світлана Гуркіна. Не було охоплено всі парохії. Була спроба так зробити: в кожній області були інтерв’юери, які спеціалізувались на зборі інформації саме у цих областях. Ми майже чотири роки працювали на території Львівської області, і «ланцюговим методом» нам радили тих, кого можна ще опитати. В першу чергу ми старались опитати найбільш достойних людей, переважно старшого віку, тому що в усній історії фактор часу є дуже важливий. Якщо Ви сьогодні не встигли поговорити з цією людиною, завтра її вже може не стати. По областях інформація збиралась. Звичайно, не вдалось заїхати в кожну парохію, але принаймні певні картини по областях ми можемо відтворити. Що стосуються інтерв’ю з території Польщі, Закерзоння, то саме на території Польщі багато інтерв’ю не робилось. Є кілька інтерв’ю отця-каноніка Перемишльської єпархїі. Це було тематичне інтерв’ю. Інтерв’ю, що збирались на території Польщі, переважно стосуються переселенців, які були депортовані в 1944-1946 роках, або які були переселені з території Польщі сюди, на територію Західної України чи навіть на Волині, чи на територію південної України. Тобто можна довідатись про Польщу міжвоєнного періоду. В Польщі історики українського походження також розпрацьовують період репресій проти греко-католиків. Зокрема, в Гданську працює досить молодий але перспективний історик Ігор Галагіда. Він є професором Гданського університету і науковим співробітником Інституту національної пам’яті. Він написав окрему монографію про отця каноніка Василя Гриника «Ватиканський шпигун». Ця книга складається з двох частин. Перша частина – це майже 200 сторінок тексту про отця Василя Гриника, про обставини ліквідації церкви у Польщі. Друга частина – матеріали допитів отця-каноніка, коли в 50-х роках він був заарештований, і в архівахIPN це можна віднайти, розшифрувати та опублікувати. Минулого року василіани в Варшаві видали першу частину василіанських історичних досліджень, де розмістили матеріали про перші спроби відновлення офіційних греко-католицьких «станиць» в 1956-1957 роках. Упорядником є той же Ігор Галагіда. Зараз планується видання другого тому документів.

Що стосується священиків, які перейшли на православ’я, яких в радянських документах називають «возз’єднаними» священиками, то з ними також є інтерв’ю. Як я вже згадувала, Наталія Шліхта власне опрацьовувала інтерв’ю з такими священиками. Були такі священики, які потім повернулися в лоно Греко-Католицької Церкви.

Роман Шуст. Я б хотів, користуючись великою кількістю студентів, наголосити на тому, що відсутня державна підтримка у справі архівування усних свідчень. Наприклад, кожного ювілею «Волинської різні» з’являється збірник документів. З них три чверті становлять польські матеріали і всього чверть наші. Чому так? Справа в тому, що Польська держава зробила державним завдання реєстрації джерел. Це все архівувалось, і ніхто навіть не перевіряв правдивості. Але страва в тому, що польські дослідники мають готові підставові матеріали. В нас таких підставових матеріалів, на превеликий жаль, майже немає. Тому наші дослідники виглядають трохи блідо на фоні оперування матеріалами польських колег. Дуже багато офіційних матеріалів знищено особливо в 1990-1991 роки. Вони просто знищувались або вивозились, щоб не стати надбанням для дослідників. Цю прогалину бодай частково могли б заповнити усні свідчення людей. Тих свідчень є дуже багато. Зрозуміло, що не всі вони є вірогідними, їх потрібно перевіряти, але я сподіваюсь, що Інститут Історії Церкви знайде в собі сили, щоб бодай на громадських засадах цю роботу продовжити. Я знаю, що видаються і монографії про персоналії, про родини священиків. Це дуже важливо. Але важливим також є вивчення світських людей, тобто вірних церкві: як вони себе поводили в тих умовах, що є дуже цікавим. Є такий пустомитівський отець Василь Шевчук, так званий отець Кадило. Він був капеланом УПА на Закерзонні. Я колись працював в сільській раді одного із сіл Мостиського району, і в цьому селі жила рідна сестра отця, чоловік якої був сотником УПА. Отець Шевчук, який загинув в Жешові в тюрмі, був виданий словаками під час переходу на захід. Власне з таких доль людей складається історія. Історію творять люди.

Юрій Степовий. Пані Світлано, люди, у яких Ви брали інтерв’ю, як уже було зазначено, також передавали і деякі матеріали: фотографії, особові документи, документи про церкву. Як Ви працюєте з ними: чи підшиваються вони до справи, чи, можливо, вилучаються і зараховуються до музейних експонатів? І наступне питання: скільки часу йде на опрацювання інтерв’ю від моменту його отримання? Мене цікавить також і технічний аспект праці з документами: які б Ви виділили проблемні аспекти поряд з проблемою самого зберігання документів?

Світлана Гуркіна. Як правило, ті матеріали, що отримуються від оповідачів, від людей, які дають інтерв’ю, йдуть одним пакетом і не розділяються. Якщо є велика колекція фотографій, кілька фотоальбомів, тоді вони виділяються окремо. Якщо ж 10-15 фотографій, то вони не виділяються і зберігаються в файловій папці, яка крім документів містить фото і друкований варіант інтерв’ю. Окремо також зберігаються певні музейні речі, колекції фотографій чи документів. Все решта йде одним пакетом. Час на опрацювання інтерв’ю буває різний. Все залежить від того, наскільки довгим є інтерв’ю. Буває і так, що інтерв’ю записане на п’яти-шести касетах по 90 хвилин, деякі інтерв’ю тривають по півгодини. З аудіо в електронний формат інтерв’ю переводили розшифровувачі, люди, які мали спеціальні навушники, машинку. Вони слухали і одночасно набирали текст. Це так само залежить від того, наскільки швидко Ви друкуєте. На це потрібно досить багато часу, тому що крім розшифровувачів над роздруками працюють також редактори. Набране інтерв’ю проходить дві редакції. Перша редакція – виправляються певні механічні помилки, а розшифровувач вносить ці поправки в текст. Друга редакція передбачає роботу над текстом вже з внесеними поправками. Той, хто вже опрацьовує текст вдруге, може виявити ще окремі помилки, і це також виправляється. Техніка не стоїть на місці, зараз є навіть такі програми, що переводять аудіозвук у текст.

В Переяславі-Хмельницькому при кафедрі історії України створений центр усної історії. Слід згадати, що усні історики в 2007 році об’єднались в Асоціацію усних істориків України. Це сталось під час Харківської конференції. Такі осередки і усноісторичні архіви є в Переяславі Хмельницькому, в Києві, в Харкові, в Запоріжжі і у Львові. Крім нашого проекту є ще проект Інституту історичних досліджень, є проект про остарбайтерів, який становить окрему колекцію інтерв’ю.

Найбільша проблема – це зберігання, бо в невідповідних умовах фотографії пошкоджуються. Не завжди надійно зберігати на CD. Був такий випадок, що переписали близько ста фотографій на CD, які, на жаль, не читались. Проблему також становить невідповідність програмного забезпечення. В нас окрім семінару також є практика, де студенти крім можливості взяти спільне інтерв’ю мають можливість, наприклад, віднайти могилу священика в своєму селі чи у сусідньому, описати її і сфотографувати. Мета – сформувати своєрідний некролог. Крім того наші студенти також задіяні в проектах під назвами «Географія виникнення підпільних спільнот», «Географія душпастирства».

Павлина Воловецька. Ви рекомендували використовувати Ваші документи з науковою метою. Що потрібно дослідникам, щоб мати можливість працювати з документами? Відношення, просто зацікавлення, якісь документи про роботу, яку вони пишуть? Як Ви співпрацюєте з зовнішніми дослідниками? Я розумію, що Вам, як працівнику УКУ, доступ до документів є набагато легший. Як можуть обумовити свій доступ до Вашого архіву студенти? І наступне запитання. У положенні про користування документами НАФ є така вимога, відповідно до якої дослідники мають вказувати бібліографію праць, де використовувалась конкретна інформація архіву. Чи співпрацюєте Ви з дослідниками у цьому плані, чи подають вони Вам таку інформацію? Наскільки я знаю, одна студентка досліджувала життя і діяльність отця Василя Вороновського. Вона прийшла в наш архів після того, як опрацювала документи Вашого архіву. Чи практикуєте Ви таку діяльність, коли студенти після написання наукової роботи залишають Вам електронний варіант? І ще одне запитання: матеріали, які збирав Ваш Інститут, і які зберігаються в архіві, є доволі різними. Чи є якісь тенденції в зацікавленнях дослідників: яку інформацію вони точно використають, а яку інформацію вони використають в меншій кількості?

Світлана Гуркіна.Стосовно вимог, коли Ви можете йти працювати в архів. Звичайно, якщо Ви пишете курсову чи наукову роботу, потрібне прохання від Вашого наукового керівника з підписом, що Ви дійсно є студентом та працюєте над згаданою темою. Це є підставою для нашого директора, щоб дозволити Вам користуватись документами, тому що дозвіл на користування архівом дає директор Інституту Історії Церкви о. Андрій Михалейко. Він дає розпорядження, що Ви можете використовувати роздрук. Якщо Ви знаєте контретно, які матеріали Вас цікавлять, тоді Ви повинні це конкретно зазначити. Якщо Ви не знаєте, то працівники архівного відділу допоможуть Вам знайти матеріали.

Що стосується бібліографії, то існують правила користування документами архіву, і ми просимо дослідників залишати праці, чи, принаймні, казати нам, в якій саме монографії чи праці вони використали документи нашого архіву. Часом буває так, що нам дарують опубліковану статтю чи монографію, часом буває, що про вихід у світ праці, базованої на наших документах, ми дізнаємось не від самого автора. Немає якихось чітких тенденцій у використанні інформації. Кожен дослідник, який до нас звертається, має конкретну тему, над якою працює. Був випадок, коли приїжджала дослідниця з Польщі, яка цікавилась Йосипом Сліпим. Вона працювала і в історичному архіві, і в архіві СБУ в Києві, і в нашому архіві. В нас є лише список тем, побудованих на матеріалах нашого архіву, над якими працювали суто наші студенти.

Ольга Осередчук. Пані Світлано, зараз в архівних установах є нова тенденція представлення матеріалів різного характеру у мережі інтернет. Чи практикує це Інститут Історії Церкви?

Світлана Гуркіна. Це досить актуальне питання. Справді, в інтернеті була виставлена частина фотографій – десь до восьмисот фотографій з описами. Планувалось, що з часом будуть виставлені документи, які зберігаються в нашому архіві в особових справах і уривки з інтерв’ю. Можливо з часом це вдастся реалізувати. Якщо ж Ви бажаєте працювати з інтерв’ю, звертайтесь за адресою: вул. Свенціцького, 18. До нас, до речі, приходять працювати не тільки історики, але й прості люди, ті, хто шукає якісь родинні зв’язки тощо.

Фотогалерея