УОЛТЕР РУНДЕЛ
Коли ми говоримо про персональні документи університетських архівів, то перед нами одразу виникає питання щодо характеру записів, які відносяться до цієї групи документів. Чи мають вони знаходитися у таких репозитаріях, і чи мають належати до їх рукописних колекцій? Здебільшого, методи збору документів у багатьох установах не були детально опрацьовані, відсутні тут також і певні системні підходи у цій роботі. Однак, всі, хто зацікавлений у збереженні минулого у вигляді першоджерел, особливо, архівісти та історики, – безумовно, повинні сприяти створенню дослідницьких колекцій, і, таким чином, підтримати діяльність університетських архівів, зокрема, їх комплектування матеріалами, які пов’язані з інституцією. Маємо розуміти можливість втрати важливих джерел, якщо певні репозитарії не будуть приділяти їм увагу. Тому, університетські архівісти мають займатися своєю професійною діяльністю з більш ширшими визначеними завданнями, збираючи всі можливі оригінальні джерела, пов’язані з установою.
В університетських архівах, які розвиваються, мають бути чіткі принципи для збору, опрацювання та популяризації матеріалів, що відображають справжню картину життя в університеті. Звичайно, велика частина цього питання може бути представлена на основі особистих документів осіб, тісно пов’язаних з університетом. В першу чергу це будуть документи викладачів та адміністрації, але також можуть бути випадки, коли благодійники, члени урядових установ, колишні студенти або інші особи, пов’язані з університетом, будуть мати можливість передати свої документи до університетського архіву. Звичайно, такі документи мають пролити світло на значну наукову та організаційну діяльність в університеті.
Як професор історії та дослідник, я переконаний, що університетські архівісти завжди стежать за важливими подіями, які відбуваються в університеті. Щось дуже важливе може статися, що, однак, в силу своєї природи, не буде відображене у плановому порядку записів. Наприклад, такий випадок, пов’язаний із загальнонаціональним заворушенням, стався у травні минулого року у Кентському державному університеті та Джексонському державному коледжі [1]. Багато закладів вищої освіти пережили небачені досі потрясіння, але яке число з цих подій буде відображено в університетських архівах? З радістю зазначаю, що архівіст Айовського університету Стенлі Йетс відразу визнав можливість документувати діяльність нашого університету шляхом запису інтерв’ю. Можливо, докторантська підготовка з історії Великої французької революції надихнула його на це. У будь-якому випадку, він взяв інтерв’ю в головних викладачів, керівників університету, лідерів студентського протесту, отримуючи реакцію про переворот у ті нещасливі дні «з перших рук». Не всі проекти усної історії університетського архіву будуть стосуватися таких драматичних тем, і ми впевнені, що ці теми ніколи такими не будуть, однак, архівісти повинні бути обізнані з можливістю поповнення текстових записів про діяльність університету вербальними засобами, і у багатьох випадках цей тип документації (попри всі його доказові обмеження) буде єдиним, який можна отримати.
Мені здається, що найбільш корисна інформація, яку можна знайти в університетських архівах, стосується наукової діяльності факультетів. Архівіст університету повинен спрямувати зусилля на те, щоб зібрати документи факультетів, які активно використовуються у дослідженнях і при публікаціях. Тут якраз особисті документи працівників значною мірою відображають цю діяльність – у вигляді листування разом з програмами дисциплін, дослідницькими нотатками, чернетками проектів, виступів і т. д. З іншого боку, якщо особа була активною у професійних організаціях, то файли кореспонденції «Товариство американських архівістів», «Організація американських істориків» чи «Американське хімічне товариство» можуть містити важливу інформацію про життя цієї особи. Наприклад, коли Мауріс Венс почав дослідження в Університеті Вісконсина життя Чарльза Ван Гайса, відомого геолога і президента університету, він виявив, що університетські документи Ван Гайса у Державному історичному товаристві були його головним джерелом. Книга, яка підсумувала дослідження, – «Чарльз Річард Ван Гайс: науковець прогресу» (Медісон, 1960). Хтось неодмінно напише академічну біографію можливо навіть і більш знаменитого дослідника Лінус Паулінг. Дуже чекаю цього дня і сподіваюся, що архіви Каліфорнійського інституту технологій вже мають готові документи для дослідника. Велике число таких можливостей мало б становити справжній виклик для університетських архівістів.
Звісно, університетські архівісти не повинні вважати, що вся важлива факультетська наукова діяльність походить від тих, хто має багато публікацій, хоча все ж саме вони становлять основу цієї діяльності. У всіх університетах є викладачі, які не мають наміру багато писати для друку, і чия кар’єра відповідно не зросла так швидко, як тих дослідників, які багато публікують. Документи професорів, які мало публікуються, можуть містити важливі факти про внутрішнє життя установи, адже такі особистості часто будують свою кар’єру, працюючи в колегіальних органах. Хоча ця робота може шкодити дослідницькій праці – Уолтер Прескот Веб казав, що цей світ легше врятувати без будь-яких комісій, – без академічних комітетів важко обійтися. Їх записи, чи то документи комітетів, чи професорські документи, розповідають щось дуже важливе про те, як працюють університети. Крім того, професори, які менше публікують, могли брати участь у важливих інтелектуальних роботах, про які з певних причин не було заявлено у публікаціях; їх документи якраз мають відображати таку роботу.
Особисті документи в університетських архівах відображають певні питання університетського інтелектуального життя, але сьогодні, у час великої мобільності академічних середовищ, природно виникає питання: як довго людина має бути пов’язана з університетом перед тим, як архівіст стане шукати можливості отримання її документів? На це питання, однак, немає якоїсь ствердної відповіді. Відповідно до процедури збору особисті документи мають бути у репозитаріях тих інституцій, з якими людина була пов’язана якнайдовше; якщо ж документи відображають значно більше власного інтелектуального життя, аніж життя інституції, що буває досить часто, то немає значення, який саме університет приймає на зберігання документи. Важливо, щоб архівіст взяв на себе відповідальність щодо забезпечення збереження колекції, аби вона не була втрачена. У багатьох випадках професори починають вносити документи у їх університетські архіви та рукописні колекції ще задовго перед виходом на пенсію, і деякі з них залишають документи в установах, у яких вони працювали (зазвичай, роблять це по-дружньому). З точки зору професора така практика може мати важливе значення. Якщо він мобільний, то, можливо, не бажає переміщувати необігові документи від одного місця до іншого, особливо якщо у його університету є добре розвинена архівна програма, яка дозволяє йому робити постійні доповнення до колекції.
При виборі репозитарію для своїх документів професор має розглянути професіоналізм архівів. Він повинен поцікавитися, чи інституція готова належним чином піклуватися про його документи так, як і про інші колекції. Чи відповідний бюджет інституції для опрацювання і підтримки колекції та забезпечення необхідних засобів? Чи достатній бюджет для того, щоб мати необхідну кількість співробітників для забезпечення потреб дослідників та виконання інших архівних обов’язків? Якщо особисті документи є розміщені в університетських архівах чи у інших репозитаріях, то вони повинні бути доступними і відповідати завданням науки. Доступність є не лише справою локальної доступності матеріалів, питання також включає популяризацію належним чином цих матеріалів для академічної спільноти. Дарувальники мають помістити особисті документи в університетських архівах або в інших репозитаріях для проведення досліджень, а відповідно не має бути ніяких обмежень щодо доступу до цих документів. Якщо особи передають документи з інших причин, аніж з дослідницькою метою, то це є виявом нарцистичної риси, що не має бути підтримано. Звісно, що можуть бути випадки, коли безпосередній доступ до колекції є неможливим, але будь-які обмеження мають бути мінімальними. Архівісти мають сприяти публічності та всім її перевагам, враховуючи при цьому авторське право, з яким безпосередньо пов’язані документи. Діючи таким чином, вони гарантують те, що буде забезпечена користь для академічної спільноти, а не чиясь особиста слава.
Особливе значення має важливість повідомлення про дослідницькі матеріали. Університетські архіви повинні взяти на себе обов’язок забезпечення можливостей внутрішнього пошуку у колекції, а також опублікувати інформацію про свої матеріали. Якщо є достатні фонди для того, щоб опублікувати всесторонні путівники по архівах, то це має бути зроблено. Якщо це неможливо, архіви мають робити періодичні повідомлення до Національного Об’єднаного Каталогу Рукописних Колекцій. Такі повідомлення, оприлюднені у щорічних випусках НОКРК, можуть бути довідником по колекціях при умові, що репозитарії дійсно мають такі поточні повідомлення.
Оскільки архівісти отримують свою освіту від професійних істориків, то мої наступні коментарі про шляхи, якими дослідники використовують університетські архіви, можуть звучати як не дуже і потрібні зауваги, але я все ж би хотів запропонувати ті типи проектів, відповідно до яких дослідники можуть плідно використовувати особисті документи колекцій. Крім біографічних досліджень найбільш очевидним прикладом, звісно, буде безпосередньо історія самого університету. Документи професорів та осіб, які займали керівні посади, вносять велику кількість інформації про специфіку академічного життя. Звичайно, що документи колишніх студентів та порадників могли б також пролити світло на цей предмет. Зараз є багато істориків, які займаються інституційною історією, і якщо ваш університет не має написаної історії, треба бути готовим до того, щоб надати дослідникам, які її пишуть, персональні документи. Професійно підготовлені історики добре вміють досліджувати архіви, але інколи установи, які працюють з інформацією та громадськими зв’язками, теж звертаються до університетських історій. У таких випадках вони можуть не розуміти необхідності використання архівних документів, опираючись замість того на щорічники, газети та каталоги. Тоді обов’язком архівіста є пояснити потребу використання первинних джерел. Студенти, які спеціалізуються на інтелектуальній та адміністративній історії будуть, звичайно, шукати факти в особистих документах. Якщо професор був відомим у своїй галузі, то його документи можуть показати те, як він формулював та проголошував свої ідеї, а також як відбувалося їх сприйняття на різних етапах. Історики, яких цікавлять засади управління, можуть вивчати з особистих документів різноманітні процедури, які сприяли ефективній інституційній діяльності. Документи напевно можуть розкривати питання про те, чи адміністративні структури університету сприяли атмосфері наукової діяльності, чи все ж наукові засади розвивалася не зважаючи на адміністративні обставини. Наприклад, особисті документи архіву Техаського Університету повинні відобразити суперечливі події 1944 р. та викликані ними втрати творчого потенціалу факультету. Історики науки і техніки вбачають у особистих документах цінні джерела. Оскільки велике наукове нововведення має академічні витоки, записи і звіти про науково-дослідну роботу науковців складають першочергові джерела для тих, хто намагається пояснити розвиток наукових теорій та розробок у конкретний період. Можуть ще бути наведені і інші подібні приклади використання істориками персональних документів. Ті, що наведені тут, мали за мету підкреслити багатство таких можливостей.
Хоча у цій статті я зосереджую увагу на персональних документах в університетських архівах, все ж для мене, як історика, буде упущенням не згадати на завершення про інші типи документів, які матимуть цінність у можливих дослідженнях у таких репозитаріях. Документи установи являють собою надзвичайно цінне джерело, але під час моїх візитів до університетських архівів я дуже рідко зустрічав такі програми управління документами, які б регулярно забезпечували включення відомчих документів до архівів. Протоколи засідань керівних органів, документи президента, віце-президентів та деканів, фінансові документи мали б періодично надходити до архівів. Документи про відносини з регіональними і дисциплінарними установами, такими, як Північно-Центральна Асоціація коледжів і середніх шкіл, Американська Медична Асоціація, Американська Бібліотечна Асоціація, надають важливу інформацію про університет, оскільки ці документи зазвичай готуються перед акредитаційним візитом. Архіви повинні збирати опубліковані програми з усіх презентацій музичних та драматичних заходів та брошури з мистецьких виставок. Враховуючи природу мистецтва, такі програми можуть являти собою найбільш важливу текстову документацію про ці заходи. Примірники університетської газети, щорічника, інших періодичних чи разових публікацій – літературні, соціальні, гумористичні – мають бути збережені. Архіви повинні зберігати візуальні документи: мають, звісно, бути фото викладачів факультетів та осіб, які займають адміністративні посади. Професійні організації університету теж мають передати на зберігання свої документи.
Метою університетських архівів має бути збір даних, які точно та об’єктивно висвітлюють загальне життя інституції. Коли архівіст відповідає своїм професійним обов’язкам і отримує у своїй роботі підтримку з боку адміністрації та викладачів, то він може надати неоціненні послуги для дослідників, які прагнуть знайти в університетах – інституціях, інтелектуальна та суспільно-культурна роль яких швидко зростає, – відповіді на фундаментальні питання нашого суспільства.
Уолтер Рундел (1929—1982) – вчений-історик, професор, викладав в університетах штату Айова, Оклахоми, Меріленду, був президентом Асоціації Західної Історії та керівником досліджень Національного Архіву у США, автор п’яти книг.
[1] Йдеться про події 4 травня 1970 р., коли в університеті м. Кент Національна гвардія відкрила вогонь по студентській демонстрації проти вторгнення США до Камбоджі.Джерело – “The American archivist”, 1971
Переклад з англійської – Василь Герун