Юліан Редько у Львівському педагогічному інституті. Поставний, маєстатичний 46-річний декан історико-філологічного факультету поважно входив в аудиторію, тільки йому притаманним кивком голови вітався з першокурсниками, яким 1951 року пощастило вступити на українське відділення педінституту, і розпочинав лекцію. Якось підсвідомо відчувалося – це я зрозуміла вже пізніше, коли самій доводилося пізнавати секрети педагога високої школи, що на кожну лекцію доцент Юліан Редько приходив як на свято. Його голос, з гарними, справді ораторськими інтонаційними переливами, спокійна і впевнена манера викладу, стриманість у жестах створювали атмосферу, яка мала всі ознаки академічної; її доповнювала добра аура самого лектора.
Я прийшла до педінституту, маючи за плечима вже п’ять років так званого «трудового стажу», з них чотири – в школі, слухала лекції в Кременецькому учительському інституті, де півтора року навчалася заочно, могла порівнювати, оцінювати і, найважливіше, усвідомлювати: лектор – небуденна особистість, педагог високої проби. Ми не лише діставали передбачену програмою суму знань з курсу сучасної української літературної мови, яку вміла рука вкладала в нашу свідомість як певну систему, – ми поволі ставали іншими, маючи перед собою приклад високого професіоналізму, інтелігентності, шляхетності, мудрого, стриманого і спокійного патріотизму. Ми мали змогу почути про тих українських учених, на ім’я яких було накладено табу. Вміло маніпулюючи марксистсько-ленінськими ідеологічними догмами, лектор знайомив студентів з теоретичними засадами Михайла Грушевського, Степана Смаль-Стоцького, Івана Огієнка, українських мовознавців 20-30-х років – Олени Курило, Олекси Синявського, Всеволода Ганцова. Або такий факт: знайомлячи студентів зі словниками, рідкісними виданнями, викладач приносив зі своєї бібліотеки словник Бориса Грінченка, на якому був тризуб. Дехто зі студентів таким чином вперше побачив наш прадавній герб.
Ми, майбутні вчителі, захоплювалися педагогічними пошуками лектора, його вмінням цікаво проводити практичні заняття, кинути лінгвістичний жарт. Марія Кожушко, випускниця 1951 р., ще й сьогодні згадує побудований на діалектних формах каламбур: «Яким (діалектне поки-м, однозвучне з іменем Яким) ішов, трохи-м (Трохим) не впав, мало-м я-ся (Ясь) не забив».
Юліан Костянтинович виховував нас своїми методами, серед яких були, можна сказати, «езопівські». Наприклад, було завдання написати щось про свій вихідний. Не пам’ятаю, що я там нафантазувала, та, мабуть, вийшло не так уже й зле (я завжди в школі писала добрі твори), бо викладач виокремив його і зачитав. Але в кінці того опису було щось ритуальне, во славу батька всіх народів і рідної партії, мовляв, десь з підмостків сцени в літньому парку лунала така пісня. Лектор виявив у тому кусочку якусь стилістичну похибку і, читаючи, дав таку інтонацію, що мені стало соромно; я зрозуміла: фальш видно, фальшивити не можна. Це була наука на все життя.
Завжди привітний, зичливий, Юліан Костянтинович виховував нас також своєю поведінкою. Один з моїх однокурсників, Федір Кріль, згадує проф. Редька насамперед як Людину і пише: «Він поважав нас, учорашніх сільських хлопців і дівчат – студентів Львівського педінституту. Запам’яталася його інтелігентна манера вітатися, розмовляти з нами. Більше ніхто з викладачів нашого інституту, вітаючись зі студентами, не знімав капелюха, не пропускав при вході чи виході з приміщення наперед себе дівчат». З жінками вітався чи прощався якось особливо: ніколи першим не простягав руки, а готову для потиску долоню тримав коло грудей, голову схиляв у шанобливому поклоні, усмішка грала під коротко стриженими вусами. Подібний спосіб вітання доводилося мені бачити хіба ще в одного свого Вчителя – Романа Михайловича Литвиновича, який викладав фізику у 9-10 кл. Вишуканість манер була напрочуд природною, органічно властивою суті таких людей, укладові їхньої душі. Хоч світ ставав щораз більш брутальним, цинічним, Юліан Костянтинович та подібні до нього уміли залишатися собою.
Ми, студенти, знали, що декан одружений, має дітей, але з ним, галантним, привітним, по-чоловічому привабливим, любили поспілкуватися педінститутські жінки-викладачі, особливо з кафедри російської мови, з кафедри іноземних мов, з педагогіки; це я вже бачила, коли була аспіранткою. Декан любив перекинутися жартом, посміятися, і хоч очі наших дівчат, особливо старшокурсниць, пильно стежили, нічого «амурного» не могли вловити. А це в 50-ті роки чоловікам також додавало чару.
Я постійно відчувала добру, дбайливу руку Вчителя, по-батьківськи щиру, теплу. Декан, мабуть, знав (принаймні з особової справи) про те, що мій батько помер сорокарічним, залишивши в тяжкі роки війни вдову з трьома малолітніми дітьми без будь-яких засобів до існування, що мені, найстаршій, доводилося дуже сутужно. З благословення декана на третьому курсі я дістала іменну стипендію, і це була велика допомога не лише для мене, а й для всієї сім’ї (до Львова приїхали вчитися дві молодші сестри). А ще Юліан Костянтинович повернув мене на мовознавство. Я, скільки себе пам’ятаю – в сім’ї, в школі, – завжди захоплювалася літературою, ще в дитинстві перечитала майже всю нашу класику, дещо з перекладів (батько мав велику бібліотеку, яку, на превеликий жаль, восени 1939 р. мусів спалити). У студентські роки працювала в гуртку української літератури, писала наукові роботи, які навіть були відзначені на конкурсах. І кафедра української літератури рекомендувала мене до аспірантури (до речі, ще й кафедра педагогіки та психології). І тут раптом розмова з Деканом, серйозна пропозиція вступати до аспірантури на кафедру мови. Навчаючись в інституті, я не цікавилася мовознавчими проблемами; була якась нашвидкуруч написана курсова. Я з глибокою повагою ставилася до кафедри української мови, її завідувача, великого ерудита Броніслава Кобилянського, прекрасних педагогів – Михайла Шкільника, Гаврила Шила, Митрофана Доленка, Наталію Корнієнко, які там працювали, недосяжним мені здавався Михайло Худаш, який уже був аспірантом кафедри. Я боялася, що не дам собі ради. І у відповідь щось промимрила про це. Пам’ятаю добру усмішку Декана, його заспокійливі, підбадьорливі слова. Було в цьому всьому – і в словах, доброму батьківському погляді, в якихось невловимих жестах, порухах обличчя те, що вселило в мене віру і в скрутні хвилини підтримувало її, додавало наснаги зробити щось добре в цій ділянці. Дай Йому, Боже, за цю Його щирість Царство Небесне!
Таким пам’ятаю Декана, прекрасного педагога, доцента кафедри української мови Львівського педінституту Юліана Редька. Його шанували і любили студенти, толерувало інститутське начальство, рахувалося з його думкою; Юліан Костянтинович був хоч і не зовсім «свій» (не був членом партії, мав неприємності щодо деяких фактів своєї біографії але почувався в ті останні роки існування Львівського педінституту, як мені тепер здається, менш-більш комфортно.
Перенесення педінституту зі Львова до Дрогобича, що було, як говорили, наслідком якоїсь особливої антипатії Хрущова до ректора Ломова – колишнього секретаря з ідеології Львівського обкому партії, боляче вдарило по багатьох: виникла проблема працевлаштування. Кільком викладачам з кафедри української мови – Юліанові Редькові, Броніславові Кобилянському, Михайлові Шкільнику, Софії Дідик, деяким колишнім аспірантам – Богданові Ключковському та Олександрі Сербенській знайшлося місце в університеті, частина опинилася в Дрогобичі, а чимало, зокрема без ступенів та звань, все-таки довго були в пошуках роботи.
14 років у Львівському університеті. Про своє влаштування на кафедрі української мови у Львівському університеті Юліан Костянтинович Редько пише у спогадах про професора Івана Івановича Ковалика: «З вересня 1959 року я перейшов на роботу у Львівський університет. Перехід до університету у зв’язку з ліквідацією педінституту був вирішений ще перед канікулами, і я вже знав від секретаря інститутської парторганізації, що не поїду до Дрогобича, а залишуся в університеті. Вся моя родина виїхала на відпочинок до Космача, і тут 19 серпня надійшла до мене телеграма від І. І. Ковалика, завідувача кафедри української мови, щоб я негайно приїхав до Львова. У той же день я виїхав і наступного дня разом з Іваном Івановичем пішов до ректора…
За що я вдячний Коваликові?
За дружнє ставлення до мене, за добру характеристику, яку дав ректорові перед зарахуванням мене в штат працівників університету [1].
Юліан Костянтинович відразу природно вписався в життя нової кафедри. Його шанували за професіоналізм, за дар приємного спілкування, прихильність до людей, за щирість у взаєминах, прислухалися до його завжди слушних порад. Його тонка духовна організація, субтельність, внутрішня делікатність мали найрізноманітніші вияви. Юліан Редько, приміром, просив на кафедрі, щоб його як викладача замінили на курсі, де вчилася донька Тетяна. Середовище для нового викладача не було новим: власне кажучи, львівські мовознавці мали тісні контакти, працюючи над спільними темами; усі різні, кожен – особистість, кожного вирізняла самодостатність, але творили цілість: єднали їх професіоналізм, інтелігентність, шляхетність, чимало з них мали в собі щось з патриціанськості; були «лінгвістичним» мозком не лише Львова, а й регіону. Серед львівських мовознавців особливо вирізнялися чоловіки, багато з яких працювали в університеті – Іларіон Свєнціцький, Іван Ковалик, Євген Кротевич, Михайло Онишкевич, Броніслав Кобилянський, Богдан Задорожний, Йосип Кобів, Микола Пушкар, Іван Петличний, Михайло Шкільник, Степан Криворучко, Гаврило Шило. Група авторитетних лінгвістів працювала в Інституті суспільних наук АН – Іван Керницький, Антін Генсьорський, Пилип Деркач, Михайло Худаш, Дмитро Гринчишин та ін. Відділ мови очолювала жінка – поважана професор Лукія Гумецька, з нею працювали талановиті жінки – лінгвісти Уляна Єдлінська, Валентина Карпова, Розалія Керста, Лідія Коць. Але очевидна перевага чоловічої частини надавала львівській мовознавчій науці навіть якогось шарму, і це було особливістю того часу, який, мабуть, у таких вимірах уже не повториться. Наукові здобутки багатьох львівських мовознавців відомі були й за межами України.
Юліанові Костянтиновичу доручено було викладати повний курс сучасної української літературної мови на факультеті журналістики. Я була в нього асистентом. І хоч його курс прослухала ще в студентські роки, але, готуючись до практичних, я з приємністю відвідувала всі лекції і завжди ще вчилася. На цьому факультеті лектора спіткала кагебістська підступність, про що професор між іншим сказав мені багато років пізніше. Один з провокаторів-стукачів, а їх на кожному курсі було по декілька – підійшов до викладача з якимось «націоналістичним» виданням, щоб докладно про нього розпитати. Юліан Костянтинович подивився і коротко сказав: «Дурниця!». З цього зробили велику політику, інкримінуючи притуплене почуття класової пильності, політичну короткозорість, мовляв, викладач не вміє реагувати на нездорові прояви, не повідомив, де годиться (тобто в ганебної слави кагебістському першому відділі), про те, що на факультеті читають таку «шкідливу» літературу, і висновок: Юліан Редько не має права викладати на факультеті журналістики, ідеологічному, соціально важливому. Мав жаль до факультету. І хоч професорові Івану Коваликові, багаторічному завідувачеві кафедри української мови, ще вдалося вберегти Юліана Костянтиновича від звільнення з університету, однак відчувалося, що велика буря попереду, і це давали зрозуміти при будь-якій нагоді. Приміром, коли відзначали 60-річчя від дня народження Юліана Редька, начальство цю дату демонстративно зігнорувало; на кафедрі скорочують ставку і заяву на звільнення пропонують написати Ю. Редькові. Справу вдалося полагодити лише завдяки великому благородству доцента Петра Коструби; собою він заступив товариша-побратима, сказавши: «У нього тяжко хвора дружина, не влаштовані діти, отже, замість нього, я пишу заяву на звільнення».
Тепер дивуюся, як у такій атмосфері, де сильним був «дух» ідейних недоброзичливців, Юліанові Костянтиновичу вдалося 1969 р. захистити докторську дисертацію в Інституті мовознавства АН УРСР, дістати звання професора. Усе організував, уміло оминаючи різні перешкоди, завідувач кафедри професор Іван Ковалик. Але цього йому не забули і навіть недовго чекали, щоб брутально відомстити. До речі, приблизно тоді ж завідувач допоміг також Іванові Зіновійовичу Петличному одержати науковий ступінь доктора філологічних наук. Цьому сприяла ще одна обставина, про яку гріх було б не згадати: загалом прихильно до львівських лінгвістів, особливо до професорів А. Гумецької та І. Ковалика, ставився акад. І. Білодід який тоді очолював Інститут мовознавства АН у Києві.
Гортаю сторінки особової справи Юліана Костянтиновича, яка зберігається в архіві Львівського університету, і за датами бачу Його, особливо в останні роки праці на кафедрі. Був пригноблений, втомлений і, мабуть, не лише через сімейні клопоти, яких було більше ніж досить. Пам’ятаю, з яким болем говорив зі мною про тяжку хворобу, а невдовзі й смерть зятя Назаркевича – чоловіка найстаршої доньки Віри (працювала лікарем, залишилася вдовою з трьома дітьми). Зять був архітектором, і за його проектом споруджено гарну будівлю в центрі міста (коло аптеки, що навпроти статуї Богоматері), у якій його сім’я одержала помешкання. Мав клопіт зі сином, який не захотів учитися в політехнічному, де вже був студентом; знала про труднощі, які мав при переведенні його на геологічний факультет. Невиліковна хвороба дружини, ще не мають відповідного становища молодші діти, смерть другого зятя… Під тягарем життя опускалися плечі, никла голова, якось напружувалися м’язи обличчя, уста, а над ними коротко стрижені вуса часто сумно здригалися.
Наставали нелегкі 70-ті роки, коли патологічна злоба до українства, зокрема до його різновиду – галичанства, могла насититися: накидалися, паплюжили, лякали, запускали в суспільство вірус ненависті й погорди до тих, хто все життя мав Україну в серці; університет черговий раз чистили. У розгарі була ідеологічна кампанія, спрямована, як каже В. Панченко, проти УБН – «українського буржуазного націоналізму», зокрема проти «небезпек дрібнобуржуазного націоналізму», що справедливо пов’язують з появою на українському політичному Олімпі В. Щербицького [2]. Однак ці часи були драматичні не лише для української літератури, про що вже чимало сказано; поламали долі людям, що працювали також і в інших сферах, прирекли на злидні та творчу мовчанку багатьох учених, педагогів.
Ця хвиля трагічно позначилася на долі кафедри. її буквально оголили, змусили написати заяви на звільнення проф. І. Петличного, доц. Б. Кобилянського, проф. Ю. Редька. В особовій справі Юліана Костянтиновича вражають такі дати: 10 грудня 1971 р. ВАК затверджує його у званні професора, а за півтора року 15 травня 1973 р. професор (так уже й багато професорів було на факультеті!) пише заяву на звільнення з цієї посади. На заяві немає резолюції завідувача кафедри, – і це не випадково, – є лише «не заперечую» – рукою декана проф. Івана Дорошенка. Завідувач кафедри рішуче запротестував проти звільнення Ю. Редька (як і інших викладачів), обстоював думку про те, що він не може завідувати кафедрою, якщо звільняють людей найвищої кваліфікації, які забезпечують навчальний процес, інтенсивно працюють як науковці. Відповідь проректора Галини Давидової, яка на ту пору виконувала обов’язки ректора, була приблизно такою: «Не можете, то пишіть заяву на звільнення із посади завідувача». Професор Іван Ковалик, багаторічний керівник кафедри, прекрасний організатор навчального процесу, наукової роботи, авторитетний учений і педагог, під гарячу руку по суті виконує волю тих, хто виношував підступний план знищення кафедри. Корінь підрубаний, а дереву допоможуть всихати.
І ще один удар, розрахований, очевидно, на публічне приниження професора Ю. Редька, залякування інших викладачів. У кабінеті франкознавства зібрали усіх викладачів факультету; на нараді була особисто проректор доц. Галина Давидова. Звіт про роботу ДЕК виголосив Дмитро Шлапак, якого спеціально запросили з Києва головувати. Він, як ми зрозуміли, дуже ретельно вичитував дипломні, наші відгуки, рецензії, вишукуючи кримінал. Дуже «аргументовано» обвинувачував Ю. Редька за його твердження в рецензії про те, що в дипломній роботі не зовсім доречною є цитата Леніна, вона не відповідає змістові написаного. Почалось! Цитата Леніна недоречна! Посипались тиради про шкідливість, яку завдають такі викладачі вихованню радянської молоді, вони політично незрілі, вороже настроєні і т. п. Але в усьому цьому судилищі таки переміг професор, бо на слова проректора, що, вона, мовляв, думала дати йому ще погодинні, але він не вартий цього, професор з великою гідністю відповів: «А я вас і не попрошу».
Останній наказ в особовій справі Ю. Редька такий: «Редька Ю. К. – професора кафедри української мови – звільнити з 1.VII у зв’язку з виходом на пенсію». Щоправда, є в наказі і таке речення: «Редьку Ю. К. – професору кафедри української мови – за багаторічну сумлінну роботу в університеті оголосити подяку» [3]. У паперах все начебто в порядку. Приниження одних, лицемірство, злобу інших не зафіксовано.
Упродовж кільканадцятьох років наші зустрічі були епізодичними. Але завжди, коли виходила книжка, яку я видавала, переважно у співавторстві з Дмитром Гринчишиним чи Зеновієм Терлаком, ми дарували її Професорові. Нам дуже важливою була думка Вчителя; пам’ятаю: ми з Зеновієм Михайловичем щиро раділи, коли Юліан Костянтинович написав нам про посібник «Украинский язык для начинающих» (автори – 3. Терлак і О. Сербенська): «Книжка добре скомпонована, гарні і цікаві вправи. Ви зробили дуже добру справу».
Ми знали, що Юліан Костянтинович працює над фундаментальним словником українських прізвищ (сьогодні два томи Словника видано за сприянням НТШ), пише спогади про своє життя-буття. Деякі з них – спогади про проф. Івана Ковалика, доцента Броніслава Кобилянського та ін. вже опубліковано у спеціальних збірниках.
Ще п’ять лекцій в університеті. Останніх… На початку 1990-91 навчального року професор Михайло Гнатюк, тодішній декан філологічного факультету, пройнявся ідеєю запросити Юліана Костянтиновича до університету. За задумом, це мала бути своєрідна реабілітація, публічне визнання заслуг професора перед українською культурою; факультет таким чином перепрошував ученого за ті кривди, які чинила йому совєтська влада. Цією акцією декан мав добрий намір також матеріально допомогти сім’ї професора.
Перед викладачами та студентами філологічного факультету і факультету журналістики впродовж листопада-грудня 1990 р. професор Ю. Редько виступив з циклом лекцій, які сам запропонував. Це – «Галичина до 1914 року», «День 1 листопада», «Боротьба за український університет», «Український тайний університет», «Галичина між двома війнами».
Кожного разу аспірантка кафедри мови ЗМІ Ірина Стецула організовувала транспорт, щоб привезти й відвезти професора, дбайливо піклувалася про нього. І робила це з великою прихильністю, навіть пієтетом до вченого. Відчувалось: це була не лише звичайна чемність, вихованість, а насамперед вияв визнання заслуг педагога, який відходив, представницею наймолодшого покоління педагогів високої школи; я бачила в цьому якусь підсвідому готовність прийняти естафету нелегкої, подвижницької праці викладача української мови високої проби. А Ірина мала для цього всі дані.
У лекціях професор, як досвідчений оратор, уміло вставляв спогади зі свого життя, з життя рідних, близьких, перепліталися соціальне й політичне, пережите й передумане. Це була не лише фіксація безстороннього спостерігача подій, фактів нашої історії, а вдумлива інтерпретація, розрахована на сприйняття університетською молоддю.
Виступав живий свідок подій, які не лише визначали долі людей; багато з тих подій утверджували українську ідею, демонструючи світові, що вона живе, що українці – нація, яка прагне волі й вперто здобуватиме її, що вони варті того, щоб жити на своїй землі як повноправні громадяни. Духовна державність, що впродовж віків жила в генах багатьох поколінь, живлячись силою незнищенної енергії, рівно через рік чіткими контурами вирізьбилася на мапі світу.
У лекціях відчутним був акцент на таких важливих для бездержавного народу категоріях, як порив до чину, велика воля діяти всупереч обставинам, які, здавалось би, не давали ніякої надії на реалізацію планів. Таким сміливим гаслом і, як підкреслював професор, майже «божевільним поривом» була ідея створити українські високі школи. Адже після Першої світової війни, яка щасливо закінчилася для Польщі, а в українців залишила тільки біль величезних втрат, перед українською молоддю в Галичині зачинилися двері університетів. Без жодних засобів, без матеріальної бази виникли у Львові Українські Високі Школи (УВШ) Висока технічна школа й Університет з чотирма факультетами – теологічним, філософським з двома відділами (історико-філологічним і математично-природничим), юридичним (правничим) і медичним. 1923 року університет уже мав 58 кафедр, які діяли з 1920 по 1925 рр. Студентів спочатку було близько п’ятисот, а в наступному році – понад півтори тисячі.
Університет об’єднав видатних українських учених. У перший Сенат (1921 р.) входили проф. Василь Щурат (ректор), проф. Мирон Кордуба (декан філософського факультету), проф. Мар’ян Панчишин (декан медичного факультету), проф. Максим Левицький (декан юридичного факультету), педагогами працювали Михайло Возняк, Антін Генсьорський, Кирило Студинський, Філарет Колесса, Іван Крип’якевич, Іларіон Свєнціцький, Омелян Терлецький, Яким Ярема, Микола Чайковський, Іван Раковський, Мирон Зарицький, Володимир Кучер, Володимир Охримович, Йосип Сліпий, Гавриїл Костельник та ін.
Лектор докладно говорив про ті умови, в яких доводилося вчитися: не було постійного приміщення, поліція весь час переслідувала, робила в приміщеннях, де вчилися студенти, обшуки. Студенти придумували найрізноманітніші способи, щоб обдурити поліцію. Іноді були навіть анекдотичні випадки, про що з гумором розповідав лектор. До речі, багато фактів з життя студентів українського підпільного університету Юліан Костянтинович з документальною точністю відтворив у своїй повісті «Дурні діти», з якої уривки зачитував на лекції, даючи привабливі портрети педагогів, характеризуючи поведінку студентів, які відважно відстоювали своє право вчитися в своєму університеті. Робив це надзвичайно майстерно, і ми, слухачі, бачили перед собою не лише 85-річного професора, а юнака, студента-медика, активного учасника подій майже 70-річної давності.
Професор всебічно висвітлював діяльність українського підпільного університету, характеризував методи самоорганізації студентського життя, громадську діяльність багатьох студентів, які з посвятою працювали на користь загалу, подвижництво наших педагогів (працювали без платні, часто платили великі штрафи). Однак влада зробила все, щоб українські високі школи остаточно знищити: несподівані обшуки, наскоки, великі штрафи, арешти викладачів і студентів, погрози, звільнення з державних посад – усе це призвело до ще однієї драми бездержавності. 1925 р. у нерівній боротьбі «загинула, – з болем констатував професор, – створена в таких важких умовах наша «Альма Матер» [4].
Почесне членство в НТШ. Десь у 1989 р. наукову громадськість Львова охопила до щему радісна звістка: відновлюють діяльність НТШ! Щоправда, додавалось щось болісне, навіть тривожне: ми знали про варварське знищення совєтською владою цього, по суті, єдиного українського наукового центру, ліквідацію унікальної бібліотеки (книги просто пошматували різальною машиною, а частину дали у т. зв. спецфонди), репресії, які чинила совєтська влада щодо її членів, паплюження діяльності емігрантів-науковців, які на чужині не переставали працювати, зберігаючи у складних умовах добрі традиції цієї поважної наукової установи, добре ім’я Товариства – однієї з найбільших святинь нашої культури.
Ще діяли всі установи радянської системи, щоправда, вже в умовах горбачовської перебудови, але відчувалася якась навіть розгубленість, паніка: адже не було точних «ценных указаний», як конкретно перебудовуватися і як має виглядати «социализм с человеческим лицом». Ініціативна група, у складі якої були академіки та члени-кореспонденти АН УРСР, професори, доценти, ветерани НТШ, зробила усе можливе, щоб відновити діяльність Наукового товариства імені Шевченка. Зрозуміло, що потрібний був дозвіл ідеологічного центру обкому. Його керівник Володимир Гончарук, до його честі сказати, не чинив цьому видимих перешкод. У суботу, 21 жовтня 1989 р. зал засідань Львівської обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури (вул. Коперника, 40 а) був переповнений.
Професор Юліан Редько сидів з погідним, якимось роз’ясненим обличчям. 84-річний професор виступив як ветеран передвоєнної науки. Говорив спокійно, своїм характерним глибоким голосом, яким завжди володів блискуче, з виразною дикцією. Ділився враженнями про своє знайомство з дійсними членами НТШ – Михайлом Возняком, Іларіоном Свєнціцьким, Миколою Мельником, Василем Щуратом та ін. Накреслив той величезний обсяг роботи, який мусять взяти на свої плечі українські вчені різних галузей знань, щоб закріплювати українську літературну мову у сфері науки. І це повинно стати, підкреслив учений, одним із важливих завдань Товариства [5].
Доповідь, численні виступи, привітання сповнювали присутніх почуттям радості вільної творчої праці, яка виривалася з тісних рамок тоталітаризму, та великої відповідальності за добрі результати так гарно започаткованої справи.
На цих же Зборах, підтримуючи традиції НТШ, чотирьох ветеранів української науки, які співпрацювали з Товариством у довоєнні роки, удостоєно звання почесних членів. Серед обраних був і професор Юліан Редько. Приймаючи це членство як високу нагороду, професор у слові-подяці дуже скромно оцінював свою наукову діяльність, наголошував, що він насамперед прагнув бути добрим педагогом. І ця життєва налаштованість на подвижницьку працю викладача, який навчав молодь української мови, – і вже цим самим прирікав себе на те, що йому будь-коли можуть «пришити» «український буржуазний націоналізм», – була великою внутрішньою потребою порядної людини, яка своїм обов’язком вважала будь-яким можливим для себе способом протистояти нівеченню національної мови, дбайливо оберігати її самобутність і красу, плекати у своїх вихованців почуття поваги й любові до рідного слова. Не знаю, що привело Юліана Костянтиновича до професії мовознавця, педагога. Знаю, що у 20-х роках був студентом-медиком підпільного українського університету, сьогодні відомо, що його перо було налаштоване на письменницьку творчість – видав повість «Дурні діти», близькою для нього була і журналістська діяльність. Але свято переконана, що українська культура в особі Професора мала талановитого педагога, непересічну особистість, яка репрезентувала складний період у розвитку нашої духовної культури, зокрема лінгводидактики. А на кінець святкових Зборів був ще гарний концерт, зворушливі слова любові, поваги та вдячності, які виголошували, вшановуючи новообраних почесних членів НТШ.
Спільна праця над «Антисуржиком». Мої зустрічі з Юліаном Костянтиновичем стали частішими на початку 90-х років, коли виникла ідея підготувати книжечку з питань культури української мови для широкого загалу. Саме життя вимагало цього. Спочатку я надрукувала кілька матеріалів з культури мовлення у львівській газеті «Ленінська молодь» (тепер «Молода Галичина»), які замовив головний редактор Михайло Батіг. Читачі мали змогу «послухати», як ми спілкуємось у різних мовленнєвих ситуаціях – у транспорті, в установі, на ринку, в школі, в дитячому садочку і позбуватися того чужинецького, яке навіяли, як полову, північні вітри. Було багато відгуків, відповідей на запитання, які ми подавали. Матеріали йшли від імені редакції, бо ще не викоріненою в мені була якась боязнь (уже раз мене добре вдарили, коли свого часу опублікувала в «Літературній Україні» матеріал про низьку культуру нашої правничої мови).
Юліан Костянтинович уже погано бачив (пишучи, читаючи, користувався якимись спеціальними скельцями), неміч уже охоплювала його колись дуже тіло. Але намагався бути «у формі». Я приносила баночку розчинної кави (тоді це був дефіцит), донька професора п. Таня робила нам каву, і ми радилися. «А таку книжечку мріяв зробити Іван Огієнко», – якось між іншим сказав професор. Я не допитувалася, звідки він про це знав. А варто було б. Поміркувавши над структурою, яка дещо вже вимальовувалась, Юліан Костянтинович пообіцяв написати статтю про норми поведінки, а також коротенькі, популярного характеру статейки про те, як усувати недоладності у вживанні окремих слів, граматичних форм, конструкцій. І доволі швидко це зробив, навіть надрукував свої матеріали на машинці. З любов’ю, зі справжньою турботою про те, щоб наша молодь не цуралася свого, не відверталася від народних традицій, плекала свій духовний світ, глибоко усвідомлювала суть інтелігентності, професор написав статтю «Як поводити себе у товаристві», окремо виділивши підрозділи «За столом», «Молодь між собою, з батьками й приятелями», «Пишемо листи». До речі, її кілька разів транслювали по національному радіо.
Неправильні вислови і нормативні відповідники до них ми подали у розділі «Неправильно-правильно», згрупувавши їх за темами (наше помешкання, спілкування з дітьми, на вулиці, транспорт, торгівля, в установі, освіта, лікувальні заклади); професор проаналізував їх і написав понад 30 коротких пояснень. Він виходив із того, що потрібно берегти самобутність української мови, активізувати її ресурси, пізнавати і розгортати її скриті потенції. Як досвідчений педагог, що думає передусім про адекватне сприйняття тексту, професор популярно пояснив, чому, наприклад, форма першої особи множини наказового способу -давайте зробимо, давайте привітаємо, давайте напишемо, яка поширилася останнім часом і дублює російські структури (рос. давайте напишем), не відповідає нашим граматичним правилам, показав, що вживати такі вислови і це не знати своєї мови чи ігнорувати її споконвічні форми – зробім(о), привітаймо, напишім(о). Щоб переконатися в цьому, варто згадати хоча б слова відомої пісні «Наливаймо, браття, кришталеві чари» чи «Заспіваймо пісню веселеньку» й усвідомити, що деякі форми української мови не так просто відтворити російською. Наприклад: Будьмо/ Шануймося/ Тримаймося/ Заклик, категоричність, передбачувана результативність набагато сильніше передає синтетична форма, ніж відповідна – до того ж ненормативна – аналітична (порівн. давайте будемо шануватися і шануймося). Він переконливо пояснив, що самобутніми для української мови є зменшено-пестливі форми чоловічих імен на приголосний та -о: Івась, Івасик, Іванко, Ігорчик, Славцьо, Сашко, Петрусь, Михайлик. Форми на -а (Стьопа, Міша, Коля, Вася) – інтерферовані, тобто привнесені. Жаль, що сьогодні у практичному житті вони витісняють давні українські. Лаконічно і доступно виклав правила сполучуваності іменника з числівниками, переконливо обстоював числівникову форму дев’ятдесят, з’ясував, які труднощі виникають, коли вживаємо займенники, дієслова.
Значну увагу вчений приділив усному мовленню, написавши статті про особливості наголосу українських іменників, займенників, дієслівних форм, прислівників. Пояснював, як треба правильно читати старослов’янські і староукраїнські тексти, як без помилок читати і писати латинські слова.
Коли в розмовах виникала тема нашого усного мовлення, професор завжди підкреслював: українська мова дуже приємна на слух, музикальна, хоч наукових праць про мелодику, інтонаційні особливості української мови майже немає. І потрібна велика праця – і теоретиків, і практиків, – щоб у публічному житті, у т. ч. на радіо та телевізії запанувала вишукана, естетично довершена, природна українська мова.
Науково-дослідна частина Львівського університету виділила кошти на цю роботу (тоді ще ходили купони і ми майже всі були мільйонерами); я була щаслива, що професорові могли виділити якусь дещицю. Найчастіше фінансові справи полагоджувала викладач кафедри мови ЗМІ Надія Лобур (сьогодні завідує кафедрою слов’янської філології), яка зберегла найтепліші спогади про зустрічі з Юліаном Костянтиновичем та його рідними. Для неї, тоді молодої викладачки кафедри мови засобів масової інформації факультету журналістики, це була пам’ятна зустріч з представником тієї галицької інтелігенції, яка у всіх життєвих ситуаціях щиро була віддана українській справі і все можливе робила для її утвердження. Вона, як сама згадує, була щаслива, що мала змогу ближче пізнати цю людину – надзвичайно інтелігентну, якось вишукано привітну, добру, зичливу.
А фінансовий стан родини був жалюгідний: померла дружина, передчасно померли два зяті. Турбота про хворого батька, двоє малолітніх дітей лягла на плечі наймолодшої доньки п. Тетяни. Сім’я ледве зводила кінці з кінцями, але ні від кого я не чула якихось нарікань, мовляв, «нема», «не вистачає». Щоправда, одного разу професор похвалився, що у помешканні зробили ремонт (очевидно, не сучасний евроремонт!). Я оглядала, а Юліан Костянтинович якось між іншим сказав: «Мав я трохи заощаджень на чорну годину, але Таня попросила, то нехай буде на білу годину». Сім’я уміла обходитися, як кажуть у народі, тим, що Бог дав. А це також одна з ознак інтелігентності.
Видавництво «Світ» надрукувало «Антисуржик» 1994 р. з грифом Міністерства освіти України. На жаль, професор уже його не побачив. Книжечка розійшлася величезним тиражем й не лише по Україні. Поганенький папір, примітивне оформлення, але вона відразу стала популярною, здобула прихильність нашої громадськості: великими партіями купували її наші міністерства, використовували в школах, фрагменти з неї друкували в газетах, передавали по радіо. Появилося кілька брошурок, у яких автори, за зразком «Антисуржика», подавали неправильні вислови, які вживають в окремих регіонах, а також у деяких сферах (у медичних закладах, у сфері журналістики та ін.). Книжечка не втрачає популярності й досі, з огляду хоч би на те, що суржик чи суржикові елементи доволі поширені.
Достоїнством «Антисуржика» стало й те, що поданий матеріал має комп’ютерну підтримку і розроблені комп’ютерні програми дають змогу користувачеві тренуватися, контролювати свої знання. До речі, «Антисуржик» зареєстровано в Україні як перше видання такого типу. Сьогодні ця проблема – застосування нових технологій для вивчення української мови – стала важливою державною темою, над якою продовжує працювати колектив українських мовознавців Львівського університету імені Івана Франка разом з програмістами. Велика частина матеріалу, в т. ч. з «Антисуржика», розміщена в Інтернеті (адреса: http://www.lnu.edu.ua/lknp/mova.htm).
Дбайливо доглянута скромна могила у затишному куточку Личаківського кладовища. Часто горить свічка, яку запалюють рідні і просто добрі люди, щоб вона спалювала те зло, яке окутало нас. Коли приходжу сюди чи проходжу мимо (неподалік спочивають мої батьки), цілим єством відчуваю: ця шляхетна Людина все життя горіла чистим вогнем добра, щирості й любові до рідної землі і свого народу.
І стає легше на душі, проникаєшся вірою в добро, коли бачиш на могилі скромний вінок з написом «Від вдячних учнів». З’їжджаючись на свої зустрічі, колишні студенти часто приходять сюди, щоб подякувати великому Педагогові за працю. Отже, ще не витравив «князь світу цього» благородного почуття вдячності, «божеського в людському».
Я безмежно вдячна Долі, бачу велику Ласку Божу в тому, що мала щастя бути ученицею Юліана Костянтиновича Редька, а пізніше – працювати з ним в університеті. Не раз запитую себе: чи легко бути Людиною? І бачачи перед собою Професора, відповідаю: тяжко. Доля кидала Йому під ноги великі колоди, але Вчитель ніколи не йшов проти сумління, ніколи не переступав межі, яку вмів собі поставити, оберігаючи ауру, яку творять Благородство, Інтелігентність, людська Порядність.
[1] Редько Юліан. Спогади про товариша // Збірник праць і матеріалів на пошану професора Івана Ковалика. – Львів, 2003. – С. 205-206. [2] Панченко Володимир. Меч Щербицького проти «Меча Арея» // Літературна Україна. – 8 квіт. 2004. [3] Редько Юліан Костянтинович. Справа № 31. Архівний номер 5922 // Архів Львівського національного університету імені Івана франка. [4] Редько Юліан. Український тайний університет. – Рукопис. [5] Наші втрати. Юліан Редько // Хроніка наукового Товариства ім. Шевченка. Рік 1993. – Львів, 1995. – Ч. 85. – С. 82; Хроніка Наукового товариства ім. Шевченка. За роки 1989-1990. – Львів. 1993. – Ч. 82. – С. 16-50.Передруковано: Сербенська О. Характерники наша вдячність, пам’ять і шана / Олександра Сербенська. – Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2011.