Хтось з мудрих сказав: не говори про себе лише добре, бо не повірять, не говори й багато поганого, бо подумають ще гірше. А Франко любив казати: «Не будь солодким, бо тебе злижуть, але не будь гірким, бо обплюють». Отже, й сприймання людей, й трактування їхніх діянь у нашому мінливому світі дуже відносна справа. Сьогодні, коли розмінений черговий десяток, уже дуже поважний, а доля дарує не лише щастя жити, а й бути ще комусь потрібною, працювати, обертатися серед розумних людей, коли ще не втрачена спромога збирати докупи розпорошені, обірвані думки, оцінювати реальність, витягати те, що затаїлося в підсвідомості, коли маєш здатність бачити в тому шаленому світі людську порядність, те добре, яке дивним чином рівноважить зло, що так агресивно наступає з усіх усюд, – чіткішими стають виміри для оцінки нашої суєтності, розуміння того, що найбільшим щастям у житті є все-таки саме життя; і дякуєш Богові, який дає сили втриматися, навіть коли вітри, не лише дошкульні, пронизливі, а, буває, дикі, жорстокі і навіть чорні, збивають тебе з ніг.
У пам’яті зринає залитий сонцем мальовничий куточок «краси України» – Поділля, яке вже набуває чару прикарпатського рельєфу: рівнини плавно переходять у щораз вищі пагорби, навколо поважні ліси – букові, дубові, соснові, мішані, у яких часто й «блуд чіплявся», прозорі гайки, грайливі потічки, струмки, джерела, води яких вливалися в Стрипу та Дністер, до яких було рукою подати – всього кілька кілометрів. І скрізь сліди історії – руїни замку XVIII ст. над Потічком, козачий брід на Дністрі, партизанські криївки часів героїчної боротьби УПА.
Влітку, восени, погідної недільної днини, ми з батьками залюбки бродили нашими лісами, полями, рученятами обіймали старезні буки. Коли виходили на гору, звідки проглядався широкий простір, тато показував нам у синіючій далині обриси Карпат і затягував своїм баритоном «У горах Карпатах хотів би я жить…». Це моє рідне містечко Золотий Потік. Після «возз’єднання» воно навіть мало статус районного центру, а пізніше дістало неоковирну назву – селище міського типу.
Коли вже працювала в університеті і зовсім випадково у розмові з блаженної пам’яті доц. В. Пачовським назвала своє містечко, він згадав слова польського колеги, ректора Ягеллонського університету: «Такого гарного краю я ніде більше не бачив» (мав звідти наречену – доньку директора нашої школи).
З центра містечка, що мало вигляд квадрата, по сторонах якого розміщалися склепи, стрілами видовжилися передмістя. Посередині квадрата – типово галицька торговиця, куди щочетверга приїжджали люди з навколишніх сіл, щоб яйця, сметану, молоко та іншу поживність продати, а купити солі, нафти, трохи цукру. На цій торговиці в ті тяжкі для галицького краю повоєнні роки сотнями збирали запідозрюваних у зв’язках з повстанцями молодих жінок, багато з них з малими дітьми, а то й з немовлятами, старих батьків, щоб кинути на муку по сибірах.
Так цей образ вбився в пам’ять людності, що десь у 50-х роках, працюючи в одній зі шкіл Бучаччини, мала такий діалог з дітьми першого класу, коли вивчали звукове значення літер.
Я (вісімнадцятирічна вчителька): «Діти, подивіться добре, чому на малюнку багато машин» (вантажівки на фоні заводу, збоку – велика літера З).
Ганнуся: «Машини приїхали, щоб вивозити людей». Я лише дякувала Господеві, що цього не чує якийсь інспектор, а гірше – партійний дєятєль. А ганьбили за будь-що. Пам’ятаю, вчительку третього класу Славу Конопаду на багатьох конференціях батожили за те, що Волгу вона назвала річкою.
Жили в містечку українці, поляки, євреї, і були для них церква, костел, божниця. Порядкував війт і його уряд, працювали лікар, ветеринар, які обслуговували й навколишні села – Стінку, Русилів, Сновидів, Возилів, Сокілець, Берем’яни, Губин, Скоморохи, Соколів, Порхову, були адвокати, нотаріус та інші служби, що забезпечували громадське життя. Для нас, дітей, таємничим зі служби війта був уже немолодий чоловік, який мав обов’язки чергувати вночі та оголошувати різні розпорядження місцевої влади. Ударами в бубен він скликав людей і доти «вигравав» на ньому, поки не збиралася велика купа і гучно виголошував своє. Для того часу це був надзвичайно важливий «засіб» масової інформації. Уже ввечері любив заходити до нас, як казав, погрітися (ми мешкали в гарній каменичці коло самої торговиці, винаймали мешкання на першому поверсі), розказував небилиці про зустрічі з привидами та інші свої нічні пригоди. Тато підсміювався, а ми, діти, завмирали. Мама чимось частувала його, і коли намазувала хліб (любив смалець зі шкварками), він філософськи зауважував: «А хіба нижні зуби пси?» Мама з усмішкою накладала щось і на другий бік скибки.
Це той край, де я прийшла на світ, де мене плекали, любили. «Ти була дуже бажана дитина», – говорила мені, вже дорослій, бабуся (перша дівчинка Надійка померла немовлям, а після мене були ще дві сестрички і братчик). Для моєї Мами діти, чоловік були понад усе. Її вистачало на те, щоб дбати про побут родини, брати на себе найтяжчі обов’язки, працювати в склепі мішаних товарів, власницею якого була (мала торговельну освіту), працювала як активний член Союзу Українок; пам’ятаю, польські поліцаї навіть робили з цього приводу обшук у помешканні, попереджали про можливий арешт, кажучи: «Пані має дрібні діти, покиньте всякі зібрання, працю з жінками». А збиралися часто: організовували День Матері, Шевченківські свята, робили вистави на святого Миколая, вишивали для церкви; користуючись порадами жіночих часописів, вчилися азів господарювання, брали участь у роботі «Просвіти». Мати мала подиву гідну силу і любов до життя.
Тато читав нам, малював, складав з нами віршики, розв’язував задачі, а ще – а це дуже рідкісне заняття для чоловіків – вишивав для нас суконочки, народні строї. Ми їх кликали «мамусю!», «татусю!». То була сім’я типово маломістечкової інтелігенції (батько був бухгалтером, мама мала економічну освіту), де любили і плекали своє, національне – пісню, вишивку, красне письменство, де мрією, в яку свято вірили, було мати власну державу. Дуже любили ми, коли ввечір тато брав у руки мандоліну, збирав нас на велике ліжко. Мама поралася коло кухні, і всі п’ятеро ми співали. Яких тільки пісень ми не співали! І про могилу, яка у полі «з вітром говорила», і про козаченька, який «їхав на війноньку», і про комарика, якому не пощастило з жінкою. Народні пісні, стрілецькі, українські романси; не знаю звідки, але батько знав їх безліч.
А співали в Потоці багато: у церкві і під церквою, виводячи гаївки, йдучи процесією на зелене поле освячувати його, щедрували, колядували, співали на весіллях, фестинах, які організовували «Просвіта» і спортивні товариства цього куточка наддністрянського краю, і навіть «Ще не вмерла…» лунало тоді та будило в душах надію на краще. Співали на Шевченківських святах і в день Матері. Пам’ятаю зворушливу пісню-благання, з якою ми, потіцькі діти, зверталися у такі дні до Бога:
А там, на Сході, край у неволі,
Навіть молитись ворог не дасть.
Боже великий, дай Україні
Силу й волю, славу й власть!
Співочий край, музикально обдарований рід Футуймів-Бурків, звідки моє коріння, отже, не дивно, що нас вчили музики. Мені, семирічній, купили скрипочку, запросили вчителя. Великою нагородою за мої щоденні вправляння впродовж кількох років було те, що на Шевченківському концерті я зіграла мелодію пісні «Ой у лузі червона калина…».
Ще у початкових класах мені пощастило на талановитих педагогів. З кільканадцятьох вчителів українцями були тільки двоє – Ольга Жданівна та Федір Рогатинський, які багато з нами працювали. Щоправда, Польща офіційно називала нас русінами. У свідоцтві з третього класу (1938 р.), яке випадково збереглося, серед навчальних предметів записано «język ruski» (українська мова). Але могутня сила Шевченкового слова, діяльність «Просвіти», робота різних товариств робили своє – зміцнювали національну свідомість, консолідували нас; ми всі були українцями.
«Золотий» вересень скував мою десятирічну істоту якимсь невимовним жахом перед грубою сатанинською силою, але десь у підсвідомість заклав бажання вистояти, не зігнутися. Не пам’ятаю, щоб хтось давав якісь коментарі, пояснення – зринають просто картини: низькорослі солдати з червоною зіркою на будьонівках вриваються до магазину, хапають мило, сірники, запихають по кишенях, їдять що попало; ось вони, з настромленими на рушниці багнетами, ведуть полонених польських офіцерів, на голову вищих від себе, поставних, дужих, з руками, закладеними за голову. Згодом, коли стала відома правда про Катинь, зрозуміла: їх вели туди. Націоналізують склеп, виганяють з помешкання. Батькам з чотирма малими дітьми відпустив кімнату у своїй плебанії о. Йосиф Савраш. Ще одна картина: пізно ввечері батько зі сльозами в очах кидає в піч книжку за книжкою, а полум’я скручує листок за листком. Гине усе, що тато так любив, збирав роками. Була в його бібліотеці вся наша класика, твори галицьких письменників, була багатотомна історія Михайла Грушевського, тритомна, в прекрасній оправі Українська Загальна Енциклопедія. А я читала, навіть ночами, Чайковського, Лепкого, Крушельницького, Опільського, Грінченка та багатьох інших, переживала за долю наших полонянок, ридала над покатованими батуринцями, лила сльози над трагедією Тетяни; в десять років прагнула збагнути Толстого, який мали ми в польському перекладі. І все це горіло. На моє німе запитання батько, якому тоді ще й сорок не було, сказав: «так треба». А в школі теж усе пішло шкереберть: вивозять в Сибір директора Лукасєвіча з сім’єю, забороняють катехізацію, насильно чіпляють червоні галстуки, сварять, щоб не ходили до церкви. Боже, як ми, четвертокласники, соромилися носити ті галстуки! Замість звичних для нас пісень, вчили нову, чужу, – «Піснею про Сталіна починаймо день, кращих ми не знаємо на світі пісень». Суцільна диявольщина!
У батьків в очах читаю тривогу. Кілька разів пізно ввечері приходила стриянка Галя (дружина батькового брата), щось шепотіла зі старшими, кудись забирала молодших сестричок, а мама всю ніч пекла і щось пакувала. А зранку пошепки говорили, кого вивезли. «Для нас фіри не вистачило», – гірко жартував батько. Або: вночі вриваються двоє озброєних, п’яно вигукуючи, що мусять «батюшку» вбити. Мама йде за ними у спальню священика, він клякає, молиться, а визволителі ціляться з пістолета. Мама відчайдушно відвертає цівку, просить їх, вмовляє, перелякана вбігає до нас, ми благаємо Бога, щоб відвернув це страхіття. На цей раз священика не застрелили: мама їх у чомусь переконала. Геть пізніше я зрозуміла зміст Шевченкових слів, які Батько вписав мені 1940 р. в альбом, виливши поетовими словами свої гіркі думи, намалювавши ще й портрет Кобзаря. Як реліквію, бережу їх до сьогодні.
В неволі тяжко, хоча й волі,
Сказать по правді, не було,
Та все-таки якось жилось –
Хоть на чужому – та на полі…
Тепер же злої тії долі,
Як Бога ждати довелось.
Чорні полоси накладалися одна на одну: вмирає дворічний братчик Юрчик, двадцятивосьмирічна мамина сестра Марійка і її дворічна донечка, 1943 р. – сорокарічний батько, його брат Микола. Прокотилися дві великі пожежі – одна 1939 р., коли за три дні згорів майже весь центр містечка, друга у Великодній понеділок 1944 р. Два рази все дощенту згоріло в дідуся Бурки, де було й багато наших речей. Наступи й відступи військ, голодні й холодні не лише дні, а місяці, роки, рабунки, бомбардування, коли, здавалося, мало загинути все живе. Фронт тривав півроку. Мама і ми, троє дітей, залізали під ліжко і молилися. Згодом люди говорили: цю вдовицю з сиротами хіба чудо врятувало (під будинок – а він був великий, покритий бляхою, – впала в’язка бомб, які не зірвалися).
Війна брутально топтала усе звичне, усталене. Змушений був блукати світами брат мами Степан Бурка (за освітою педагог, здібний музикант, організатор і керівник місцевих хорів) і спочити в чужому краю, у чужий край потайки переправили батькового брата Степана з родиною (добрі люди попередили про арешт); у Сибір вивезли з родиною брата бабусі Футуйму Аполонія, по Воркутах тинявся чоловік тітки Мілі Зенон Кізімович (за участь у націоналістичних організаціях Чорткова). Їй з донькою за чужими документами добрі люди допомогли виїхати в Польщу.
Добрі люди, на жаль, їхніх прізвищ навіть не називали в сім’ї, у тривожний червень 1941 р., перед наступом німецьких військ, попередили батька про арешт. І батько зник на кілька днів з хати. А приходили за ним, пам’ятаю, кілька разів. Навіть нас, дітей, питали, де він. І якось поспіхом швидко зникли.
Кінець війни і повоєнні роки – це до знемоги виснажлива праця мами, щоб забезпечити елементарне виживання вдови з трьома дітьми. До цього плуга довелося запрягатися й мені, п’ятнадцятирічній – стала працювати бухгалтером райфінвідділу (мала вже закінчену торговельну школу). Однак економіста з мене не вийшло. Наша мудра й добра мама спакувала все на фіру й повезла нас вісімнадцять кілометрів на захід – до Бучача, гарного міста, що мальовничо розкинулося по обидва боки Стрипи; хтось з чужинців за прекрасне амфітеатральне положення назвав його «галицькою Швейцарією». Там ми могли здобути середню освіту (у Потоці була лише семирічка), а мама мала змогу хоч трохи вберегти нас від кагебістських жахів – арешти й катування знайомих, вбивства, Сибіри, переслідування, підозри у зв’язках з повстанцями і якийсь невимовний страх.
У 1947 р. закінчила Бучацьку середню школу, і знову праця: спочатку бібліотекар у цій же школі, а в 1948–1951 рр. – учителька молодших класів у передміській Нагірянській семирічці.
Навіть у найпотаємніших думках не міг виникнути образ: я працюю професором в університеті! Мені світила хіба що заочна освіта у Кременецькому інституті, де в 1949–1951 рр. я навчалася на філологічному факультеті. Лише тоді, коли молодша сестра закінчила цей же інститут і пішла вчителювати, на сімейній раді мене відпустили на стаціонар.
1951 – 1958 рр. – час навчання на філологічному факультеті Львівського педінституту, куди мене привела любов до літератури, бажання набутий педагогічний досвід зміцнити теорією, а також час перших кроків у науці як аспірантки кафедри української мови, де мене через збіг обставин повела уже рука Долі. Лекції прекрасних педагогів, відомих науковців Ю. Редька, Б. Кобилянського, М. Шкільника, М. Доленка, Яременка тощо, практика у Львівських школах під керівництвом добрих учителів допомагали моєму професійному зростанню. Входження у світ однієї з найдавніших наук – мовознавства, участь у конференціях, перші спроби, постійні пошуки привели згодом до усвідомлення незбагненного таїнства мови як сутності людського Я, як могутньої духовної сили народу. Робота над кандидатською дисертацією про українську юридичну термінологію допомогла пізнати насамперед жертовну працю української інтелігенції для добра рідної культури. Працюючи у спецфондах, куди аспіранти за спеціальним дозволом мали доступ, я відкривала для себе імена українських мовознавців, правознавців, які офіційна наука вперто замовчувала (І. Огієнка, С. Смаль-Стоцького, О. Курило, А. Кримського, Є. Олесницького, А. Чайковського, С. Дністрянського, К. Левицького та багатьох інших), мала змогу пізнати справді подвижницьку працю НТШ, діяльність багатьох її членів на ниві термінології та словникарства.
Але постійним було відчуття цензора над собою та насильницького вкорінення цензора в душу кожного. Скільки накидали нам тих «не»: не заперечуй ортодоксам, не ходи до церкви, не демонструй своєї віри в Бога, навпаки, викидай Бога з серця і викидай його з серця інших, зривай хрестики, не жди сподіваної волі, а ще – будь пильним до класових «ворогів», шануй «старшого брата», постійно дякуй йому за визволення і в усьому визнавай його першість. Наближай «світле майбутнє», ставай активним членом «єдиного радянського народу». А про твоє щастя постійно дбає партія і рідна влада.
Був вироблений певний ритуал і для написання наукової роботи з мовознавства – обов’язково дати щось з геніальних положень марксизму-ленінізму, не забувати про благотворний вплив «братньої» мови. Однак між рядками вдавалося сказати добре слово про діячів 20–30-х рр., показати цікавий шлях розвитку українського правничого мовлення в дорадянський період.
Щоб більш-менш втриматися, підробляла приватними лекціями, секретарювала, влітку працювала в піонерських таборах. Переїхали до Львова дві молодші сестри: Дарія після учительського закінчувала педагогічний інститут, Дионізія навчалася в медичному. Згодом переїхала до нас і мама. На руках маленька донечка, мешкання нема, раді були, що винаймали нам якийсь напівпідвал.
Закінчення аспірантури збіглося з ліквідацією Львівського педінституту та перенесенням його до Дрогобича. Багато педінститутських викладачів перейшло на кафедру української мови Львівського університету, яку очолював професор Іван Ковалик. З осені 1959 р. і я почала тут працювати – спочатку викладачем – погодинником, згодом лаборантом, викладачем, доцентом. Кафедра здобула визнання серйозного наукового центру, чому сприяла як сама особистість завідувача, так і новаторський підхід до вивчення багатьох мовознавчих проблем.
Кафедра, як і загалом філологічний факультет, були для мене – сьогодні я це усвідомлюю особливо ясно – прекрасною школою. Я мала щастя контактувати з талановитими педагогами, відомими вченими. Професори І. Ковалик, Ю. Редько, доценти П. Коструба, Б. Кобилянський, М. Шкільник, М. Возний, М. Лимаренко, з інших кафедр – Т. Комаринець, І. Дорошенко, І. Денисюк, М. Онишкевич, В. Попов, О. Грибовська, К. Трофимович, Ф. Неборячок, декан О. Мороз, математик М. Чайковський, правознавці А. Пашук, В. Калинович та інші залишилися в пам’яті як особистості, багато з яких у тяжкі часи тоталітарної системи культивували професіоналізм, не боялися проявляти елементарну людську порядність, пошану до рідної культури та мови. Тут я 1965 р. захистила кандидатську дисертацію, згодом одержала звання доцента.
Зі студентами-журналістами я почала працювати з 60-х років, спочатку як викладач кафедри української мови, а з організацією кафедри стилістики й редагування (1973 р.) – як доцент цієї ж кафедри. Згодом й завідувала цією кафедрою (1985–1997 рр.). Факультет був під особливим наглядом ідеологічних структур: адже виховували «підручних партії», а українська мова, за висловом Леніна, мала стати лише засобом «комуністичного виховання мас». Постійно відчувала цензуру і відповідну планку над собою. Наприклад, два рази подавала тему докторської і два рази її без жодних пояснень не затверджували. Зробили це вже в роки т. зв. перебудови і допоміг мені у цьому проф. В. Здоровега. Докторську на тему «Мова преси в аспекті соціально-культурного розвитку суспільства» я захищала уже в роки незалежності.
Як педагог, я багато працювала зі студентами. Серед них було чимало розумних, дотепних, спрямованих на те, щоб стати добрим спеціалістом; усвідомлювали: без знання мови таким не станеш. Щоправда, факультет журналістики такого «сєльскаво» університету, яким верхи вважали наш заклад, мав завдання готовити спеціалістів зазвичай для низової преси – багатотиражок та районок. Якщо комусь й вдавалося переступити ці найнижчі сходинки, то це були одиниці. Хлопці, що приходили з виробництва, після служби в армії, були майже суцільно неграмотні. Я не лінувалася підбирати для них диктанти, в яких робили навіть по 40 – 50 помилок, змушувала вишукувати різні мовно-стилістичні хиби в газетах, виправляла їхні твори (студенти навіть жартували, що вивішено багато червоних прапорів), проводила колоквіуми. Крім українців, на факультеті вчилися росіяни, молдавани, гагаузи, і кожному доводилося щось радити, допомагати перейти певний бар’єр в оволодінні українською мовою. До честі нашого керівництва, зокрема декана проф. Й. Цьоха, нікого з майбутніх журналістів у ті часи не звільнили від вивчення української мови, хоч така практика в середній школі була доволі поширеною, і намагання студентів домогтися цього на факультеті були непоодинокі. Доводилося працювати додатково, навіть у гуртожитку проводити індивідуальні заняття. Моя вимогливість до свого «педагогічного» результату, здається, таки добре допекла окремим студентам. У роки перебудови були такі – здебільшого близькі зі сумнозвісним першим відділом, – що обвинувачували мене в «недемократичності», наполягали, щоб навіть заслухали на парткомі. Але посіяні зерна таки дають добру парость, і про це згадує чимало наших випускників. Я щиро вдячна усім тим, хто душею і серцем прагнув осягнути науку про Слово.
Усе своє свідоме життя я завжди щось писала: складала контрольні завдання, методичні поради, публікувала статті, рецензії, працювала над посібниками, словниками (усіх публікацій назбиралося понад 200), їздила на конференції, давала інтерв’ю, виступала по радіо, на телевізії з різних питань функціонування української мови та культури мовлення. Робота на кафедрі радіомовлення і телебачення, де панує особливо сприятлива атмосфера для наукових пошуків (засновником кафедри і багаторічним її керівником є професор В. Лизанчук), дала мені змогу виділити ще одну важливу проблему – культуру нашого публічного мовлення, психолінгвістичні основи ефірного мовлення.
Тішуся, що чимало моїх праць мають популярність: матеріали з «Антисуржика», «Актуального інтерв’ю» тощо використовують у радіопрограмах, передруковують у газетах, згадують за кордоном, коли аналізують кодифікаційну роботу в Україні. Дякую долі, що живу в час, коли можу реалізувати свої задуми як дійсний член такої поважної установи, як НТШ, як професор університету імені І. Франка, робота в якому, вважаю, зобов’язує до великої праці і великої відповідальності за неї.
Житейські перипетії, яких вистачає в кожного з нас, непередбачувані ситуації, іноді різні реакції людей на одне й те ж явище, подію, факт лише утверджували мудрість того, що вже давно сказано і найкраще – лаконічно у наших приповідках, отих дорогоцінних перлинах народної словесності. Як часто якраз вони ставали орієнтирами, коли доводилося оцінювати свої чи чиїсь діяння та навіть визначати позицію. А деякі стали своєрідним життєвим кредо: Ще той ся не вродив, щоб усім догодив; Краще з мудрим загубити, ніж з дурним знайти; Усіх слухай, а свій розум май; Від дурного й підлого полу вріж і втікай; Те твоє, що ти даєш; За все, що маєш, мусиш заплатити. І коли недвозначно натякала особа: «Ти мені заважаєш робити науку» (наша тематика певним чином перетиналася), а друга, б’ючи кулами об стіл, вигукувала «забирайся, бо не даєш мені робити кар’єри», то доводилося й відходити від теми, і залишати насиджене місце. Годі вимагати, щоб усі ми керувалися одними засадами. І на це, як любив казати проф. Здоровега В. Й., «нема ради».
Якщо б мене запитали, за чим я шкодую, що прагнула б змінити, я б відповіла: за все дякую Богові і благаю ласки.
Живу з чоловіком у мирі і злагоді більше ніж піввіку, маю добрих дітей, милих онуків, які подарували нам чарівного правнука Дмитрика; він вже перейшов етап крику і тепер намагається чітко вимовляти різні звуки, слова; маю гарну родину, щирих приятелів, вірну помічницю Надю, а шкодую хіба за тим, що замало любила Маму; суєтність світу не дала оглянутися, як вона на 66-му році життя, коли матеріально і мені, і сестрам стало легше, тихо відійшла від нас…
У житті, як на морі, зринають різні хвилі: одні відразу зникають у морській глибині, інші, покотившись, не набирають сили і переходять у тиху гладінь. Різними були й мої життєві хвилі – гра на скрипці, бухгалтер, бібліотекар, учителька молодших класів, музейний працівник, лаборант, педагог високої школи. Тільки ця остання міцніла, набирала зримих обрисів, а дуже близько, іноді зливаючись з нею, виринала хвиля науковця. Вони щасливо докочуються до мого житейського берега.
Залишається – а на все Божа воля – любити свою осінь і себе в ній, каятися за ниці діла, скидати тягарі з душі, віддячувати людям за добро – а його в житті було багато – й хоч дещицю докладати у велику справу утвердження нашої мови як державної та вчити тих, хто хоче вчитися і спроможний плекати її природність, збагачувати, шанувати як політичний Прапор нації, як Символ нашої присутності на планеті.
Передруковано з: Теле- та радіожурналістика. – Вип. 8. – Львів, 2009.
Див. також: http://www.lnu.edu.ua/faculty/jur/vypusk7/visnyk08-36.pdf