Цей підручник вийшов у Голандії в 1898 році. У 1905 р. його було перекладено на німецьку мову, в 1908 р. – на італьянську, в 1910 – на французьку [1]. Хоч архіви кожної країни мають свої особливості, основні принципи архівознавства однакові для всіх, а тому кожний архівіст повинен ознайомитися з цим підручником. На жаль, ми не маємо можливости дати зараз повний переклад його українською мовою, а тому подаємо переклад основних його тез. Книжка має 100 тез, до яких до­дається пояснення, що надруковано дрібним шрифтом. Уся книжка поділяється на 6 розділів.

Розділ І. – Походження та склад архівосховищ.

1 теза: Архівний фонд є сукупність документів, писаних, мальо­ваних та друкованих, що одержано або складено офіційно установою, або кимсь з її службовців, оскільки ці документи мають залишитися в цій установі або в цього службовця.

2 теза: Архівний фонд є органічне ціле.

3 теза: Приватні установи та службовці теж можуть складати архівні фонди.

4 теза: Треба добре розрізняти архівний фонд та зібрання архів­них матеріялів в архівосховищі.

В архівосховищі можна знайти архіви шости видів:

1) архіви установи, якій належить архівосховище; 2) архіви комісій або службовців, що підлягають цій установі; 3) архіви уста­нов або службовців, що їх права та функції перейшли до цієї установи; 4) архіви установ або службовців, яких контролює та установа і їхні архіви вмістила в своєму архівосховищі; 5) архіви, що вміщено в архі­восховищі в наслідок вжитих адміністративних заходів; 6) архіви, що їх одержано тимчасово, в подарунок, або куплено.

5 теза: До архівів установи або особи слід додати в архівосховище архіви установ, або осіб, що їхні права та функції було передано цій установі.

6 теза: Архіви установ або осіб, що їхні права після 1798 року перейшли до держави, повинні вміщатися в державних архівосховищах у головних містах сучасних округ, що на їх територіях функціонували ці установи.

7. Архівосховище старих державних архівів в окрузі (як і архіво­сховище комунальних архівів) складається: 1) з архівів старих окруж­них та департаменських (або комунальних) установ; 2) з архівів існуючих окружних (або комунальних) установ, оскільки їх туди пере­дано; 3) з архівів установ, рад або осіб, що їх функції перейшли до старих установ, провінціяльних або департаменських (або комунальних); 4) з архівів рад або осіб, що функціонували на території провінції (або комуни), що були вміщені в архівосховище в наслідок адміністративних заходів.

8. Різні архівні фонди, що вміщено в архівосховищі, треба уважно відділити один від одного. Коли є кілька примірників одного документа, треба дослідити, в який фонд треба вмістити кожний із них.

9. Коли ні старі інвентарні зовнішні ознаки, ні які-небудь инші вказівки не дозволяють опреділити архівний фонд, до якого належить грамота або який-небудь документ, то вирішити це повинен зміст документа. Коли з цього зміста виходить, що документ міг належати декільком колекціям, його вміщають в одну, а в другі вкладають посилочні картки.

10. Коли колекцію архівів складено, її не можна розподіляти між двома або кількома архівосховищами.

11. Бажано знищити зовнішнє розчленення архівного фонду, коли це можна зробити без великих перешкод.

12. Коли важко об’єднати розподілений архівний фонд, слід все ж таки, щоб один співробітник записав в одному інвентарі всі частини цього архівного фонду і вказати місце, де ці частини знаходяться, де б воно не було.

13. Зберігаючи цілість, можна переносити архіви в друге місце, коли вони завдяки окремим обставинам, з того часу, як виникли, зберігалися в чужому архівосховищі.

14. Бажано, щоб архіви, що вміщено в архівосховище, регулярно поповнювались канцеляріями установ. Як принцип розділу треба визнати, що документи певної галузи установи будуть передаваться в архів до часу, коли відбулась остання важлива зміна в правлінню. Але коли такої зміни не було 25 років, слід передавати в архів документи старіші за цю дату.

Розділ ІІ. – Класифікування архівних документів.

15. Архівний фонд треба класифікувати систематично.

16. Система класифікування повинна провадитись на підставі первісної організації архівного фонду, яка відповідає в загальних рисах організації установи, в якій він виник.

17. При класифікуванню архівного фонду треба перш за все встановити оскільки можливо первісний порядок. Тільки пізніш можна буде судити, чи бажано і до якої міри відхилитися від цього порядку.

18. Первісний порядок архівного фонду можна змінити, щоб виправити відхилення від загальної будови фонду, коли ці відхилення виникли через помилки де-яких переховників або виникли від тимчасової зміни в системі зберігання архівних документів.

19. Під час класифікування архівного фонду інтереси історичного дослідження повинні бути на другому плані.

20. Класифікуючи архівний фонд, треба стежити, щоб серії протоколів, відчитів і инших документів, що з того часу, як вони ввійшли в архів, зібрані в томи, звязки, складали кістяк архівного фонду.

21. Не зміст документу, а його призначення повинно вирішити, яке місце він повинен займати в архівному фонді.

22. Ніякий том, звязка або папка не можуть бути розділені, поки невідомі мотиви, з якими вони складалися.

23. Але дозволяється розбивати збірки та в’язки окремих паперів, що об’єднані і потім переведені в життя переховниками за думкою архівів. У всякому разі, коли цю збірку або колекцію часто вживають сама адміністрація або вчені, та її цитується як щось ціле, краще залишати звязки, як вони є і описувати їх як ціле, незалежне від спеціяльного опису паперів на сторінках інвентаря, до якого відноситься кожний папер.

24. Коли архівний фонд класифіковано за системою, що вказана пізнішою адміністрацією і що не погоджена з вимогами нової архівної науки, бажано, готуючи новий інвентар, не починати, коли можливо, нового класифікування та розбивання збірок та звязок, що напевно буде йти поруч з цим, раніш, ніж не буде остаточно встановлено нового інвентаря. І навіть тоді необхідно зберегти інвентар старого класифікування та додати до старих чисел числа нового інвентаря.

25. Серії (резолюції, листи, протоколи, відчити, квітанції і т. и.), що встановлено в першу чергу в класифікуванню архівного фонда, вказують головні риси, що на їх підставі треба збирати окремі документи в певний порядок.

26. Окремі документи, про які виявилось за зовнішніми або внутрішніми ознаками, що вони складали раніш частину серії або справи, повинні бути знов об’єднані в серії та справи.

27. Коли неможливо знайти старе класифікування окремих документів, відповідь на питання про класифікування буде залежати в кожному окремому випадку від спеціяльних умов, в яких знаходяться архіви, а головне, від їх цілости. У таких випадках краще йти на компроміс.

28. Класифікуючи окремі папери, не слід приймати самовільного розподілу, а вибирати такі поділення, що можуть об’єднатись коло існуючих уже серій справ або в’язок.

29. Як загальне правило не треба збирати в одній серії чорнетки та вихідні папери, оригінали та копії паперів одного роду.

30. Документи, про які згадується в резолюціях, можуть бути зібрані в серію додатків до резолюцій, але при умові, що справи буде покладено окремо.

31. Папери, що не були об’єднані первісно, можна об’єднати під одним числом тільки в двох випадках: коли вони цілком одноманітні; коли вони мають дуже мале значиння, щоб їх описувати окремо.

32. Можна припустити, що серії одержаних паперів та квітанцій не з’явились раніш за серії резолюцій та відчитів, од яких вони залежать; тому бажано не об’єднувати ці попередні папери в серії, а описувати кожний папер окремо, або об’єднувати їх у групи за змістом.

33. Оригінальні грамоти, хоч як вони попсовані або які малі частинки від них залишились, ніколи не повинні знищуватись, навіть коли існують їх дублікати або точні копії.

34. Коли оригінал документа в доброму стані, окремі копії (не vidimus’ы), що не мають палеографічної цінности і не належать ні до якої справи або серії, можна знищити.

35. Бажано збагатити архівосховище, поповнюючи перерви, що робляться відсутністю документів. Для цього треба скласти список таких документів, щоб їх легче було розшукати, або, коли їх немає, дістати оскільки можливо копії з оригіналів, або копії, що були в инших місцях.

36. Папери, що зникли з архівного фонду і повертаються через дар або купівлю, можуть знову заняти там місце, коли очевидно, що вони вийшли з цього архівного фонду.

Розділ III. – Редагування архівних інвентарів.

37. Редагуючи архівний інвентар, треба перейнятись думкою, що інвентар повинен бути тільки провідником: тому він повинен давати огляд змісту архівних фондів, а не змісту самих паперів.

38. Щоб можна було як слід описати том або книгу, треба уявити собі головну ідею, яка керувала під час його складання.

39. Редагуючи архівний інвентар, не треба забувати, що старі документи цінніші од сучасних. Тому треба входити в дрібніші деталі, описуючи старі папери. Добре було б приняти певні межі розподілу, що до цієї різниці трактування документів і ознайомити з ними в пе­редмові до інвентаря.

40. В інвентарі треба вживати таблиць.

41. Спочатку треба описати серії та томи, щоб мати огляд архів­ного фонду, а потім окремі папери.

42. Серії треба описувати не по окремих документах, що їх скла­дають, а під одним числом. Коли будова серії мінялася на протязі часу, можна внести різні підрозділи.

43. Дата архівного папера залежить від часу, коли його було одер­жано, або складено в установі, або особою, що до її архіву цей папер належить. Коли класифікування за цим принципом може викликати непорозуміння, треба згадати обидві дати – коли складено і коли одер­жано папера.

Треба зробити виняток для серій, відчитів. Їх не треба датувати часом, коли їх було принято, але часом, до якого вони відносяться.

44. Коли в папці є папери, оригінальні або копії, старіші за діло, до якого відноситься папка, їх треба розглядати як додаток. Вони не можуть уплинути на дату папки в інвентарю, ні на розклад паперів у папці, коли вони розкладені в хронологічному порядку.

45. Треба подавати короткий зміст де-яких томів або в’язок тільки в тому випадку, коли вони складені з паперів, різних як із точки зору форми, так і змісту паперів, що їх було об’єднано в одно ціле як оригі­нали або переписано в том багато пізніш після того часу, коли їх було складено.

46. Оригінальні грамоти треба взагалі описувати окремо, коли не виявлено, що вони складають частину серії або справи.

47. Коли різні трансфіксовані грамоти увійшли в архів з датою тільки на останній, ця остання повинна служити базою для їх визна­чення в інвентарі. Навпаки, перше місце в опису не треба давати трансфіксам инших документів, що раніш увійшли в архів.

48. Кожна стаття інвентаря повинна охоплювати:

а)      стару назву або рубрику (коли є),

б)      загальний опис змісту,

в)      рік або роки, на які простягаються папери,

г)       позначення кількости томів, пакунків, в’язок, паперів або гра­мот, з яких складається стаття інвентаря,

д)      позначення паперів, що зустрічаються між иншими в цій статті і що не мають звязку з рештою складу. Инші замітки, що торка­ються змісту або форми, можуть бути вміщені в примітці.

49. Складаючи інвентар архівного фонду, розумно буде написати опис серій, справ, грамот, манускриптів і т. и. на окремих аркушах паперу, однакового розміру з тимчасовим числом, яке слід поставити і на самих документах.

Розділ IV. – Розпорядок у інвентарі.

50. Інвентар архівного фонду перш за все треба встановити відповідно первісній організації фонду.

51. В архівах громадських установ розподіл на хронологічні серії взагалі необхідний; кожній важливій зміні в організації установи відповідає новий розподіл в інвентарі.

52. Архіви автономної установи взагалі треба приводити в порядок і описувати окремо, коли навіть права та функції цієї установи пізніш перейшли до иншої установи.

53. У всякому разі коли права та функції одної установи перейшли до другої, таким чином, що поле діяльности останньої поширилось, можна описати архівний фонд ліквідованої установи в тому ж інвентарі. Але цей архівний фонд треба в такому випадку вмістити в його логічному місці в порядку інвентаря, а не там, де архівний фонд випадково попав у головну колекцію.

54. Архіви комісій та службовців належать до архівів тої установи, при якій вони працюють.

55. Комісії, що залишили серії рішень або протоколів, склали власні архіви; вони повинні залишитися автономними. Те, що нам залишилось від комісій, од яких не існує ні резолюцій, ні протоколів, треба розглядати, як справи, що складають частину установи, яка виділила ці комісії.

56. Архівний фонд повинен бути поділеним на однородні секції за одноманітним критеріумом. Документи загального характеру треба зібрати в першому розділі; потім особливо цікаві папери повинні складати инші різні секції.

57. Бажано керуватися одним способом для головного розподілу всіх архівних інвентарів одного роду.

58. Томи, окремі папери, грамоти та плани повинні складати єдиний ряд, а не спеціяльні секції на підставі зовнішньої форми.

59. Акти про набуття нерухомого майна треба розмістити в географічній секції, а потім розікласти в алфавітному порядку місця, улиці т. и,. де це майно знаходиться. Коли виявиться, що це майно входило в де-кілька фінансових округ, з цим розподілом треба рахуватися для відповідного розміщення згаданих актів.

60. Папери, що торкаються ренти доживоття, дару або тестаменту на рухоме майно, треба розміщати за абеткою згідно іменням кредиторів, дарівників, спадкоємців, тестаторів.

61. В початку кожного головного розділу інвентаря треба вмістити примітки, що вказують взагалі історію та сферу діяльности влади або службовця, що від них походять документи, що так згруповано.

62. Кожний папер інвентаря повинен мати біжучий шифр. Щоб розрізнити перелік від змісту паперів, треба вживати в інвентарі нумерацію літерами, щоб різниця між двома нумераціями одразу ж кидалась у вічі.

63. Сучасні копії ніколи не треба вносити в інвентар: принципійно, це помилка – бажати поповнити перерву в архівному фонді.

Коли грамоти, що зникли, згадаються в старих інвентарях і коли їх первісна присутність у цьому фонді безсумнівна, можна згадати про копії в примітці в інвентарі або списку.

64. До інвентаря треба додати покажчик імен осіб та назв місць.

65. Слід точно розрізняти архівні документи і манускрипти. До останніх належать книги прав, описи міст, збірники, дипломи, мапи та інше, що належали приватним особам.

66. Папери, що не належать до архіву, повинні бути або передані в инший архівний фонд, або в бібліотеки, де вони будуть на свойому справжньому місці. Можна також умістити їх в спеціяльний розділ наприкінці інвентаря архівів, де вони покладені. Тоді вони складають в архівосховищі бібліотеку для історичних, топографічних, статистичних та по инших галузях науки досліджень.

67. Спосіб зберігання архівного фонду зовсім не залежить від його класифікування та інвентаризування. В той час, як для класифікування та інвентаризування треба йти за старою організацією, коли торкається матеріяльного розміщення архівів, надається повна воля. Тут необхідність зберегти документи впливає на вибір рішення.

68. Грамоти та плани, що знаходяться в справах, можна виняти відтіля і вмістити окремо, маючи на увазі краще зберігання, при умові дати про це пильні вказівки.

69. Рекомендується на кожному манускрипті, кожній сторінці грамоти, кожній серії та кожній справі робити напис. Цей напис пови­нен давати опис документа в інвентарі або в списку і місце, що він зай­має в архівосховищі.

Розділ V – Инші поради що до опису архівів.

70. Вміщення опису архівного фонду в загальному інвентарі архівосховища залежить від природи цього фонду відносно инших рубрик інвентаря, а не од факта, що він вийшов із певної установи.

71. Опис документів в інвентарі треба доповнити покажчиками різних книг, на першому місці книг резолюцій. Нема рації їх друкувати.

72. Через незвичайну цінність де-яких частин архівного фонду може бути своєчасним дати список їх змісту. Такі списки треба вида­вати окремо, або для малих архівів, як додаток наприкінці інвентаря.

73. Список архівного фонду або частини архівного фонду – це по­кажчик змісту всіх грамот, розкладених у хронологічному порядку, що є в оригіналі або копії в цьому фонді, або в цій частині фонду.

74. Складаючи такий список архівного фонду треба охопити:

а)      всі оригінальні грамоти на пергаменті або на папері,

б)      всі документи, що записано в збірці манастирських грамот,

в)      окремі документи, коли є копії в збірці манастирських грамот, коли вони такого ж роду, як і ті, що є в манастирських збірках, або коли вони написані на пергаменті,

г)       грамоти, що фігурують дословно в списках, ті, що були запи­сані в инших грамотах, і ті, копії яких знаходяться в архівному фонді.

75. Може бути своєчасним дати під формою списку в цілому, або в частині, зміст листів і инших документів, що знаходяться в архівосхо­вищі в оригіналі або в копії.

76. Не треба забувати, що предмет списку різниться од предмету інвентаря; ця різниця є наслідок опису документів. В списку опис повинен давати зміст, в інвентарі – природу документа.

77. Опис документів у списку повинен бути ширшим, ніж в ін­вентарі.

78. В списках власні імення треба давати в їх оригінальному правописі. Титули треба писати цілком, за винятком титулів принців дер­жавних, де досить головного титулу.

79. В списку кожна стаття повинна охоплювати:

1) Дату грамоти за старим та новим стилем (в грамотах без дати можна дати приблизну дату, оскільки можливо точну та підставну).

2) Місце, де було видано грамоту (немає користи встановляти весь формуляр з початку до кінця).

3) Перелік існуючих печаток.

4) Згадку про природу документа (оригінал чи копія, пергамент чи папер).

5) Вказівку на трансфікси, які є або були додані до грамоти.

80. Коли грамоти більш не існують в оригіналі, але знаходяться в копіях у манускриптах, що належать архівному фонду, опис цих грамот повинен бути в списку, а в інвентарі можна обмежитись тільки згадкою про манускрипти.

81. Опис повинен мати покажчик назв осіб та місць; бажаний та­кож покажчик печаток.

82. Складаючи алфабетного покажчика назв осіб, що повинно до­давати до списку, слід додержуватись таких правил:

а)      імена осіб повинні переважно класифікуватися в алфабетному порядку призвищ, коли їх немає, то титулів, а коли їх теж нема, то ймен.

б)      Нідерландські прізвища треба ставити в алфабетному порядку за вимовою; літери, що не вимовляються, розглядаються, як не написані.

в)      Чужоземні прізвища треба ставити за національною ортографією, коли вона певно відома.

г)       Ім’я треба ставити за формою, що частіш вживається, зали­шаючи правило.

д)      Прізвища і ім’я одного походження треба вміщати одно коло одного в покажчику.

83. Бажано, щоб архівіст друкував найважніші документи його архівів. Але не слід віддаватися вражінню від першого документа, що попаде вам у руки під час класифікування і який може здаватися важливим. Краще мати загальний огляд сховища й рішати, які доку­менти переважно треба взяти на увагу для друку розглянути, чи не належить документ, що звернув на себе увагу, до серії або справи, з яких певна кількість звязаних з цим документом повинна друкуватися одно­часно. В маленьких архівах краще закінчити інвентар перед тим, як друкувати хоч один документ.

Взагалі тут не місце казати про друкування архівних документів. Треба йти за правилами, що вироблені історичним товариством Утрехта, як до друкування документів, що відносяться до історії середніх віків, так і до друкування тих, що торкаються сучасної історії.

Розділ VI. – Про умовне вживання де-яких термінів та знаків.

84. Для більшої ясности слід вживати завжди однакову термінологію в різніх інвентарях. З инших точок зору теж одноманітність в ін­вентарях бажана.

85. У томах треба розрізняти регістри, протоколи та збірки. Останні – це об’єднання в одній обгортці окремих документів; протоколи і регістри пишуться в книжці, що вже оправлена. Протоколи склада­ються з оригіналів, регістри – з копій.

86. Треба розрізняти справу від в’язки документів. Справа скла­далася, коли документи були ще живим організмом; в’язку складали пізніш архівісти, коли архіви стали бездушною річчю.

87. У вказівках до змісту тома треба розрізняти таблиці, покаж­чики та каталоги. Таблиця складається так, що вказівки до змісту зроблені в тому ж порядку, що і в томі, покажчик і каталог розподіляють зміст тому під різними рубриками, однаково, в який спосіб ці рубрики упорядковано.

Різниця між покажчиком та каталогом полягає в тому, що цей останній дає коротке резюме змісту кожного списка тома, до якого він одсилає, в той час, як покажчик задовольняється простим покликанням.

88. У документах, що мають відношення до діяльности установи, треба розрізняти резолюції та протоколи. До перших відносяться про­сто постанови ради, в других даються крім того міркування.

89. У резолюціях та протоколах треба розрізняти:

а)      Чорнетку, або пам’ятку, що записано під час засідання.

б)      Концепт – документ, складений після засідання, але ще не затверджений.

в)      Оригінал, цеб-то документ, як його було затверджено зібранням.

г)       Копія з оригіналу, біловик, що має зберігатися радою; цей до­кумент містить в собі резолюції або протоколи.

д)      Пізніші переписування.

90. У відчитах треба розрізняти:

а)      Проект, цеб-то ще не затверджений відчит.

б)      Відчит, що здано; під цією назвою треба розуміти оригінал відчиту або автентичні копії, коли ці останні зроблені зараз же після заслухання відчиту і мають бути передані або казначею, або інспектору (бажано, щоб в опису висунути, кому призначався примірник відчиту).

е)       Инші копії, автентичні чи ні.

Підручник, або журнал це регістр, в який рахівник заносить при­бутки та витрати за рубриками, за якими він пізніш буде виправдува­тися в своїх рахунках.

91. У дипломах, листах та инших актах слід розрізняти:

а) Концепт, або проект, цеб-то акт, ще не принятий в остаточній формі.

б) Оригінал, цеб-то акт у тому вигляді, як його було принято.

в) Примірник акта, що мається вручити сторонам.

92. Дипломи – це писані документи, що складено за певною фор­мою, що мають довести те, що в них міститься.

93. Грамота – це копія з диплома. Через те, що більшість грамот написано на пергаменті, досить одмітити, коли грамоту переписано на папері.

94. Видимус – це дипломатичний документ, в якому правитель або авторитетна особа дає копію иншого диплому з наміром ствердити його, або в якому досить авторитетна особа дає копію з иншого документа, що приймається взагалі на віру.

«Транскрипт» – це автентична копія дипломатичного документа.

95. Трансфікс – це грамота, що звязана з иншою в такий спосіб, що кінці печаток другого документа проводять через перший, перед тим, як було прикладено печатку до другого.

96. Серед печаток треба розрізняти висячі, накладні і намальовані (згадувати треба тільки, коли печатка накладна або мальована).

97. Дві згадки про роки, що об’єднано горизонтальною рискою, показують початковий і останній роки документа. Коли термін, на який простягається відчит, починається і закінчується серед року, обидві згадки поділено косою рискою.

98. Коли дату вміщено в дужки, цим показують, що вона не виходить з акта, але її взято з другого документа. Коли дату можна зафіксувати тільки приблизно, перед нею ставлять «с» і беруть її в дужки.

99. У датах треба позначати на першому місці рік, потім місяць і наприкінці день.

100. Коли розміщають де-кілька документів в хронологічному порядку, в серіях документів або в списку, під кожним роком треба вміщати спочатку всі документи, в яких відома дата, потім ті, в яких відомий тільки рік, нарешті ті, що датовані тільки приблизно цим роком.

Тепер до змісту цих тез. Звичайно, де-які з них не мають для нас ніякого значіння – наприклад майже всі тези останнього розділу, які пояснюють різні терміни, що вживається в Голандії для різних документів. Але инші тези дають багато матеріялу для обмірковування. Перші три тези торкаються опреділення того, що таке архівний фонд. Але з нашої точки зору це опреділення занадто вузьке. Автори не вважають за архівний фонд сімейні архіви, бо ці архіви не складають органічного цілого, це збірка випадкових документів. Ми вважаємо сімейний архів теж за архівний фонд, бо він дає матеріал до діяльности сім’ї, як архіви установи дають матеріял до діяльности установи. Архів сім’ї не такий повний, як архів установи, але це всетаки органічне ціле. Инша річ – збірка документів, випадково придбаних якою-небудь осо­бою. Це можуть бути старі документи різних установ, що вкрадено з архівосховища і потім продано тим, хто цікавиться старовиною. Такі збірки, звичайно, не є архівний фонд, і документи, що входять в їх склад, мусять бути повернені в ті архівні фонди, відкіля вони вийшли.

П’ята теза ставить вимоги, з якими ми не можемо цілком погоди­тись. Звичайно, для дослідувача краще, коли в одному архівосховищі є архівні фонди установ, що реорганізувались одна в одну. Збирати її в одному архівосховищі бажано. Але ні в якому разі не припустимо, щоб установа, до якої переходять права і функції старої установи, забирала-би собі і архівний фонд старої установи. Навпаки, установа, коли частина її архівного фонду стає вже непотрібною для її роботи, мусить передавати її в історичний архів, бо там архівні матеріяли краще збе­рігаються і їх можна вивчати. Ця п’ята теза протирічить тезі 14, де самі ж автори кажуть, що установи повинні передавати в архіви не­потрібні їм архівні матеріяли старіші від 25 років.

У 19 тезі підкреслюється, що интереси історичного дослідження при класифікуванню матеріялу повинні бути на другорядному місці. Ми думаємо, що взагалі, архіви зберігаються як раз в интересах істо­ричного дослідження. Який практичний інтерес можуть мати, скажемо, архіви ХVIII віку. Звідок з них для практичної роботи не беруть, а вивчають по цих матеріялах історію того часу для порівнення з нашою або для вивчення історичного процесу. Автори кажуть, що через інте­реси істориків багато архівних фондів було перемішано, витягнено окремі документи, об’єднано їх в збірки, коли вони були з різних фондів. Але це робилося зовсім не в інтересах наукового дослідження, навпаки – для наукового дослідження це зробило велику шкоду. Робилось це в інтересах окремих осіб дослідувачів, що забували про своїх колег, а думали тільки, як би полегшити свою роботу. Тому архівні робітники як раз повинні дбати про інтереси історичного дослідження, і це по­винно стояти на першому місці, як обов’язок архівіста, але з цього ж виходить, що інтереси окремих істориків не повинні порушати основних архівних законів.

Тези 21 та 29 звязані між собою. З ними ми не погоджуємось, і в архівах України розкладають документи внутрі фонду як раз згідно питань, а не призначень, а тому в одному місці повинні бути і чорнетки, і документи, що одержано від інших установ і торкаються цього пи­тання, і взагалі, всі види документів, що відносяться до нього. Зви­чайно, це можна в тому тільки разі, коли окремі документи не об’єднано в збірки, томи, в’язки, ще за часів старої адміністрації.

Тези 37, 72, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 79, 80, 81, 82 передбачають, крім інвентарю, ще каталоги, описи документів, покажчики ймен, географічні покажчики та инші. Автори строго розмежовують, що ставити в інвентарі, що в описах, що в каталогах. Але ці правила ми не вважаємо остаточними в архівній справі. Треба так описати архівний фонд та фонди архівосховища, щоб дослідувач та архівіст легко могли орієнту­ватися в них. Автори пропонують занадто складний спосіб. Сучасні архівісти повинні виробити простіший спосіб, притягуючи до цього висновки бібліотечної карткової каталогізації.

У тезі 6 автори кажуть, що рукописи, які не входять у склад архівного фонду, треба вміщати в бібліотеку. Ця бібліотека, за поглядом авторів, повинна бути по-за архівом. Тільки коли в місті нема гро­мадської бібліотеки або де-які з цих рукописів тісно звязані з архів­ними фондами, можна організувати такі бібліотеки при архівосховищах. Ми думаємо, що архівні матеріяли повинні бути в архівосховищі, рукописи, коли вони не складають частину архівного фонду, в рукописному відділі бібліотеки. При кожному центральному архіві повинна бути бібліотека. Мета її організації подвійна: з одного боку вона має в собі книги з галузи архівознавства, які допомогають архівістам в їх роботі; з другого – там є книжки з історії та инших наук, що потрібні дослідувачам в їх роботі.

Питання про друкування архівних документів автори торкаються в тезі 83. По всіх краінах є спеціяльні історичні товариства, які цікавляться цим питанням і мають своєю метою видання архівних докумен­тів та статтів, що писано на їх підставі. Тому видання не є головною роботою архівістів. Але коли архівні органи беруть на себе і видавничі функції, вони повинні погоджувати свої видавничі плани з планами инших комісій, що мають на меті видання документів, або статтів, що писано на їх підставі, щоб уникнути паралелізму в роботі.

З того часу, як написано цього підручника, архівознавство розвинулося. Багато нового є тепер у поглядах на покажчики, в методах бо­ротьби з шкідниками архівів т. и. Але це все не зменшує цінности під­ручника, бо основні його тези залишаються непохитними і їх повинен знати кожний архівіст.

 

[1] Dr. G. Müller, Dr. S. Feith et Dr. B. Fruin. Manuel pour la classement et la desctripion des archives. La Haye 1910.

 

Архівна справа, 1925 р., кн. 1, с. 24-33.