Слова: слов’янин, слов’янство, слов’янознавство, славістика для нас, першокурсників 1947 навчального року, були просто гарними словами. Вони почали наповнюватись все глибшим змістом, причому не тільки в сенсі знань, а й життєвої мудрості, з тої хвилини, коли в нашу аудиторію увійшов Іларіон Семенович Свєнціцький. Невисокий на зріст, з сивою бородою, мудрістю в очах, він огорнув нас доброзичливим і дуже уважним поглядом. Усі фотографії, портрети тільки частково відбивають те, що нас (у студентські роки) вражало в обличчі професора. Це були очі, від яких, здавалось би, нічого не приховаєш, і це був контраст між сивою бородою патріарха і живими, молодими очима. Вони не старіли, не байдужіли, в них завжди світилось живе зацікавлення навколишнім світом, а іноді навіть виблискували лукавинки чи вогники чисто хлоп’ячих радощів.
У рецензіях і статтях про праці І. С. Свєнціцького постійно натрапляємо на слово «перший»: «перший відкрив багатство українського мистецтва в ділянці іконопису… власне кажучи, він є першим істориком українського живопису в широких масштабах» [1], вперше… дав либоку характеристику… бойківського говору [2], встановлена ним «типологічна спорідненість за територіальною суміжністю гуманітарних наук… дає право вважати вченого першим українським балканістом у широкому розумінні цього слова» [3]. Цитат зі словом «перший» можна навести дуже багато. І. С. Свєнціцький, маючи, крім філологічної, ще й математичну освіту, мабуть, першим зі славістів широко застосував статистичні дані, прийоми математичних обчислень, базуючи на них наукові припущення. Домінантами досліджень І. С. Свєнціцького були «джерела, початки, зв’язки, витоки», що відбито і в назвах праць, які рясніють саме цими ключовими словами: «Начала философии в русской литературе ХІ–XVI вв.» (1901), «Відродження білоруського письменства» (1908), «Початки книгопечатання на землях України» (1924), «Джерела іконописної техніки» (1932), «Формування болгарської літературної мови (863–1762)» (1957) та ін. Іларіон Свєнціцький заклав підґрунтя для розвитку слов’янознавства в найширшому його розумінні, опрацював теоретичні і методичні основи вивчення проблем мовознавства, літературознавства, фольклористики, музейної та видавничої справи, мистецтвознавства, палеографії, етнографії, того, що можна з повним правом, звернувшись до фундаментальної праці «Різдво Христове в поході віків», назвати порівняльною культурологією. В порівняльно-історичному плані Іларіон Семенович досліджував мови, літературу, мистецтво слов’янських народів, взаємозв’язки між cлов’янськими країнами («Болгарія і Україна», 1934), між європейськими культурами («Образ міжнародного походу колядної словесности», 1925) та ін.
Коли філологія як наука все більше ділилась і розпадалась, Іларіон Свєнціцький був одним із тих вчених, які своїми працями і своїми лекціями повертали філології її цілісність. Більше того, філологія ставала часткою культурології, перебуваючи в тісному зв’язку не лише з гуманітарними дисциплінами, мистецтвознавством, музейною справою, а й економікою та іншими науками. Однак великі заслуги І. С. Свєнціцького в розвитку освіти, науки полягають не лише в публікації вагомих праць, а й у вихованні цілої плеяди молодих науковців, причому, що дуже цікаво, різного профілю своєї школи: тут і германісти, і славісти, літературознавці і мовознавці (діалектологи, фразеологи, лексикографи), мистецтвознавці і музеєзнавці. Особлива роль професора також в організації наукових колективів, дослідної роботи на кафедрі слов’янської філології Львівського державного університету, у відділі мовознавства Інституту суспільних наук АН УРСР, в Музеї українського мистецтва.
Завдяки авторитету Іларіона Семеновича львівська кафедра слов’янської філології, у створенні і доборі викладачів для якої є велика заслуга професора, здобула всесоюзне визнання. Вихованці кафедри славістики, а потім і їх вихованці ставали кандидатами та докторами наук, працювали у Львові, Чернівцях та багатьох інших містах України, в Мінську, Самарканді, за кордоном. Львівська славістична школа, все більше розростаючись, користувалася великою повагою в різних наукових центрах.
Іларіон Семенович завідував відділом мовознавства Інституту суспільних наук АН, в якому під його і Лукії Лук’янівни Гумецької керівництвом силами ряду старших і молодих науковців велась велика наукова робота над шістьма випусками наукових записок «Дослідження і матеріали української мови», «Польсько-українським словником» (2 томи, 3 книги). Після смерті професора колектив під керівництвом Л. Л. Гумецької продовжував працювати над унікальним двотомним «Словником староукраїнської мови XIV–XV ст.» До складу авторського колективу входили досвідчені мовознавці, зокрема У. Я. Єдлінська, В. Л. Карпова, В. С. Черняк та ін. Закінчена у 1974 р. робота була висунена на здобуття Державної премії, однак ця нагорода дісталась іншим. Зате керівники колективу Л. Л. Гумецька, Д. Г. Гринчишин, І. М. Керницький стали першими лауреатами академічної премії Івана Франка. Праця групи діалектологів під керівництвом учениці Іларіона Семеновича Я. В. Закревської за участю Л. М. Коць-Григорчук та інших науковців над «Атласом української мови» згодом здобула світове визнання на Всесвітньому з’їзді славістів у Братиславі в 1993 р., а в 2006 р. – Державну премію України.
Окремо треба говорити про вчених-мистецтвознавців, музейних працівників і організацію праці у фактично створеному І. Свєнціцьким Національному музеї, офіційне відкриття якого відбулося в 1913 р. І який зайняв почесне місце серед осередків культури в Європі.
Іларіон Семенович став засновником і редактором різнопрофільних мовознавчих, культурологічних робіт і збірників. І все це тільки частка тої величезної діяльності, про яку ми не тільки тоді, коли були студентами, а й досі не маємо уяви. Саме тому науковці з нетерпінням чекають на вихід у світ нового повного покажчика І. С. Свєнціцького.
Повертаючись до слова «перший», хочу сказати, що Іларіон Семенович відразу став для нас не тільки першим професором у нашому університетському житті, а й тим найголовнішим, найважливішим, найшановнішим, найулюбленішим наставником.
Навчання почалося для нас з перших днів перебування в університеті зі «Вступу до слов’янознавства» як у прямому значенні назви курсу – основи вивчення історії, культури, побуту слов’ян, так і в переносному – відкриття нових обріїв. Це було велике щастя, тому що тільки вчений з енциклопедичними знаннями, які черпав з друкованих, рукописних джерел та власного наукового і життєвого досвіду, міг спеціально підготувати і читати такий курс, що переріс в «Основи слов’янознавства». Таким чином, ми відразу були залучені до високої науки. Сюди входило також вивчення самої історії слов‘янознавчих досліджень. Професор знайомив нас з прізвищами і частково працями авторитетних вчених-славістів. Завдяки цьому ми відразу відчули повагу до обраної спеціальності – славістики, радість і гордість від того, що ми до неї вже якось причетні.
Професор вчив нас пізнавати слов’янство у величі його єдності і в окремих його національних, локальних рисах; захоплював нас широчінню знань, книжкових та життєвих, куди входив не тільки досвід широких наукових зв’язків, участі вченого у міжнародних конференціях, конгресах (в Антверпені, Брюсселі, Празі, Стокгольмі, Парижі, Варшаві, Софії, Римі), а й багаті спостереження над народним життям різних країн, у яких йому довелося побувати. Особливо виділяв те, що було в цьому житті красивим, хорошим, чого варто було навчитись іншим. Наприклад, професор розповідав чимало про болгарів. Використовуючи працю колеги по аспірантурі, зазначу, що дослідженням історії, літератури, культури, мови болгарів І. Свєнціцький цікавився, ще будучи студентом, і почав від вивчення рукописних першоджерел, що, як докладно дослідив І. М. Лозинський, «давало можливість глибше пізнати генезис всієї південно- та східнослов’янської літератури і мистецтва» [4].
У лекціях професор знайомив нас з побутом болгарів, говорив про їхнє уміння вирощувати ярину, про те, які смачні були страви з цієї ярини. Це давало відчуття безпосереднього знайомства з країною, тим більше, що для нас тоді, наприкінці 40-х років, поїздка за кордон булла чимось абсолютно недосяжним. Професор розповідав про трояндові плантації, приніс нам дерев’яну пляшечку, в якій десять чи більше років тому була трояндова олія і все ще зберігався тонкий аромат, і цей запах троянд залишився в пам’яті, ніби емблема Болгарії. Все це пригадалось, коли я багато років пізніше у Велико-Тирнові сіла в таксі, і водій-жінка уприємнила нашу поїздку, наповнивши салон ніжним запахом троянд.
Іларіон Семенович будував лекції так, що вони містили в собі, крім великої інформації, дидактичний, виховний заряд, і він спрацьовував не тільки тоді, і, може, не стільки тоді, коли ми слухали ці лекції, а потім, коли в різний час так чи інакше звертались до праць профессора і шукали в них відповіді на свої питання. Наприклад, Іван Лозинський, як я вже згадала, заглибився у вивчення праць Іларіона Семеновича з болгаристики, а я вже літньою людиною спробувала збагнути хоча б частку освітянської діяльності професора в статті «Іларіон Cвєнціцький – педагог, освітянин, вихователь».
Педагогічна, виховна спрямованість була стрижневою в усій подальшій діяльності І. Свєнціцького, від молодості до останніх днів життя. І тому він встиг так багато зробити в різні часи для зібрання і збереження наукового, мистецького, фольклорного багатства рідного краю як частки великого слов’янського світу.
Мене вразило те, якою широкою і багатогранною була освітянська робота науковця, починаючи від молодих років, в умовах Австро-Угорщини, а потім Польщі, спрямована на піднесення культурного і матеріального рівня населення Галичини при усвідомленні взаємозалежності тих двох рівнів. Вона велась у дуже різних формах: засновування читалень у містах і селах, організовування виставок, видання довідників, словничків, статей та більших праць (Основи науки про мову українську. – Київ, 1917. – 72 с.; Нариси з історії української мови. – Львів, 1920. – 100 с.). І. Свєнціцький організовував лекційну роботу і сам виступав із багатьма лекціями у різних містах, привертав увагу до вивчення рідної мови, фольклору і мистецтва та розширював знайомство галичан з російською класикою, з різними постатями світової літератури і світової науки. Освітянська ідея вченого охоплювала всі верстви населення, всі вікові групи, починаючи від дітей, молоді, яким приділялась особливо велика увага [5]. Молодого вченого хвилював стан шкільництва в Галичині, освіта батьків і дітей, жінок [6].
Знайомлячи на університетських лекціях своїх студентів з історією, життям і культурою слов’ян, вчений також переслідував виховну мету, бо водночас з передачею знань він вчив учитися в інших народів усього того, що було корисним для загального народного добра. Дуже вагомими для нас були сторінки, з яких ми пізнавали внесок у слов’янознавство чеського Відродження кінця XVIII–ХІХ ст. У лекціях професора, як завжди, давався екскурс в історію, давнину і перехід до сучасності.
І. С. Свєнціцький не оминав і питання історіографії і вказав нам на велику працю Франтішка Палацького «Історія чеського народу», яку він писав спочатку німецькою, а потім і чеською мовами.
Коли професор вперше нам розповів про вчених, праці яких мали колосальне значення для всієї світової науки, показав книгу П. Й. Шафарика з мапами розселення слов’янських племен, то це були не просто певні відомості. До них приєднались лекції С. В. Масляка з історії чеської літератури, лекції з інших предметів, і створились нові стартові орієнтири у нашому подальшому науковому житті.
Професор звертав увагу на дуже важливу річ – розгортання широкої просвітницької діяльності й уміння залучити до спільної великої справи широкі народні маси, в що треба було вкласти, може, найбільше зусиль і винахідливості. Як приклад: ішлося про всенародний збір коштів і будівництво чеського театру у Празі. Саме ця акція послужила об’єднанню різних верств народу. Іларіон Свєнціцький говорив нам на лекції, і можна було прочитати у статті «Чеський народний театр», написаній в 1918 р. про те, як самовіддано працювали культурні діячі, щоб викликати причетність кожного чеха своїм посильним внеском у побудову цього прекрасного театру, «що належить до найбільш репрезентаційних у Європі, і створив базу для розвитку всіх галузей мистецтва…» [7]. Для манери мислення І. Свєнціцького характерне те, що факти вставляються спочатку в певний процес розвитку явищ і зберігається їх конкретно історична зумовленість. У даному випадку вчений конспек- тивно дав історію формування чеського театру від XIII–XV ст. з урахуванням як національних традицій, так і досвіду мандрівних груп іспанців, італійців, німців, навіть з XVI ст. англійців, багатої перекладної літератури. У XVIII ст. з’являються приватні театри. В 1771 р. на сцені міського театру в Празі вперше ставиться чеська постановка, і з того часу патріоти думають постійно про свій національний театр. Як це є характерним для І. С. Свєнціцького, тут встановлюються різні культурологічні зв’язки перспектив суспільного значення: розбудови чеського театру і розвитку драматургії, музики, різних видів мистецтв. «Бо річ природна, інакше драматург пише для дрібних і слабих сцен мандрівних та любительських акторських груп, що тиняються не раз по будам, шопам, стайням і т. п. … а, інакше для справжньої сцени і її діячів – мистців» [8].
І. Свєнціцький вважав, що 16 травня 1868 р. чехи, заклавши «краєугольний камінь під величаву святиню своєї драматичної поезії, музики й співу та сценічної гри», розпочавши будівництво театру на народні кошти, «дали світові одного з величних доказів своєї культурно-національної сили і живучості» [9]. Попри великі труднощі та перешкоди, які доводилось переборювати, пожежу в серпні 1881 р. (театр вже готувався відкрити свої брами, але відклалось це до кінця 1883 р.), справа була доведена до кінця і постала прекрасна, велична будівля в гарному місці над рікою. Іларіон Семенович Свєнціцький писав: «Здійснення сеї мрії, се не тільки історія значної частини культурно-національного життя Чехів, але й видимий знак її особливої організованости, могутньої національної самосвідомости і відпорности та величної, духовної і матеріальної культури» [10]. А оскільки Іларіон Семенович був людиною діла, а не тільки слова, він сам використовував цей досвід у можливих для Галичини масштабах при розбудові музею у Львові.
Ще одне дуже важливе виховне питання у різний час вимагало роздумів. Це ставлення слов’янина до свого слов’янства. І в далекі минулі часи, і в зовсім недавні, і в нашому сучасному можна зустрітись зі ставленням іноземців до слов’янина як людини нижчої категорії, раси, вороже чи презирливе ставлення одного слов’янського народу до іншого, і, що найбільш прикро, – це неповага до самого себе як слов’янина, прагнення «перехрещуватися», забувати про рідне і споріднене. Це питання не ставилось у лекціях професора прямо, але весь пафос цих лекцій, усіх наукових робіт Іларіона Семеновича був спрямований на викликання поваги і самоповаги.
Те, що ми дізнавалися про слов’ян з уст професора, вчило нас поважати всіх слов’ян, слов’янство як велике різноманіття, яке складається у цілість, поважати себе як слов’янина. Історія складалась так, що слов’ян часто принижували, а головно вони самі себе не шанували і належно не шанують.
Коли Ян Коллар, закликаючи слов’ян до самоповаги і єдності, пророкуючи їм велике майбутнє у розвитку культури, говорив і про реальний локальний простір, і про внутрішній простір, ще страшнішим від реальних відносин йому здавалося рабство душі поневолених слов’ян. Тому він пристрасно його засуджує й переконує слов’ян: у всьому, що стосується моралі, духовного життя, слов’янин не повинен почувати себе нижчим від інших, навпаки: «Коли покличуть: слов’янин, хай відгукнеться – Людина». І ще: Коллар вважав, що треба знати, вивчати усі слов’янські мови. Це, зрозуміло, не означало, що тільки слов’янські мови треба вивчати. Тепер дуже шанується знання англійської мови. Знання іноземних мов – це, звичайно, дуже добре. Але чи не наступив час більш тверезого і достойного ставлення до деяких речей. Чи не треба нам, славістам, думаючи про майбутнє, більше дбати про знання рідної мови і знання споріднених слов’янських мов, що відкривають двері до великих культур, справжньої духовності, причому робити, це не галасуючи, не викликаючи ненависті чи злоби, а так, як це робили чехи в ХІХ ст., – просто працюючи на користь народу, для загального добра.
Признатись, мені було прикро, коли в час перебування на Міжнародному з’їзді славістів (2003 р.) у прекрасній бібліотеці в Словенії нам показали великі полиці, заставлені англійськими словниками, а на питання одного з французьких учасників з’їзду, де є словники слов’янських мов, ніяковіючи, принесли малий словник російської мови і ще менший польської, і це було все.
Однак повернусь знову до спогадів про студентські роки. Я з таким захопленням говорила про лекції професора, що товаришка, у якої я жила, студентка політехнічного інституту, почала тікати зі своїх занять і приходити до нас слухати про життя, побут, культуру стародавніх слов’ян. Нічого аж надто ефектного, артистичного не було в лекціях професора – звичайний тон довірливої бесіди. Рівним голосом він розвивав думку, і треба було уважно стежити за тим, як логічно завершується один виток спіралі і починається новий, спрямовуючись до центру – суті. Хвилева неувага – і вже втрачено зв’язок.
Як і в усіх своїх наукових працях, у лекційному матеріалі Іларіон Семенович був скрупульозно точним, був зразком наукової сумлінності, наводив ретельно вивірені факти, джерельні матеріали, подавав те, що сам досконально пізнав і продумав. Велика довідково-інформаційна цінність цих праць полягає в тому, що в кожній із них зібраний і ретельно систематизований величезний науковий матеріал. Надзвичайно сконденсовані, науково об’єктивні твори несуть на собі виразну печать яскравої індивідуальності вченого, його ерудиції, дивовижної працездатності, тверезого, суто реалістичного ставлення до життя і наукового факту, принциповості у наукових питаннях, рішучості та сміливості. Це проявилось уже в 1903 р., коли молодий І. Свєнціцький виступив з великою, глибоко науковою статтею про діяльність Кирила і Мефодія проти тверджень відомого у той час польського славіста, профессора Берлінського університету О. Брюкнера, який знецінював доцільність і вагу філологічної і проповідницької діяльності Кирила і Мефодія. Почавши опрацьовувати якусь проблему, професор, як правило, не залишав її, а продовжував досліджувати, повертався до неї. Так, через десять років І. Свєнціцький повернувся до полеміки з О. Брюкнером, підкріпивши свої наукові висновки новими працями.
Професор І. Свєнціцький поважав факти, але не фетишизував їх, бо кожний наслідок матеріальної і духовної діяльності людей не існував для науковця окремо від творців. Вони трудились і страждали, боролись і любили, думали, творили художні, наукові цінності. На їхніх досягненнях та помилках треба вчитися. Наше сьогодні тісно зв’язане з минулим. Без пам’яті про минуле не буде майбутнього. У своїх лекціях професор учив нас це розуміти, а якщо не цілком розуміти, то відчувати. В художньому творі і в науковій праці вважав необхідним зіставлення факту з широким контекстом життя. Критицизм, здатність посвоєму і по-новому оцінити скрупульозно опрацьовані факти, принциповість поєднувались у Іларіона Семеновича з тактом, зі самокритикою і з умінням цінувати та шанувати працю інших. Його наукова і педагогічна діяльність підпорядковувалась цілям, які стосувались всіх трьох часів: минуле рідного народу і усього людства найбільше цікавило його, як уже зазначалося, в аспекті витоків, джерел, початків та зв’язків.
Іларіон Семенович належав до науковців, які з молодості, здобуваючи великі знання (він закінчив математичний факультет Львівського університету, Археологічний інститут при Петербурзькому університеті, здобув ступінь доктора філософії у Віденському університеті, мав значний досвід у галузі бібліотечної і музейної справи, що помагало йому в багатогранній діяльності організатора Національного музею на посаді багатолітнього директора), прагнуть їх тут же віддавати, збагачувати ними інших. І це ми в студентські роки відразу відчули. Вже починаючи з цього першого курсу, Іларіон Семенович велику увагу приділяв виробленню педагогічних і науково-методичних навиків у студентів, пропонував готувати доповіді. І ось я на першому курсі готувала доповідь, теми не пам’ятаю, але добре пам’ятаю, що перед тим я прочитала працю М. Я. Марра, і мені сподобалось, як він «перевернув піраміду», заперечуючи теорію моногенезу, згідно з якою людська мова походить із одного джерела. Мені хотілось про це сказати у своїй доповіді, але я знала про те, що, хоч всі були тоді «за» Марра, Іларіон Семенович був «протии». Дуже боялась, що викличу незадоволення професора, бо вже раз бачила, як воно виявляється. Проте все-таки внесла це в доповідь, і, виголошуючи її, весь час із острахом косилась на професора. Він сидів спокійно і здавався задоволеним, але потім почав ставити мені багато запитань, які не стосувались Марра і навіть моєї теми. Професор питав про те, чи мої батьки не є педагогами, бо помітив у мене педагогічний хист.
Ніхто з наших викладачів так, як Іларіон Семенович, не радів з різних, навіть найменших, успіхів студентів. Пам’ятаю, як після вечора, присвяченого 500-річчю Празького університету, професор довго розмовляв з кожним, хто брав у ньому участь, з доповідачами, студентами, які читали вірші, все проаналізував, кожний виступ, вказав, що було вдалим, що менш вдалим, похвалив.
З повною повагою і увагою поставився професор до «делегації», яка прийшла до нього з проектом реорганізувати навчання на нашому славістичному відділенні, хоча це були студенти першого курсу: Костянтин Трофимович, Рейнольд Кравчук, Володимир Моторний і я з другого курсу. Ми сиділи в садку біля будиночку, й Іларіон Семенович пункт за пунктом, вимога за вимогою дуже серйозно розглядав і обговорював ці пропозиції.
У своїх лекціях Іларіон Семенович завжди націлював слухачів на важливі і ще не опрацьовані проблеми, студенти були для нього не менш чи більш слухняними учнями, а майбутніми дослідниками, на яких він покладав надії як на продовжувачів важливої справи. Пишучи рецензію на мою (тоді студентки другого курсу) роботу про слов’янські прислів’я, керівником якої був доцент Н. С. Кротевич, профессор проаналізував її з усією вимогливістю і повагою, вказав, як вона може перерости в дипломну роботу, а потім – у дисертацію. Мені спочатку стало якось дивно, трохи смішно і незручно, а потім я подумала: сааме так, напевно, і треба себе вести вченому, саме так і я буду ставитися до студентів, якщо стану викладачем.
На старших курсах були лекції з історії староболгарської літератури, сербо-хорватського письменства, Іларіон Семенович викладав свої концепції розвитку національних мов, національних літератур, національного образотворчого мистецтва, пропонував підготовляти лекції на основі даних ним матеріалів. Кожний виступ студента ретельно аналізувався й обговорювався. Особливими були лекції з палеографії, які проводились у великому світлому залі Музею українського мистецтва, і під час яких професор знайомив нас із красою рідкісних руко писних книг. Ми спостерігали, з якою побожністю наш вчитель бере в руки цей витвір людського духу і дивовижної терпеливості. Усі ці лекції, залік, який проходив у садочку біля музею, були чимось незвичним, винятковим, залишали відчуття свята у повсякденні.
Професор вчив нас бачити єдність всіх гуманітарних наук, розкривав нам зв’язок літератури й образотворчого мистецтва і вказував, як усе це разом входить у загальний розвиток культури і культурології.
Великий знавець стародавнього письменства і мистецтва І. Свєнціцький жив сучасним і для сучасного. Тому, пишучи свою відому працю в галузі українського мовознавства «Нариси з історії української мови XI–XVIII вв.» (1920), зазначав, що «вихідною точкою дослідів над історією мови мусить бути жива мова з усім багатством різноманітностей говірних і письменних» [11]. Говорячи про геніальних письменників, вказував не лише на риси часу, в якому вони жили, а й на те, що співзвучне новій добі.
Ключ до розуміння того, як зберегти духовну незалежність і молодість у дуже нелегких обставинах життя і як це важливо для педагога, дає, на мій погляд, праця І. Свєнціцького «Душа дітини» [12]. Цю невеличку книжку подарував мені Іларіон Семенович, коли в мене народився син. Її обов’язково треба перевидати. Це згусток філософських, життєвих і наукових спостережень. У ній викладені принципи наукової і педагогічно-виховної діяльності І. Свєнціцького, які складались на підґрунті захоплення життям у всіх його матеріальних і духовних проявах та всіх його барвах, і яскравих, і тьмяних, та поваги до окремого як частки всесвіту, великої космічної цілості, що перебуває у вічному русі та боротьбі начал, глибоко філософського осмислення цієї єдності, доцільності всього і важливості кожної частинки минулого і сучасного для майбутнього.
Тому, коли створювався фільм «Іларіон Свєнціцький в поході віків» (1990–1991), творці цього фільму (автор сценарію Тамара Бойко, режисер Валерій Гузик, оператор Юрій Гальченко), які дуже старанно, серйозно, з повагою і любов’ю збирали в нас усіх матеріал, працювали над стрічкою, були вдячні за мотто, яке я їм підказала взяти з книжки «Душа дітини». Урочистий, глибокий голос артиста Богдана Ступки зразу підносив глядача до тих духовних вершин, на яких він буде перебувати під час перегляду фільму:
«Перед нами, в нас, через нас, за нами, над і під нами, по нас – скрізь завше по всі віки було й буде життя; життя особливше, одне тільки силою самозаховання і гону розвитку, та ріжне зовнішніми формами. Є це життя – в пилині, є воно в каплині, є в іскрі – скрізь у ріжних формах, а все одно й те саме.
Світло і тепло сонця; мряка, дощ, сніг, иней, лед, води; тиша і буря воздуха; плодюча почва, скала, руда, і вогонь землі, – усе те є джерелом, колискою, основою і могилою життя. У кожного єства є своя стихія життя і смерти, є свої форми видимого побуту і стану скритих од наших змислів життєвих можливостей» [13].
З книжки «Душа дітини» можна легко виділити «ключові слова», що характеризують особистість І. Свєнціцького. Одним з тих, що постійно повторюється, є – повага, пошана. Гарно і мудро сказав професор про немовля, «…що цілий світ ідей у собі замикає і нас у цему світови вміщає» [14]. На думку вченого, багатство дитячої фантазії, дитячої творчості є безмежним. Тому «до цего світу треба поставитися з великою увагою і повагою, бо ми глядимо в щілинку за заслону, за якою скривається джерело мови і світ мрій творчої уяви дітини» [15].
Порушено і питання про величезну відповідальність педагога, що може виховати хорошу людину, сприяти становленню геніальної особистості, але може й скалічити дитину на все життя. «На жаль слаборозвинуті і складені суспільности своєю лихо поставленою системою навчання – з вимогами сліпого послуху і віри вчителям – більше мучать діточий ум, як його розвивають. Ненависть національну і релігійну виносить дітина вже завчасу здебільша із школи, а в наслідок цего її світогляд стає вузчим і убогшим, рівнож обезцінення або недооцінювання чужої праці, хиткість погляду, слабохарактерність, привичка до формалістики – це таки небажані наслідки лихої школи, що ламають і нищуть прекрасні парости діточої душі» [16].
І. Свєнціцький вважав, що дорослі не повинні силою нав’язувати дітям свої смаки, своє розуміння цінностей у житті, підпорядковувати їх своїм уявленням. Треба дуже відповідально ставитись до власних дій і слів, які можуть вплинути на дитину, всіляко розвивати, а не придушувати прагнення дитини до самостійної діяльності («я сам!»), мудро її спрямовувати, щоб отримувати задоволення від праці, плекати любов до природи, якщо хочемо «…бачити людство у сяйві сонця життятворчої радости. І чим близче почуває дітина свій зв’язок із природою, чим глубше проникає вона в пізнання залежности людини від вселенної, чим сердечніше стане вона любити всяке життя і цінити всяку працю, тим глибше проникне вона у тайники життя і тим повніше найде в будуччині розгадку тайних загадок життя» [17].
Іларіон Семенович умів радіти і відчував потребу роздавати цю радість. Якось весною, перед початком заняття, професор покликав нас до вікна і показав грушу, всю в пишному цвіті. Я дивилася на заквітлу красуню-грушу, але тихцем милувалася професором, його умінням насолоджуватись красою дерева, красою рукописної книги, витвором природи і витвором людського духу. Він навіть розпашів від задоволення і здавався молодшим від нас, які могли бути його онуками.
Сам знаходячи радість у праці, вмів дарувати її іншим. Цікаво, що всі, хто вчився у Іларіона Свєнціцького, працював під його керівництвом, спілкувався з ним, завжди говорять про подаровану їм радість, радість пізнаня, спілкування, радість творчої праці. Як свідчать численні вислови-спогади, для тих, хто потрапляв на роботу в музей, це булла школа залучення до мистецтва, до науки і школа справжнього діяльного і чесного служіння своєму народові.
Професор був дуже тонким психологом і завжди природним у своїй поведінці, щирим і доброзичливим, і ця невимушеність передавалась тим, хто потрапляв в його ауру. Пам’ятаю, як студенткою першого курсу я виконала одне доручення – бібліографічну роботу. Оскільки вже був кінець навчального року, мені порадили занести виконане професорові додому. Я дуже хвилювалася, йдучи вперше в житті до дому патріарха-професора, а Іларіон Семенович зустрів мене словами: «Як добре, що ви прийшли, в мене для вас цукерок є». Я з’їла цукерок – і відразу зникло напруження, і я відчула себе спокійно і вільно, причому вже назавжди.
Повага, пошана лежала в основі всієї такої природної, невимушеної поведінки професора. Це була повага до людей, незалежно від їх становища, до дорослих і до дітей, яких особливо любив і мав для них, наприклад, для донечки прибиральниці в інституті, завжди цукерок чи цукор. Всякий контакт з дітьми виникав у професора моментально.
Це була повага до читачів своїх праць, що проявлялась у сумлінності добору й аналізу матеріалу, повага до життя в усіх його проявах, навіть до… кішки. Коли І. Свєнціцького усунули з посади директора музею, ми приходили в його тісний від книжок і картин прохолодний і затишний кабінет. Траплялось, професор припиняв на хвилину лекцію, відкривав віконце, щоб велика сіра кішка могла стрибнути у кімнату. Тоді Іларіон Семенович, з лукавинкою поглядаючи на нас, говорив: «Вона не знає університетської дисципліни і домагається своїх прав, треба їх шанувати».
Недавно однокурсниця на моєму ювілеї, розповідаючи про те, як ми любили лекції професора, згадала, що я довго всідалася на своєму місці на канапі. Я це пам’ятаю, я справді довго мостилась, несвідомо вибираючи собі зручну позу, в якій вже завмирала і могла повністю віддатись цій блаженній для мене атмосфері. Я думала, що ніхто цього не зауважує, але Іларіон Семенович все завжди бачив, і якось спитав: «Усі сидять? Нонна вже сидить? Можемо починати». Я потім старалась якнайшвидше усістись, але вже встановився ритуал: професор завжди питав: «Нонна сидить?…».
Як я любила, вже будучи аспіранткою, заходити в цю затишну кімнату, де було стільки книжок і картин і де Іларіон Семенович незмінно радісно мене вітав і виявляв завжди таку увагу до всіх моїх справ.
На другому році аспірантури я поїхала на місяць до Москви. Звичайно, я збиралась написати професорові, але думала, що це повинна зробити тоді, коли зможу доповісти про свою працю. І тільки коли я отримала листа від свого колеги по аспірантурі Івана Лозинського, зрозуміла, що Іларіон Семенович просто по-людськи турбується, як я доїхала, як влаштувалась (в Москву я їхала вперше), чи здорова, бо ж професор завжди впізнавав, коли я нездужала, як би я це не намагалася приховати.
Мені стало дуже соромно, що я на якусь мить забула: мій керівник не тільки великий вчений, а й дуже чуйна, добра людина. Він, закоханий у життя в різних його проявах, міг цікавитись, чи вмію я зварити картоплю, щоб вона була розсипчастою і довго теплою, і розповісти, як це треба робити, та про інші кулінарні секрети. І, поговоривши про такі справи, ми повертались до розділу дисертації, який я читала вголос, а професор дуже уважно слухав, робив суттєві зауваження щодо моментів змісту і щодо форми. З того часу я, наприклад, запам’ятала, що не можна писати суцільним текстом, треба розбивати його на підрозділи, абзаци, виділяти важливе, не слід вставляти довгі перерахування прізвищ, творів, треба їх групувати, додаючи пояснення, і багато інших порад.
Я спіймала себе на думці, що тепер сама буваю вічно заклопотана та не встигаю відгукнутися на різні прохання, а тоді ніколи не відчула, що прийшла до професора невчасно, що, можливо, перешкодила йому в роботі, не можу згадати, чи була необхідність заздалегідь домовлятись про дозвіл прийти. В Іларіона Семеновича завжди був для мене час. І. Свєнціцький дав мені один урок, який я вдячно запам’ятала на все життя. Це був єдиний випадок, коли професор, завжди такий ласкавий зі мною, говорив різко. А сталось це так. Я вибрала собі самостійно, без нічиїх підказок, дисертаційну тему «Закарпатська Україна в творчості Івана Ольбрахта». Ідеологічні авторитети Інституту суспільних наук АН УРСР, де я була аспіранткою, визнали її неактуальною. Я вирішила, що мені варто роконсультуватися в Інституті слов’янознавства АН СРСР у Москві, знала, що одна з аспіранток цього інституту вже пробувала писати дисертацію на подібну тему, потім від неї відмовилась, звернувшись до «більш безпечного» попереднього періоду творчості Ольбрахта – 20-х років. Я написала туди листа, попросила висловити свої думки щодо моєї теми. Вони були негативні. Не можна, мовляв, писати про 30-ті роки (хоча всі визнавали, що це найкращий період творчості Ольбрахта), тому що письменник у 1929 р. Перестав бути членом комуністичної партії, така дисертація не пройде. З тим листом я прийшла до професора. Він відпочивав, і я допустила велику безтактність, залишаючи йому лист московських вчених. Коли я прийшла вдруге, побачила, що лист професора дуже розсердив і отримала урок, суть якого зводилась до того, що «науковцеві потрібна сміливість, внутрішня незалежність, якщо ви хочете бути вченим, треба мати міцний хребет і не оглядатися наліво і направо, хто що скаже про вашу тему. Ви її вибрали, вона вам відповідає, і працюйте над нею». Так я і зробила, і переконалась в тому, що так і слід себе вести, бо найцікавіше те, що, коли обговорювалась уже закінчена робота і відбувалась її рекомендація до захисту, всі в один голос і у Львові, і в Москві говорили про її актуальність і значимість.
Своїми науковими досягненнями професор ніколи не пишався, а з успіхів своїх учнів щиро радів, але також і переживав, і сердився, коли їх гостро критикували. Коли мене на першому обговоренні дисертації «побили» (не за зміст, а за орфографію), я це сприйняла як прикрий, але в основному справедливий урок. А професор кипів від обурення, вважаючи, що критика була нерозумна і нетактовна. Той працівник, який байдуже критикував мене при обговоренні дисертації, через два роки так її хвалив, що було трохи смішно, бо це сприйняли як старання повернути до себе добре ставлення Іларіона Семеновича. Пам’ятаю також, з якою гордістю професор усім показував схвальний відгук на автореферат кандидатської дисертації, який я отримала з Чехословаччини (тоді, у 1955 р., це було ще рідкістю).
Однак, радів професор і з успіху, вдалого виступу і менш знайомих людей. Більше того, не був догматиком і не вважав, що його зауваження треба приймати беззастережно, якщо, звичайно, вони не стосувались принципових речей. Наприклад, приїхавши з Києва, де професор виступав опонентом на захисті кандидатської дисертації, до якої попередньо мав чимало зауважень, Іларіон Семенович з великою радістю розповідав, як вдало, розумно захищала свою роботу Ірина Григорівна Галенко, як зуміла вона нейтралізувати всі його закиди. Професор умів слухати, вмів уважно і толерантно ставитися до думки, яку не поділяв, але за умови, що це була власна думка на основі власного дослідження, а не подиктована кон’юнктурою, пристосуванням до того, що слід було говорити і писати. До цього він ставився різко негативно і не вважав за потрібне приховувати свою думку, чим би це йому не загрожувало. В таких питаннях він був непримиренним. А ось від появи хорошої наукової книги, статті, художнього твору, музейного експонату сповнювався радістю.
Іларіон Семенович був людиною кришталево чистою, абсолютно порядною і скрупульозною у всіх, у тому числі фінансових, справах. Марія Іларіонівна у спогадах про батька пише про те, як старанно він вів документацію, публікував щорічні звіти, завдяки чому можна докладно з усіма подробицями відтворити історію розвитку музею; він керувався непорушним принципом – «не брати собі самому зарплати, коли платять замало» [18], не брав гонорарів за видання у видавництві Національного музею ряду своїх капітальних праць, хоча сім’ї часто жилось скрутно.
Професор завжди винагороджував за будь-яку роботу, виконану для нього або за нього, з особливою скрупульозністю, коли це стосувалось людей, йому адміністративно підвладних. Так, гроші за керівництво аспіранткою професор віддавав викладачеві С. В. Масляку, хоч той ніколи б не відмовився і так консультувати мене з чеської літератури. Будучи завідувачем відділу мовознавства Інституту суспільних наук АН, директором музею, професор завжди платив друкарці за передрук його статей. Коли доводилось комусь із нас засидітись у професора і сторож повинен був відчинити браму, Іларіон Семенович завжди давав йому карбованця, щоб винагородити додаткову працю. Це не дрібниці – це була хороша наука гідної життєвої поведінки.
І. Свєнціцькому була властива самоповага, яка, думаю, випливала, як і його незвична у той час безстрашність у висловлюванні власної думки, – з порядності. Ця порядність створювала біля нього захисний бар’єр. Його можна було звільнити із завідування кафедрою слов’янської філології (у 1950 р. виключили з університету двох найкращих студенток тоді вже п’ятого курсу, Наталю Пахолків та Віру Волосянську: в якійсь розмові з товаришами вони сказали, що вважають папу римського своїм духовним отцем, а Іларіон Семенович їх захищав, пояснюючи право кожної людини на своє ставлення до релігії). Можна було усунути творця музею з посади директора, яку він займав 47 років і використати його відсутність у Львові, щоб чинити страшні злочини нищення музейних цінностей. Але не можна було, як це робилось з багатьма іншими вченими, змусити прилюдно відмовитись від власних наукових поглядів, своїх принципів, відповідальності перед попередни ками, сучасниками й майбутніми поколіннями. І. Свєнціцькому властиве було глибоке почуття вдячності до батьків, до предків, усіх тих, хто залишив нам у спадок велике мистецтво і плоди своєї праці.
Професор завжди з великою повагою говорив про своїх учителів, як би до них не ставились в офіційних колах. У той час одним з політичних засобів впливу була організація засідань, на яких засуджувалась діяльність вчених, що потрапили ще за життя чи вже після смерті в ідеологічну, політичну опалу. Іларіонові Семеновичу запропоновано взяти участь у такому засіданні, виступити про Олександра Веселовського (1838–1906). Малось на увазі засудження, викриття як шкідливого порівняльно-історичного методу в літературознавстві. О. М. Веселовський був одним із його найвидатніших представників, засновником історичної поетики, і заклав на основі багатьох досліджень письменства та фольклору народів світу наукові підвалини історії світової літератури. Іларіон Семенович відразу погодився, що навіть декого здивувало. Його першим запросили до слова, він встав і сказав: «Академік Олександр Миколайович Веселовський – мій вчитель, і я низько йому кланяюсь». І низько вклонився. Наступила повна тиша. І на цьому засідання закінчилось.
Професор І. Свєнціцький відзначався тонко розвиненим почуттям гумору, він любив посміятись, пожартувати. Одного разу сказав мені: «Сьогодні наша Аня (домробітниця) знову мене покритикувала: коли я їй дав листи, щоб вона їх віднесла на пошту, вона, подивившись на те, як я їх заадресував, похитала головою і сказала: «Я так мало вчилася, а ви так багато, але я вмію гарніше писати, ніж ви».
Дуже приємними були дні 7 квітня, коли ми приходили привітати професора з днем народження. Традиційно нас частували дуже смачним тортом, такий вміла пекти тільки дружина Іларіона Семеновича пані Анисія. Велась невимушена розмова. Одного разу я потрапила тоді, коли прийшла до професора вся кафедра. Щось почали говорити про мене, і Іларіон Семенович сказав: «Все красиве і хороше у нашої Нонни, але чому вона така блідонька?» На що відразу відповів болгарист М. Д. Малярчук: «Це тому, що вона так багато палить». Я від здивування, несподіванки оторопіла. Всі засміялись, професор похитав головою і сказав: «Можливо, можливо». Розмова продовжувалась, почали говорити про дисертації, і Іларіон Семенович спитав у Миколи Дем’яновича, коли він планує свій захист. А я, відчувши, що прийшов час реваншу, випалила: «Я раніше захищусь, ніж Микола Дем’янович», на що всі знову розсміялись, а Іларіон Семенович знову похитав головою і сказав: «Можливо, можливо». Минуло декілька років. Після мого захисту підійшов до мене на коридорі Микола Дем’янович, привітав з успішним захистом і сказав: «Усе так сталось, як ви тоді сказали, ви раніше від мене захистились». Мені було дуже прикро, соромно, я пояснювала, що це ж було тільки відповіддю на його жарт. А він повторив: «Так, ми обоє жартували, але ж воно так і вийшло, як ви сказали».
Професор не визнавав будь-якої казенщини, він не підпорядковувався жодним догматичним вимогам, нерозумним правилам, ніяким формальним недоречним вказівкам. Коли аспірантів хотіли змусити сидіти в інституті по вісім годин щоденно, то Іларіон Семенович гнівно заявив на загальних зборах, що він брав аспірантів для того, щоб вони працювали, а не «просиджували штани». Він часто дуже дотепно і влучно реагував на недоречні розпорядження начальства. Наприклад, на вимогу виконувати наказ 1-100 (за таким номером він запам’ятався), щоб вся наукова робота велась на кафедрі, реакція професора булла такою: «Я не можу науково працювати в університеті, бо вдома в мене бібліотека, карточки, матеріали. Крім того, як кожному науковцеві, мені може раптом вночі прийти в голову якась думка, яку варто записати, то не можу я йти в університет, турбувати вночі тих, хто там пильнує двері, щоб мене впустили і я записав цю думку на кафедрі».
На одній із вчених рад професор охарактеризував тодішнього декана: «Декан – це так, як диригент. І, як диригент, він повинен відзначатись трьома якостями, і всі вони починаються з літери «т». Це – тон, темп, такт. Наш декан має тон, справжній тон, це йому ніхто не відбере. Має темп. Правда, для мене, старенького, цей темп трохи зашвидкий, я б волів повільніший. Але ось щодо такту, то його наш декан зовсім не має».
Іларіону Семеновичу, як справжньому педагогу, не властивий був олімпійський спокій. Він був людиною емоційною, гарячою, але розумно гарячою.
Кожний вияв грубості, нахабства, дурної самовпевненості, лінивства, неробства, при створенні видимості діяльності, викликали бурхливу реакцію професора. Він усе це присікав дуже рішуче, від кого б вого не йшло – від студента, дисертанта чи декана, проректора, директора інституту. Дратував Іларіона Семеновича брак відповідальності за взяті зобов’язання. Коли професор М. І. Рудницький як майбутній опонент дуже довго, майже рік, тримав мою дисертацію, І. Свєнціцький був дуже обурений, назвав це непорядністю. Нічого не знаючи про їхню розмову, я підійшла в університет до Михайла Івановича, а той, увесь червоний, сказав мені: «Ваш Свєнціцький збештав мене, як останнього смаркача». Я пішла до Іларіона Семеновича і застала його, як він сердито ходив по кімнаті і говорив, що з такою непорядною людиною, яка не притримується свого слова, не можна мати справи і треба забрати в нього дисертацію. Забирати, правду кажучи, не дуже було куди, а та рецензія, з якою згодом виступив М. І. Рудницький на захисті, була справді гарна.
Професор був прихильником порядку, дисципліни і самодисципліни, шанував свій і чужий час, ніколи не відміняв лекцій, завжди вчасно відповідав на листи, завжди чітко вкладався в термін, який визначав для написання рецензій, відгуку тощо.
Іларіон Семенович дуже чуйно, сердечно ставився до учнів, турбувався їхнім здоров’ям, матеріальними справами, нерідко делікатно допомагав. Є в мене й особливі, дуже дорогі для мене спогади. Коли я принесла професорові фотографію шестимісячного сина, він на неї довго дивився, вивчав. Закарбувалась в моїй пам’яті сцена, коли я привела свого півторарічного синочка до Іларіона Семеновича. Професор вже нездужав, вийшов на поріг, і довгих декілька хвилин сивий мудрець і маля мовчки уважно дивились один на одного. Потім Іларіон Семенович простяг руку, і Ігор поважно подав свою. Я сприйняла це з вдячністю, як певне благословення.
Іларіон Семенович ніколи не нав’язував аспірантам, молодим працівникам своїх інтересів і смаків. Виховання, навчання, керівництво науковою роботою професор розумів, як допомогу в саморозвитку і в самовдосконаленні людини, як мудре скерування сил, коли в парі йдуть інтелект і почуття. Це сприяло формуванню не тільки творчої індивідуальності, а й також творчих колективів, що, мабуть, було не менш важливим у житті вченого. І. Свєнціцький виховував, вчив, як Людина і Педагог не стільки словами, скільки передусім особистим прикладом. Не випадково він любив вислів: «Verba volant, scripta manent, exempla prahunt» (Слова відлітають, написане залишається, приклади ведуть за собою, змушують до наслідування).
Сам працюючи систематично і системно, професор вимагав у своїх учнів постійно звітуватись за кожний день у тому, що вони зробили. В мене зберігся блокнот з моїми короткими записами, який профессор час від часу перевіряв, підписував виконання, іноді вказував, що добре, а що зайве (мушу признатися, що своїх аспірантів я не зуміла, на жаль, привчити до такого звітування, а воно корисне).
Незвичайно сумлінний у своїй праці, він хотів бачити таку ж сумліність, солідність у своїх учнів. Пам’ятаю, коли я прийшла до Іларіона Семеновича поділитись радісною звісткою, що після місяців безробіття я буду, правда, погодинником, працювати на кафедрі зарубіжної літератури, професор спитав мене, скільки творів Золя (бо про нього мала бути перша лекція) я прочитала і, похитавши головою, сказав: «Як ви можете читати лекцію про письменника, коли ви прочитали лише три його твори?».
Розповідаючи про Іларіона Семеновича як вчителя, не можна не згадати про те, яких дочок він виховав. Молодша – Марія Іларіонівна – педагог, знавець німецької мови, бібліотечної справи, автор цікавих праць, дуже цінних для нас усіх спогадів про батька і сестру. Старша – Віра – видатний мистецтвознавець – стала соратником і продовжувачем музейної справи батька [19]. На жаль, професорові довелось пережити велику трагедію – арешт і заслання доньки Віри, повернення якої він дочекався вже перед самим відходом із життя. Ще одна величезна трагедія, безперечно, прискорила цей відхід – варварське знищення у 1952 р., коли вченого не було у Львові, близько двох тисяч художніх творів музею.
Професор болісно переживав арешт і заслання улюбленої аспірантки Ліди Коць і докладав багато зусиль, звертався з відповідними листами, щоб повернути її до Львова. Було, напевно, і багато інших подібних випадків і переживань, але поведінка професора зі студентами, аспірантами залишалась завжди рівною, спокійною, доброзичливою, тому і про багато трагічних переживань ми тоді просто не знали.
У науковій праці кожного з колишніх учнів І. Свєнціцького в різний час і навіть, здавалось би, на зовсім іншій ділянці, ніж та, на якій працювало професорське слово, починали проростати кинуті колись у далекі вже роки зерна. Прикладом цього є велика подвижницька праця кандидата наук К. М. Гюлумянц, яка понад 25 років сама працювала над створенням польсько-російського фразеологічного словника, що вмістив 11000 фразеологічних одиниць [20]. Він побачив світ у Мінську 2004 року, хоч готовий був до видання вже на початку 90-х років. Керівництво філологічного факультету Мінського університету, де працювала Кіра Гюлумянц – випускниця (1952 р.) польського відділення Львівського університету, виконало її передсмертне бажання подарувати цей словник насамперед бібліотеці рідної alma mater. І. Свєнціцький допомагав багатьом людям, з якими зустрічався у житті і праці, пізнати самих себе, виявити свої можливості. Кожний з учнів професора і ті, кому він допоміг як рецензент, опонент, порадник, ішли своїм шляхом, мали свої зацікавлення. Школа Свєнціцького стала для його учнів надійним фундаментом в науці та житті.
Ми, тодішні учні професора, можливо, не доросли до розуміння широти його наукових інтересів, та й досі їх не збагнули. Сподіваємося, що вихід у світ біобібліографічного покажчика професора І. С. Свєнціцького, над яким тривалий час старанно і сумлінно працю- вала бібліограф Л. М. Панів, буде доброю підмогою для науковців, фахівців, всіх зацікавлених.
Тільки тепер я розумію, яким нелегким і одночасно багатим було життя І. Свєнціцького, скільки потрібно було мати сили духу, мужності, сміливості, щоб так жити і працювати. Він – зразок справжнього патріота. Багаторічне творення в умовах Австро-Угорщини Національ- ного музею, відкриття якого відбулось у 1913 р., – це подвиг, а боротьба за збереження фондів цього унікального музею, збереження його працівників-ентузіастів у складних часах світових війн, змін влади – це ще більший подвиг. Допомога багатьом людям стати педагогами, вченими, митцями, добрими професіоналами – це також подвижницька праця. Іларіон Семенович, як Педагог, гуртував навколо себе людей різного віку, різних мистецьких і наукових інтересів. На жаль, уже мало залишилось тих, хто мав щастя спілкуватися з професором, слухати його лекції, бачити в аудиторії і побуті, хто може розповісти про нього як про неповторну особистість і тим самим наблизити до сучасної молоді розуміння і його праць, і його життєвих та педагогічних принципів. А я, будучи і студенткою, і аспіранткою профессора І. С. Свєнціцького, вважаю себе його ученицею і досі. Все життя він зі мною, бо те, що було засвоєно спочатку інтуїтивно й емоційно як зразок, зі здобуттям власного життєвого і педагогічного досвіду все глибше осмислюється, набуває все більшої ваги і, як мені здається, викристалізовується, навіть укладається в певну систему. Саме це виправдовує і цю мою спробу узагальнити своє бачення Вчителя.
[1] Гембарович М. Іларіон Семенович Свєнціцький і мистецтвознавство // Питання слов’янського мовознавства. – Львів, 1958. – Вип. 5. – С. 23–24. [2] Онишкевич М. Й. І. С. Свєнціцький як діалектолог // Там само. – С. 29–31. [3] Лозинський І. М. Професор І. С. Свєнціцький – болгарист: (До 100-річчя від дня народження) // Проблеми слов’янознавства. – 1976. – Вип. 13. – С. 13. [4] Там само. – С. 3. [5] Див.: Значение молодежи въ жизни общества // Галичанинъ. – 1901. – Чис. 155; Письмо до молодежи // Живая мысль. – 1903. – Вып. 10, 11, 13; 1904. – Вып. 15, 21; 1905. – Вып. 22–25. [6] Див.: Галичанинъ. – 1904. – Чис. 80; Письмо къ родичам и дhтямъ – къ молодым и старымъ // Живая мысль. – 1904. – Вып. 20. – С. 406–411; Об образовании и воспитании наших женщин // Галичанинъ. – 1900. – Чис. 174. – С. 1–2. – Підп.: И. С. С-ій. [7] Свєнціцька М. Мій батько з перспективи часу // Дзвін. – 1997. – № 11/12. – С. 134. [8] Свєнціцкий І. Чеський народний театр // Діло. – 1918. – Чис. 112. – 16 мая. [9] Там само. [10] Там само. [11] Свєнціцкий І. С. Нариси з історії української мови. – Львів, 1920. – С. 14. [12] Свєнціцкий І. Душа дітини // Дрималик С. Плекання дітини. Свєнціцкий І. Душа дітини. – Львів, 1929. – С. 65–103. [13] Там само. – С. 69–70. [14] Там само. – С. 92. [15] Там само. – С. 94–95. [16] Там само. – С. 82–83. [17] Там само. – С. 83. [18] Свєнціцька М. Іларіон Свєнціцький // Наше життя. – 1999. – Січ. – С. 9. – (Our Life. Published by UNWCA, IWC). [19] Див.: Віра Свєнціцька: Життя, посвячене музеєві / Авт.-упоряд. Л. Коць-Григорчук. – Львів: Стрім, 1995. – 83 с. [20] Гюлумянц К. Польско-русский фразеологический словарь: В 2 т. – Минск: Экономпресс, 2004.Передруковано з: ІЛАРІОН СВЄНЦІЦЬКИЙ: Біобібліогр. покажч. / Уклад. Л. Панів; Наук. ред. та авт. передм. д-р філол. наук, проф. Л. Коць-Григорчук; Редкол.: В. Кметь (голова) та ін. – 2-е вид., допов., розшир. – Львів: Вид. центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2008. – 678 с., 32 с. іл., портр. – (Українська біобібліографія. Нова серія; Чис. 27. Біобібліографія вчених університету).