Мені невідомо, як договорився археолог д-р Олег Кандиба з професором Міннесотського Університету в Міннеаполісі й основником Українського Наукового Інституту в Сен Полі, Олександром Неприцьким-Грановським у справі друкування збірника цього Інституту в Празі, в якім появилися праці празьких українських науковців, а з-поза Праги лише моя стаття. Не знаю, чи Кандиба звертався ще до когось з львівських науковців. Я послав йому статтю літом 1938 р. Восени повідомив мене О. Кандиба з Хусту, що він саме перебуває в тогочасній столиці Карпатської України й друкуватиме в ній цей збірник. Після трагедії карпато-українського державного будівництва в березні 1939 р. написав О. Кандиба до мене з Праги, що всі матеріяли до збірника пропали в Хусті, отже чи маю я копію моєї статті; якщо так, то негайно йому прислати до Праги. При цім він згадав, чи проф. Михайло Возняк не написав би якоїсь статті для цього збірника. Коли я переповів це Вознякові, він засміявся: «Як на коліні можна негайно написати наукову статтю?» Але я мав копію своєї машинописної статті і вислав її негайно О. Кандибі до Праги.

Німецько-польська війна у вересні 1939 р. і в зв’язку з нею совєтська окупація Львова 22 вересня вибила мені з голови думку про післану Кандибі статтю. Я тоді носився з гадкою, чи покидати Львів і втікати на Захід. Заки я рішився, що мені слід діяти, зайшов у другій половині жовтня 1939 р. іменований совєтською владою ректор львівського університету, київський історик Михайло Іванович Марченко, до Бібліотеки Наук. Т-ва ім. Шевченка у Львові ще в уніформі совєтського капітана і, представившись працівникам Бібліотеки, просив мене як історика зібрати матеріяли до історії західньо-українських партій та принести йому до канцелярії ректорату львівського університету. За порадою директора Бібліотеки Володимира Дорошенка, я звернувся до радикального діяча Михайла Матчака, який мав польську брошуру про всі партії в Польщі. Коли мені Матчак дав цю брошуру, я поніс її до канцелярії ректорату львівського університету. Там на входових дверях була паперова наліпка з написом: «Михайло Іванович Марченко, Ректор Львівського Державного Університету». До його канцелярії була велика черга людей за платними посадами в університеті, а серед них були й деякі наші професори, як д-р Іван Крип’якевич і д-р Філарет Колесса. Я також став у чергу і, коли дійшов у цій черзі до канцелярії Марченка, вручив йому Матчакову книжку та попросив його, чи не міг би він прийняти мене за працівника до університетської бібліотеки до помочі д-рові Богданові Барвінському, який мав здебільша майже ввесь залишений з польських часів польський бібліотечний персонал. Марченко потелефонував до Барвінського, який дуже радо погодився прийняти мене за працівника в університетській бібліотеці. Було це 24 жовтня 1939 р.

26 жовтня визвав мене телефонічно Марченко, щоб я зайшов негайно до канцелярії ректорату. Коли я входив до кімнати, в якій сиділа секретарка ректора, давніша секретарка в канцелярії адвоката д-ра Семена Шевчука, вийшов з канцелярії ректора ксьондз Ґерстман, відомий мені із студентських часів як визначений університетським ректоратом куратор української «Студентської Громади» і, прощаючись з секретаркою ректора, сказав сумно до неї: «Я юж тутай ніґди не бендем». Поза чергою вона повідомила про мій прихід ректора, до якого канцелярії я негайно увійшов і застав там ректора одеського університету біолога Миколу Савчука, який був приділений до помочі Марченкові переформувати львівський університет на советський лад. Я з ним познайомився уже кілька днів перед тим у Бібліотеці НТШ, куди він зайшов з свого приміщення в мешканні Льва Петрушевича в будинку НТШ.

Марченко запропонував мені становище проректора університету, яке досі займав кс. Ґерстман, а Савчук, сміючись, сказав, що коли він оповідатиме в Одесі, що він застав ксьондза проректором львівського університету, то тамошні слухачі думатимуть, що він оповідає «сказку». Як проректор я став посередником поміж польськими професорами та совєтським ректором, і виглядало, що обидві сторони з мене вдоволені. Про мене пішла поголоска, що від мене залежить те, щоб дістати якесь становище в університеті, й до мене приходили різні люди, серед них і мої давні знайомі за «посадами», і мої вияснювання, що я не маю ніякого впливу, приймали недовірливо. 30 листопада серед інших людей вкрутився до моєї канцелярії й абсольвент Греко-Католицької Богословської Академії, Петро Олійник, який подав мені лист від дочки пароха Заруддя (тепер Кобзарівки) й тернопільського декана о. Петра Івахова, який в 1912 р. спрямував мого батька віддати мене до української бурси в Бродах та в 1917 р. мою маму післати мене продовжувати навчання в українській приватній гімназії в Яворові та якого я відвідував саме літом 1939 р. Пошепки він запитав мене, чи не міг би він зайти до мене ввечері по книжки, які він хоче перенести на Холмщину. Я згодився.

За якийсь час зателефонував до мене Ілля Стебун, один з двох «реформаторів» Наук. Т-ва ім. Шевченка на «філіял Академії Наук УРСР». Він запитав мене, чи не міг би я зайти ввечері до його кімнати в «Народній Гостинниці» при вул. Костюшки. Очевидно, я не міг відмовити такому достойникові і зайшов до його кімнати точно в 8-ій год. Там застав я відомого мені із студентських часів Семена Стефаника, з яким Стебун говорив про майбутню подорож до Києва та про видання творів Василя Стефаника. Коли ж я представився, він відправив негайно Стефаника й почав розмову зі мною у зв’язку з поставленою, мабуть, проф. Крип’якевичем пропозицією іменувати мене директором Інституту Історії України при Філії Академії Наук УРСР, при чім Стебун пригадав мені моє поборювання проф. Кирила Студинського за його «радянофільство» та моє «ширення культу Тютюнника» в донцовськім «Вістнику». Скінчив тим, що я займаю високе становище, не виключено, що займу ще вище, але скорше чи пізніше, я мушу скласти заяву з критичним ставленням до свого минулого й до минулого інших. Чим скоріше я це зроблю, тим для мене краще. Він за декілька днів виїжджає до Києва з пропозиціями щодо заповнення становищ у Філіялі Академії Наук УРСР, добре було б, щоб він мав мою заяву перед своїм виїздом.

Розпрощавшись із Стебуном, я пішов додому при кінці Куркової вулиці недалеко рогу з Лісною, де довго находився з порожньою валізкою Олійник. З наповненням валізки книжками не було клопоту, бо я передав йому всі книжки, залишені адміністратором «Вістника» Михайлом Гікавим, який в серпні зайняв опорожнену в тім самім мешканні кімнату, в якій йото 1 вересня польська поліція арештувала й вивезла до концентраційного табору в Березі Картузькій. Після повернення він скоро з своєю судженою, службовичкою «Промбанку», Наталією Левицькою, дочкою православного священика на Волині, виїхав на захід, а залишене ними хатнє устаткування забрала сестра Наталії, дружина Ростислава Волошина, якого в початках окупації совєтська поліція арештувала. Вазонки з цвітами передала Волошинова проживаючій в сусідстві вчительці дівочої руханки в українських гімназіях, Охримовичівні, для цих гімназій.

Олійник передав мені запит Кандиби, який псевдонім дати мені, щоби не пошкодити в моїй підсовєтській кар’єрі. Я сказав Олійникові, що заки появиться збірник по совєтськім боці, мене судитимуть за інші протисовєтські «гріхи». В половині грудня став Студинський проректором «по науковій частині», яким досі був Зенон Храпливий; останній став проректором «по учбовій частині», яким до цього часу був я. Мене випросив собі до помочі директор бібліотеки Барвінський. Несподівано був заарештований проф. Володимир Старосольський, а відтак приятель Юрка Тютюнника, Іван Шендрик. Я тремтів, що станеться зі мною. Ідеологічний приятель проф. Володимира Залозецького мґр. прав Маріян Козак (обидва вони були прихильниками Липинського) попросив знайомого львівського трамвайника німецького походження поручити німецькій переселенчій комісії не лиш його з його матір’ю, але також редактора «Записок ЧСВВ», Йосафата Скрутня, ЧСВВ, і мене. Коли повернувся Стебун з Києва і, розділюючи становище в філіялі Академії Наук УРСР, сказав: «хай Андрусяк готується до тюрми», я «оформлював» свій переїзд через німецько-совєтський кордон; коли Стебун довідався, що я на другому боці кордону, сказав: «Слід його було відразу розстріляти».

Правники Микола Ценко і Лев Дубас, які очолювали Український Допомоговий Комітет у Кракові, вможливили мені з кінцем березня 1940 р. приїхати до Кракова і приміститися в будинку українських біженців при вул. Яблоновських. Саме тоді Український Центральний Комітет улаштував параду культурно-освітніх працівників, на яку пішов я і там стрінув письменницю Олену Телігу, з якою я був знайомий, і вона познайомила мене з приявним там О. Кандибою. Він ніби сподівався мене там зустріти, бо приніс мені один примірник «Праць Українського Наукового Інституту в Америці» т. І та 20 відбиток моєї статті про українську історіографію. Після цих сходин він визначив мені зустріч з ним в його помешканні; я йому оповів про відносини під совєтською окупацією, він дещо з мого оповідання записував собі. Я тоді не знав, яке він становище займає в Проводі Українських Націоналістів. В часі німецько-совєтської війни я зустрічав О. Кандибу в Житомирі, Києві і у Львові на вулиці, але я не зупинявся, щоби з ним говорити. Про нього як націоналістичного провідника можуть писати його ідеологічні приятелі Олег Штуль, Яків Шумелда і Ярослав Гайвас.

Згадані «Праці Українського Наук. Інституту в Америці» є тепер бібліографічною рідкістю. Проте, мабуть ще в часі свого побуту в Празі, переглядав їх Олександер Оглоблин, який подав у своїм історіографічнім огляді, крім моєї статті, й «Замітки до характеристики головних рис українського права доби «Руської Правди» (Укр. історіографія 1917–1956, Річники Укр. Вільної Академії Наук в США, Нью-Йорк 1957, т. V–VI, стор. 422). Переглядав ці «Праці» також Леонід Соневицький, про що говорив він мені в Мюнхені, а перед тим він перебував у Відні.

 

Опубліковано: Український історик, 1976, с. 110-113