4. Професори Українцї у львівськім унїверситетї до 1805 р.
З кінцем 1805 р. перестав істнувати у Львові унїверситет Йосифа ІІ, а його місце займив ліцей. Се й диктує застановити ся над звязями професорів Українцїв в тім часї з унїверситетом і їх науковою дїяльністю та її відгомоном у розвою української науки та загалом культури.
Перший з Українцїв, що осягнув катедру на унїверситетї Йосифа II був Антін Ангелович. Син пароха Гринева, бобрецького повіту, та заразом щирецького декана уродив ся у парохії батька 1756 р. Учив ся у львівській академії під управою Єзуїтів. В 16 р. житя одержав місце в ординаріятській канцелярії епископа Льва Шептицького, що звернув на нього увагу. По заложеню семінарії при св. Варварі у Віднї найшов ся між першими її вихованками, й вернув звідтам з дипльомом доктора теольоґії і одержав в 1780 р. висьвяченє від епископа Білянського. Сьому епископови допоміг зорґанізувати духовну семінарію у Львові, заложену в 1783 р. і став першим її ректором. Але вже в 1784 р. опустив се місце, щоби на унїверситетї викладати доґматику після системи Бертієра. В 1787 р. найвисший рескрипт усунув з ректорства Михайла Щавницького й управу семінарії повірив цїсар за порадою вільнодумного монаха в аббатській одїжи д-ра Феслєра, професора унїверситету, знову Антонови Ангеловичеви. За його ректорства первісне число питомцїв 80 зросло до 400, не тільки з руських галицьких епархій, але також з греко-католицьких руських і румунських дієцезій Угор і Семигороду.
Хоч Ангелович став ректором, звязий з унїверситетом не зривав і впливав далї не під одним зглядом на поступ богословських наук. З заведенєм «Руського Інституту» викладав по українськи доґматику. Коли від 17 цьвітня 1792 р. через десять лїт став на чолі цілого галицького шкільництва консес і в нім засїдав та сповняв совістно свій мандат Ангелович. В шкільнім році 1796/7 був ректором, хоч уже тодї сидїв на перемиськім епископськім престолі, який осирочений по смерти Максима Рилла 1794 р. обіймив 6 липня 1795 р. По віднові галицької митрополії став першим митрополитом. Умер 9 серпня 1814 р.
Свої незвичайно льояльні австрофільські почуваня вилив в своїх брошурах, а саме в 1805 р. «Kto jest powodem do wojny, Austrya czy Francya?»; «Kto jest stroną zaczepiającą, Austrya czy Francya?» (також по нїмецьки), а в 1809 р. вийшли по польськи, нїмецьки та француськи «Uwagi patryoty austryackiego nad niektóremi artykułami gazet zagranicznych». Свої посланія писав по польськи.
Другим професором на львівськім унїверситетї уродженцем Галичини був рівнож Українець Микола Скородинський. Уродив ся 1757 р. в Зборові. Виховав ся у духовній семінарії при св. Варварі у Віднї. На львівськім унїверситетї викладав по польськи пасторальну теольоґію. Переклад підручника Ґіфтшітця, з якого викладав, розумієть ся польський, вийшов у двох частях у Львові в 1787 р. Осягнув високі гідности в церкві скорше від Ангеловича. Від 1787 р. був ґенеральним вікарієм львівського епископства, далї цензором руських книжок, в 1794 р. вибрано його деканом теольоґічного видїлу, а в 1798 р. по смерти епископа Петра Білянського обіймив львівський епископський престіл. В 1804/5 р. вибрано його ректором і на тім становищи заскочила його смерть в силі віку в 48 роцї житя дня 23 мая.
Як віцеректора духовної семінарії похвалив його Феслєр, зачислюючи його до тих сьвящеників, що не були по монашому настроєні. Окрім згаданого польського перекладу підручника полишив друковані польські проповіди, на Успенє Богородицї 1785 р. і в новоперестроєній церкві ґенеральної семінарії 1787 р. В 1797 р. вийшов його «Głos do przezacnej municypalności miasta Lwowa» по польськи та в нїмецькім перекладї. З його дїяльности можна згадати ще його участь в делєґації 11 мая 1790 р. до Відня від епископів Білянського та Рилла до нового цїсаря Лєопольда II, яка мала сей успіх, що хоч позношено тодї ґенеральні семінарії усюди, задержано таку у Львові для Русинів.
Рідним братом Антона Ангеловича був Андрій Ангелович, що скінчив теольоґію коло 1790 р. й віддав ся потім правничим наукам. В 1796 р. осягнув на львівськім унїверситетї степень доктора, а в 1797 р. став тут звичайним професором канонїчного права в українській мові. Був рівночасно адвокатом, а коли перейшов в 1800 р. до Тарнова, його наслїдник д-р Іван Хризостом Мохнацький викладав уже в польській мові. Про руськість Андрія Ангеловича свідчить се, що в 1798 р. вписав ся у члени Ставропиґійського Інституту.
Богато спільної доброї і лихої долї (передусїм в 1809 р.) пережив з Антоном Ангеловичем і Михайло Гарасевич. Уродив ся 23 мая 1763 р. в Яхторові золочівського Округа, де його батько був руським парохом. Уже перші біоґрафи Михайла Гарасевича зазначили, що він в домі батька навчив ся української і церковно-славянської мови. В золочівській школї Піярів відзначив ся незвичайною пильністю і самопожертвованєм так, що в 18 р. житя приймили його до семінарії в Віднї при сьв. Варварі на кошт правительства. У Віднї, а від 1783 р. у Львові віддав усї свої молодечі сили фільософічним і теольоґічним студіям з таким жаром, що по пяти лїтах одержав сьвідоцтво про свою глубоку ученість, мужеську повагу, поміркованє і визначну тактовність. Мав ледви 24 роки, як по уступленю Скородинського одержав так важну катедру як пасторальна теольоґія, 1вересня 1787 р. 30 жовтня сегож року став ексамінатором дієцезії. В рік пізнїйше поручено йому ексеґетику старого й нового завіту в українській мові, в 1789 р. дня 5 серпня зложив докторський іспит, а в 1790 р. зістав звичайним професором польської пасторальної теольоґії. Сю функцію сповняв до 1800 р. Попри се наслїдком надвірного декрету з 14 вересня 1792 р. одержав катедру ексеґетики в українській мові.
Дня 30 червня 1795 р. одержав висьвяченє від Петра Білянського. В 1795 і 1796 р. був деканом і репрезентантом теольоґічного факультету, в консесї заступав в 1796/7 р. як проректор перемиського епископа Ангеловича, що його вибрано тодї ректором. За то все одержав 1798 р. повне признанє уряду. Недавній редактор «Dziennika patryotycznych Połaków» (від кіньця 1792 р. до цвітня 1794 р.) не міг, видно, погодити ся з українськими викладами, коли в 1797 р. переслала ґубернїя жалобу греко-католицької семінарії на Гарасевича, що викладає ексеґезу, правда, пополудни, але не по українськи, тільки по польськи. Одначе се не перешкодило йому зістати офіціялом і ґенеральним вікарієм львівської греко-католицької консисторії і сей уряд сповняв він за епископа Скородинського й Ангеловича до 1814 р. А хоч від часу, як обіймив вікаріят, не викладав на унїверситетї, на-слїдком вибору Скородинського ректором на 1804/5 р. вів знову Гарасевич університетські справи. В 1813 р. зістав правительственним комісаром пописів у львівськім лїцею.
Поза унїверситетом два рази управляв дієцезїєю, а саме по смерти епископа Скородинського і митрополита Ангеловича. Вже як звичайний професор пасторальної теольоґії слухав правничих викладів на унїверситетї і піддав ся риґорозам, щоби й на сїм факультетї осягнути степень доктора.
Тяжкі терпіня, які пережив в 1809 р. разом з митрополитом Ангеловичем, пхнули його до руськости. Цїлий свій старечий вік посьвятив попри станові обовязки дослїдам на полї своєї історії, передусїм церкви; списав також велику силу нотаток і подїй для історії Галичини. На порученє папської нунціятури подав історію руської гієрархії греко-католицького обряду. Збогачував нїмецькі часописи повними змісту розвідками, а в його лїтературно-наукових творах видно глубоку ученість, богатство думки, та зрілі погляди. Його цінні і обємисті (1184 стор.) «Annales Ecclesiae Ruthenae» вийшли, на жаль, щойно в 1863 р. У Віднї 1835 р. опубліковано його роботу «Berichtigung der Umrisse zu einer Geschichte der Ruthenen».
В груднї 1810 р. одержав командорію цїсаря Лєопольда, а 11 цьвітня 1811 р. титул барона «von Neustern». Умер 29 цьвітня 1836 р. Микола Устіянович написав «Слезу» на його гробі і старав ся убрати в поетичну форму почуваня Українцїв по стратї визначного історика руської церкви.
Летїв орел дубравою,
Бистре око в сонце гнав,
Гнав за світлом, за правдою,
Глянув ще раз – тай упав.
Ой, нема вже, руска мати,
Твого орла красоти!
Пійшов від, нас спочивати
Там до сонця – чистоти…
І поет питає сумно:
Ктож нас тепер за рученьки
В давні світи поведе?
Кто рускої дитиноньки
Славу, імя віднайде?
Кто, як він, нам правду скаже,
Темні мраки розсвітит?
Заступит нас, силу звяже,
Кто вороги побідит?
Мужу красний, соколоньку!
Отцї тужат за тобов,
Молодь хилить головоньку,
Діти плачуть за тобов,
Зорею був на земли, заступав ся за сиротою, успокоював її родину,
В лихій доли порадоньку,
В щастю давав науку.
Терпіня, які перейшов в 1809 р. з боку Поляків за свою безглядну привязаність до Австрії, зробили його одним із пропаґаторів української національної свідомости в Галичинї.
З великої учености були звісні також два члени василиянського ордену Модест Гриневецький і Арсен Радкевич. Модест Гриневецький, на світї Михайло, уродив ся 1758 р. 9 листопада в Лютовисках у Сяніччинї, де його батько шляхтич Василь, був парохом. Школи кінчив у Самборі, вимови вчив ся в монастирі в Спасї, а фільософічні студії відбув у Замостю. По їх скінченю став у серпнї 1781 р. маґістром граматичних шкіл у Дрогобичі, а в два роки пізнїйше 23 марта 1783 р. зложив сьвяточну присягу та приймив імя Модеста. З Добромиля удав ся до Лаврова на учителя реторики, а по роцї вступив до духовної семінарії у Львові. Захорувавши, перенїс ся до монастиря св. Юрія, але теольоґії не покидав, а рівночасно слухав цивільного права та німецької мови. Дня 1 вересня 1789 р. одержав катедру доґма-тики на львівськім унїверситетї, а 7 грудня висьвятив його епископ Білянський. Професорські обовязки сповняв через 35 лїт, деканом теольоґічного факультету був в роках 1800, 1801, 1818, 1823, а ректором унїверситету в шкільнім роцї 1821/2. Від 1803 р. став прокуратором Василиян у Львові. Мали його в своїм часї за найвизначнїйшого Василиянина, а його поради в трудних і спірних справах засягали всї ордени. Викладав доґматику по українськи, а невдовзї також по латинськи. В 1797 р. просив о звільненє від українських викладів, тодї його хорого заступив Іван Дуткевич. Дразливий і нагальний з причини слабовитости, мав в 1806 р. прикру аферу з учениками фільософії. Що се було хвилеве непорозумінє, що студенти любили його та шанували, доказом того, що по його смерти випросили собі навіть проти заказу висшої власти позволенє завісити його портрет у салї засїдань сенату.
Два рази покликував його краківський унїверситет, то знову віденський, обіцюючи підвисшити платню. Умер 1 цьвітня 1823 р. «З далеких кінцїв сьвіта, оповідає його біоґраф, зза моря домагали ся від нього розвязки релїгійних тонкостий, фільософічних, історичних питань і т. д. Учені відповіли, спасенні ради поставили його в рядї законодавцїв». Тому тїшив ся загальною пошаною земляків і чужих народів. Жив в щирій приязни через 44 роки з другим професором унїверситету Василиянином, якому й написав дуже теплий некрольоґ. Тим приятелем, що враз з Гриневецьким віддав усї свої доходи на вибудованє монастиря св. Онуфрія у Львові, був Арсен Радкевич. Уродив ся 1759 р. в Волицї Коморовій, жовківського округа, був сином тамошнього місцевого пароха. Граматичні і висші школи покінчив до 1777 р. в піярських школах у Варяжі і відзначив ся тут так дуже, що сей орден хотїв мати його. Одначе його родичі і свояки спротивили ся перемінї грецького обряду на латинський. Вступив до Василиян в 1778 р. а по скінченю новіціяту вислано його до Замостя на науку фільософії, якої вчило там трьох Василиян. В сїй науцї виявив так блискучий поступ, що в численних прилюдних диспутах звернув на себе увагу наставників і чужих. В 1781 р. удав ся на теольоґію до монастиря св. Юрія у Львові, а потім перейшов на унїверситет, який скінчив 1785 р. Щойно в найблизшім роцї зложив потрібну монашу присягу і одержав висвяченє. В 1787 р. одержав катедру біблії старого завіту в українській мові. Сї оба обовязки виконував до кінця «Руського Інституту», а потім віддано йому катедру східних мов. Професорував 34 р. Д-р Гриневецький схарактеризував Радкевича як чесного й вірного горожанина, примірного сьвященика, приємного учителя, вразливого приятеля молодїжи, незрівнаного та дбалого наставника, незмученого в сповнюваню обовязків свойого стану й уряду. «Високі прикмети його душі зєднали йому протягом довго-лїтньої його публичної працї таку загальну любов і поважанє у всїх, що знали його, що не було нїкого, що не жалував би його так заскоченої і несподїваної страти, та не віддавав би йому тих самих похвал з найщирійшого серця, якими складають належну честь його чеснотам близші приятелї».
Висловом симпатій, якими тїшив ся, було його деканство теольоґічного видїлу в роках 1797, 1804 і 1819. Докторат осягнув в 1796 р., коли вже був не тільки професором герменевтики та східних мов в «Руськім Інститутї», але й по Феслєрі лєктором тих самих предметів на латинськім теольоґічнім видїлї. Звичайним професором став в 1797 р. В василиянськім орденї був кілька разів суперіором. Умер 1 серпня 1821 р. В його похоронї взяли численну участь ріжні люди з усїх станів, крилошане й священики всїх трьох обрядів і члени львівських наукових інституцій. За дозволом краєвого правительства поховано його в монастирськім городї. Написав дві латинські теольоґічні розвідки.
Стаття була надрукована у 1913 р. в “Ілюстрованій Україні”.