3. Заложенє унїверситету у Львові [1].

До духовної греко-католицької семінарії приймали питомцїв з Галичини, а від 1785 р., коли перемінено її в ґенеральну, також зі Слявонії і Хорватії зразу в числї 200, пізнїйше 320, навіть 400. Між першими питомцями сеї семінарії знаходять ся також і угорські Українці: Іван Орлай, Петро Лодій і Василь Кокольник. З них Петро Лодій став і професором львівського унїверситету, який заснував Йосиф II в рік по заложеню духовної семінарії.

Саму справу духовних семінарій звязав Йосиф II тісно зі справою унїверситетів. В листопадї 1783 р. вийшов розпорядок, що вимагав від усїх кандидатів духовного стану побирати осьвіту в унїверситетах і лїцеях. Всї епископські семінарії мали бути перенесені до місцевостий, в яких були унїверситети та лїцеї. Всякі монастирські і катедральні студії зносив сей рескрипт і вказував унїверситети, в яких мало образувати ся і духовенство. Між указуваними унїверситетами львівський (один з трьох великих: окрім львівського в Віднї і Празї) щойно вводив ся у житє.

Основна грамота сього унїверситету має дату 21 жовтня 1784. Вибирано для нього що найздібнїйших професорів зі знесених унїверситетів. Академічні виклади та школи знайшли приміщенє у великім монастирськім комплєксі по Тринїтарях, звідки уступили суди. Від осени 1783 р. робили ся приготованя і скоро по собі йшли номінації професорів. Передусїм у горячковім поспіху відбувала ся перебудова давньої великої рудери так, що 16 листопада 1784 р. отворено вже сьвяточно новий унїверситет в Австрії.

Великий комплєкс будівель по Тринїтарях стояв при кінцї Краківської улицї зараз перед краківською брамою: на сїм місцї стоїть нинї «Народний Дім» і Преображенська церква. Перероблені на борзї викладові салї з двох або трьох келїй, були довгі, але вузкі. Темний і вогкий партер точив гриб. Тут знаходили ся мешканя для служби, медичні і хемічні лябораторі, секційна саля, а також анатомічне «theatrum» і хірурґічні інструменти, що ржавіли та псували ся. Найлїпший перший поверх розібрали професори на приватні помешканя. Окрім того було тут 20 саль, великий кабінет природної історії, канцелярія унїверситету й саля засідань сенату на 12 осіб. Другий поверх роїв ся від ґімназіяльних кляс, а серед них були викладові правничі салї, фізичний ляборатор і т. д. Сьвяточні обходи відбували ся в біблїотечній салї, яка знаходила ся у давній костельній наві.

Для кождого з предметів, викладаних на унїверситеті, був приписаний найвисшою постановою підручник, від якого не вільно було відступити в викладах під загрозою нагани, а навіть утрати катедри. Спеціяльно на теольоґічнім факультетї висїла над професором гроза утрати катедри, як що він не держав би ся точно приписаного підручника. Називано його по латинськи «institutum», а по нїмецьки «Vorlesebuch».

З галицьких уродженцїв займили звичайні катедри на теольоґічнім факультетї скорше Українцї, нїж Поляки. В 1784 р. передав Антін Ангелович управу духовної семінарії в руки заіменованого ректором Михайла Щавницького, а сам обіймив на новозаснованім унїверситеті катедру доґматики, якої другу частину викладав після системи Бертієра. Другим уродженцем Галичини та рівнож вихованком семінарії при св. Варварі в Віднї був Микола Скородинський, що викладав в польській мові пасторальну теольоґію, а навіть переложив на польську мову підручник Франца Ґіфтшітца п. з. «Osnowa przepisanego w c. k. dziedzicznych państwach uczenia teologii pastoralnej». Поза тим не було викладу в польській мові.

Довго треба було би ждати, щоби латинські виклади відбили ся на теріторії галицької України культурним підємом народу та витворенєм інтелїґенції. Зрозумів се епископ Петро Білянський. В 1786 р. вийшов надвірний розпорядок, щоби в ґенеральній духовній семінарії при повторюваню лєкцій, особливо з пастирського, морального та доґматичного богословія уживати рідної (української) мови, а самі питомцї мали виготовляти проповіди, катихитичні поученя і инші лєкції в матїрній україн-ській мові і предкладати письменні вироби щорічно правительству.

Що більше, Цїсар Йосиф бажав, – позволю собі ужити слів історика львівського унїверситету проф. Фінкля, – скоро діждати ся овочів з нового унїверситету, а поперед усього ходило йому о осьвічених сьвящеників, які мали виконати в цїлім краю, майже і кождім селї назначену собі задачу. Але не легко було сотворити такий клєр у краю, в якім, як знаємо, наукове вихованє греко-католицьких духовників було в найбільше оплаканім занедбаню. Помимо істнуючого в 1665 р. «Collegium Pontificium» для унїверситетських духовників грецького та вірменського обряду, помимо монастирів і новіціяту у оо. Василиян, навіть помимо заложеної Марією Тересою семінарії при св. Варварі в Віднї в 1775 р., в якій виховувало ся 14 питомцїв з Галичини, рівень науки був занадто низький, щоби можна було знайти відповідних управителів або числити на питомцїв, підготованих до нового пляну фільософічного й теольоґічного видїлу, що користував ся при викладах латинською мовою. Показало ся скоро, що коли після приписаних правил хотїти би доховати ся найперше учеників, які могли би були слухати на фільософії приготовних предметів в латинській мові, як було приписано, та складати з них іспити, користати з латинських теольоґічних студій, що на них тільки пасторальну пояснювали по польськи, – дорога була би довга, а результати, як що вони дали би осягнути ся, слабі та пізні. Потреба сьвящеників для богато осиротілих парохій не дала зрештою ждати терпеливо.

Не зарадили й не могли зарадити сему домові корепетиції в семінарії в українській (навіть живій, тим менше книжній) мові. Епископ Петро Білянський предложив справу цїсареви, а відповідний внесок від себе вислав ґубернатор. Вислїдом заходів Білянського коло справи був декрет надвірної канцелярії з дня 9 марта 1787 р. такого змісту: На предложені внесеня, яким способом зарядити в пору журній недостачі духовників греко-католицького обряду, зволила Його Цїсарська Великість постановити, що є в усякім разї конечне, щоби до часу, доки не буде достаточного числа українських кандидатів духовного стану, познайомлених з латинською мовою, завести для тих, що знають тільки краєву мову, осібний провізоричний науковий інститут з викладовою українською (ruthenisch) мовою.

Сей інститут мав бути злучений з ґенеральною греко-католицькою семінарією. Кошти мав покривати галицький релїґійний фонд, а в разї, як не вистарчив би, також державний. Щоби сей провізоричний інститут можна було скоро знести, одержала ґубернія порученє разом з реформою парохій і матеріяльних обставин руського духовенства повідомити греко-католицьких священиків, щоби посилали дїтий до ґімназіяльних шкіл, бо небавком не одержить нїхто духовної почести анї презенти в добрах королївського наданя, хто не скінчить на унїверситеті приписаних курсів.

Професорам визначено платню по 500 зол. Зразу не мали належати до факультету, тільки залежали від директора й теольоґічного та фільософічного декана. Одначе в серпнї 1787 р. зарядила надвірна комісія просьвіти, щоби їх повідомлювати о розпорядках факультетів, а тих, що є докторами, запрошувати на засїданя. Того самого року вийшов щойно приказ приймати на фільософію в руськім інституті тільки тих, що скінчили чотири нормальні кляси.

4. Фільософічний і теольоґічний руський Інститут [2].

Отворенє інституту відбуло ся 1 листопада 1787 р. Про се оповів наочний сьвідок, пізнїйший професор сього інституту д-р Іван Гарасевич в «Зорі Галицкій» за 1851 р. ось що: Перший день мїсяця листопада 1787 є і буде все памятним у народнїм житю кождого галицького Русина, – бо в той день здїйснила ся найвисша постанова: на фільософії і богословю відозвали ся учителї народньою (sic) церковно-руською мовою. А в домових приготованях три рази на тиждень вправляли ся наші кандидати сьвященичого стану без виїмки в українській мові. Було се справжнїм одушевленєм слухати, як молоді таланти вияснювали свою бистроумність в полємічних вправах на своїй рідній мові і як знаменито поступали в так дуже важній справі просьвіти.

Що тикаєть ся поодиноких предметів і їх професорів, теоретичну та практичну фільософію, окрім того математику, а навіть нумізматику викладав дїйсний професор Петро Лодій від 1787 р. Коли в 1801 р. одержав катедру метафізики, льоґіки й етики на краківськім унїверситеті, і повідомив фільософічний видїл про своє перенесенє до Кракова, ухвалено на засїданю 31 грудня 1801 р. просити ректора ґенеральної духовної семінарії per notam указати відповідного заступника. Став ним префект семінарії Іван Лаврівський, що радо згодив ся стати суплєнтом катедри льоґіки, метафізики й етики з 250 зол. Суплєнтом математики став Іван Земанчик, що вже тодї був професором фізики на латинськім фільософічнім видїлї, хоч для семіна-ристів викладав також по українськи. Земанчик викладав фізику по славнім тодї професорови Гнатови Мартиновичеви по його відходї на Угри.

На богословськім видїлї викладав церковну історію Теодор Захаріясевич, по нїм обіймив сю катедру Андрій Білецький, що від 1792 по 1799 р. викладав по латинськи й по українськи, за що окрім платнї 500 зол. як професор теольоґії мав іще 250 зол. за надобовязкові прелєкції. По його відходї на парохію заступав його Константин Липницький. Східнїх мов, герменевтики й старозавітньої біблїї учив Арсен Радкевич, зразу як лєктор, пізнїйше від 1797 р. як звичайний професор. По утечі Феслєра в 1788 р. ви-кладав також ті самі предмети на латинськім теольоґічнім видїлї.

На другім роцї викладав низшу та визшу екзеґетику старого та нового завіту Михайло Гарасевич, що йому в рік перед, тим в 24 р. житя по уступленю Миколи Скородинського поручено так важну катедру, як пасторальна теольоґія (в польській мові). Тодїж покликано його на екзамінатора при конкурсах о пребенди. Коли в 1800 р. став офіціялом і ґенеральним вікарієм греко-католицької консисторії у Львові, заступав його префект семінарії Іван Дуткевич, пізнїйше по його смерти коротенько Теодор Захаріясевич, а вкінці Григорій Миленевич. На другім роцї викладав також канонічне право по українськи дїйсний професор Андрій Ангелович, а коли закликало його правительство на радника шляхотських судів до Тарнова, від тодї (1800 р.) одержав сю катедру провізоричний професор Хризостом Мохнацький.

На третїм роцї викладав доґматику по українськи, а небавком також по латинськи Модест Гриневецький. В часї його хороби заступав його в рр. 1796–1803 Іван Дуткевич, а від часу смерти до кінця істнованя Інституту Іван Гарасевич.

На четвертім роцї викладав пасторальну теольоґію і катихитику по польськи Михайло Гарасевич, а по його уступленю Михайло Левицький рівнож по польськи на домаганє самих Українцїв. Моральну теольоґію викладав до 1795 р. Андрей Павлович, по його смерти Матвій Шанковський, а потім, коли він перенїс ся на парохію до Городенки, Іван Лаврівський.

Як звичайний професор викладав по українськи пасторальну й катихитику також вірменський священик Іван Потоцкий.

На прошенє митрополита Ангеловича, щоби абсольвентам Інституту позволено також складати конкурсовий іспит на парохію, а саме канонїчне право в українській мові, рескриптом з 14 мая 1808 р. призначено професора Івана Гарасевича на екзамінатора канонїчного права при парохіяльних конкурсах. Сей обовязок сповняв він до 1835 р.

Хоч абсольвенти Інституту виконували ті самі душпастирські обовязки, що абсольвенти латинських студій, мали вони тільки половину тих доходів, що побирали абсольвенти латинських студій, отже 150 зол. річно. До того вони одержували тільки менші кооператури й парохії і висші щеблї гієрархічної драбини не були для них доступні. І ся обставина й збільшаюче щорічно число ґімназіяльних абітурієнтів і сама провізорія Інституту зложила ся разом на те, що з 1804 р. постепенно уступають українські виклади, почавши від першого року.

Ще кілька слів про фреквенцію в Інститутї. В шкільнім роцї 1789/90 на 271 теолоґів було в Інститутї 158. На фільософічних викладах в українській мові було слухачів на двох роках в р. 1793 – 32, 1794 – 34, 1795 – 20, 1796 – 29, 1797 – 43, 1798 – 33, 1799 – 31, 1800 – 44, 1801 – 61, 1802 – 69, 1803 – 76, 1804 на самім другім роцї 36. Може й щораз більший наплив молодїжи з укінченою нормальною школою прискорив знесенє Інституту.

[1] Окрім підставової працї по історії львівського унїверситету професорів Фінкля і Стажиньского пор. також річеву розвідку д-ра Теодата Вінковського п. з. Йосиф II чи Ян Казимир? (З нагоди сьвяткованя мнимої 250-лїтної річницї єствованя Львівського Унїверситету), Львів, 1912, і Фр. Яворского «Uniwersytet lwowski», Львів, 1912.

[2] Д-р Ів. Гарасевич, О предподаваніяхъ на рускомъ языцѣ въ всеучилищи Львовскомъ заведеныхъ всемилостивѣйшимъ Імператоромъ Йосифомъ II (Зоря Галицка, 1851, ч. 61-64); Ів. Кревецький, Неоправдані докори. До історії т. зв. «Руського Інституту» (Studium ruthenum) на львівськім унїверситеті (Записки Наук. Тов. ім. Шевченка, р. СІІ, стор. 116-126); Ів. Левицький, Ruch Rusinów w Galicyi w pierwszej połowie wieku panowania Austrji (1772–1820), Львів, 1879. Раз цитованихпраць вдруге не наводжу.

Стаття була надрукована у 1913 р. в “Ілюстрованій Україні”.