Опубліковано у 1912 р. у праці “Про українську мову та українську школу”
Ми в Росії добиваємо ся народньої української школи, щоб у нїй українських дїтей учили українською мовою. А в Українї заграничній, в Галиччинї, Українцї добивають ся вже українського унїверситету, щоб Українцї мали свою осібну найвищу школу, де б усї науки викладали ся українською мовою і українськими професорами; хочуть, щоб всякі наукові потреби українського громадянства задовольняли ся українською наукою, – щоб українство жило своїм власним і повним житєм.
Се дїло важне, і кілька лїт тому, як у Росії заносило ся на свободу і розвиток, тодї і на росийській Українї підняло ся питаннє про український унїверситет, або принаймнї про викладаннє українською мовою деяких предметів з українства (української мови, письменства, історії, права). По деяких унїверситетах (Одесї, в Харькові) де-котрі професори зачали були викладати по українському, а в Державній Думі українські депутати приготовили ся поставити проєкт закону, аби по тих унїверситетах, що на Українї, заведено кафедри українські – щоб науки про Україну викладали ся мовою українською. Та потім пішло все назад, виклади українські по унїверситетах заборонено, депутатів українських в Думі не стало. Де вже думати про унїверситетьські науки! Колиб по українському вчили в школах самих початкових народнїх, де вчать ся дїти що по руському не вміють. Тай того не хочуть позволити…
А Українцї закордонні, котрі народнї школи українські здавна мають, а новійшими часами добили ся і українських ґімназій, добивають ся тепер українського унїверситету: щоб у Львові був осібний український унїверситет.
Теперішнїй унїверситет львівський більше польський нїж український. Властиво мав бути чисто український, бо Поляки мають свій унїверситет у Кракові, в польській частинї Галиччини. Тільки тодї як про се дїло йшло, в 1860-х роках, Українцї галицькі ледви починали ворушити ся після вікового упадку; учених людей між ними було обмаль, окрім священиків майже нїкого. Тому в Кракові унїверситет цїлий зроблено польський (перед тим і в Кракові і у Львові, як і скрізь по Австрії вчено мовою державною, німецькою, як у Росії росийською), а у Львові тільки сказано вчити українською мовою кілька наук, котрі здавали ся найпотрібнїйші. А Поляки, котрі тим часом велику силу взяли в Австрії, згодом так справу повернули, що позволено у львовському унїверситетї викладати як котрий професор собі хоче – чи по українському чи по польському. Тодї стали вони проводити на всї місця в унїверситетї своїх Поляків, і в 1870-х роках уже й не було сливе професорів Українців – окрім тих кількох українських наук, що ще давнїйше було заведені. Так захопивши унїверситет Поляки Українцїв на професорські місця не пускали і добивалися, щоб правительство признало унїверситет за польський. Тодї Українцї стали домагати ся, щоб їм заложено осібний унїверситет у Львові. Посилали ся на те, що по австрийським основним законам кождий народ, що в Австрії живе, повинен мати всякі школи, так щоб можна було вчити ся на своїй мові, не потрібуючи вчити ся другої мови. Отже добивали ся по тому закону, щоб у Східнїй Галиччинї були українські ґімназії скрізь, а у Львові український унїверситет. Бо то наш край і нашого народу там більше понад усякий иньший.
Про унїверситет така боротьба дуже завзята пішла вже тому більше як десять лїт. Студенти українські бунтували ся, професори українські подавали про се заяви і прошення до правительства, на вічах люде домогали ся унїверситету, депутати добивали ся в парламентї. Та Поляки, маючи велику силу, спротивляли ся тому, бо не хочуть, щоб Українцї на свої ноги стали, свою освіту і науку мали. І так правительство, слухаючи Поляків, все ще нїяк не згодить ся дати дозвіл і гроші на заснованнє осібного українського унїверситету. Та мабуть не далекий той час, коли таки згодить ся, бо дуже Українцї напирають – завзяли ся за свій унїверситет дуже, і не заспокоять ся, поки свого не здобудуть.