Прочитана Я. Головацьким 25 січня (6 лютого) 1849 р.
Предподаванье ІІІ-оє
Дня 25-го Сѣчня (6-го Лютня) 1849
Звернѣмъ ще увагу на важніи забытки изъ устнои Словесности, розвитои и захованои изъ того времени.
На востоцѣ Южнои Руси за Днѣпромъ-Словутою, на згарищахъ рускихъ мѣстъ и селъ, руского горожанского быту и просвѣщенія, розпялили кочующіи Татаре свои шатра, грозно позираючи на западъ. Они то знищили цѣлый давный бытъ народный на Южнôй Руси. Сѣверна Русь боролась изъ Татариномъ, но наконецъ пôддала ся своєй лихôй пади, зôгнула колѣно передъ могучими Ханами и удержала яку таку независимôсть, хоть пôдъ Татарвою утримала ся въ своимъ горожаньскôмъ, общественнôмъ бытѣ.
Инакше дѣяло ся на южнôй, рускôй Украинѣ. Тутъ Татаринъ вссавъ ся глубше Русинови въ тѣло. Русинъ нехотѣвъ пôддати ся бисурману, але привикши до борбы исъ Половцями, заузявсь побороти ся съ новымъ ворогомъ. «Лучше ны потяту, неже полонену быти», – говоритъ князь Игорь въ давнôмъ пѣснотворѣ; «Лучше въ земли гнити, нѣжъ Татарамъ служити», – каже спѣванка руска. Бутніи Татаре, видѣвши сильный опôръ, съ гôршимъ остервененіємъ напирали, губили, нищили. Князѣ и бояре бôльшею частію погибли, городы, села спалени, нарôдъ розôгнаный. Русинъ ставъ на тôмъ пограничью бездомôвникомъ. Въ тôмъ состоянью сберали ся глоты такихъ безпріютныхъ людей по Днѣпровыхъ лугахъ и островахъ Запорожья и шукали тамъ захисту, зза котрого могли бы непріятеля завсѣгди на оцѣ мати, а при способности и мстити лютому ворогови.
Є то вже въ природѣ Русина, що чимъ бôльше сопротивенство, чимъ бôльше насиліє, тымъ синѣйшій одпôръ, бôльше дѣланьє, бôльшу силу розвиває. Провидѣніє насилало такіи невзгодины на Рускôй рôдъ. Такъ утвержовавъ ся, сталивъ ся рускій характеръ, поострювавъ ся до дѣятельности. Въ такихъ обстоятельствахъ завязала ся перва Козацкая Сѣчъ. Литва незбороняла тому завязкови, котрый видно стоявъ въ оборонѣ рускои земли ôдъ нападôвъ.
Дальновидный Баторій давъ имъ войско[во]є устрôйство и учинивъ пôдъ своєю опѣкою сталою стражею. Тымчасомъ и Турки зъ юга посунули свои границѣ въ сусѣдство Руси. Окружени доокола ворогами, Козаки вѣками бороли ся, не мôгше на никого спускати ся, засиляючись изъ своєи южнорускои родины, съ котрои все дѣльнѣйше (чôльнѣйше зерно народа) горнулося на Запорôжьє, они уповали лишень на свою рускую, незломную силу, на свою козацькую шаблю, они напосѣли ся сами ôдстояти свою рôдну землю, оборонити свою прадѣдну вѣру, свои нарôдни обычаи, добути для себе лучшои долѣ. На утлыхъ чайкахъ пускали ся долѣвъ Днѣпромъ на Чорнеє Море, неустрашимо полохали Султана, дрѣмавшого въ своимъ гаремѣ тогди, коли передъ єго силою три части свѣта тремтѣло. Смѣло, зненацька нападали на Татаръ, досягали ихъ въ самôмъ гнѣздѣ, и въ Крыму дрожали Татаре передъ козацкимъ завзятьємъ.
Въ той то часъ козацкои славы, подвигôвъ народныхъ повстали въ народѣ прекрасніи Думы украински рускіи.
Всякій подвигъ яко народный воспѣванъ, перехованый въ памяти народнôй. Кождый богатыръ, который положивъ голову на поли битвы за свою вѣру, за свôй край, отримавъ честну памятку въ пѣсни народнôй. Звычайно кôнчали ся тіи рускіи Думы словами:
Полягла козацка молодецька голова,
Якъ ôдъ вѣтру у степу трава,
Слава не вмре, не поляже,
Лицарство козацьке всякому розкаже.
Така-то була надгорода за подвиги ихъ ôдъ родимцѣвъ. Весъ нарôдъ южнорускій бравъ участь въ сихъ подвигахъ хоть не дѣломъ, то духомъ, сочувствіємъ. Для того пѣсни тіи ôдозвалися въ сердци народа, доки розширяє ся языкъ малорускій, обычай малорускій. Ажъ по Карпаты и Вислокъ спѣваются ще доси Козацкіи пѣсни.
Осôбный метръ, ритмъ зовсѣмъ свобôдный одзначує козацкіи Думы. Они совсѣмъ розлични по своєму складу ôдъ другихъ пѣсенъ: широкій, роздольный розмѣръ, якъ степи Украины, ясный, чистый укладъ, якъ южне небо Надднѣпровья, вольный, слобôдный, якъ душа Козацька.
Здавалося, що южна, украинска Русь добуде усиліємъ своимъ народнымъ своєй долѣ, своєй свободы, переборовши ворога Христіянства, ворога своєй народности и свободы, ворога європейского просвѣщенья. Але найшовъ ся другій непріятель. Політика давнои Польщи, політика латинскои тогдашнои іерархіи уважала въ тôмъ народнôмъ розвою такъ обширнои рускои силы небезпеченьство для себе. Зачали съ тои стороны утисковати права народніи, роздвоювати въ вѣрѣ. Що давнѣйше одиноко тутъ або тамъ съ уближеньємъ народныхъ правъ дѣяло ся, ставало ся теперъ системою. Тіи распры религійно-політични розпалили велику довголѣтну вôйну, религійно-народну. Довго Козаки терпѣли, довго допоминали ся правною дорогою о свои свободы, жаловали ся на ускорбы своихъ правъ ôдъ можновладцѣвъ польскихъ и Єзуитôвъ имъ нанесеныхъ, ажъ увидѣли, що все надаремно, взяли ся по необходимости за мечъ. Хмельницкій розвинувъ огромную силу, але тойже Хмельницкій самъ доходивъ свого права у Короля, и не кинувъ ся до борби, доки неучувъ изъ устъ самого Короля: «Чи не маєте шаблѣ, силу силою ôдперти». Русинъ чинитъ съ розвагою, мѣритъ кроки свои, доки поступитъ. «Десять разъ мѣръ, а разъ утни», – каже приповѣдка народна. Русины домагали ся тôлько рôвноправности для себе въ вѣрѣ и въ політическôмъ состоянью. Повстаючи противъ надъужитьямъ тогдишного можновладства, не зрывали послушеньства съ Королемъ. Королевска верховна власть свята була для нихъ. Для того ученый Мацѣіовскый назвавъ Козакôвъ тогдашными може не згôрше легытымыстами [1].
Але и тая борба довголѣтна не принесла народови ожиданого хôсна. Украина въ своихъ отвертыхъ границяхъ, безъ моря, безъ гôръ, о котри бы ся оперти могла, не въ силѣ була самостатно отстояти ся, Хмельницкій въ крайнôй потребѣ принуженъ бувъ пôддати ся восточному (Московскому) Царю, на условіяхъ захоронявшихъ вѣру и народніи права. Але тымъ перевѣсила ся важка на ту сторону, но не удоволена надѣя Украины, надѣя Русинôвъ.
Такъ ошуканый, заведеный въ своихъ надѣяхъ Русинъ видавъ въ своєй народнôй поезіи тую недовольнôсть, досаду, нарѣканьє на свою нещасную, якъ пѣсня выражає ся, щербатую долю!
Для того то въ пѣсняхъ Малорускихъ (каже Бодянскій) тоє неудовольство, тая досада, той ропотъ на долю въ повнѣ ôдразили ся, во всѣхъ точкахъ проникаютъ ихъ. Чувствуя своє достоинство и повноє право на лучшую падъ, но при всѣмъ усилію недоставши єи, єстественно изъ груди Русина мусѣли вырвати ся гôркіи жалобы на вырокъ, глубокая туга, сильна жура мусѣла облягчи серце єго. Дуже часто учути въ пѣсни стогни, крики, такіи свѣжіи, живіи, що въ чужинѣ заплачешъ, обôльєшся горючими слезами, безнадѣйнôсть нѣгде (въ жадныхъ чужыхъ пѣсняхъ) такъ болѣзненно, такъ нестерпимо мрачно, такъ невыносно тяжко для сердця, такъ могильно не рисує ся, такимъ гробовымъ холодомъ не проймає, не дыше, якъ въ нашихъ малорускихъ пѣсняхъ…
Теперъ перейдѣмъ до третои епоки. Черезъ подѣлъ Польщи достала ся бôльша часть Южнои Руси пôдъ панованьє Царей россійскихъ, наша Галицко-Перемышльская Русь пôдъ власть теперъ нами володѣющого высокого Австрійского дому. Вже давнѣйше споминали сьмо, що нашіи учени южнорускіи, наши родимцѣ, въ южнорускихъ школахъ выучени, допомагали взростови россійскои літературы. Они то поставили пôдставу для новѣйшой епоки ихъ словесности.
Въ царствѣ россійскôмъ, до котрого Южная Русь пригорнута, черезъ заведеньє европейского просвѣщенья зачали ся пôдносити всѣ науки, пересаджени изъ Європи.
Класично-французска поезія зо всѣми єи недостатками живцемъ переселилась до столиць Царства и осѣла по высокихъ школахъ и богатыхъ дворахъ. Небавкомъ вже Россія стала ся величати своими Гомерами, Гораціями, Есхилами, Моліерами и пр., учени, найняти докторы гадали, що утворивши щось подобного въ формахъ дѣла за класичне узнанного, уже все учинили для просвѣщенія, для поезіи, що вже заселили свôй Парнасъ.
Подобножъ и въ польскôй литературѣ, котра въ тôмъ часѣ обтрясши ся изъ єзуитского згубного для неи вплыву, огнула ся до нового житья и зачала взмагати ся, всѣ писателѣ поезіи послѣдовали тымже чужеземнымъ взорамъ, ниразъ недбаючи за народнôсть. Такъ дѣяло ся при кôнци минувшого, ба ще на початку сего столѣтія.
Тогди то живъ на Украинѣ Иванъ Котляревскій. Въ молодыхъ лѣтахъ займавши ся выучованьємъ молодежи у можныхъ панôвъ на Украинѣ, ôнъ прислуховавъ ся пѣснямъ народнымъ, учащавъ на забавы, игри народни, присмотрювавъ ся забыткамъ народа, повѣрьямъ, забабонамъ, приглядавъ ся хибамъ и недостаткамъ своыхъ родимцѣвъ, испытовавъ характеръ ихъ, такъ изучовавъ властивымъ єму талантомъ [2] свою родиму народнôсть. Присберавши такъ собѣ матеріялы, на тôй пôдставѣ зачавъ писати свою Енеиду на малоросійській языкъ перелицьованую.
Було то тогди, коли ще Парнасъ со всѣми богами въ великôй почести бувъ у поетôвъ. Котляревскій перенесши свого богатыря на Украину, перестроивши го въ Козаки, поволѣкъ цѣлый давный Парнасъ за нимъ, оказавъ въ посмѣшныхъ образахъ неприличнôсть взыванья богôвъ, котри давно не суть въ чести у жадного народа. Блюмауера травестирована Енеида дала му запевне перву мисль, но Котляревскій не послѣдовавъ Блюмауерови, котрый ся шамотавъ своимъ дотепомъ найбôльше на надъужитья монашества и пр., а такъ мавъ свою часову важнôсть. Котляревскій выобразивъ цѣлый свôй нарôдъ, цѣлый быть єго описавъ. Досить перечитати мѣстця, де описани поминки по Анхизови, хôдъ до пекла Енея исъ Сивиллою и описъ того пекла, або вôйну Турна съ Енеємъ и пр., абы ся о тôмъ переконати. Все тоє позостане завсѣгди въ своєй красѣ, въ своєй свѣжости, бо є народне. Кромѣ того писавъ Котляревскій оперы малороссійскіи, въ котрыхъ завсѣгди старавъ ся народнôсть малоруску пôднести, языкъ малорускій пôдвысити, ставлячи го або въ противуположности до книжного, або россійского (великоруского).
По Котляревскимъ зачали Малорусине стараннѣйше вышуковати забытки своєи народности. Появилися сборники пѣсень народныхъ, приповѣдокъ и. т. д.
Тымъ часомъ переборола ся въ літиратурѣ poссійскôй и польскôй великая борьба такъ названыхъ классикôвъ съ романтиками. Маларусъ не потребовала участвовати въ нѣй, бо єи Котляревскій вже рѣшивъ за народною, и самъ дорогу показавъ. Великіи люди заєдно предшествують важнымъ епокамъ и указують якобы вѣщимъ духомъ направленіє народови, куда му стремити ся належитъ.
По Котляревскимъ выступивъ Квѣтка (Основяненько) съ своими несрôвнаными повѣстями. Якъ Котляревскій въ гумористицѣ народнôй, несрôвнаный, такъ Квѣтка недостягнутый въ нѣжныхъ образахъ малюющихъ сердце правдиво руске. Єремій Галка, Амврозій Могила, Левъ Боровиковскій, Гребѣнко, и др. доказали силъ своихъ творческихъ въ лирическôй, епическôй, ба навѣтъ въ драмматическôй поезіи. Стараннôстъ ихь всѣхъ була высказати все народнымъ малорускимъ духомъ, малорускимъ словомъ, щобы ôдзначити єго ôдь книжного россійского, выявити самостатнымъ. Для того часомъ впадали въ другу крайнôсть, простонародного невмѣстного высловлѣнья.
Южноруска народнôсть такъ богата въ пѣсни, забытки питоменного рода, що вплывала навѣть и на нову польску и россійску поезію, на польскихъ и россійскихъ писателѣвъ повѣстей. Россійская словеснôсть не одного має поета и романописателя, котрого одушевила, натхнула Украина; а въ польскôй новѣйшей словесности такъ умножило ся число поетôвъ послѣдовавшихъ поезію тую народну, що ажь критики называютъ ихъ поетами особнои украинскои школы. Тôлько образцѣвъ для поетôвъ має Южная Русь, такъ богата исторія, бытъ народный и сама природа тои благословеннои краины въ матеріялы и образы для поезіи, що двѣ сусѣдни літиратуры нимы сбогатила; якимъ же прекраснымъ величіємь окаже ся она, сли выступитъ сама со своими рôдимыми талантами, въ своимъ языцѣ, своими барвамы, живимъ житьємъ народнымъ!
Роздѣльно ôдъ Украины, безъ всякого сообщенья и порозумѣнья, пôдъ иншими вліяніями зачала ся розвивати народова словеснôсть руска на нашôй земли Галицкôй.
Початокъ тому народному почутью давъ Цѣсарь Іосифъ II. Ôнъ показавъ признаніє народности рускои и потребу образованья языка руского учреженіемъ філософскихъ и богословскихъ катедръ при всеучилищѣ Львôвскôмъ. Школы тіи не принесли пожаданого пожитку, бо борзо перемѣнени зôстали по загальнôмъ устройствѣ на предподаванья въ другихъ языкахъ, нѣмъ ще нарôдъ мôгъ переконати ся о пожитечности ихъ. Сорокъ лѣтъ минуло, якъ умовкло слово руске на университетскôй катедрѣ, но зерно разъ посѣяне выдало плôдъ. Насѣньє вержене въ рôлю, муситъ зтлѣти, щобы зъ него выросла нова стебелинка. То зерно довго кôльчило ся въ земли, ждало ясного сонѣнька, теплои росицѣ, щобы выстрѣлило на верхъ и зазеленѣло на нивѣ рôдного просвѣщенья. И такъ ôдъ дцатцяти лѣтъ появляли ся вже одиноки парôстки народного почутья, народнои словесности. (Шашкевичь, Устіяновичь, Левицкій и др. ото суть тіи цвѣточки первовесняни, котри перши зацвили на рôднôмъ деревѣ). Въ нашихъ очехъ такъ сильно рухнуло, якъ по теплôмъ дощику веснянôмъ, тôлько силъ до образованья народнои словесности, що намъ найкрасшу надѣю и поруку будучности подає…
Такъ проглянулисьмо однимъ мигомъ ока тôльковѣковый бытъ народа руского, обôзрілисьмо головни точки єго умственного розвитья, видѣлисьмо усилованья народа, бачили и завады, та перепоны, яки єго розвиванью въ дорогу кидали ся; теперь стаємо на тôмъ мѣстци, де новая доба житья народного розпочинає ся, а чоловѣкъ покушає ся кинути гадку въ будущеє, ôдкрыти пришлôсть. Но будущеє въ руцѣ божій. Розважаємо минувшеє, видимо настояще, но марне искушеніє рукою бренною ôдхиляти заслону, котрою будуще передъ окомъ нашимъ закрыте, и прорѣкати тоє або другоє… Однакъ для того испытує ся минувше, изслѣдує ся, проникає ся настояще, що бы выслѣдити науку и пересторогу для будущого дѣланія, поступати на передъ въ мудрости.
Галицкіи Русине, якъ нынѣ видитъ ся, маютъ презначеньє, въ крузѣ соплеменныхъ словяньскихъ народôвъ розвинути свою родиму словеснôсть, своє питоме житьє, поповнити тую розгрань, яка меже Словянами безъ нихъ появляє ся, вплывати на образованьє миліонôвъ свого племени и переносити європейске просвѣщеніє тихимъ розвоємъ на весь южнорускій нарôдъ.
[1] Речення «Для того ученый…» закреслене. [2] Далі текст подано за виданням: «Три вступитєльніи прєдподаванія о рускôй словесности» (с. 25-28). Рукописний варіант цієї частини лекції не зберігся.