Прочитана Я. Головацьким 18 (30) січня 1849 р.

Тут подаємо два її варіанти: розчитаний рукопис лекції, а також перероблений та доопрацьований Я. Головацьким варіант, який у 1849 р. був опублікований у праці «Три вступитєльніи прєдподаванія о рускôй словесности».

Введеніе въ Исторію руской Словесности

Многіи народы, проживши вhки политического и литературного своего существованія, погасли якъ свhтилникъ міра, не оставивши по собh историка. На могилахъ ихъ господствуе глухое молчаніе. Все бытіе ихъ и умственное житіе поглотило неминуемое забвеніе! По Индіянахъ, Єгиптянахъ, Єтрускахъ не осталося исторіи народной, даже саміи Греки, котори здобылися на таковыхъ историковъ, якъ Фукидидъ, проминули, не выдавши историка своей буйнои, самороднои, цвhтущеи словесности. Єсли великіи народы возрастаютъ въ поколhніяхъ и доспhваютъ не замhтно отъ исторіи, не дивно, що меньшіи народы починають мысль въ зародишh безъ примhченія исторіи, не дивно, що зоря просвhщенія блистае у нихъ и ведетъ къ ясному свhтлу, коли сусhдніи племеня, руководствуяся може быти большимъ свhтломъ, не уважають на звhзду низшого розряда. Внимательное однакже око примhтитъ блескъ тлhющого свhтила. Тое можно примhтити къ рускôй словесности. Она просвhщала безпрерывно стôлько вhкôвъ и свhтитъ до сего времени на своемъ небосклонh. Свhтло еh не всегда однако ясне, было время, коли блистало на всю окресность удивительнымъ блескомъ, находили туги, которыи помрачала еи на нhкое время, но при прояснившихся обстоятельствахъ снова примhтно стало. Народъ нашъ сложился изъ племенъ Словенскихъ, принялъ въ политической связи особный быть.

Єсть обычай у нhкоторого сторонництва въ кривомъ свhтлh представляти древню Византію, порщати ея дhятельность, якобы она сама дряхлая не въ состояніи была дати живительныхъ соковъ для образованія Славянъ. Но будьмо справедливы. Нелучше говорять и пишуть нынh о нhкоторыхъ народахъ и государствахъ западной Європы, єсть истинно въ нихъ много пошлого, соблазнительного. Однакже просвhщеніе все еще идетъ и долго будеть ити изъ запада на востокъ и на всю вселенную. Такъ было и тогда. Мы обязаны просвhщеніемъ Христовой вhры Византіи и то въ живущемъ народномъ языцh, а сколько послhдствій тому для народной Литератури!

Въ ХVІ вhку отъ тойже Византіи новый толчокъ – братства церковны, а съ ними спасеніе нашего вhроисповhданія!

Но начатокъ языка далеко давнhйшій.

Собственная письменная нитъ.

Начало русской словесности совпадаетъ съ пріятіемъ Христіанской вhры. Принявъ законъ Христовый отъ Грековъ въ Славянскомъ языцh, Русь получила первыхъ своихъ учителей вhры и вмhстh учителей письма. Славянорусскій языкъ началъ оттуда управлятися съ водвореніемъ христіанства, утвержденіемъ государства и съ розширеніемъ гражданственности. Не смотря на раздробленность Руси межъ численными потомками Рюрикова дома при однообразности гражданской и общественной жызни, при одной іерархіи и одномъ языкh письменномъ было письменничество достояніемъ всей Руси, хотя въ южной Руси сильнhе развилася словесность и образованность народная, яко въ всеобщемъ средототочіи Руси. Имена Иларіона Митр[итрополита] и Феодосія в ХІ [в.], Кирилла Єппа Туровского въ ХІІ в. блистаютъ межъ проповhдниками. Несторъ и безименные его продолжители обработывали съ успhхомъ народную исторію. Пhвецъ Ігоря воспhвалъ подвиги храбрыхъ князей, Даніилъ и другіи начертали описанія чуждыхъ странъ. Мономахъ давалъ умныя наставленія. Даніилъ Заточникъ подалъ пробку народнаго юмора. Вотъчhмъ представляется древній періодъ русской словесности. Нападеніе Татаръ на Русь среди безпрерывной борьбы семейственной между князями Рюриковыхъ потомковъ прервалъ насильственно тую литературную жизнь, якъ и гражданскій бытъ. На розвалинахъ оного началося поволи образовати новое гражданское и съ нимъ литературное житье. Татары присвоили собh власть поставляти и низвергати князей, сдhлали ихъ своими данниками, однакже они не измhнили внутреннаго устройства, оставили неприкосновенными вhру, гражданскіе уставы, языкъ, народныя обычаи. Такъ пребыла наша Русь цhлыи вhкъ въ рабствh Татарскомъ болhе или менhе отяготительномъ, но всегда неблагоуспhшнемъ розвитію образованія (съ 1242 – 1349). Галиція досталась владhнію Польши. То есть переходное время съ древней Руси въ среднюю епоху. При грозящей опасности отъ востока слились Рускія княжества по сей сторонh Днhпра въ одну цhлость, образовавъ собою новое самостоятельное государство, принявшее названіе Великого княжества Литовского подъ новою династіею Гедимина.

Текст на полях:Знаменитhйшіе города кн[яжества] Галицк[ого] были: Галичъ, Львовъ, Перемишль, Дубно, Луцкъ, Владимірь, Червень, Хелмъ, Белзъ, Каменецъ, Кременецъ, Овручъ, Туровь, Пинскъ, Бресть, Волковыискъ, Новогродокъ, Бакота, Берладъ, Олешье?). Въ отношеніи язика тоже Русь значительно различалась въ томъ періодh. Конець І періода. Даніилъ Романовичъ успhлъ послh уступленія Батыя собрати разтерзанныя части княжествъ и соединити въ одно могущественное государство, которое заключало въ себh нынhшнюю Галицію, Волынь, Подоліе, Подлясье (или Люблинск[ую] губ[ернию] и часть Сандомирскои, Гродненск[ои] губер[нии]) и большую часть Молдавіи, часть Кіевск[ую] губерн[ию], но княжество не имhло прочности. Въ то время когда сhверныя княжества постепенно миновались и входили въ составъ княжества Московского подъ властію поколhнія Іоанна Калиты изъ Рюрикова рода князей Суздальскихъ.

Оттого времене стала Русь раздhленна на двh половины: Западную (Литовская) и Восточную (и Московскую). Западная Русь (Галиція съ 1386 года) оставалась подъ владhніемъ князей Литовскихъ съ рода Гедиминова почти до конца ХVІ вhка. Она свята сохраняла законъ предковъ своихъ, удержала прадhдную вhру, свои уставы гражданскіе, свой языкъ въ общественныхъ и домашнихъ дhлахъ. Въ тое время (1386) Польша, къ коей прилучена была Галиція, устрашившись наглаго возроста смежного литовско-русского княжества, успhла привести къ тому, что Ягайло, принявъ корону Польскую, подалъ способъ и указалъ путь къ соединенію Руси съ Польшею, которое только въ половинh ХVІ вhка довершилось (1569 г.)

Послhдствія того соединенія двухъ народностей Русской и польской, политически розличныхъ, на особыхъ началахъ основанныхъ, имhли важныи послhдствія на словесность русскую.

Ровныхъ до ровныхъ, вольныхъ до вольныхъ. Преимущество Латинского обряда, оскорбленіе рускихъ, унія духовная.

Въ розвитію русскои словесности розличаемъ ІІІ періоды: древній, середній и новый. Ложно утверждаютъ, що межи духовною жизнью древнихъ лhтъ и нынhшнимъ временемъ нема ніякои связи, нhкоторыи даже назвали языкъ первого періода нашего предпотоповымъ и мертвымъ. Но не такъ оно въ дhлh самомъ, тихая внутренная, хотя тайная, связь существуе межи отдаленнhйшею древностію и современнымъ житьемъ и вяже все въ органическую цhлость.

Тоже свящ[енное] писаніе возглашаеся и нынh въ церквахъ руському народу, которое предки его приняли въ ІХ столhтіи. Тhмже самымъ словомъ молится крестянинъ русскій богу, которымъ єго предки бога славили отъ поколhнія въ поколhнье, отъ первыхъ проповhдниковъ Євангелія въ сихъ сторонахъ. Проповhди сочинены въ духу Иларіона, Кирилла Туровского повторялись въ церквахъ почти до нашихъ дней. Законы и гражданское устройство продолжалось, хотя съ значительными перемhнами, удерживалися въ такъ именуемомъ Статутh Литовскомъ. Пhснотвореніе о походh Игоря откликнулося въ многихъ строфахъ пhсень народныхъ, которые спhвае еще нынh нашъ народъ.

Пословицы, присловія и поговорки жіютъ еще нынh въ народномъ употребленіи въ томъ видh якъ ихъ въ ХІІ, ХІІІ столітію записаныхъ находимъ.

Словеснôсть такъ щасливо дохована въ памяти народнôй є истиннымъ выраженьемъ народнои вhры, образованья народного языка, умственного розвитья и нравственного состоянія народа. Она выражаєся въ єго обрядахъ, обычаяхъ, въ преданіяхъ старины и народнои поезіи. А хоть изъустна словеснôсть не є и не може бути такъ докладна, повна, до якои доконалности письменна доходитъ, то зъ огляду народности заслуговує на особенную увагу.

Письменная література приберає много поживы ôтъ сусhдныхъ, посторонныхъ народôвъ, котри борше и лучше розвитися успhли, переймає чуже, послhдує єму и такимъ дhломъ пріймає образъ и стать посторонного народа, не разъ такая словеснôсть слабо выображає родиму народнôсть або часомъ совсhмъ чужу, несвою образує.

Насупроти простонародна словеснôсть своя питома, не позычена, непересаджена, але плôдъ зъ свого зерна, плôдъ своєй земли, свого питомого народа. Отжежъ тымъ важнhйше повинно бути изпытованье народныхъ преданій, обрядôвъ, приповhдокъ и пhсень. Въ нихъ знаходятся обломки давнhйшихъ часôвъ, якъ може на позôръ здавалобыся, до старожитного вhрованья народного, обламки єго мітологіи и все, що вяжеся съ преданіями. Простонародныи обряды и свята суть забытками давныхъ народныхъ релігійныхъ святъ, народныи приповhдки замыкаютъ зернятка родимои філософіи, на конецъ безчисленни пhсни ставятъ неяко вhнець всему душевному розвитью народному. Исторія изобразила намъ нашу Русь не такъ, якъ належало бы, лhтописи заховали лишь окравки дhяній політическо-общестенныхъ, но памятника, котрый бы намъ изобразывъ домашню, семейную жизнь народа, въ котрôмъ бы було выображене истинне житье-бытье Русина, такого не маємъ. Выжшіи клясы неразъ перемhняли обычаh, обряды, звычаh, законы, ба и самый языкъ народный, але простый нарôдъ изъ поконвhка одинъ, однаке у него житье, однакій обычай, однаке изображенье, однака пhснь, хоть змhняєся, то лишь такъ, якъ деревина, котра товстhє, нову кору приберає, але глубше заглянути, увидhти можна слôй за слоємъ що року обкладаный ажъ до самого осередного ядра.

Кто бы гадавъ, що простонародныи творенья незаслуговують на розвагу ученыхъ, того досить спростовати словами Сахарова, словутного собирателя забыткôвъ народныхъ россійскихъ. Ось єго слова: «Вообще полагали, що простонародные пhсни самоє низкоє произведеніе черни, народа грубого, непонятного. Думати такъ будетъ дуже несправедливо. Не современная намъ чернь сотворила русскіи пhсни, она тôлько сохранила ихъ, тогды, коли другіи клясы совершенно ихъ забули, навhть цуралися, предпочитая имъ французкіи вздоры. Русскіи пhсни приналежатъ всему рускому народу, они произведеніе цhлого народа. Отъ для чого писателh, смотрhвшіи на народныи пhсни, яко на грубоє произведеніе черни, впадали въ крайности и давали преворотныи суженія. Поезія боярина и поезія мужика, все она єсть одна и таже поезія, єсли тилько єсть геніяльнымъ произведеніємъ».

Въ предподаваніяхъ моихъ, мои Панове, гадаю историческимъ порядкомъ перейти головнhйши и важнhйши творенія народа руского, абы тымъ яснhйше духа тыхъ утворôвъ розпôзнати можна було. Тутъ на самый передъ выпаде намъ заглубитися въ давный бытъ Словенщины, изъ котрого родника потекло тилько розличныхъ потокôвъ, въ котрôмъ и Русине маютъ свôй початокъ. Проглянемо давне вhрованье Словено Русинôвъ, позакилько тоє изъ лhтописей и забыткôвъ народныхъ дослhдити можна буде. Уступъ той буде яко введеніє до Словесности, котра розпочинаєся ажъ исъ водвореньемъ вhры Христіянскои. И самому розборови языка такъ Словенского церковного, котрый такъ сильный вплывъ мавъ на розвитье народнои словесности, и народного руского языка, котрый такъ давно ставъ ся выроблювати и самостатно образовати, зъ яку годинку посвятити хочемо. Розглянемо одношенье и значенье языка Руского межи другими Словенскими и яко словенского межи другими посторонными индоевропейскими языками.

Потому, оглянувшися въ самôмъ народнôмъ языцh, позакôлько ôнъ займає народа, и якій характеръ и розличье єго ôдъ другихъ, приступимо до самыхъ памятникôвъ письменности, съ котрыхъ важнhйши по черзh розбирати гадаємо.

Може ся здає, що за обширный даємъ объємъ въ предподаванью о словесности. Иншіи предподавателh ограничаютъся на утворахъ самыхъ поезіи або краснорhчія, на такъ званôй літературh краснôй (надôбнôй). Намъ таке розложенье предмета народного недостаточно. Мы неможемося похвалити одинокими утворами народнои словесности, въ котрыхъ бы було все выображено, цhлый нарôдъ въ своємъ житью-битью объявився. Первая епока нашого умственного розвитья недоховала намъ въ повнh своихъ памятникôвъ, другая такожъ не здужала зъ причины околичностей розвити належно всhхъ силъ, третя допhро розпочалася, ще молода, недоспhла, а тымъ самымъ такожъ ще не повна. Для того мусимо изъ памятникôвъ всякого рода головни мhстця выберати и уставляти нерозлучно изъ увагою на житье народне проглядати, щобы можна изъ обламкôвъ сложити цhлôсть, изъ кавалкôвъ истинну народну мозаику умственного житья Руси изобразити.

_________________________________

Первоє предподаваньє

Дня 18/30 го Сhчня 1849.

Часъ возбудивъ Русинôвъ до нового житья умственного – новая доба для розвою словесности настала изъ новымъ становищемъ політическимъ Русинôвъ – новіи лhторости выростаютъ изъ старожитного накорhнку народного быту, новая будучнôсть ôдслонює ся для народа. – Важно єсть пôзнати нынh коліh, якіи перейшла словеснôсть руска, якъ стоявъ въ тôмъ взглядh нарôдъ рускій въ давности, щобы тымъ лучше увидhти нынhшне становище словесности передъ лицемъ соплеменныхъ Словенскихъ и другихъ европейскихъ народôвъ, щобы тымъ докладнhйше можь було розгадати дорогу, куда ôнъ въ дальшôмъ розвою стремитися повиненъ, абы сближився до цhли, котра му Всевышнымъ презначена.

Всякій нарôдъ має своє особенне наличьє (Физіономію), свои особніи норовственни (моральни) и фізически питомости, живе своєю особною жизнію. Розвиваючи въ тôй жизни свою личнôсть (индивідуальнôсть), ôнъ жіє для себе, но дhйствує для чоловhчества. Всякій нарôдъ є особа въ великôмъ обществh народного житья, є идея на общêмъ собранію чоловhчества, идея воплощенная самымъ Промысломъ для Єго сокрытои цhли. Народы яко особы (лиця) минаются, зникаютъ; яко идея безсмертни. Греція и Римъ давно вже трупами; но идеh въ нихъ олицетворенни, живуть въ цhлôмъ образованнôмъ чоловhчествh (Шевыревъ).

Тая то идея, пôдъ которою розумhємъ норовственную жизнь народа, нh въ чимъ такъ сильно, такъ стало не ôдбиває ся якъ въ єго словесности. И такъ, щобъ поняти слово народа, довжнисьмо дослhдити душу и жизнъ єго, вникнути въ єго направленіє, въ черты (характеры) єго норовственного облычья, во характеръ єго, въ питомости фізическіи, пôднебніи (климатніи), однымъ словомъ во всh стихіи, изъ которыхъ творится єго духовноє, человhческое бытіє. Тогди тилько одушевимо слово народа єго власною мыслею, коли ôдкрыємо тую точку зрhнія, съ которой можна буде видhти особеннôсть народнои словесности. Поле словесности є обширне, далеке; на нимъ выкльововалося и росло все, що нарôдъ порушало, волновало; слово є неяко незриме тhло народа, оно обгортає всh стихіи народного быту; въ словh выражає ся душа и жизнь єго.

Духовно-душевная жизнь народа складаєся изъ трохъ чоловhческихъ стихій, котри всh пôддаются однôй высшôй, божественнôй. Тая высшая сущнôсть, основа и крhпость народного бытія є Вhра. Вhра, котра походячи ôдъ Бога, соєдиняє чоловhка съ божествомъ, якъ и члены народа связує межи собою нерозрывными узами. Стихіи чоловhческіи суть: Наука, плôдъ розуму нашого въ стремлhнью єго досягнути истину въ предметахъ сущихъ видимого и невидимого міра; житьє гражданске, плôдъ народнои волh и стремленій установити добро житя общественного; искуство, плôдъ нашои творческои, художественнои силы въ стремленію єи воплотити изъящноє въ явленію. Ôдъ правильного соодношенья тыхъ трохъ стихій меже собою и съ высшею стихією т. є. началомъ божественнымъ зависитъ совершенство якъ чоловhка, такъ и народа. Народнôсть є (якъ одинъ изъ ученыхъ каже) совокупнôсть всhхъ духовныхъ и фізическихъ силъ для того, щобы нарôдъ довершивъ на земли своє чоловhческоє презначеніє. Въ народнôмъ обявляє ся чоловhческоє, въ чоловhческôмъ божественноє (Шевыревъ). Є то важная точка, на котрую въ розборh словесныхъ твореній увагу брати будемо.

Народнôсть! се душа племhнного бытія, котрымъ нарôдъ дає ознаку житья свого родимого; народнôсть, се добро завhтне, предане вhно отцhвъ, старанно хоронене и переховуване внуками; народнôсть, се скарбъ дорогій, котрого цhліи народы хоробрыми грудьми защищаютъ; народнôсть, се родиме пятно, котрымъ чоловhкъ належитъ до свого народового тhла, разомъ исъ кровію и душею, исъ житьємъ предкôвъ, исъ житьємъ потомкôвъ своихъ; народнôсть, се обличьє народне, котрымъ нарôдъ въ цhлôмъ объємh чоловhчества выказує ся, котре нынh всh такъ странно изобразити ради, за котрымъ нынh такъ всюда добиваются. О! якже мило тая народнôсть промовляє до родолюбивого сердця руского, якъ рhзко она розрôзняє свою питому стать, своє родиме первhстне лице; якъ сильно вкоренена она въ народh, якъ богато очеркôвъ заховало ся въ памяти и житью народнôмъ!

Чимъ же выражає ся, чимъ обявляє ся тая народнôсть? Якіи стихіи оживляютъ ю?

Языкъ народный – се слово дане чоловhкови Богомъ для выраженья и выказанья духа людского найлучше выражає питоменну жизнь народа: єго вhру во Всевышного, понятія о надемысленныхъ рhчахъ – єго умственноє розвитьє въ наукахъ по всhхъ безконечныхъ видахъ єи – єго обычайне состояньє и норовственну дhятельнôсть: єго успhхи въ краснорhчію и поезіи, яко выразъ горожанского и естетического житья народного. – Письмомъ передаєтся то все выражhньє народности на потомніи поколhнья. Объємъ того всего называємо Словесностію въ обширнhйшôмъ значенью сего слова.

Але окрôмъ сеи словесности письменной, властнои у письменнôй части народа, належитъ ся увагу звернути на дуже для насъ важную простонародную, неписьменну словеснôсть.

Сеся словеснôсть, такъ щасливо дохована въ памяти народнôй, є истиннымъ выраженьємъ народнои вhры, образованья народного языка, умственного розвитья и норовственного состоянія народа. – Она выражає ся въ єго обрядахъ, обычаяхъ, въ преданіяхъ старины и народнои поезіи. – А хоть изъустна словеснôсть не є и не може бути такъ докладна, повна, до якои доконалности письменна доходитъ, то зъ огляду народности заслуговує на особеную увагу.

Письменная література приберає много поживы ôдъ сусhдныхъ, посторонныхъ народôвъ, котри борше и лучше розвитися успhли, переймає чуже, послhдує єму – и такимъ дhломъ пріймає образъ и стать посторонного народа; не разъ такая словеснôсть слабо выображає родиму народнôсть, або часомъ совсhмъ чужу, несвою образує.

Насупротивъ простонародна словеснôсть своя питома, не позычена, не пересаджена, але плôдъ зъ свого зерна, плôдъ своєй земли, свого питомого народа. Отжежъ тымъ важнhйше повинно бути изпытованьє народныхъ преданій, обрядôвъ, приповhдокъ и пhсень. – Въ нихъ знаходятъ ся обломки давнhйшихъ часôвъ – якъ може на позôръ здавалибыся – старожитного вhрованья народного, обламки єго мітологіи, и все що вяже ся съ преданіями. Простонародніи обряды и святки суть забытками давныхъ народныхъ релігійныхъ святъ – народніи приповhдки замыкаютъ зернятка родимои філософіи – наконецъ безчисленни пhсни ставлятъ неяко вhнець всему душевному розвитью народному. – Исторыя изобразила нашу Русь не такъ якъ належало бы, лhтописи заховали лишь окравки дhяній політическо-общественныхъ, но памятника, котрыйбы намъ изобразивъ домашню, семейную жизнь народа, въ котрôмъ бы було выображене истинне житьє-бытьє Русина, такого немаємъ. Высшіи клясы неразъ перемhняли обычаh, обряды, звычаh, законы, ба и самый языкъ народный; але простый нарôдъ изъ поконвhка одинъ – однаке у него житьє, однакій обычай, однаке изображеньє, однака пhснь; хоть змhняєся, то лишь такъ, якъ деревина, котра товстhє, нову кору приберає, але глубше заглянувши увидhти можна слôй за слоємъ що року обкладаный ажь до самого осередного ядра.

Кто бы гадавъ, що простонародніи творенья не заслуговуютъ на розвагу ученыхъ, того досить спростовати словами Сахарова, словутного собирателя забыткôвъ народныхъ россійскихъ. Ось єго слова: «Вообще полагали, що простонародніи пhсни самоє низкоє произведеніє черни, народа грубого, непонятного. Думати такъ будетъ дуже несправедливо. Не современная намъ чернь сотворила рускіи пhсни; она тôлько сохранила ихъ, тогди коли другіи клясы совершенно ихъ забули, навhть цуралися, предпочитая имъ французкіи вздоры. Рускіи пhсни принадлежатъ всему рускому народу, они произведеніє цhлого народа. Отъ – для чого писателh, смотрhвшіи на народніи пhсни, яко на грубоє произведеніє черни, впадали въ крайности и давали преворотніи судженія. Поезія боярина и поезія мужика, все она єсть одна и таже поезія, єсли тилько єсть геніяльнымъ произведеніємъ».

Въ предподаваніяхъ моихъ, мои Панове, гадаю историческимъ порядкомъ перейти головнhйши и важнhйши творенія народа руского, абы тымъ яснhйше духа тыхъ утворôвъ розпôзнати можна було. – Тутъ на самый передъ выпаде намъ заглубитися въ давный бытъ Словенщины, изъ котрого родника потекло тôлько розличныхъ потокôвъ, въ котрôмъ и Русине маютъ свôй початокъ. Поглянемо давне вhрованьє Словено-Русинôвъ, позакилько тоє изъ лhтописей и забыткôвъ народныхъ дослhдити можна буде. Уступъ той буде яко введеніє до Словесности, котра розпочинаєся ажь исъ водвореньємъ вhры Христіянскои. – И самому розборови языка такъ Словенского (церковного), котрый такъ сильный вплывъ мавъ на розвитьє народнои словесности и народного руского языка, котрыи такъ давно стався выроблювати и самостатно образовати, зъ яку годинку посвятити хочемо. Розглянемо одношеньє и значеньє языка Руского меже другими Словенскими, и яко словенского меже другими посторонными, индоевропейскими языками.

Потому оглянувшися въ самôмъ народнôмъ языцh, позакилько ôнъ займає народа, и якій характеръ и розличьє єго ôдъ другихъ, приступимо до самыхъ памятникôвъ письменности, зъ котрыхъ важнhйши по черзh розбирати гадаємо.

Може ся здає, що за обширный даємъ объємъ въ предподаванью о словесности. Иншіи предподавателh ограничаютъ ся на самыхъ утворахъ поезіи, або краснорhчія, на такъ званôй літературh краснôй (надôбнôй). Намъ таке розложеньє предмета народного недостаточно. Мы неможемо ся похвалити одинокими утворами народнои словесности, въ котрыхъ бы було все выображено, цhлый нарôдъ въ своємъ житью-бытью обявивъ ся. Первая епока нашего умственного розвитья недоховала намъ въ повнh своихъ памятникôвъ, другая такожь не здужала зъ причины околичностей розвити належно всhхъ силъ – третя ажь теперъ розпочала ся, ще молода, недоспhла – а тымъ самымъ такожь ще не повна. – Для того мусимо изъ памятникôвъ всякого рода головни мhстця выберати и уставляти, нерозлучно изъ увагою на житье народне проглядати, щобы можна изъ обламкôвъ сложити цhлôсть, изъ кавалкôвъ истинну народну мозаику умственного житья Руси изобразити.