Прочитана Я. Головацьким 20 січня (1 лютого) 1849 р.
Предподаванье ІІ-оє
Дня 20-го Сѣчня (1-го Лютня) 1849
Якъ исторія Южной (Малой) Руси, такъ и словеснôсть наша, дѣлитъ ся на три ôддѣлы (періоды). Ôддѣлъ первый зачинає ся ôдъ водворенія вѣри Христіянскои на Руси и тягне ся ажь до упадку самостатности народа Руского и княжествъ рускихъ, а полученья тыхже будь съ Польщею, будь съ Литвою, т. є. ôдъ ІХ до половины близко ХІV столѣтія.
Другій ôддѣлъ зачинає ся изъ половиною ХІV вѣка, т. є. ôдъ часу панованья Польского и Литовского, и продовжаєся до второй четверти ХVІІІ столѣтья, до появленьяся плодôвъ новои народнои словесности малорускои, а именно до знаменитого писателя малоруского И. Котляревского.
Третій ôддѣлъ початокъ бере исъ Котляревскимъ, продовжає и розвиває ся въ нашихъ очехъ до сего дне.
Въ первôмъ оддѣлѣ Русь жила житьємъ исключно своимъ, пôдъ вплывомъ греческого образованія духомъ вѣры Христіанскои. Языкъ церковно-словенскій бравъ перевагу надъ народнымъ, который выдобував ся особливо въ сочиненіяхъ свѣтского содержанія. Суть и пѣсни народни, котри до сего періода ôднести належитъ.
Другій ôддѣлъ ôдставъ ôдъ вліянія греччины, а прилягъ близше до європейского образованья. Пôдъ симъ вплывомъ розвивалося гражданскоє житьє, котре выдало въ законодательствѣ знакомитіи дѣла, а духовная словеснôсть не мало богословскихъ и полємическихъ книгъ. Поезія плыла зъ свого природного жерела, доставши новый сильный приливъ въ козацкôй поезіи. Съ сего времени маємо прекрасніи Украинскіи Думы.
Третій ôддѣлъ старає ся на чистонародныхъ пôдставахъ якъ найдокладнѣйше изобразити свою родиму питоменну словеснôсть.
Перейдѣмъ ще коротенько по коліѣ всѣ три ôддѣлы умственного розвитья народного на Руси.
Христіянство приняла Русь ôдъ народа, котрый бувъ въ тôмъ часѣ найпросвѣщеннѣйшій. Нарôдъ нашь принявъ святую вѣру съ щирымъ сердцемъ и понявъ такъ глубину правдъ Христовыхъ, що вѣроисповѣданьє Христіянске стало ся нероздѣльне ôдъ Русина, стало ся народнымъ.
Вôнъ принявъ тую вѣру посредствомъ народа соплеменного. Близôсть обычаѣвъ, соплеменнôсть болгарскихъ проповѣдателей, языкъ близкій, побратимскій, не учинили насилія и въ домашнôмъ житью, ни переворота въ звычаяхъ, не змѣнили характера народного, но житьє давне сольяло ся съ христіянскимъ въ одно, позаякъ не було противне новому ученію. Словенскій церковный языкъ самъ зрущивъ ся на рускôй земли и въ рускихъ устахъ, усвоивъ ся въ народѣ, ставъ ся изъ болгарско-словенского руско-словенскимъ.
Многіи повстаютъ на церковно-словенскій языкъ, що вôнъ псовавъ чистоту народного. Алежъ бо не є вôнъ народови накиненый, не є вôнъ чужои стихіи, одмѣнного жерела. Романскіи языки сросли ся съ двохъ собѣ противныхъ стихій – германскій пôдпавъ сильному вплывови латинскому, такъ що до духа, якъ до складу чужого. Нашь нарôдъ принявъ христіянскоє просвѣщеньє въ языцѣ соплеменнôмъ, въ дусѣ зсловенщенôмъ, и нѣколи вплывъ греческій не бувъ такъ сильный, якъ на западѣ латинщина. Іерархія духовная борзо завела ся изъ родимцѣвъ и удержовала ся завсѣгди съ выключеніємъ чужесторонныхъ. Такъ розвивала ся первѣстна письменнôсть на Руси пôдъ легкимъ вліяніємъ греко-христіанскимъ, якъ съ другои стороны въ законодательствѣ и горожанскимъ устройствѣ неминула вплыву духа варяго-норманского. Неперечно, що языкъ нашъ пôдпавъ вліянію церковно-словенского языка: множество книгъ новыхъ богослужебныхъ и богословскыхъ, первіи писателѣ духовного чина, монастырь Кієвопечерскій, сей первый розсадникъ христіянского образованья, и другіи многіи, розсыпани по цѣлôй Руси, въ котрыхъ объучала ся молодѣжъ, дали таке направлѣньє, але не шкодливе духови языка. Языкъ Словенскій (церковный) є и завсѣгди буде скарбницею языкословія, котрою нашь языкъ засиляти будемо, духа старого словенского учити ся, виды (формы) нынѣшного живущого языка розвивати, объясняти не перестанемо, є то языкъ силы духовнои, языкъ вѣры, высшій надъ звычайный розговорный, а однакже народу понятный, срозумѣтельный… языкъ той є языкомъ взаимности словеснои, языкъ, котрый насъ исъ другими Словенскими языками такъ тѣсно вязав и завсѣгди вязати буде. Чимъ старшій памятникъ котрого будъ словенского нарѣчія, тымъ подобнѣйшій языкъ въ словарно-грамматическôмъ взглядѣ изъ языкомъ церковно-словенскимъ. Возьмѣмъ н. пр. молитвы писании въ корутанскôмъ (иллирійскôмъ) нарѣчію, выдани ученымъ Копитаромъ, ческіи памятники поезіи, знаніи пôдъ назвою Суда Любушиного и короледвôрскои рукописи, килько тамъ найдемо слôвъ и видôвъ грамматическихъ, нынѣ зовсѣмъ въ тыхъ языкахъ неуживаныхъ, ино въ церковнôмъ словенскôмъ знаходящихъ ся. Навѣть въ памятникахъ польского языка, хоть далеко пôзнѣйшихъ ôдъ тамтыхъ, н. пр. псалтырѣ королевы Маргариты, богато є слôвъ и формъ, подобныхъ словенскому. А колижъ сіи нарѣчія, котри пôсля роздѣленія ученыхъ языкословôвъ Добровского и Шафарика до иншого дѣлу якъ церковно-словенскій, або болгарскій, належатъ, ôдъ котрыхъ церковно-словенскій языкъ ôддаленый бувъ, маютъ тôлько подобенства въ своихъ старожитныхъ памятникахъ до церковного, тымъ бôльше слôвъ и видôвъ нынѣ въ рускôмъ языцѣ утраченыхъ, мусѣло знаходити ся въ старôй рущинѣ, котру мы за словенско-церковне уважати звыкли. Особливо на нашой Южнôй, Галицкôй Руси, котра займавши карпатскіи горы, сусѣдовала зъ однои стороны исъ Великоморавскôмъ давнымъ панствомъ, изъ діецезією св. Методія, первого учителя Славянъ, зъ другои стороны черезъ одноплеменныхъ намъ Уличей и Тиверцѣвъ надъ нижнымъ Днѣстромъ изъ давнымъ Болгарскимъ царствомъ. А такъ въ давныхъ памятникахъ розличати треба що церковно-словенске, а що питоме руске не пôсля самого нынѣшного изъустного языка, але въ соображенію изъ давными памятниками другихъ Словенскихъ нарѣчій.
Въ тôй первôй епоцѣ Южная Русь верховодила на цѣлôмъ Сѣверовостоцѣ Європы. Въ Кієвѣ надъ Днѣпромъ осадовили князѣ варяго-норманского племени свою власть и положили печать єдинства государственного; наша Русь южна називала ся преимущественно Русью, она сосередоточила племена розличніи въ єдно, ієрархія духовная въ тôмъ же стольнôмъ Кыевѣ вязала такожъ въ єдинство народне. Духъ норманскій возбудивъ и покрѣпивъ въ Словенахъ воинского духа, князѣ покорили богато племенъ, самъ Царигородъ не разъ трепетавъ передъ ратною силою Русинôвъ. Хотя Володиміръ подѣливъ царство своє великоє межи сыны и роздробывъ оноє, хоть сіи удѣльніи князѣ колотилися межи собою, но они уважали Русь за одно, землю руску за отечество, за одну родину, пôдъ одною властію духовною, съ одною вѣрою и закономъ, однакимъ способомъ правлѣнья, однымъ церковнымъ и горожанскимъ языкомъ, однымъ обычаємъ, одною письменностію за цѣлость.
Важне завданьє одбула тая стара Русь южна въ исторіи, она борола ся вѣками изъ напоромъ азіятскои дикости, азіятского барбаризма, она стравила силою своєю не одну орду наѣздникôвъ восточныхъ. Вôдъ часу усиленія русского паньства немогла жадна орда продрати ся до Європы. Однôй навалѣ татарскôй мусѣла Русь по страшнôй борбѣ уступити. Але и тую въ послѣднôй епоцѣ Русь въ образѣ Козаччины перемогла съ часомъ.
Коли такъ воинская сила борола ся и установляла політическій порядокъ… въ тôмъ часѣ въ монастыряхъ монахи працьовали для просвѣщенія народа. Изъ Кієвского печерского монастыря розходили и закладали монастирѣ всюди по рускôй земли, трудолюбніи чернцѣ переписовали книги богослужебни, переводили изъ греческого творенія Отцѣвъ св., хронографи и другіи письма. Кн. Ярославъ В. закладавъ школы и казавъ дѣти приводити на книжноє ученіє. Василій посыланый до кн. Василька Требовельского пише, що бувъ въ Володимірѣ на Волынѣ смотрѣнія ради училищъ и наставленія учителей. Оже при кôнци ХІ вѣка були у насъ школы и учителѣ. Знаніє наукъ греческихъ давно у насъ розширило ся, наши лѣтописцѣ читали греческихъ хронографôвъ, Лѣтописецъ Волыньскій приводить слова изъ Омира. Слѣдно Гомера наши предки давнѣйше читали, коли ще въ Європѣ за него и чутки не було.
Въ тôмъ часѣ вже въ ХІ вѣку появляютъ ся знакомитіи писателѣ. Іларіонъ, митрополитъ Кієвскій, первый Русинъ, проникнувъ глубину основну Христіянства, якъ то недавно одкрытіи творенія єго доводятъ.
Несторъ-лѣтописецъ въ смиреннôй кельѣ печерского монастыря уважавъ дѣянія, розпытовавъ старыхъ людей и списавъ первую Лѣтопись руську, котра продовжована другими таке свѣтло въ исторіи мече на цѣлый сѣверъ, якъ то справедливо осудивъ Шлецеръ, ученый критикъ историческій нѣмецкій.
Вôнъ писавъ Житія первыхъ святыхъ рускои церквы… ôдкривающіи духовне житьє труженникôвъ нашои церкви.
По Несторови многіи лѣтописьцѣ продовжали дѣянія народни, межи котрыми важнѣйшая для насъ Лѣтопись Волынска, писана якъ здає ся, въ Галиччинѣ, и тягнуща ся до кôнця ХІІІ вѣка. Хожденьє паломника Даніила до Іерусалима и другихъ святыхъ мѣсць, въ ХІІ вѣку, тогди, коли Западъ свои крестовіи походы (круціяты) ôдбувавъ, є такожъ важнымъ забыткомъ. Поученіє кн. Владиміра Мономаха, коротке и сильне, покаже намъ давный духъ религійный князѣвъ русскихъ. Слово Даніила Заточника оказує черту южноруского характера, въ послѣди такъ розвинутого на Украинѣ. Проповѣди Туровского Єпископа Кирила ХІІ вѣка оказуютъ годного послѣдователя греческои вымовы.
Наконецъ маємъ изъ того вѣку знакомитый памятникъ свѣтскои літературы, знаный пôдъ назвою Слова о полку Игоря. Твореніє тоє показує намъ духъ часу, вѣрованія народніи, спосôбъ народного изъображенья въ поезіи. Є оно тымъ важнѣйше, що изъ старожитности одиноке лишилося, коли давнѣйшіи пѣсни Боянови перегомонѣли и невернутъ ся намъ. Оно є утворомъ Южнои Руси и що до духа, и що до языка, якъ уважавъ Максимовичъ и другіи. При тôмъ має Русь и памятники горожанского быту свого въ законахъ, знаныхъ пôдъ именемъ Правды Рускои.
Такымъ образомъ Южная Русь є представницею всего умственного розвитья по всѣхъ земляхъ, названыхъ рускими. Тутъ приняло ся образованьє греческоє и розвило ся своєрôднымъ способомъ.
Сильный ударъ Татарскои навалы въ перв. пол. ХІІІ вѣку перервавъ се розвиванье народне. Страшна тая сила розпрягла духовноє образованьє и гражданскоє житьє. Кієвъ утративъ своє блестящеє величіє, котрымъ здивувавъ було западцѣвъ, называвшихъ го вторымъ Константинополемъ, але за то по другихъ удѣльныхъ княженіяхъ найшли науки собѣ прибѣжище… Особливо у насъ въ Галичи, Володимірѣ сосередоточилась въ ХІІІ вѣку якъ власть верховная, такъ и просвѣщеніє народне, якъ н. пр. за кн. Ярослава Галицкого, любившого добро спокою и не гонившого за воєнною славою. Князь Володиміръ Волыньскій, названый въ лѣтописи философомъ (якогоже не было на Руси), самъ читавъ, писавъ, переписовавъ, переводивъ книги, украшавъ храмы, обдѣлювавъ церквы книжками.
Съ початку ХІV вѣка ослабляє ся сила політичного быту народного, разъ пôдтята дикимъ мечемъ Татарина. Мѣста розорени, спалены, знищени не могли ся пôднести до давного цвѣту, княжески роды позводили ся. Князѣ стали писатися князями Малои Руси, якъ кн. Георгій Волинскій въ грамотѣ договорнôй съ Меченосцями 1333. Кієвъ нездужавъ уже бôльше пôднести ся, обновити ся до давнои величины и славы. Нарôдъ рускій мусѣвъ въ иншôмъ мѣсци шукати своєи середоточнои сили, щобы боронити вѣру, языкъ, обычай противъ грозящей єму Татарвѣ. Мечь Гедимина, кн. Литовского, побѣдившого щасливо Татаръ, показавъ ся Русинамъ певною охороною, и стали ся горнути пôдъ знамена єго для спôльнои защиты. Тимъ способомъ дасть ся обяснити такъ скорыи завоєваныя Литвы, народа завсѣгди малочисленного. Нашую Галицкую Русь загорнувъ, видѣвши народноє безсиліє, Казиміръ В.; Русь пôддала ся на условіяхъ, хоронящихъ єи вѣру и обычай новому презначенію.
Такъ переходимо до второй епоки політического быту и умственного розвитья Южнои Руси.
Въ тôмъ новôмъ складѣ рѣчей Русь прилучена до Литвы со всѣмъ стала ся панующа въ цѣлôмъ симъ великôмъ панствѣ. Князѣ Литовскіи не чинили жадного насилія ни вѣрѣ, ни языкови, ни обычаямъ… але охотно сами пріймали и вѣру, и народнôсть руску. Рускій языкъ якъ бувъ правительскимъ и урядовымъ давнѣйше, такъ и теперъ въ цѣлôмъ Литовско-рускôмъ панствѣ оставъ ся. Якъ першій ôддѣлъ розвивъ найбôльше духовную словеснôсть, найбôльше видавъ письмъ богословского содержанія, такъ тая другая, богата въ сочиненія историческіи, має богато забыткôвъ грамотъ, договорôвъ, дѣлъ судовыхъ. Зъ разу удержовавъ ся языкъ народный, чистый, южнорускій, но черезъ слученьє Южнои або Малои Руси и Бѣлои съ Литвою брала перевагу вымова бѣлоруска, выроблювавъ ся языкъ грамотный, дѣловый. Языкъ той водворивъ ся не тилько на Литво-Руси, але пôзнѣйше по прилученью Литвы съ Польщею бувъ урядовымъ у первыхъ королѣвъ Ягелового роду. Ба ажъ за границѣ давнои Литвы и Польщи засягавъ тотъ же языкъ. Грамоты, договоры, записи, жалованья Господарôвъ Молдавскихъ ажъ до ХVІІ вѣку писани тымже языкомъ. Навѣтъ Татаре уживали въ сношеніяхъ и угодахъ исъ королями Польскими тогожъ языка книжного руского.
Статутъ Литовскій, уложеный на пôдставѣ давныхъ звычаєвыхъ правъ Руси, богато лѣтописей и собраніє грамоть, такъ звана Метрика Литовская, писани тымже языкомъ. Стосы паперôвъ урядовыхъ такъ званыхъ судôвъ земскихъ и городскихъ въ давныхъ воєводствахъ на Руси писани тымже письмомъ и языкомъ.
Черезъ зближеньє Руси Литовскои исъ Польщею зачавъ въ пôзнѣйшихъ часахъ сильно вплывати польскій языкъ, якъ и цѣлая Южна Русь, сближивши ся до Європейского просвѣщенія, пôдпадала вплывови запада. Въ тôмъже языцѣ писано богато сочиненій духовного содержанья, выдаваныхъ по многихъ печатняхъ югозападнои Руси, суть и грамматики и словарѣ, уложени въ ХVІІ вѣку.
Попри тую гражданскую руску словеснôсть текла повольнымъ потокомъ церковно-словенская письменнôсть. Пôсля изобрѣтенья книгопечатанія (друку) Южная Русь живо учинила ужитокъ изъ сего нового искусства. Перша книжка церковно-словенска кирилицею напечатана була стараньємъ Русинôвъ въ Краковѣ 1491 въ книгопечатни Швайполпа Фѣоля (Осмогласникъ и Псалтыръ). Перва библія въ словенскôмъ переводѣ явила ся на Волынью въ Острозѣ въ печатни великого руского мецената князя Константина Острожского 1581 года. При печатованью богослужебныхъ книгъ наука языка словенского церковного обновилася. Смотрицкій первый выдавъ Грамматику словенскую въ Вильнѣ 1618.
Но переводы письма святого на народный (або тогдашный книжный) рускій языкъ старано ся. Дръ Ф. Скорина перекладавъ библію и печатавъ въ Празѣ ческôй а Апостолъ въ Вильнѣ въ началѣ ХVІ вѣка. Бôльше переводôвъ такихъ въ рукописяхъ лишило ся, н. п. переводъ Старого Завѣта, сочиненъ трудомъ Луки зъ Тернополя 1596 (наход. въ библ. Варш.), Євангеліє, переложене на западно-рускій языкъ Михаиломъ Васильєвичемъ, сыномъ протопопы Сяноцкого 1556-1561 (хоронящеє ся въ Кієвопереясловскôмъ мон.), наконецъ, переводъ Ветхого Завѣта, соч. Димитрія зъ Зѣнкова такожъ изъ середины ХVІ вѣка (находящ. въ библіот. св. Онуфрейск. монаст. въ Львовѣ) и др. мн.
ХVІІ-ий вѣкъ, вѣкъ преній религійныхъ, выдавъ въ четныхъ печатняхъ Южнои и Бѣлои Руси множество книгъ духовного, асцетического и полеміческого содержанія. Значную хвилю въ тôмъ ôддѣлѣ становитъ Унія съ Римскою церковью. Она роздвоила силы народни але поперла дѣятельнôсть, стала ся поводомъ многихъ сочиненій. Наша Галицка Русь дѣлила со всѣмъ долю сородныхъ своихъ братей, до тоижъ державы належавшихъ.
Пôдъ конець сеи епоки часть одна Южнои Руси случена съ царствомъ россійскимъ пôдпомогла взростови россійского письменничества. Лѣтописи и памятники о Казаччинѣ множатъ ся такожъ пôдъ конецъ сего ôддѣлу.