І. Не можна говорити про основні принципи розборки й клясифікації архівних матеріялів з достатньою точністю, не з’ясувавши спершу поняття про архівний матеріял. Певна річ, визначувати архівний матеріял, як рукописний, або писаний друкарською машинкою, що переховується в будь-якому архіві певної якоїсь установи, наче б то спрацьований, старий і непотрібний для сьогочасного життя, значилося б надавати йому цілком обивательське і ні в якому разі не наукове розуміння. Тут повинен матись якийсь інший підхід; спробуємо його накреслити.
Поділ історічних джерел з огляду на їхнє значення для історичних дослідів («nach dem Erkenntniswert», як висловлюється dr. Fëder) передбачає дві основні групи джерел: матеріяльні послідки (Ubereste sachliche, dingliche stumme Quellen) і словесні пам’ятки (Tradition, redende Quelien). Що правда, нема ще єдиного розуміння змісту обох цих груп. З новітніх методологів Бернгейм до другої групи заводить лише джерела, що оповідають про ті чи ті історичні події, через що всі ділові акти (і очевидячки, усе діловодне листування) відносить до групи «матеріяльних послідків», мабуть зважаючи на те, що за своєю метою вони повинні були задовольняти лише практичні потреби даного моменту і зовсім не викладати ті чи інші історичні події, чи то оповідати про них [Er. Bernheim. Lehrbuch der historichen Methode und Geschichts philosophie. 1913. Leipzig. S. 231-233]. Федер додержується іншого погляду: всі долові документи він відносить до другої групи, себто до групи словесних пам’яток [Al. Feder. Lehrbuch der geschichtlichen Methode. 1924. S. 91-95]. Однакового в загальному погляду додержуються і французькі методологи Ланглуа і Сеньобос. Гадаю, не удаючись до критичного й детальнішого розгляду оцих будов, правильніше й зручніше для нашої мети, з архівознавчого погляду, буде пристати до останнього розуміння, тому що, по суті, воно формальне (себ-то виходить із зовнішньої форми), адже ж такий підхід з архівознавчого боку є найзручніший, ба й взагалі все ставлення до архівних матеріялів з боку архівознавства є в основному формальне, бо постає од форми насамперед. Виходячи, таким чином, в основному з таких міркувань, я дозволю собі в дальшому лиш деякою мірою їх модифікувати й тоді побудувати на них поняття про архівний матеріял. Така побудова є лише попередня спроба, очевидячки, далеко недосконала, що має накреслити в цьому напрямі тільки перші кроки.
Отже, архівний матеріял є той вид історичного джерела, що його, виходить, можна називати писаним «переказом», або писаною «традицією», що є один з двох основних підрозділів «словесних пам’яток».
Сліди минулого, відомості за історичний процес найближчих до нашої епох, доходять до нас в основному у вигляді писаного переказу; цей писаний переказ, що містить в собі, як власне послідки минулого життя, так само й оповідання про це життя (приміром, оповідання його свідків) і дає в своєму матеріяльному втіленні (найбільше – на папері, не так вже часто, пергамені) те, що саме й зветься архівним матеріялом. Певна річ, оскільки тут ми маємо справу з послідками минулого, ці послідки не повинні вже мати ніякої активної сили й значення в даній дійсності; лише в такому випадку вони являтимуться архівним матеріялом. Отже, не всі загалом писані перекази входять у поняття про архівний матеріял, а лише ті, що вже втратили на сьогодні своє дієве значення.
А втім, не кожний писаний переказ, хоч він і не має вже актуального значення, можна визначати, як архівний матеріял; для того, щоб такий писаний переказ в його матеріальному втіленні став би посправді архівним матеріялом, треба додержатися двох обмежних вимог.
Спинимося передусім на першій з них, як без сумніву, загальновживаній і проти якої навряд чи можна заперечувати. Полягає вона в тому, що тількино схарактеризований писаний переказ стає за архівний матеріял тоді лиш, якщо в своєму зовнішньому вживленні він не являє собою чогось друкованого, розмноженого для поширення серед мас і посправді розповсюдженого. Таким чином, книги, газети, всілякі періодичні видання й т. інш. до складу архівних матеріялів не входять і такого розуміння надавати їм не можна.
Друга вимога полягає в тому, що у поняття про архівний матеріял не входять ті писані перекази, які хоч і відповідають першій вимозі, але своїм зовнішнім оформленням не являють собою окремого, цілком оригінального твору, будь-якого вченого, письменника, мислителя і т. інш. Є звичай, може деякою мірою умовно й штучно, такого обмежного моменту додержуватися не зовсім безпідставно, визначаючі поняття архівного матеріялу.
Отже, якщо поважитися коротко підсумувати все тількино згадане про архівний матеріял, його можна визначити, як той вид історичного джерела, що зветься писаним переказом, в його матеріяльному втіленні, але ж який воднораз задовольняє таким трьом умовам: 1) цей вид писаного переказу мусить втратити своє дієве, практичне, актуальне значення, 2) він не повинен являти собою чогось друкованого, призначеного для широкого масового розповсюдження і 3) він не може бути в своєму примірнику окремим, самостійним твором будь-якого письменника, мислителя, поета й т. інш., зовсім непов’язаним з будь-яким діловодним фондом (приміром, з фондом цензурної установи, поліцайної установи, або ж з фондом «фамільного архіву» й т. інш.).
Проте, до такого визначення додають ще одне обмеження – надають поняттю архівний матеріял додаткову ознаку – його науково-історичну, або практично-довідкову цінність. З таким обмеженням принципово не можна не погодитися, бо ж інакше доведеться кожний папірець буквально вважати за архівний матеріял, папірець, що подекуди не має ніякісінького значення, тим то й ні до чого нікому не потрібний. Однак, не можна спускати з ока, і це надзвичайно важливо, – що уявлення про науково-історичну цінність у різних спеціялістів є дуже часто далеко неодна¬кове: те, що для одного з них видається дуже цінним (до того ж наведено буде відповідну аргументацію), для другого покажеться малоцінним (і це знов таки буде аргументовано) і вирішити питання об’єктивно правильно стане до краю заважко, вже не говорячи про те, що з упливом часу через зміни, іноді кардинальні, в постанові історичних проблем, матеріяли, які до даної зміни були посправді об’єктивно не цінні, опісля зміни можуть часто-густо набути значення дуже цінних; отож таки, треба важити з одного боку на усю трудність і з другого боку на усю умовність висновків про науково-історичне значення архівного матеріялу, а звідси – на потребу якнайобачніше ставитися до категоричности подібних висновків на практиці про той або інший матеріял, що його за всіма іншими ознаками можна віднести до архівних матеріялів.
Оці всі міркування і викладене визначення архівного матеріялу побудовано трохи в іншому аспекті, ніж це звичайно робиться з одного боку [Див. хоча б зібраний в цьому питанні матеріял в статті М. Яновського. «Архівна справа», № 9-10, стор. 9-10, стор. 50-53], а з другого – я зважив тут на усі загальновживані моменти цього звичайного підходу. Я пробував подати в основному визначення, або певніше – розуміння архівного матеріялу стосовно до того розуміння історичного джерела в одній його відміні, яке встановлює сучасна техніко-методологічна література. Таке визначення є лише як би поглиблення розуміння про архівний матеріял в тому його визначенні, що є звичайно більш зовнішньо-формальне, і не йде вже далі в напрямі, в якому спробував оце зробити я. Тим то приміром, цілком вдале визначення типу, що його ми маємо в статті М. Яновського (див. «Архівна Справа» № 9-10, стор. 59), можна розглядати, як дальший розвиток розуміння про архівний матеріял в бік власне формальний (а звідси – архівознавчий), що його тільки-но пробував побудувати я в головніших його лініях; отже, це визначення лиш доповнює вищевикладене розуміння, розширюючи його й уточнюючи з точки зору формального й тим то – архівознавчо-практичного.
II. З того розуміння архівного мaтepiялy, що його вище і викладено, неминуче випливає, що розборка, клясифікація цього матеріялу природньо може йти в напрямі з’ясування, хто саме (в найширшому розумінні) є автор цього писаного переказу, хто саме є непосередній творець його наявного матеріяльного вживлення в даному окремому аркуші (або ж у групі таких аркушів). Але цього замало. Потрібно навіть з’ясувати, як саме особисто автор в процесі утворювання і користування з конкретного втілення, що підпало розборці, даного писаного переказу, його клясифікував, відбиваючи і в оцій клясифікації етапи певної своєї діяльности (і тим то – ті чи другі історичні процеси). Вияснення саме такої клясифікаційної структури архівного матеріялу, покладене в основу всієї клясифікації – розборки, дає першу систему, вживану підчас розборки архівних матеріялів, яку найбільше застосовується і визнається, і яка має назву системи розборки за походженням (Provenienz-methode – methode de provenance).
На підставі таких міркувань, починаючи процес розборки клясифікації наявної купи архівного матеріялу, ми перш за все намагаємося встановити, хто був творець, автор, або автори цього архівного матеріялу, як саме автор в момент утворювання даного матеріялу клясифікував його залежно од будь-якого моменту своєї діяльности, моменту, який в матеріялі відбився. Якщо ж автором – творцем була якась установа – державна, громадська, або ж приватня, то дальше ми пробуватимемо з’ясувати, як саме ця установа-автор підчас утворювання подібних документів – матеріялів клясифікувала їх, угруповувала в групи й підгрупи і тут оце неодмінно відбиваючи моменти свого життя, своєї діяльности. Ми намагатимемося тую клясифікацію виявити як найточніше, як найпроникливіше, як найправильніше, тому що тоді ми краще зрозуміємо, що власне з історичного минулого відбиває собою дане історичне джерело, даний писаний переказ в його наявному матеріяльному втіленні, тоб-то, архівний матеріял, що його ми розбираємо. Так ось клясифікуючи й розбираючи, ми краще й точніше встановимо що саме із історичної дійсности відбито у даному джерелі, в даному архівному матеріялі.
Проте, можна підходити до цього з іншого погляду, а саме – розглядати даний архівний матеріял, насамперед і виключно, як історичне джерело, де відбито лише якийсь комплекс будь-яких історичних подій або явищ; виходить, є змога клясифікувати архівний матеріял виключно за видом, типом явищ, відбиття яких у різних частинах матеріялу переважає. Отож, основна клясифікаційна ознака тут є той чи той історичний зміст, який живе у певній частині розбируваного архівного матеріялу. Цей метод розборки-клясифікації архівних матеріялів – другий з двох на практиці існуючих – можна назвати методою розборки за змістом.
Я не буду тут спинятися на детальнішому з’ясуванні обох цих систем розборки в їхньому загальному вигляді, так caмo, щоб виявити їхні взаємовідносини в науково-практичній архівній роботі, я це зробив у своїй статті в № 1 «Архівної Справи” (1925 р.). Позначу лиш деякі принципові моменти», про які до того не згадував.
Безперечно, за сучасного розвитку архівознавчої теоретичної думки можна категорично стверджувати, що система розборки й клясифікації архівних матеріялів за їхнім походженням, вважається, і всі це визнають, за основну і єдину систему розборки, яка як найбільше відповідає науковим вимогам. Якщо систему розборки за змістом не можна (та й практично немає рації) вилучати з архівної практики, то поперше, тільки й виключно, як систему допомічно-додаткову до першої і подруге, як придатну застосовувати її самостійно лише за точно визначених небагатьох особливих випадків, а саме тоді, коли певні архівні матеріяли розбирати за системою походження ніяк не дається. Таким чином, система розборки за змістом остаточно мусить посісти в архівній практиці позаднє місце і сфера її застосування звідси звужується.
В цій системі потрібує особливого і як найпильнішого пророблення класифікаційна сітка, за якою буде клясифіковано розбируваний матеріял; не потрібує пояснень, якою мірою залежатиме від цього хоча б і умовна якість розборки. Отака клясифікаційна сітка неодмінно мусить наближатися, якщо не бути цілком тотожньою, у своїх підрозділах до тих підрозділів змісту певних документів, що в них самих інколи є; поняття для класифікаційної сітки всіма способами треба добирати, або ж цілком тотожні з тими, що їх широко уживається в розбируваних архівних матеріялах, або ж як найбільше до них наближувані. Чим більше різнитимуться клясифікаційні поняття від понять, які найчастіше подибуються в архівному матеріялі, тим то важче буде для архівіста провадити класифікацію, тим то оця клясифікація буде штучніша й довільна. Так, приміром, коли в даному архівному матеріялі, в його змісті, часто згадується про «пенсійне забезпечення робітників», про «страхування від нещасних випадків», то краще ці саме поняття й заводити як підрозділи до клясифікаційної сітки, ніж брати для неї поняття не так наближені, як ось: «соціяльного забезпечення робітників», або «соціяльне страхування робітників»; так робити у даному разі краще й зручніше тому, що поперше, зразу ж об’єктивно ясно встановлюється клітка, до якої належить віднести той або той документ з даного архівного матеріялу і, по друге, запобігається довільному, суб’єктивному тлумаченню архівіста, яке завжди матиметься, якщо останньому доведеться з’ясовувати хоча б те, чи – (в наведеному нами прикладі) – «пенсійне забезпечення робітників» стосується до поняття про «соціяльне забезпечення робітників», чи його правильніше віднести до «соціяльного страхування робітників», чи то, зрештою, те, що його навряд чи правильно буде віднести до будь-якого з оцих обох понять, і що тут потрібна якась нова, третя клясифікаційна рубрика, клясифікаційне поняття.
Друга основна вимога, що її як потрібну для побудови клясифікаційної сітки треба виставити, полягає в тому, що потрібно додержуватися найбільшої точности в розмежуванні окремих підрозділів клясифікаційної сітки. Зрозуміло, що чим більше прилеглости один до одного і недостатньої розмежености поміж клясифікаційними поняттями (клітками сітки), тим то важче, тим то довільніше й хибніше точитиметься самий процес клясифікації.
Цілком виразно можна встановити, що система розборки за змістом вимагає, щодо її вживання, гострого обмеження. Цю систему розборки доводиться застосовувати лише для матеріялів розпорошених, що складаються буквально з окремих документів, приналежність яких встановити, або ж зовсім не можна, або ж мало не кожен з них належить до будь-якого загубленого і невідновлюваного діловодного фонду; а ось ще випадок, аджеж останній, коли цю систему можна й повинно застосовувати (і коли вона є по суті допомічна): припустімо, будь-яку надзвичайно велику, дуже невкладисту частину якогось діловодного фонду більш близько й проникливо клясифікувати за «походженням» стає не до снаги, тоді, певна річ, щоб зручніше користуватися таким матеріялом, доводиться розбирати його та глибше клясифікувати користаючись з системи розборки за змістом.
ІІІ. Говорячи про основні моменти системи розборки за пoходженням треба, насамперед, встановити, що основний, найістотніший клясифікаційний підрозділ в ній є діловодний фонд. Зрештою, підрозділи більші й менші є лише підрозділи з одного боку і збільшені витворення з другого боку від того ж таки кардинального клясифікаційного розділу й поняття, яким є діловодний фонд. А звідси конче потрібно, як найпильніше й точніше, поперше, визначити власне поняття діловодного фонду й, подруге, кожного окремого разу виявляти в даному матеріялі саме той, а не будь-який інший діловодний фонд. Від того, як правильно в розбируваному архівному матеріялі виявлено діловодні фонди, в основному залежатиме настановлення всієї в цілому розборки певного архівного матеріялу.
Навряд чи потрібно спинятися тут на визначенні поняття діловодний фонд; я це не так давно зробив і повторюватися, мабуть, буде зайво (див. «Архівна Справа», № 1), проте зауважу, що оскільки мені відомо в архівній практиці УСРР поки що жодних непорозумінь з таким саме розумінням поняття діловодного фонду не поставало. Нема чого й говорити, звичайно, що це поняття потрібує дальшого пророблення, уточнення, ба й може – поглиблення і над всім цим, враховуючи скупчуваний практичний досвід, треба поступовно працювати.
Начебто не так вже виразно визначено поняття про архівний фонд. Поняття це надзвичайно нове, його тільки-но неясно ще накидається в сучасній архівознавчій теорії Західньої Европи й навіть вперто заперечується деякими архівістами Союзу. А втім, мій досвід і моя практика останніх років ще більше переконали мене у корисності цього поняття і в потребі завести його до клясифікації архівного матеріялу за походженням. Передусім, немає ніякого сумніву, що сливе кожна сучасна установа (державна, кооперативна й т. інш.), відкладаючи власний спрацьований матеріял в своїй архівній частині і тимчасово ще інтенсивно користаючись з нього, для цього ж таки практичного користування передержує в своїй архчастині не лиш власний, особисто утворений архівний матеріял (себ-то, свій діловодний фонд), але й також матеріяли установ, близьких до неї, споріднених з нею завданнями роботи, підлеглих їй, тих, що при ній постійно перебувають, або ж, що існували перед нею в даній царині керування, чи то виробництва й т. інш. Я не наводитиму отут багатьох прикладів; візьмімо хоча б архівну частину якогось Окрвиконкому, і там обов’язково є скупчені діловодні фонди не лиш самого Виконкому (з його відділами), але й ще низки установ (що діють у близькому контакті з Виконкомами). І це зовсім не випадкове явище: таке сполучення потрібне для практичної діяльности Виконкому – з’єднання діловодних фондів саме оцієї низки установ.
І ось цей невипадковий комплекс діловодних фондів, якщо розбирають архівні матеріяли за системою походження, треба відокремити як особливу клясифікаційну одиницю. Певна річ, утворюються такі комплекси діловодних фондів цілком залежно од саме того, а не іншого їхнього походження, од діяльности даної, а не іншої установи в відношенні до діяльности кількох інших установ.
Якою мірою це розмежування поняття архівного і діловодного фондів важливе з практичного боку, видно з такого ось прикладу з дійсности. Коли одному з дослідників був потрібний фонд Харківської Контори Комерційного Банку, то чи є такий фонд, ні по яких покажчиках діловодних фондів в наших архівах встановити не далося; поставала начебто ясна відповідь: такого фонду в архівосховищах УСРР немає. І така відповідь неминуче поставатиме, якщо не відрізняти архівного фонда од діловодного. Але ж, маючи отаке розмежування, і пам’ятаючи, що фонди, які ми вважаємо поки що за діловодні, посправді можуть бути й часто-густо є – архівні, поперше, зразу ж було встановлено, що даний розшукуваний діловодний фонд може перебувати, як частина будь-якого архівного фонда, який ще (через недостатню його розробленість) вважається діловодним; подруге, було приблизно накидано коло установ, що в їхніх архівних фондах (які через нерозробленість архіви вважають за діловодні), розшукуваний діловодний фонд міг перебувати. Така установа наступністю функцій й їхньою спорідненістю була, перш за все, Харківська Контора Державного Банку. Більш пильніший відповідно до вищезгаданого перегляд фонду Харківської Контори Державного Банку зразу ж довів, що мова йде про архівний фонд; і серед діловодних фондів, у ньому об’єднаних, скоро було виявлено фонд Харківської Контори Комерційного Банку. Характерно, що на справах даного фонду ми подибуємо два надписи й дві нумерації; один надпис, зроблений підчас «продукування» справи в Комерційному Банку, виразно пристосовує ці справи до діловодного фонду саме цієї установи; тая ж таки установа робить і свою власну нумерацію справ; другий надпис (у вигляді окремої наліпки) зроблено на цих же справах про те, що вони належать архіву Харківської Контори Державного Банку, тоб-то, без сумніву, визначає їхню приналежність до архівного фонду саме оцієї останньої установи; і тут, в цьому архівному фонді так само йде своя власна окрема нумерація справ.
Якщо в наведеному прикладі не розрізняти фондів архівного й діловодного, і згадувати за один лише «архівний фонд» (термінологія вживана в РСФРР), то маючи такий «архівний фонд» Харківської Контори Державного Банку, чинити розшуки, про які ми оце говорили, не буде ніяких підстав, і, виходить, фонд контори «Комерційного Державного Банку» випаде з поля зору архівістів, будучи невиявленою частиною «архівного фонду» «Харківської Контори Державного Банку». Натрапити на нього можна буде лише за щасливої нагоди, а дослідник, про якого згадувано, буде певний того, що потрібного йому в даному разі матеріялу немає: чи то він загинув, чи то лежить десь без надії скоро виявитися.
Отже, поняття архівного фонду, як певний клясифікаційний розділ, в системі розборки архівного матеріялу за його походженням, завести до практики є не лиш теоретична рація.
Всі наведені міркування дають встановити таку схему основної клясифікації архівного матеріялу, якщо розбирають його за системою походження.
Насамперед, розбируванний архівний матеріял в його цілому, поділяється на архівні фонди; потім кожний архівний фонд поділяють на окремі діловодні фонди, що у ньому є; далі, кожен діловодний фонд має поділятись на підфонди, відповідно до структури установи, що в даному разі фонд утворила; ще далі, кожен підфонд клясифікують за тими окремими складовими його одиницями, які поставали з діловодної техніки даної установи; ці одиниці відокремлювані самою установою в момент виникнення (походження) даного архівного матеріялу, набувають різноманітних форм, з яких найпоширеніші є форма «справи» і форма «книги», при чому «книги» і собі поділяються на бухгалтерські, протокольні, розносні, вхідні й вихідні, чекові, суто спеціяльних форм і т. інш.; так само можна накинути деякі, іноді окремі, і види «справ» (приміром, «наряди»), іноді ж навіть окремий документ може правити за окрему діловодну одиницю, якщо він в будь-чому є особливо важливий (приміром, міжнародній договір, будь-який внутрішній акт особливої ваги для життя певної країни й т. інш.).
Не можна заплющувати очей на те, що зберегти на практиці теоретичну гармонійність і цілокупність такої клясифікації архівного матеріялу підчас його разборки за системою походження не завсіди щастить; дуже часто визначити саме даний архівний фонд є дуже складне завдання й не завжди безперечно здійснюване, іноді ж і зовсім нездійснюване через відсутність потрібних відомостей; не можна, правда, ніколи спускати з ока, що в основі клясифікаційного розподілу архівного матеріяла мусить бути всеж таки поняття про діловодний фонд; це найголовніший принцип всієї розборки за системою походження.
А втім, до розглядуваної системи часто дуже корисно заводити додатково до основних вищенакреслених клясифікаційних підрозділів ще два допомічних.
Частенько трапляється, коли в одному архіві скупчується чимало окремих діловодних фондів – іноді близько, або й понад сто – до того ж фондів, приналежність переважної більшости яких до тих чи тих архівних фондів встановити з різних причин бува важко, чи то зовсім не можна. В таких випадках неминуче постає питання, як клясифікувати, на які групи поділяти ці десятки різноманітніших діловодних фондів.
Мабуть всю сукупність фондів доведеться поділяти спершу на окремі групи фондів установ, що так чи так споріднені поміж собою, чи то своїми функціями, чи то напрямом (характером) їхньої роботи, чи то близьких територіяльно, або ж будь-як пов’язаних їхньою діяльністю; кожну таку групу найзручніше називати «секцією». Можна, приміром, угруповати в окремі секції фонди установ судових, або установ фінансових, чи то кооперативних; так само можна завести до окремої секції фонди установ певного теріторіяльного (економічного) району; можна ще виділити фонди низки установ, пов’язаних хронологічною наступністю і деякою мірою функціями за ту чи іншу епоху, приміром, сільські установи загального характеру за період громадянської війни, або фонди міського самоврядування за дореволюційний час з 1870 р. й т. інш.
Такий секційний розподіл діловодних фондів, клясифікація їх за окремими секціями, безсумнівно, має свою рацію і зручна, та й вживається тою чи іншою мірою в архівній практиці й Союзу, так само і Европи.
Додатково допомічну ролю у більш точній розборці матеріялів за системою розборки за походженням відограє те, якщо встановлювати «розряди документів» там, де це робити уможливлюють відповідні умови.
Частенько, власне, діловодна техніка утворювала безліч так званих трафаретних документів, себ-то, документів однакової форми й, завдяки тому, однакові змістом і характером відомостей, що в них є. Ось, приміром, в XVIII і XIX ст. в кол. Російській імперії періодично провадилися переписи людности за однаковою трафаретною формою, – «ревизские сказки» – і купи таких, з наукового боку надзвичайно цінних документів, зберіглися досі; вони переважно є у фондах Казених Палат, але ж, звичайно, їх звідти можна відокремити, розподілити, клясифікувати відповідно до їхніх внутрішніх ознак, утворивши окремий «розряд документів» у фонді певної Казеної Палати.
Подібні окремі «розряди документів» можна утворити, приміром, із статистичних карток (головним чином, первісних) різних переписів, що їх провадила певна установа, потім – з бухгалтерських книг взагалі, або навіть розподілених за типами (наприклад, головні, допомічні, касові, «рес-контро» й т. інш.), так в фамільних діловодних фондах можна відокремити, як окремі розряди документів – «листи», «записні господарські книжки», грошові рахунки й т. інш.
На цьому саме я й скінчу викладення оцих кількох принципового характеру міркувань в питанні про методи розборки й клясифікації архівних матеріялів, в питанні, яке, як відомо, відограє величезну ролю у всій архівознавчій теорії й практиці.
Стаття була опублікована у журналі “Архівна справа” (1930 р., книга 1, с. 30-40).