Латина (ще раз повернімося до неї) у парі з грекою – то майже вся літера «А». Розгорнімо наш одинадцятитомник – подивуємося: величезний загін запозичень (жодне повнозначне слово нашої мови не починається на «а») ледве вміщається на сімдесяти чотирьох великоформатних, ще й у два стовпці, сторінках Словника української мови. Хіба що нитка Аріадни вивела б нас із химерного світу, що на «а». Тут майже всі континенти, навіть Атлантида, що вже не існує. Тут – ті, хто борознив безкраї води – аргонавти; ті, що борознять глибини космосу – астронавти; ті, без яких не було б ні перших, ані других, – аґрарії, що воліють вести борозну по земній тверді – од первовіку й дотепер. Орна земля, вода, повітря – ager, aqua, aer – ось прадавній «тризубець», що йому завдячує своїм існуванням людина; у греків, – anthropos. Істота, приречена пізнавати саму себе – так написане, на храмі сонячного бога Аполлона у Дельфах: «Пізнай самого себе!» Серед безлічі наук – «логій» – також антропологія, що, мовби вистежує сліди тієї дивної істоти, сліди, що ведуть до недосяжних обріїв минулого… Адамові сліди…
У слів, як і в людей, свої долі, вдачі. Деякі, податливі, як той аґнець (лат. agnus), уподібнились, асимілювались з оточенням: акація, апетит, атрамент, або ятрамент, ангел, або янгол, арифметика («Мужицька арифметика»)… Та є серед тих, що на «а», чудні, неподатливі слова. Так і хочеться сказати про них, перефразуючи поета: «Стоять, мов скеля, непорушні». І в гадці не мають уподібнюватися. Небагато їх, але хіба стійкість – поширена риса?.. Серед небагатьох – оте дивне, якому й товариства не підшукати (хіба що «нотаріус»?), рідко вживане й не надто зрозуміле – архіваріус. Слово, що поєднало в собі і греку (archeion – установа), і латину (суфікс і закінчення: ari-us). Слово, що споріднене з іменником аrсhе – влада, початок та дієсловом archo – починаю, етимологія якого загубилась у давнині. Отож – щось первісне, початкове, давнє. Сліди, що ведуть до обрію, за обрій. Сліди на пергаменті, папері…
Тут ми здогадуємося, звідки така неподатливість того слова, такий спротив до будь-якої асиміляції чи осучаснення: воно просто не стикається із сучасністю, все воно в минувшині – на тих теренах, де слово «переміна» втрачає свій сенс. Усе, що в архіві, – відбулося. «Здати в архів» – сумна фраза, її розуміє кожен, хоч не кожен знає достоту, що таке архів. І все ж «здати в архів» у прямому значенні тієї фрази – не означає «похоронити». Те, що в архіві, живить пам’ять; вона ж – найсуттєвіший вияв життя, його квінтесенція. На початкових аркушах рукописних архівних книг – напис: Ad futuram posterorum memoriam – «Для майбутньої пам’яті нащадків». Чи по-живою для пам’яті може бути щось мертве?.. І все ж є слово, яке завжди братиме під свою тінь архів, усіх, хто в ньому, усе, що в ньому – просте, але на диво містке, народне: «Минулося…» Звідси – меланхолійний настрій, що овіває кожного, хто із «живих природи хвиль» робить крок туди, де в прямому розумінні слова пахне давниною. Минулося…
Ті «живі хвилі» опливають архів, як плин ріки – кам’яну брилу посеред річкової течії. Бо архів то камінь. Його приміщення – за грубезними, іноді понад два метри у товщину кам’яними мурами старовинних замків, монастирів. Під склепіннями келій – тіні минулого. Їх даремно шукати у сучасних будівлях, бо час не опливає їх, а пронизує, руйнує. Тіні ж, хоч самі перелітні й хисткі, люблять несхитність і стійкість, бо вони – з минулого… «Живі є завжди, але над ними все більше домінують мертві». Саме в архіві випливає на поверхню глибока правда тих слів Оґюста Конта. «Мертві» – тобто ті, що відійшли, залишивши нам історію, точніше – матеріал для істориків: свої діла, судження, вчинки. Одних лише актових книг (матеріалів гродських та земських судів, що функціонували на наших землях у XV–XVIII ст.) у Центральному державному історичному архіві України у м. Львові, одних лише тих книг близько шести тисяч; є книги, обсягом до п’яти тисяч сторінок [1]. Життя не вистачить, аби пройти стежками однієї такої книги. Отож, над живими все більше домінують мертві – «незчисленні» (ще раз віддаймо належне кмітливості давніх греків). Саме домінують, а не гнітять їх – як важка, наче могильна плита плоскої стелі. Гармонійне розкрилля архівних склепінь знімає понуру вагу каменя, вагу мовчанки. Камінь стає легким, мовчанка – світлою. Тоді й промовляє давнина, домінують мертві – тінями на тлі високих склепінь…
«Минулося!..» – мовить архівна книга всім своїм тілом кожному, хто бере її до рук. «Минулося…» – бо справді була живою. Її оправа – із шкіри телят: кілька сотень їх пішло на те, аби книги могли тривати віками; папір – шматяний: зростав коноплями, прилягав до чийогось тіла; складник чорнила ґалльський горішок, що тримався колись дубового листя; знаряддям писаря було майстерно загострене (спеціальні приписи навчали, як це робити) гусяче перо; у коров’ячому розі, пісочниці – пісок, аби посипати свіжо написану сторінку. Лише той пісок із сфери безплідного, мертвого. Все інше було живим, усе інше втішалося сонцем. Минулося!..
Час од часу із глибин архівних сховищ, де на стелажах десятиліттями чекають чийогось доторку тисячі рукописних книг та фасцикулів – зв’язок документів – час од часу, мов із морського дна, випливають на поверхню речі: вже згаданий ріг що правив за пісочницю, металевий каламар, гусяче перо, ґраціозної форми ножиці – все, що чуло на собі тепло людської руки.
Тепло або…. При одному із судових записів, як речовий доказ, – давній кухонний ніж з дерев’яною ручкою; хтось із подружжя звернув його проти своєї ж половини. Груба дротяна нагайка, зчорніла не тільки від часу, а й від крові, – аби вирвати у підсудного визнання… І це так само – минулося, відійшло у світ тіней…
Одна з тіней минулого ніколи не полишає архівних келій Бернардинського монастиря – тінь того, хто декілька віків тому, входячи у браму Низького Замку, кам’яними східцями піднімався на малу вежу, що над тією брамою, де був, перед тим, як оселитись у Бернардинах, архів гродських і земських актів. Упродовж дня гусячим пером списував аркуші грубого шматяного паперу… Actum in Castro inferiori Leopoliensi – «Діялося у Низькому Замку міста Львова…» Суд судив – писар писав. І лиш іноді поглядав на світ Божий, що за ґратами вузьких замкових вікон. Під вечір повертався до свого мешкання, що його винаймав у купця чи патриція десь, мабуть, у Ринку… Безголосі тіні, що не залишили пам’яті про себе, хоча й писали – «для пам’яті прийдешніх поколінь». Тіні безіменні, бо хоча писарі та їхні помічники, підписки, були поіменовані перед початком судових засідань, годі одначе сказати, кому з них належить той чи інший почерк. Тіні, що тремтять не лише від хисткого вогника свічки: «Через брак вентиляції кам’яних печей, а також дерев’яної підлоги повітря у приміщенні архіву настільки нездорове, що більшість службовців дедалі частіше страждає від різних недуг… Дим, чад, а в додачу – страхітлива холоднеча, що попри сидіння у пальтах змушує трястись, як у лихоманці…» Ця скарга – вже з минулого століття, із архіву Ґубернського намісництва. Згодом документи цього архіву як і його службовці знайшли затишок у стінах Домініканського монастиря та Королівського арсеналу. Бо архів – то таки замки, монастирі.
Тож навіть в архівній келії не вдасться побути наодинці з актовою книгою, з окремим документом, зі словом: поки не згасне текст, поки не зотліє сам папір чи пергамент, поти витатиме тінь того, хто писав. Читаючи, подумки дякуємо йому за виразний почерк чи навпаки – докоряємо за поквапний нерозбірливий; мимоволі вловлюємо риси характеру, бо ж грецьке «характер» – це карб, почерк. Хто за тим почерком?.. Можливо, син війта з Хенцина, що 1631 року, знаємо з документів, посилав свого сина до Львова на канцелярську практику? Можливо, хтось із роду, що його вславив Морозенко: серед писарів гродського суду за 1670 рік знаходимо Яна Мрозовицького – з Морозович… Можна здогадуватися про рід, можна про вдачу щось говорити; інша річ ті, хто став знаменитим завдяки іншим своїм ділам: із писарів вийшли, зокрема, гетьмани – Іван Виговський, Павло Тетеря; та й Богдан Хмельницький був ґенеральним писарем, щоправда, Війська Запорізького.
В одній із актових книг, де зібрано матеріали гродського суду за 1670 рік, остання сторінка – тисяча сімсот дев’ятдесят сьома. Шкіряна оправа – в манюсіньких, мовби голкою хтось проколював, дірках: попрацював шашіль. Нижній кут кожної сторінки зжовклий від безлічі пальців, що гортали книгу не одне лиш століття. Разом з іншими ця книга 1784 року перемандрувала з Низького Замку до архівосховища, що у приміщенні колишнього Бернардинського монастиря. З перших сторінок – подих латини, давнини: «Новий рік Господній тисяча шістсот сімдесятий. Хай він щасливо відійде в минуле! Найвища хвала – втішатися чеснотами». І наприкінці сторінки: «Сприяй моїм починанням, Блаженна Діво!» Завершує – вже відома фраза: «Діялось у Низькому Замкові Львова»… Голоси тих, хто писав. Голоси знеособлені, бо ті фрази – тогочасні канцелярські формули. Далі – промовляють почерки. Такі ж різні, як різні люди, що брали до рук перо…
То мовби тісно літерам: рівненькі, одностайні, як вояки у щільних рядах. То наче біжать навздогін одна одній, то – бредуть, низько нагнувшись під зустрічним вітром. То – мов дивне птаство по тім полі розсіялось. Подекуди – згасаючий текст: каламутна пелена забирає з-перед очей писане. Літери, літери, літери… Латинською мовою «читати» (legere) означає також «збирати». Хто визбирає всі ті літери навіть в одній книзі, де близько двох тисяч сторінок?.. Дрімоту навіває одноманітність записів у майнових, грошових справах. Уже й чіткий текст наче згасає перед очима. З дрімотою час пливе у зворотному напрямку… Чутно, як гусячі пера скриплять у Низькому Замку, в малій вежі, що над вхідною брамою. Літери, літери, літери… І раптом…
До латинського F, мов до високого стовбура, оперся спинкою мініатюрний лис. Сидить собі – хвоста догори, аби м’якше було спинці – сидить і дме в якийсь інструмент, широким розтрубом донизу, – мабуть, у тодішній пузон. Віддалік і вище – їжачок. Заслухався… Латинське F – це початок слова Feriа – день тижня; Feria quarta – четвертий (включно з неділею) день, тобто середа. Над «quarta» – ще й намальована та кварта, хоч бери та й пий. У середу, вісімнадцятого червня, 1670 року… Після майже сотні сторінок, писаних різними перами, знову той же грайливий почерк, знову несподіванка. Тримаючись рукою за латинське G, що ним починається слою Generosa – шляхетна, у повний зріст стоїть, власне, та, про яку йдеться у судовому записі – шляхетна Христина Чарнецька: прикрашена перлами і трьома пір’їнами шапочка; шнурочок намиста на високій, мов точеній, шиї; широкий мережаний комір аж до високого погруддя; з-під багатої прилеглої до тонкої талії сукні ледь проглядають манюсінькі черевички. Гарне личко, гарна постать. Недарма кажемо: «Як на малюнку»… Свербіла рука наступних писарів: усяк норовив чи домалювати, чи дописати якусь непристойність. Та не зважає пишна шляхтянка: зверхньо всміхаючись, вабить поглядом – із XVII століття…
Далі – вже знайомий лис. То сидить, тримаючись передніми лапами за заголовне латинське F (Reineke Fuchs?), то, нажаханий, аж язика висолопив, падає під нею: надто сильно тягнув – схитнулася. То тут, то там – леви (все-таки Львів!): одного обкусують бджоли (в документі про пасіки), навіть висолопленого язика обсіли; поряд – заінтриґовані тією чудною оказією вистрибують по літерах пташки… Через сторінку – ґрифони, орли, всілякі рогаті тварини. А ще – ангели з сурмами, русалки, ченці, лихварі… З-за великих заголовних літер, мовби вийшла з узлісся, – тісна юрба брюховицьких селян (у документі – про їхній бунт); у свитах, підперезані, з ціпами в руках; весь рисунок великим пальцем закрити можна, а кожне обличчя – зі своїм виразом. А ще – учепившись обіруч за першу початкову літеру, ось-ось зірветься, висить якийсь «Свирид Багрій, мужик-неборак» (тут писар підписав свій малюнок).
Та й з великими літерами, що у заголовках, відбуваються дивні метаморфози, приміром, – із Genrosus Stadnicki – шляхтич Стадницький. G – вже не G, а сам Стадницький: наче присів, кумедно згорбившись чи то з переляку, чи з подиву. Ще б пак: «е», що перед ним, витягло шию, мов гуска; «р» вигнулося котом; з «г» зробилася качка; «о» – мабуть, той шляхтич, того разу уже «в анфас»; «s» – внизу змія, а зверху якась інша чудернацька істота… Тут уже годі сказати: «Буква умертвляє»: Generosus – сичить, квакає, шипить, нявчить, виривається з книги, з Низького Замку… І недарма: «Ця фортеця, – саме в той час пише про Львів турецький мандрівник Евлія Челебі, – утворює величезну округлість в долині, вкритій луками і встеленій тюльпанами… У благотворному кліматі тутешніх місць дівчата настільки гарні, що побачивши їх, одягнених у шовковий різнобарвний одяг, сонцеликих, з очима лані, газелі, сарни, чоловік втрачає голову…» Хтозна, може, не тільки турецький мандрівник, але також безіменний писар, увічнюючи на папері красуню Чарнецьку, втрачав голову, зате надміром чуття оживляв навіть те, що «умертвляє»?..
Втім, чи справді безіменний? Наприкінці майже кожної сторінки, що всміхається до нас тією справді непересічною графікою, – ініціали тією ж рукою: І.М. Що за ними?.. Можливо, згаданий Іван з Морозович – із того роду, що й Морозенко?.. Несподівана асоціація веде нас до листка, але вже до того, що на дереві, – до знаменитих рядків з «Іліади»; теж меланхолійний, наче архівний, подув:
Духом великий Тідіде, навіщо про рід мій питаєш?
Наче те листя на дереві – людські усі покоління:
Листя одне, обриваючи, вітер розносить, а інше –
Клечанням свіжим ліси укриває з новою весною.
Так і людські покоління – ці родяться, ті вже зникають.
Архів береже те «листя». Аби не розвіялося з вітром. Аби – не були ми безпам’ятні…
Природа, знаємо, не любить порожнечі. Не любив її і наш писар: де лише «вакуум» – писав, та вже у ширшому значенні слова. Один із записів, що закінчився на половині сторінки, дав місце для обширнішого «полотна». Вималюваний, виписаний до останньої лусочки на панцирі, з довжелезною пікою в руці лицар, що пришпорює коня. Побіч – кістлява. Над нею – по-латині: Memento mei – «Пам’ятай про мене!» Під лицарем – уривок гекзаметра: Metam properemus ad unam – «…Спішім до мети однієї!» Спадає на думку рядок уже з «Одіссеї» у перекладі П. Ніщинського (Петра Байди), де так химерно переплелися античність, середньовіччя та козацтво, – гекзаметр, що ліг на папір двома віками пізніше:
Смерть невсипуща стоїть із косою над лицарем славним.
Тут, щоправда, не з косою: підняла кістляві руки, мовби загородила тому лицареві дорогу («Ой Морозе, Морозенку…»). Між лицарем і смертю, вже по вертикалі, – рядок відомої оди Горація: Pallida mors… – «Смерті блідої стопа б’є однаково… в низькі пороги і в високі брами…» Знав наш писар співця «золотої середини». Знав, без сумніву, що той слівець, Горацій, теж у свій час починав з посади писаря…
Ще одна сторінка. Ще десять, двадцять сторінок… Ця ж сама рука. Ще один запис. Фраза, яка раптом обривається: наступне її слово – вже іншою, наче суворішою рукою. Feria quarta post festum sanctorum Vuti et Modesti… – Субота, дев’яте серпня 1670 року… Пора, коли не лише в Римі, а, певно, й у Львові, коли задуха переповнювала його вузенькі вулички, смерть збирала свій щедрий ужинок…
А втім, можливо, десь у наступних книгах серед різних записів химерною, м’якою сув’яззю вигулькне знайомий почерк – того, хто вмів оживляти навіть літери. Можливо, опершись об літеру F пузоніст-лис ізнову гратиме на улюбленому в ті часи серед міських жителів інструменті – родичеві нинішнього тромбона?.. Можливо…
Ω
На Бернардинській вежі, що суворими й водночас легкими лініями вирізьблюється на тлі літнього неба, вибиває годину. Удар, другий, третій… За кам’яними стінами монастиря спливає чергове літо. Але тут, у книгосховищі, що на самому дні будівлі, глибокі сутінки, така ж глибока прохолода. Поки той, хто першим торкається давнини – Архіваріус – не розсуне важких залізних віконниць. Поки на кам’яну долівку, відкинувши перехресні тіні ґрат, не ляже сонячний промінь. Як учора, як торік, як сотні років тому…
З-поміж тисяч оправлених у шкіру книг, що заповнити ряди стелажів, Архіваріус сягає по ту, що на її корінці виписано: 1670. «Діялось на Низькому Замку»… Червень, липень, серпень… Під побільшувальним склом, із глибин минулого, мов із космосу, – усмішка Чарнецької, тінь усмішки… Свирид Багрій, мужик-неборак, що все ще, вхопившись обіруч за заголовну літеру, підібгавши ноги, висить, наче над прірвою: височенько до нижнього зрізу сторінки… Лис, що виграє на своєму пузоні, задовольняючись єдиним слухачем – їжачком… Галасливі пташки, що вистрибують на вершечках літер… Лицар, що пришпорює коня: «Спішім до мети однієї…» Під латинським написом – ще один, уже іншою рукою, і не латиною – кирилицею: «О Смерте…» Далі затерто, годі відчитати. Вже й побільшувальне скло не зарадить. Минулося…
За кам’яними мурами Бернардинів голосом вежового годинника пливе час…
[1] Висловлюю вдячність за інформацію та сприяння у заглиблення в документальний матеріал історикові-архівісту, науковцеві й перекладачеві Іванові Сварнику, іншим працівникам – колеґам з колишньої моєї роботи в архіві.Передруковано з: Содомора А. Наодинці зі словом. − Львів : Літопис, 1999. − 480 с.